– Потім її знайшли на горищі, – розповіла нам музейна дама. – Потрапила вона туди, скоріш за все, наприкінці тисяча дев’ятсот тридцятих. Деякі джерела пишуть про розстріляний з’їзд кобзарів, та це історична загадка – свідчення є, а документальних підтверджень нема. Хочете – вірте, хочете – ні…

Я не втримався, і незважаючи на табличку «Руками не доторкатись» погладив пальцями найстарішу кобзу. Час не пощадив інструмента – а кого він щадить? Дерево почорніло, фарби поблякли, з двадцяти струн лишилося тільки половина, й ще одна теліпалась обірваним хвостиком.

Її поверхня відгукнулась теплом, легкою вібрацією та двохсотрічною мудрістю. Годі навіть уявити було, що вона бачила, які пісні грали на ній, про що розповідали кобзарі слухачам. Навряд чи повторювали те, що писали російські газети – спочатку царські, потім комуністичні. Скоріш, казали вони про те, що українська мова – це зовсім, зовсім не спотворений русский язык, а щось зовсім інше. Про те, що пісні українські співають і за Карпатами, і за Доном. Про те, що чиновники – спочатку царські, потім радянські видають указ за указом про те, що немає вас, ніколи не були і не буде, але ви все-таки є. Про те, що коли-небудь настане той час, коли ті укази скрутять трубочкою і утилізують шляхом засовування, як утилізували ручку саперної лопатки з використання гузна Муаммара Каддафі.

Я розумію Сталіна. Був би я Сталіним – я б теж розстріляв кобзарів. На щастя, я з протилежного боку окопів, з кобзарського. А весь народ ви хрін розстріляєте.

Обідали у доньки адміністраторки, в «Старому вертепі». Він справді розташувався у старій, мабуть, дев’ятнадцятого століття будівлі, й цілком можливо, що дубові столи також прийшли з тих самих часів. Більшість мешканців також воліли в таку заметіль не виходити з дому, тож немаленька зала відгонила пусткою, а офіціантки упадали біля нас і гладили зголоднілими поглядами. Не сексуально голодними, ясна річ, а спраглими до грошей. Навряд чи заклад процвітав навіть у хорошу погоду.

Центральний майдан Переяслава був прикрашений пам’ятником історичній події, яка назавжди вписала місто в аннали. Добре вписала. Міцно. Не викреслиш.

Ех, розірвати б ті аннали, розбити, вирвати геть сторінки і переписати!

Велика, трагічна помилка батька Хмеля, один із двох тих фейлів, що перекреслили всі його попередні заслуги.

Перший – це, звісно, Переяславська угода; другий – синок Юрась. Може сам синок помилкою й не був, але проштовхування його на гетьмана спричинило відомо що.

На дітях геніїв, як відомо, природа відпочиває. Питання про те, чи був генієм Хмельницький – дискусійне, але видатною людиною він однозначно був. Юрій Хмельницький видатним себе не показав.

Не втримався батько Хміль, дав волю батьківським інстинктам, заглушили вони державницькі міркування, й саму державу теж занапастили.

Чи бачив гетьман Богдан та його оточення слабкість Юрія? Безумовно. Важко було не побачити. В монастир би його вчасно відправити, хай би молився, свічки палив, літопис писав… але подолати батьківське бажання передати спадок Богдан не зміг і таки просунув Юрія на високу посаду.

Результат відомий.

Українці опиналися, як могли. Але часом здається мені, що сама доля інколи дражнить нас, дражнить калачем, потім сує під ніс дулю.

Обрали Виговського – він загинув. Обрали Ющенка – він перетворив космічну державу на археологічний музей та пасіку.

Виліз на гору Дорошенко – продав півкраїни туркам. Народ не зрозумів. Виліз Скоропадський – продав півкраїни німцям. Народ також не зрозумів.

Може, це й були єдині на ті часи можливості зберегти державу – але хіба селянинові це поясниш? Йому справедливість давай. Щоб усе порівну, і кожному по два раби.

Хто там був далі, за Дорошенком? Якась дрібнота. Навскидку згадується Сомко й Брюховецький. Нині агітують продуктовими наборами – «маршалом Гречкою», а Сомко підігнав купу возів з усяким добром. Он, мовляв, який з мене хлопець-хват!

Щоправда, не роздавав, а лише показував.

Схожу тактику застосувала на виборах якась із сучасних партій. Подивіться, які у нас люди! – кричали вони з телевізора та плакатів. – Кравчук, Марчук, Онопенко, Медведчук, Суркіс. Он які молодці!

Програли. Неправильно вирахували реакцію електорату. І Сомко програв. Замість вразити козаків багатством викликав заздрість та роздратування. Сомкові козаки перекинулися до Брюховецького й кинули гасло – грабуй награбоване! Сомко з посіпаками кинувся по захист до князя Великоганіна та почали випрошувати політичний притулок, який князь радісно і надав у вигляді Ніжинського замку. Щоправда, не гостьові його покої, а підземелля.

А зброю, коней та вцілілі вози з добром відібрав, бо нащо вони у в’язниці?

Цікаво, чи кляли вони Богдана за помилку з сином, чи когось іншого звинувачували? Не себе ж. Себе чоловіки звинувачувати не вміють. Це дівчата регулярно питають «що зі мною не так?», а чоловікам знайти стороннього винуватця – раз плюнути.

Другій Богдановій помилці пам’ятника ніхто не зліпив, а першій – он він, стирчить.

На брунатно-чорному гранітному фалосі-постаменті завмерли дві фігури – кучерявий рязанський ванька й україночка в плахті, кубовій спідниці та чобітках. Жінка тримала в руках товстелезну книжку – мабуть, важку, і мабуть, ту саму Переяславську угоду про аншлюс до Росії, а чоловік радісно простягав долоні вперед – мабуть, хотів зіганути, але на людях стримувався. У розкриту долоню набився сніг, й здавалося, ніби чоловік показує всім бажаючим щедрий дар: ось вам, мовляв. Ви мені – Україну, а я вам жменьку торішнього снігу. Чудова оборудка, всім вигідна!

Я підійшов розглянути дебелу споруду ближче, хотів навіть доторкнутись, але послизнувся на шліфованому граніті й ганебно та боляче гепнувся. Приземлився, скажімо так, на задню кишеню штанів.

Сміялись, звичайно, а як не сміятись. Слизько, хто хоч би на цьому місці так само гепнувся.

От і політика слизька справа, дуже слизька. Перед самою війною я докладніше поцікавився спадщиною Богдана й кілька днів ламав голову – а кому було передати державу?

Ех, Виговський, Виговський. Чорти тебе смикнули підписати тодішні Мінські угоди – Гадяцький договір. Мінські угоди не до вподоби абсолютно всім, починаючи з нашого «Правого сектора» й кінчаючи «Русским национальным единством». Перші вважають, що якби не Угоди, то ми б уже до Уралу дійшли, а другі – що, відповідно, до Сяну.

Так і з Гадяцьким договором.

Поляки вважали, що віддали забагато, українці – що отримали мало, московити – що договори не для того підписують, щоб їх дотримуватись.

Селяни і землевласники не зраділи поверненню влади олігархів, тьху, чорт, магнатів. Козацька старшина – образилась, що шляхетство надали дуже вузькому колу верхівки. Верхівка також, до речі, образилася – на заборону мати дипломатичні стосунки з іншими державами.

Фінал відомий.

Московити, вдаривши одночасно потоками агітації та військовою силою, спричинили розбрат й кінець кінцем перемогли.

За падінням незалежної України впала і незалежна Польща. Процес розтягнувся на сотню років, але це вже не принципово. Загинули десятки, десятки тисяч людей. Були спроби знищити самі нації – українську та польську.

Я стояв і дивився на пам’ятник тим подіям, а з постаменту до мене радісно й дурнувато посміхалися задоволений кучерявий московит і трохи розгублена українка.

Чи була можливість Виговському втриматись?

Я так думаю, що була.

Перш за все, ні в якому разі не можна було погоджуватись на скорочення озброєнь, зокрема, на зменшення кількості козацького війська з шістдесяти тисяч до тридцяти. Скорочення озброєнь – процес невідворотний; раз почавши його, країна вже не може спинитися. Радянський Союз, розпочавши скорочення озброєнь ще за Хрущова, кінець кінцем таки програв «холодну війну».

Так, утримувати велике військо фінансово важко. СРСР не втримав. Видушив з селян та робітників все, геть усе, останній хліб у селян, розпродав вироби мистецтва, обклав податками свинячу шкіру й фруктові дерева. Не втримав. Упав.

Нема у соціалістичного ладу великого фінансового акумулятора, щоб пережити важкі часи.

А у Виговського був! Акумулятором була розбагатіла на війні козацька старшина. Поступово обкладаючи їх новими податками та іншими поборами, можна було підтримувати велике військо у боєздатному стані.

Причому поступовість – дуже важливий момент. Одночасне «розкуркулення» олігархів майже неминуче призведе до заколоту та усунення олігархоборця. Або навіть до фізичного знищення. Нині так чинять Путін і Порошенко, й на момент моєї, так би мовити, еміграції, справи у обох ішли непогано.

Не можна було віддавати зовнішню політику. Підтримка союзників і формування у них правильної точки зору на події – дуже важливий чинник. Вчасне втручання іноземних держав не раз зупиняло війни – наприклад, російсько-грузинську війну зупинила не грузинська армія, а десант президентів у Тбілісі, хоча здавалося б, хто їх слухав, особливо нашого пасічника. А бач, допомогло.

І, нарешті, слід було негайно, негайно, негайно розпочинати внутрішні реформи, зокрема, розвивати законодавство та інституції влади.

Але це я, звісно, загнув. До Конституції Орлика лишалося ще кілька десятків років, а до Переяслава – ще з годину неспішного трюхикання у сідлі.

Там, у двадцять першому столітті, в дворику колегіуму нас привітно зустріли бронзовий Григорій Савич й сестра дружини сина водія маршрутки. Жіночка посміхалася, бо ми були геть затрушені снігом й, мабуть, вигляд мали геть кумедний, а Сковорода замріяно дивився кудись за обрій і явно хотів відірвати бронзові босі ноги з постаменту та й рушити світ за очі.

Не ходи, Савичу. Стій краще тут, роби селфіки з дівчатами-шанувальницями. Світ змінився. Кілометра не пройдеш, як у пункт прийому металобрухту здадуть. Он, з могили Лесі Українки бронзові гірлянди поцупили.

Зі Сковородою моя дівчина сфоткалася, а з сестрою не стала, бо та була не дуже фотогенічна. Ще її зацікавили старовинні меблі, вази, химерні глечики з глини, порцеляни та скла, а я застряг у класі з лавочками, столами та старовинними підручниками на них.

Присів. Озирнувся. На задній стіні хтось мальовничо розвішав старі кожухи та свити. Логічно, тоді в школах не було гардеробів. І світлодіодних ламп не було. Все освітлення – вдень з маленьких склепінчастих віконечок, а вранці чи ввечері – свічками. Тьмяними, миготливими свічечками, які добрі для створення романтичної обстановки, а для читання не сказати щоб дуже добрі.

А що тут вивчали? Фізику з математикою? Навряд чи.

Я зазирнув у найближчий підручник. Більшість літер глузливо дивились на мене хитромудрими завитками й пізнаватися не бажали. Вдалося розрізнити хіба що «яко Ісус рече».

Зрозуміло. Хто б сумнівався.

Моя дівчина захопилася полив’яним дивом на підвіконні й клацала його з різних боків. Див був чоловічого роду – не диво, а саме див, сакральна така істота походження мало не арійського, явний спадкоємець зороастрійських або ще давніших культів. Широка сонячна морда приязно посміхалася, оточена промінчиками-протуберанцями, а бараняче тіло переливалося м’язами. Ех, простежити б, як дійшли до нас диви – чи прямо з шумерських барельєфів, чи кружним шляхом, через слов’янські анімалістичні культи?..

Цікаво ж.

Звісно, за часів Григорія Савича не стояв тут цей див. І орел з черепахою не стояли. Й замість інших фігурок також стояли грубі свічники з недопалками. Чому грубі – ну хто ж у школі поставить тендітну чи гарну річ? Одразу або розіб’ють, або ноги прироблять.

Я дивився на дива, див на мене, але не бачили ми одне одного, бо подумки я сидів на цьому місці двісті років тому й слухав мудрі притчі мандрівного філософа.

Втім, кажуть, недовго Савич тут працював. Не прижився. Чи то нудно було на одному місці сидіти, чи зжерли колеги – в навчальних та наукових закладах це раз плюнути; але, кажуть, звільнився та й подався в мандри.

У радянські часи невизнані поети, музики та науковці йшли в кочегари. Хтось з них потім отримав Нобелівську премію, але більшість так безвісно й згинули від синьки та нестерпної мерзотності дауншифтінга.

І от я сиджу на тому ж самому місці, де сидітиму через двісті років й слухаю спогади старенького попика про Сковороду.

– Гришка? – пожував він губами після того, як перейшли до суті. – Пам’ятаю, звісно, чого ж не запам’ятати. Ніс отрокам слово Боже, чому ж не нести. Учив Псалтирю, латині та арифметиці, чому ж не вчити. Ще, кажуть, байки якісь писав, чого ж не писати.

Не знаю, як терпіли те Ігор з Альбертом, а мене те «чому ж не» почало дратувати вже на другому-третьому разі. Я втратив нитку розмови й сидів-роззирався.

Кожухів не було. Я хотів був здивуватись й обуритись, але вчасно згадав, що пора ще тепла, а кожух штука цінна, навряд чи його хтось лишить у школі. Хай навіть у колегіумі. Плоть слабка, когось біс та спокусить на крадіжку.

І книжок на столах не було. Ну це зрозуміло – книжки ще більша цінність.

І столи були навряд чи ті самі. А якщо й ті самі, то значно новіші.

Але хай йому чорт – я сидів на тому самому місці, де сидітиму через дві сотні років!..

Було шалене, просто шалене бажання надряпати на столі або на стіні хоч якийсь знак, хоча б якесь послання мені-з-майбутнього, але хоч яка слабка плоть, та дух все-таки сильніший.

Не надряпав.

– …про небо любив говорити, чого ж не поговорити. Про те, яке воно світле та чисте, й нема там ні меж, ні кордонів, ні війська, ні зради, а є лише простір та воля, чому ж не бути. Пташкам заздрив, чому ж не заздрити. Притчу про орла якогось розповідав, та про черепаху, щось там вони тлумачили одне одному, чому ж не тлумачити. Але вчитель з Гришки був так собі. Поганий був учитель. Не любив він отроків, а може й взагалі людей не любив…