Людина – істота денна, а ніч темна й сповнена жахіть. Людина з ніччю бореться з давніх-давен, а ніч мститься хижаками, бандитами та ямами на дорозі.
Людина наче й перемагає, але ніч підступно переходить до партизанської тактики й лупить по голові необережних, підпилих, надто легковажних і тих, хто опинився в темряві проти свого бажання – наприклад, дорогу не розрахував.
От тоді ніч бере своє.
Наступає вона поступово, оточує, перерізає шляхи постачання й дороги для відступу. Рубає зв’язок. Запинає очі все густішою та густішою пеленою. Інколи бере в союзники дощ і туман. Інколи навіть сніг та холод, і тоді, тоді так – у людини значно меншає шансів на перемогу.
Та люди не вівці. Вони борються. Опинаються. Палять вогнища, смолоскипи, лампи розжарювання, світлодіодні ліхтарі, дугові прожектори. Було кілька проектів щодо запуску штучного Місяця – космічного дзеркала з великим альбедо, щоб літало воно у небі й світило грішну землю.
Цікаво, чи запустили?
Треба буде спитати у Ігоря чи Альберта. Мабуть, запустили, чого ж не запустити. У мої часи росіяни запускали ікони, пластмасові смолоскипи для останньої передвоєнної олімпіади й антинаукову іграшку інерціоїд. Не допомогло.
Інерціоїд працювати не став – і тисячі вчених по всій Землі лише плечима знизали, бо й не міг; смолоскип на МКС запалювати остереглись, а ікони російську космонавтику не врятували. Мабуть, не тих святих вибрала кваліфікаційна комісія.
Але до космічних станцій ще двісті років, до світлодіодів теж півтора століття. Лампочки розжарювання трохи ближче, але ненабагато. Років півсотні до першої електричної дуги.
А поки що люди борються з пітьмою старим добрим, тисячоліттями перевіреним способом.
Свічками.
Встромляють їх у пісок, у глиняні, скляні, металеві та навіть дерев’яні підставки. Розташовують ті підставки на столах, стінах, підлозі. Вставляють у ліхтарі й носять з собою. Вішають під стелю чи дах на химерних конструкціях типу люстр. Уявляєте, як щовечора запалювати півсотні свічок, що висять під самою стелею?
Жах, як незручно.
Тому й винайшли хитрий механізм, за допомогою якого можна люстру піднімати та опускати.
А будь-який механізм рано чи пізно ламається.
У даному випадку зламався винятково вдало. Секундою раніше – і масивне дерев’яне колесо з металевими свічниками брязнуло б якраз декому на голову. Боляче б не було. Навряд чи було хоч крапельку боляче. Нерви – погані провідники, імпульси по ним бігають повільніше, ніж стаються швидкі зовнішні події. Коли поруч стається вибух, людина не встигає його помітити. Якщо опритомнює, то згадує, як ішов-ішов, а потім чомусь стало темно, і госпіталь, і голова болить, і ноги нема.
Якщо прилітає по голові, то, скоріш за все, людина також не встигає нічого відчути, але розповісти про враження вже не може.
Що могло б бути…
Я кинув погляд на стілець, що його спинка опинилася під ударом колеса. Міцна була спинка, й стілець масивний, дубовий. Навряд чи в цьому закладі бились стільцями, але якщо бились, то міг би стати смертоносною зброєю.
Не став. Після такого удару навіть в табуретки його не переведуть, а лише на дрова, у піч.
От приблизно таке було б і з моєю бідолашною головою.
Після гуркоту люстри в зальчику, досить гамірному, запала тиша. Усі завмерли, як наче могутній чаклун вигукнув закляття тотальної заморозки. Бармен завмер з піднесеною до чарки пляшкою. Пияк біля шинкваса зупинився якраз на кивальному русі – й тепер дивився на мене спідлоба. Чоловік з глечиком став ще непомітнішим. І ті двоє, що тихо розмовляли біля вікна, також зупинилися на півслові.
– Ой! – сказав бармен не менше, аніж через півхвилини. Ще півхвилини подумав і додав: – Вей!
Потім прочумався й вже майже нормальним тоном поцікавився, чи нікого не зачепило.
– Та наче ні… – я про всяк випадок помацав себе за плечі та, наскільки дотягнувся, за спину. Бо раптом осколок прилетів, або щось таке. В стресовому стані, бува, людина й кульове поранення не помічає. Біжить-біжить, кров навколо розбризкує, стріляє, горлає… аж потім раптом падає на одне коліно, на два… й дуже здивовано помирає від втрати крові.
Але ні. Не прилетів.
І в сортир також перехотілося. Мабуть, взагалі, то не в туалет хотілося, а спрацювала чуйка на небезпеку, просто таким дивним чином.
– Ні, – сказав я бармену, що завмер у передчутті скандалу чи вимагання компенсації. – Все гаразд. Але знаєте, мабуть, ми звідси таки підемо…
На морді дячка було написано щирий жаль. Здається, він розраховував стирчати в шинку до пізньої ночі, або й до ранку. Чому ж не посидіти – тепло, працювати не треба, вдячні слухачі дивляться в рота, ще й наливають…
Він по-хазяйськи згріб недопиту сулію, сховав кудись під рясу – мабуть, десь там мав потайну кишеню, й вже наостанок резюмував:
– Отакий він був, Гришка, татарський син!
– Га? – я нашорошив вуха. – Татарський? Чому татарський?
Дячок задоволено гмукнув і неспішно всівся за інший столик. Я уважно оглянув стелю на предмет ще однієї люстри-колеса (не було), обійшов рештки розбитого світильника (про всяк випадок) й всівся поруч. Іван з Галею перезирнулися, зітхнули і також зайняли місця.
Наш інформатор діставати пляшку з кишені не став, а запитально подивився на мене. Я кивнув бармену. Той миттю опинився поруч – мабуть, відчував якусь провину за люстру, й на столі так само миттєво утворилася заткнута качаном пляшка.
О, здається, я знаю, чому село називається Качанівка!..
Надворі стемніло, а дячок все вивалював і вивалював корисні, умовно-корисні, сумнівні і геть безглузді факти й таке чортзна-що, яке й на голову не натягнеш. Половину, мабуть, вигадував на ходу. Добре було б зіпхнути роботу по фільтруванню цього потоку на аналітичний відділ, але де його в біса візьмеш, той відділ?
Ще навіть і спеціалізованої контори нема, під дахом якої живуть такі відділи.
Хоча ні, мабуть, є. Яка-небудь Таємна канцелярія, або щось таке. Бо не може держава жити без контори. Спроби були, але завжди погано кінчалися – або чужа контора в державі заводилася, або держава кінчалася.
Цікаво було б поспілкуватися з представниками Контори нинішніх часів. Хоча ні, краще триматись від них подалі.
Власне, як і в будь-які інші часи.
Послужливий шинкар, мабуть, відчуваючи провину за падіння люстри, запропонував адресу «постоялого двора» – мабуть, якогось аналогу готелю. Вже виходячи з шинку, я несподівано для самого себе спитав, кому він належить, той двір.
І геть не здивувався, коли виявилось, що двоюрідній сестрі шинкаря.
Отакі живучі традиції. Значно живучіші за будинки.
Здається, на місці цього шинку стояла якась безлика одноповерхова будка, викладена тьмяними радянськими кахлями. Але може, звісно, я й помиляюсь.
Переночували ми без пригод, хіба кімнатки були крихітні, душні, схожі більше на комірчини. Я зайшов у Галину кімнатку й про всяк випадок зняв завіски з вікна. Шнурок там був іграшковий, не те що Галю – собаку не втримав би, але обом від того стало спокійніше.
Але Галя, заходячи, демонстративно зачинилася на засув. Цілком виразний натяк, я б сказав.
Ну та нехай.
Майже у всіх країнах столиця – одне, а решта країни – щось зовсім інше. Концентрація хмарочосів, дорогих машин і повій в столицях явно перевищує середньо по лікарні, чи то пак, по країні. Кажуть, лише у нещодавніх, спеціально винесених столицях типу Вашингтона чи Бразиліа, явище не так сильно помітне, але то тимчасово. Прийдуть ще на їхні вулиці чиновники, що вирішують делікатні питання; шахраї, що обіцяють їх вирішити; бандюки з повіями й жебраки з фальшивими бородами та айфонами у кишені. Не може обійтись держава без таких атрибутів, а без держави не можуть обійтись люди.
Також пробували. Також завжди погано скінчалося.
Мало-помалу, спальними районами, окружними дорогами, котеджними містечками перетікає столиця в провінцію. Кінчається вона не помпезним монументом «Київ – місто-герой», не заміськими ресторанами й мотелями для парочок, яким з певних причин краще не потрапляти папараці на око. Не триметровими парканами понад лісом. Паркани – то таке, раз по раз вони виростають і навколо маєтків провінційних князьків.
О проекте
О подписке