Є у когось з українських фантастів оповідання про космонавта. Як полетів він на Місяць, й згадував яблуні в маминому садку. І як стояв під яблунями в маминому садку й мріяв про Місяць. Не можу згадати ані автора, ані назви. Старий, мабуть, став. Але суть не в назві та навіть не в авторі, а в тому суть, що мріє людина про те, чого нема поруч, а опинившись там, де є – починає мріяти про те, що вже втратив.

На зворотному шляху в Київ посварилась зі мною дівчина, і я так і не зрозумів, за що саме.

Тільки й лишилися спогади про те, як блукали ми засніженим Переяславом, спізнювались в музеї, пили каву й вино в забігалівках, оглядали будинки – міцні старовинні одноповерхівки, похилені та кривенькі гуртожитки п’ятдесятих років, пошарпані пізньорадянські панельки; підбивали один одного он у той провулок звернути, або он у той; а там, подивись, яка мальовнича руїна, пішли заглянемо; а там, поглянь, який сірий величний пагорб, пішли заліземо!..

Ми йшли та йшли, а пагорб не наближався, аж раптом прийшло розуміння, що не пагорб це, а чорна хмара на сірому небі, й дістатись до неї ногами людина не в змозі, а тільки крилами. Одночасно прийшло до нас розуміння, й ми ще довго сміялись, згадуючи, як хотіли залізти на небо, й не просто залізти, а податися небом світ за очі, і щоб ні меж, ні кордонів!..

Так що розумів я Григорія Савича, і розмови про небо розумів, і чому він із колегіуму втік. Я б також утік. Може навіть швидше, ніж Савич.

Я й втік. Користі з мене в цій розмові однаково не було. Ігор призвичаївся говорити майже по-тутешньому, Альберт же все більше й більше нагадував розумного пса, який все розуміє, просто сказати не може.

Впораються. А як не впораються, якщо все-таки знадоблюсь – буду поруч. Гукнути недовго. Не ті тут часи, щоб цінувати секунди, не міряють тут секунд.

Два знайомих мені орієнтири вціліли у Переяславі – власне, колегіум та собор, а все інше змінилося, чого ж йому не змінитись. Тьху, чорт, причепилося. Причепив старий попик-викладач і оце «чого ж не», і ще кілька не дуже хороших думок. Здається мені, трохи не таким був Григорій Сковорода, ніж уявлялося нам з далечини, і хтозна, чи на користь те «не таке» Альбертовим планам, а чи на шкоду.

Між тим, двісті років подорожі в минуле на користь Переяславу не пішли. За моїх часів тут був такий-сякий, а все ж асфальт та бруківка, будинки вищі та дерев більше.

Хіба що Вознесенський собор височів, як і раніше, солідно, а може навіть й солідніше – бо стояв самотньо, наче острів посеред озера. І ще перед ним була якась капличка, а в мої часи її не було. Натомість був асфальт, а зараз просто від собору починались болото і грязиво, й рівно посередині майдану лежала здоровенна руда свиня.

Здається, на тому самому місці, де через дві сотні років валятимусь та реготатиму я. Всієї різниці – що льоха в баюрі, а я в снігу. Хоча ні, різниця все-таки трохи більша – я встав і пішов, а льоху зарізали й з’їли.

Хрін ви мене з’їсте. Я сам кого хочеш з’їм.

На призначення майдану прозоро натякали ятки та будки. З огляду на небазарний день і пізній час ятки були порожні, а будки зачинені, та призначення їх легко вгадувалось. Ось тут, наприклад, продавали ковбаси.

Я озирнувся на льоху. Та підвела голову й подивилась на мене поглядом, сповненим філософського ставлення до життя й глибокого фаталізму. Мовляв, ну так, заріжуть. Ну так, нароблять ковбас. Таке життя.

Таке життя мене не задовольняло, і я ковзнув поглядом далі. Тут продавали бублики. Мабуть, не лише бублики, але й калачі, булочки та інші вироби, некорисні для жіночих фігур, але над будкою висів лише бублик. Колись, мабуть, жовтогарячий, а зараз вицвілий і не сказати щоб апетитний.

У будь-якому випадку тут мені бублик не продадуть, бо зачинено.

Поруч з бубликовою будкою височіла ще одна, з самоваром. Бач, спеціалізовані. Бублики окремо, чай окремо, а у наші часи кава, печиво та цигарки поміщаються в одному кіоску. У дев’яностих кіоскерши ще й горілку наливали в пластикові келишки, але потім цей бізнес прикрили. Ох, і гамору було з цього приводу!.. В основному з боку власників тих кіосків.

Сказати, може, й цим, що скоро їхні будки знесуть?

Я посміхнувся й проґавив момент, коли на протилежний бік вулиці вийшов Іван і помахав мені шапкою.

Розслабився. Так не можна. Озирнувшись ліворуч-праворуч, щоб, бува, не потрапити під колеса дуже здивованого візника. З транспортних засобів на вулиці був хіба що селянський віз з якимись мішками, але, по-перше, далеко, по-друге, запряжений волами. Не такими здоровенними, як вранішній, але, мабуть, так само повільними.

Але все одно дорогу я перебіг, а не перейшов.

Через дорогу і ще трохи пройти розташувався шинок, й Іван з Галею поїли в ньому дячка, який також пам’ятав Григорія Савича.

«Наливайки» за двісті років мало змінилися. Стійка-шинквас відгороджувала закуток з поличками. На поличках розташувалися, звісно, пляшки; й за різноманіттям ті полички не дуже поступалися поличкам у будь-якому барі кінця двадцятого – початку двадцять першого століття. Хіба, може, етикетки були тьмяніші, а багато пляшок взагалі не мали ніяких ідентифікаційних знаків. Біс його зна, як бармен розрізняв, де самогон, де вишнівка, а де горобинівка.

Та якось же порався.

Барменом працював солідний дядько в зеленому каптані. Чорнявий, трохи смаглявий, голений, але з вусами. Щось я читав, що на ці часи алкогольний бізнес повністю віддали євреям, але може й ні. Якщо так, то з боку царського уряду це був мудрий крок.

Що я там раніше казав про те, що чоловіки ніколи себе в поразці не звинуватять, а знайдуть винуватого деінде?

Хто винуватий у тому, що в хаті порожньо і нема чим дітей годувати? Правильно, горілка. Хто винуватий в том, що чоловік навіть сорочку пропив? Правильно, шинкар. Хто у нас шинкарі? Правильно, євреї. А Христа розіп’яв хто? Теж вони!

Звідси й виросли ноги і в уманської різанини, і київського погрому, і у справі Бейліса.

А коли всіх погромлено, побито, убито, спалено і зґвалтовано – тоді, ясна річ, приходить російський солдат-миротворець і все залагоджує.

Коли я зайшов у «наливайку», добряче піддатий дячок вже тягнувся рукою до Галиного коліна, а Галя терпляче перехоплювала його долоню й повертала на стіл.

– А ось і мій чоловік, – зраділа вона так підкреслено, що скривився б навіть режисер театрального гуртка. Але на дячка тої акторської майстерності вистачило. Він кахикнув і руку прибрав. Потім зрозумів, що отримав нового слухача й радісно почав переповідати усе, що розповів Галі й Івану раніше.

– Звісно, пам’ятаю Грицька, – розпатякував він, час від часу підносячи до носа чарку. Саме до носа, й не пив, а лише нюхав. Мабуть, розтягував задоволення. А може, був такий миршавий, що вистачало і запаху. Здається, пияк був досвідчений, і вловив той момент, коли випито стільки, скільки треба, ні краплею менше, а більше не треба, бо буде зле. От і підтримував баланс спирту в системі нюхаючи.

– Невисокий такий хлопчина, з виду миршавий, та жилавий, як поруч з кимось іде, то всі уже хекають, а він собі крокує і теревенить. Страх любив теревенити. Про все на світі розповідав, про порядок всесвіту й непорядок у справах, про любов міцну, вірну та щиру, про спокій душевний і про загибель Трої, пригадую… Ще про самотність казав. Наче самотні люди або зовсім дурні, або видатні мудреці. Брехав, звісно, але так складно, чому ж не послухати… Ну, може, ще по одній?

Мабуть, довга розповідь пришвидшила виведення спирту з чутливого організму й самого лише нюхання стало невистачати.

Хильнули, чого ж не хильнути. Іван звично втерся, Галя заїла шматочком шинки, а я, в колегіумі лише розмовами і годований, добряче взявся за таріль й за хвилину закусі сильно поменшало. Вийшло на користь. І дячок глянув на мене з повагою, і спогади його звернули на нові рейки.

– А їсти Грицько не любив. Рубав що дають, ласі шматки проминав, чарчину, як бува й перехилить за компанію, так і кривиться. Наче й не оковиту йому піднесли, а оцту лийнули. А ходити любив. Як доводилось кудись разом іти, то всі люди як люди, сіли, перепочили, хліба куснули, чарку хильнули – а він собі ходить навколо, ніби під хвостом скипидаром намазали!..

Інформація на перший погляд здавалася дурною та пустопорожньою, але то лиш на перший погляд. Якщо Альберт справді готувався вербонути Сковороду, то ціни їй не було, такій інформації. І тій, що Ігор зараз видобуває з попа, і тій, що радісно вивалює підпилий дячок. Хтозна, як піде розмова, хтозна, де й зустрітися доведеться. Може, в кабінеті з книжками, може, в полі, а може й в шинку. Бажано знати, що п’є фігурант, що полюбляє, чим годувати, аби став поступливішим, а про що краще офіціанта попередити, щоб і близько не підносив.

Один мій знайомий зірвав вербування, запропонувавши дамі червоне вино замість улюбленого нею мартіні. Не відповідало каберне її уявленням про сучасного Джеймса Бонда, а будь-кому вона здавати секрет не схотіла.

Хоча, між нами кажучи, секрети в неї були так собі; можна навіть сказати, що не секрети, а тьху!

Дячок теревенив, Галя з Іваном по черзі піддакували, а я занудьгував і почав роззиратися. Судячи з кількості відвідувачів, ділова активність в Переяславі була така сама, як і в двадцять першому столітті, цебто ніяка. Крім нас, в зальчику тихо пиячили двоє дядьків у свитах і чоботах – чи то селяни, чи то міщани; вели про щось мирну неквапну розмову. Ще один чоловік причаївся у кутку й вів розмову з тоненьким високим глечиком. Мабуть, у ньому жило вино, і дядько умовляв його вийти. Але також тихесенько, без скандалу.

Скандал міг початися з ще одного відвідувача. Одягнений у довгий синій піджак з розшитими галуном бортами, він стояв біля шинкваса і раз по раз кивав налити. Мабуть, взяти одразу пляшку обійшлося б дешевше, але чи то гонор чи то бажання подіставати бармена взяли гору, й пияк тицяв пальцем у різні пляшки й кивав.

Страшенно захотілося підійти і розповісти йому анекдот. Забігає чоловік у бар і з ходу:

– Бармен! Горілки!

Бармен наливає, відвідувач одним махом ковтає, крутить головою й кричить:

– Бармен! Віскі!

Ковтає віскі, знову крутить носом, вимагає текіли. Потім абсенту. Потім кальвадосу. Потім ще і ще.

Нарешті бармен не витримує.

– У нас, каже, ще багато напоїв, ви шукаєте щось конкретне?

– Та ні, – каже чоловік. – Просто я сьогодні вперше в житті спробував мінет.

– О! – каже бармен. – Справді, це історична подія, її варто відзначити. Чи не хочете продовжити граппою чи зіванією?

– Та ні, – безнадійно махає рукою клієнт. – Здається, цей смак вже нічим не перебити…

Цікаво, чи знають тут, що таке граппа, зіванія та мінет?.. Дячок розповідав і розповідав. В основному йшлося, звісно, про нього самого, з акцентом на те, що їв і чим запивав; або навпаки, що пив і чим заїдав, та раз по раз вискакували цікаві подробиці й про Сковороду.

Виявляється, друзів Григорій Савич не мав. Звісно, це могло означати що завгодно – й що справді не мав, і що дячок бреше, і що мав, але дячок про них був не в курсі, бо вони були, наприклад, птахами іншого польоту, цікавились не випити-закусити, а трохи іншими матеріями.

Що завгодно могла означати кожна фраза дячка про нашого фігуранта, але всі, абсолютно всі слова варто було намотати на вус, ретельно проаналізувати, співставити з іншими джерелами та порівняти.

У мої часи це була задача непроста, але так-сяк вирішувалась, бо не можна прожити у вакуумі, хоч якісь контакти людину знайдуть, світ спіймає її. А що робити, коли фігурант помер двісті років тому, й всі його контакти померли, й документів катма?

Я раптом зрозумів, що дрібочки, крихти зібраної інформації про Григорія Савича вже являють чималу цінність, й багато істориків віддали б праву руку за те, щоб почитати стенограму опитування викладачів та дячка. Ну, може, не праву і не назавжди, а так, потримати. Але віддали б.

А от ми свою інформацію не віддамо. Бо нема кому, нема як, і небезпечно зайвий раз смикати струни нашого Всесвіту. Хтозна, що буде, якщо обірвуться. Хтозна, куди цвьохнуть обривки-хвости, кому око виб’ють. Добре, ворогам, а якщо комусь з нас дістанеться? Або навіть усім одразу.

Дячок хильнув, і я хильнув, а хильнувши, раптом відчув нестримну потребу вийти. Здивувався навіть – тілько-но не хотілося, а тут – як наче хтось клапан відкрив.

Було вже у мене таке, було.

Загнала мене якось лиха доля в госпіталь, та не з пораненням того разу, а – сміх і сказати! – з апендицитом. Везли – сміялись, приймали – сміялись, а я сидів то синій від болю, то червоний від сорому й також робив вигляд, що посміхаюсь.

І під ножем сміявся, а що ж мені, плакати. Плакати болючіше.

І коли за кишки смикали, також намагався жартувати. Не скажу, що вдало, але медички підсміювались. Дожартувався – коли потягнули кишку, і здуру спитав про те, чи правильний орган тягнуть, чи не переплутали? – одна з медсестричок гигикнула й упустила затискувач.

Якраз проміж кишки.

Обклав її хірург, а як не обкласти; й мене обклав – мабуть, чисто про всяк випадок.

А сам щось там, серед кишок зробив, і відчув я, що зараз, от просто зараз, негайно, станеться велика ганьба, утвориться на моїй репутації пляма, а на столі калюжа.

Перестав усміхатися й попросив терміново підставити сечоприймач. Або качку. Або тазик. Або жменю, кінець кінцем, бо зараз станеться катастрофа!

Тут уже засміявся лікар.

– Не треба сечоприймача, – пояснив, не припиняючи копирсатись. – Це я тобі на сечовий міхур натиснув, а він дурний, думає, що вже повний і тобі рефлексом сигналізує. Знаєш, що таке рефлекс?

Я знав. У відповідь хотів спитати хірурга, чи знає він, яку поправку на швидкість треба вводити, коли стріляєш з вертольота на висоті двісті метрів по цілі на дистанції триста метрів, але не спитав. Ну його. Раптом ще на якийсь міхур натисне й утвориться на операційному столі не калюжа, а купа.

От і зараз відчуття було таким самим, але цього разу ніхто, точно кажу – ніхто! – у кишках не колупався. Я кивнув Івану з Галиною й вийшов шукати сортир.

Кроку не пройшов, як позаду гримнуло.