Розділ 3
Психологічний портрет фігуранта

– Альберте, – сказав я, вдосталь помилувавшись – пейзажем, провівши поглядом зграйку якихось пташок, спіймавши на льоту кусючу осінню муху, коротше кажучи – знудьгувавшись.

– Га? – спитав ватажок з підозріло знайомою інтонацією. Ігоревою. Молодець, прибулець, вчиться на ходу. Ще трохи – й можна буде за свого видавати. У будь-якому столітті з тих, де ми вже побували. А в тих, де побуваємо – хтозна, як воно піде. Я он Івана не завжди розумію, а з мови якого-небудь козака з епохи Руїни, то, мабуть, і половини не втну.

Подивимось.

– То розкажи, нарешті, куди ми їдемо, – продовжив я розпитування.

– І для чого, – миттю опинився поруч Ігор.

Галя теж якось непомітно-непомітно опинилася поруч, а у Івана виросли вуха – менші, ніж у віслюка, але більші, ніж у зайця.

– Тю, – видав Альберт зовсім по-нашому. – Так я ж вже казав. У Переяслав.

– А далі? – негайно уточнив я.

– А далі… – ватажок замислився й почав старанно підбирати слова. Так старанно, що я аж запідозрив, що то він навмисне. А може й справді навмисне.

– А для чого? – перебив його Ігор, і слова одразу почали підбиратися легше.

– А там ми влаштуємо мітинг з воркерами місцевої семінарії і в максимальний детейлс розпитаємо про наступного кандидата в наше командо…

Я спочатку уявив собі мітинг на Переяславській площі – трибуну, гасла на червоному кумачі, Леніна на фанерних щитах, надувні кульки, прапорці, алюмінієвий матюкальник на стовпі, що горлає «Ура, товарищи!»… й лише потім допер, що малася на увазі зустріч. Просто зустріч. Щоправда, не зрозумів, з ким.

А от максимальний детейлс – це, скоріш за все, якнайдокладніше.

Хоча, може, й ні.

Значно більше мене зацікавив наступний кандидат «в наше командо», і вже хотів був розпочати витягування з Альберта додаткової інформації, та вчасно згадав, що хотів спитати за куркулів-буржуїв-капіталістів-олігархів-бариг. Чи є вони у майбутньому?

Відповіді Альберта я вже звично не зрозумів, а Ігор запевнив, що є.

Страшенно захотілося запостити його відповідь у фейсбук й натицяти носом усіх олігархоборців, але як навмисне поблизу не було ані ноутбука, ані планшета, ані смартфона, ані навіть завалящої «нокії» з клавіатурою. Також не висіло на придорожніх деревах табличок з написом Free Wi-Fi, та й обрій не псувало жодної вежі з антенами.

Цукерберг ще не народився, фейсбук ще не винайшли. Фарадей не відкрив електромагнітну індукцію. Кілька вчених ще лише починають мучитись з електростатичними й електрохімічними телеграфами. Морзе, здається, взагалі ще не народився, які вже там точки й тире. Марконі ще не став жертвою першу в світі хакерської атаки й не почув про себе матюків у прямому ефірі.

Хоч бери та пляшку закопуй. З посланням для нащадків: «Не боріться, хлопці, з капіталістами! Розстріляєте десять капіталістів – на їхні місця прийдуть ті, хто розстрілював. Розстріляєте тих – прийдуть наступні. Розстріляйте хоч всіх, залиште двох чоловіків на Землі – й один з них негайно стане капіталістом, а другий – пригнобленим трудівником. Не мучтеся, хлопці, нічого у вас не вийде. Не буде кіна, а будуть даремні жертви і втрата державності».

Але ж не почують заклику полум’яні борці, не почують, навіть якщо їх цією пляшкою по маківці бити. Цвяхи б робити з таких людей!

Або ще щось корисне.

Поки я міркував над питаннями класової боротьби, Альберт так-сяк підбирав слова й окреслював перед нами програму-мінімум.

– Алсо, в Переяславі ми повинні знайти колегіум. Я сінкую, що це буде неважко, а от далі можуть бути трабли. Нам знадобляться кучери, що воркають там більше двадцяти ярів…

Деякий час я думав, на біса нам кучери, якщо ми й самі в сідлах тримаємось, потім зрозумів, що мають на увазі не того кучера, що возом править, а той, що coacher, цебто, дядько, який довірливих слухачів окучує. Зазвичай на гроші.

Це слово нахабно вдерлося в українську ще за моїх часів, і бач, прижилося. Хоча я не був знайомий з жодною людиною, якій би цей термін сподобався. Хіба, може, самим кучерам.

З ворканням та ярами проблем не було – скоріш за все, малися на увазі викладачі зі стажем роботи більше двадцяти років. Навряд чи тут плинність кадрів велика, напевне знайдемо. А от на біса?..

Кажуть, біса згадай – він і з’явиться.

Замість біса з-за повороту вискочив екіпаж з баским коником, кучером – цього разу справжнім! – на передньому сідалі й… справжнім паном у кабріолеті, чи як воно правильно називається.

Пан. Натуральний пан, як малювали в дитячих книжках за радянських часів. У зеленому сюртуку, коротких штанцях, циліндрі, панчохах, а в лівій руці мав окуляри на довгій тичці. Здається, така фігня називається лорнет і страшенно незручна у користуванні.

Мабуть, поміщик. Навряд чи магнат, але, мабуть, власник кількох десятків або й сотень рабів, чи то пак, кріпаків.

Проїжджаючи повз, панок дуже пильно нас у лорнет оглянув.

Іван подивився на мене, я на Ігоря, Ігор на Альберта, а Галина відвернулась і згорбилася. Я її розумів. Але з іншого боку, зручніше, мабуть, їхати в екіпажі, аніж у сідлі?

Альберт покрутив головою, Ігор знизав плечима, я теж, Іван гмукнув, а Галя зітхнула з полегшенням.

– Чому? – неголосно запитав я обох одразу – Ігоря та Альберта.

– Та далеко вже утекли, – припустив Ігор. – Наздогнати не вийде.

– Та й без того наслідили багато, – додав ватажок. – Труп на трупі. Хтозна, як на все це відреагує наша реальність. Ігорю, більше так не роби.

– А я що, – Ігор знизав плечима й скривився – мабуть, і досі ребра боліли. – Я нічого. Вони самі…

Панок вже сховався за іншим ліском, а Ігор все озирався та озирався.

Чим далі від Києва – тим менше ставало зораної землі, добре впораних городиків, а все частіше траплялися сіножаті й жовто-зелені стіжки на них. Мабуть, косили траву недавно, не встигла ще посіріти. Цікаво, хто косить? За часів мого дитинства на сінокос ганяли інженерію з великих заводів. Чоловіків з косами, жіночок з граблями, і трактор з великою рукою на гідравліці, щоб стіжки складати.

У часи, коли мій вік вже можна було починати називати шановним, люди з полів майже зникли. Кожного року на ріллю виїжджала все чудернацькіша й чудернацькіша техніка, й мабуть-таки вдалося їй замінити валку інженерів з косами, бухгалтериць із граблями, або школяриків з сапами.

Цікаво, а тут воно як?

А он як.

За черговим ліском показався мокрий низинний луг й чотири фігури на ньому. Білих-білих, наче з туману зродилися, і я не одразу зрозумів, що то лише сорочки білі, й штани також білі, бо з полотна. Ніг видно не було, але чомусь я був певен, що всі косарі босі.

Йшли вони валкою, один за одним, й лишали по собі широкі смуги скошеної трави, а ще чотири жіночки йшли за ними з великими дерев’яними граблями й згрібали накошене. Ні, не чотири. Три.

Одна жінка сиділа на краю поля й годувала дитину. Ще один згорток, підозріло схожий на запнуте немовля, лежав поруч.

Ну так. Дитячих садків тут нема. Й декретних відпусток теж.

Жінка провела нас байдужим поглядом, а чоловіки навіть дивитись не стали. Йшли і йшли, махаючи косами – чух-чух, чух-чух, скосив-переніс-крок вперед-скосив…

Якщо хтось думає, що це легка робота, то нехай спробує. Це справді не так.

У Переяславі я бував, а хто не бував, той сам собі дурень. Їхати з Києва півгодини, готельчиків кілька штук, на будь-який смак, а музеїв взагалі кілька десятків, вибирай – не вибереш.

Здавалося б що тут їхати – півгодини маршруткою, але як розпочалася з пригоди екскурсія, так з пригодами і тривала.

По-перше, розверзлися небеса й Київ засипало снігом. Повністю. Сніг лежав на дорогах, тротуарах, газонах та припаркованих автомобілях, і у них явно не було шансів зрушити з місця аж до весни. З дахів раз по раз сходили снігові лавини, а у мене проламало шиферний дах на сараї.

По-друге, я бозна для чого надумав забронювати номер у готелі. Через інтернет. Чекав відповіді день, чекав другий, а в той день, коли планували виїхати, таки додумався подзвонити.

– Номер? – здивувалися з того боку. – Ні, не бронював ніхто. Через інтернет? А, он ви про що! Та у нас кімната з електронно-обчислювальною машиною зачинена, подивитись не можемо!

Серйозно, так і сказала тітка – електронно-обчислювальна машина.

– То забронювати вам? Добре. НІНО!!! НІНО!!! Тягни зошит, людина хоче номер забронювати. Нашо? А я знаю, нашо?

І вже мені:

– Та приїжджайте так. Номерів повно.

На екскурсію я підбив гарну дівчину зі смаками приблизно такими ж, як у мене – так щоб і пішки поблукати любила, й музеями цікавилася, і ще була в неї дивна властивість – як гляне, як посміхнеться – так усі одразу або місце в метро звільняють, або сумку пропонують донести.

Не знаю я, як це в неї виходить. Мабуть, просто має дуже жіночний вигляд, й вигляд той негайно будить чоловічі інстинкти. Не ті, що штовхають затягти жінку в ліжко, а ті, що спонукають захистити й допомогти.

І ще вона любила питати дорогу.

Дівчата, запам’ятайте – чоловіки ненавидять питати дорогу. Це для нас мука смертна й недовіра до здатності орієнтуватися. Це як вам похвалити якусь іншу дівчину. Ніколи, ніколи, ніколи не питайте дорогу, якщо йдете під ручку з хлопцем!

Дівчина моя терпіла усю дорогу, але під кінець все-таки запитала, де краще вийти. Ще й посміхнулась.

– Та я вам покажу! – миттю перемкнуло шофера. – Якраз будемо поруч їхати, то я прямо біля дверей зупинюсь, нащо вам через замети стрибати! А ви просто так чи до когось? Музеї? Музеї це добре, у нас їх двадцять три штуки, а поки їдемо, то може й двадцять чотири буде. А що хочете подивитися – щось сучасне чи старовинне? А якщо старовинне – то наскільки? А музикою цікавитесь? Бо у нас є чудовий музей кобзарства, там моя двоюрідна сестра колись працювала. Там не лише кобзи, там всякий інстрýмент, тільки я на ньому не розуміюся. А якщо чимось ще старовиннішим, то у нас є колегіум, у якому бував сам Григорій Савич Сковорода. Там зараз сестра дружини мого сина працює, зайдіть, не пошкодуєте…

– Кхе, – сказав я приблизно через півгодини після початку рекламного ролика у виконанні шофера. – То де, кажете, нам краще виходити?

– Ой, – сказав шофер, і я зрозумів, що найкраще місце для виходу лишилося далеко позаду. Кілометрів на сорок.

Мабуть, і ще щось хотів сказати шофер, але посоромився. Мабуть, круте слівце мало не вихопилося з рота, бо засоромити шофера, я вам скажу, нелегко. Для них, мабуть, спеціальні курси десь проводять з практичного матюкання.

Маршрутка їхала через Переяслав на військовий госпіталь, і всю дорогу туди й назад шофер вибачався. А ми сміялись. Разом з нами сміялася вся маршрутка, навіть похмура тітка базарного вигляду з двома торбами теж крадькома посміхалася. А це, я вам скажу, нечасто трапляється.

Компенсуючи своє «ой», шофер підвіз нас мало не до ресепшену й здав з рук на руки ще одній сестрі – здається, троюрідній.

– І оце ви приїхали музеї дивитись? – недовірливо сказала вона. Підкопилила губи й видала: – Я б у таку погоду навіть за поріг не виходила!

Потім-таки розтанула й порекомендувала почати з музею-діорами битви за Дніпро, бо там працює її племінниця. А пообідати краще у ресторані «Старий вертеп».

– А там хто? – не втримався я.

– А там донечка! – похвалилась адміністраторка. Посміхнулась, але потім все одно звернула на ті самі рейки: – Та я б все-таки й за поріг не виходила!

А ми вийшли, й погуляли чудово.

Почали з рекомендованої племінниці, цебто, діорами. Розташувалася вона у соборі, і їй-богу, краще б їй інше місце знайшли. Прогулялися центром, й виявили, що дбайливі мешканці Переяслава вже протоптали стежини в наметах до стратегічно важливих місць – магазинів, генделиків та кав’ярень. Народні тропи до музеїв чомусь були не так сильно втоптані, але ми пробились.

Великий кіт, чорно-білий красень з пухнастим хвостом, завваживши нас, чомусь пірнув у каналізаційний люк, а потім висунув зацікавлену мордочку й довго спостерігав, куди саме ми йдемо. Може, теж хотів якийсь заклад рекомендувати, бо там працює його кошеня.

У музеї кобзарства ми побачили двохсотрічні кобзи, торбани й лютні, семисотрічну цитру. Взнали, що таке козобас, бугай і троїсті музи́ки.

І ліра. Дивовижний інструмент, скільки разів бачу, стільки й дивуюсь.

Починаючи, власне, з назви.

Українська ліра має з класичною грецькою обмаль спільного. Хіба тільки струни, а все інше ми сильно механізували. Ні в яких інших народів світу я не зустрічав струнного інструмента, де крутиться диск, тре струни, й струни хочуть звучати всі одночасно, а лірник просто вчасно перекриває горло то одній, то іншій. Якщо вправний лірник, то виходить гарна приємна музика, а якщо не перекривати, то ліра видає рев, могутній та монотонний. Але зовсім затискати струни не можна, бо тоді вони затиснуть диск-резонатор і зазвучить глуха, похмура мовчанка.

Хто сказав, що тишу не чути? Ще й як.

Щось символічне є в цьому інструменті, щось таке дуже схоже на український народ. Кожен реве свою ноту й вправний гетьман мусить вчасно перекривати голоси інших гетьманів. Якщо трапляється керівник, що робить це вчасно, голос народу звучить гарною музикою й українці дивують світ. Якщо керівник відпускає струни, гетьмани лізуть на голови один одному й в суцільному реві не розрізниш жодного розумного слова.

Якщо струни затиснути, керівника вішають або виганяють в Ростов.

Шлях однієї кобзи було простежено протягом сотні років.

Вперше сфотографована десь наприкінці дев’ятнадцятого століття в руках кобзаря, кобза вирізнялася характерною тріщиною, і по ній вдалося ідентифікувати її на інших фото. Мінялися кобзарі, мінялися їхні джури-поводирі, а кобза була та сама.