Розділ 1
Завжди прекрасний Дніпро

Чудовий Дніпро за ясної погоди, і за штормової також чудовий. У безвітряний літній день Дніпрові плеса вилискують, наче дзеркало, але не просте, а чарівне – мінливе й живе. Не гладеньке скло того дзеркала, а вкрите маленькими хвильками, крихітними, легесенькими, приємними на погляд й на дотик, наче шерсть домашнього котика. Доторкнешся до нього, проведеш долонею раз, другий, третій… незчуєшся – аж півгодини пройшло, котик мурчить, а рука гладить і гладить теплу хутро.

Так і з Дніпром. Замилуєшся виблисками сонячних зайчиків на хвилях, зупинишся на мосту або пляжику – й незчуєшся, як виявиться, що вже спізнився. Скрізь, куди можна спізнився. Тільки Дніпро ніколи не спізнюється, бо куди йому поспішати.

Гарний Дніпро за ясної погоди, а за штормової погоди ще кращий. Грізними валами здіймаються його хвилі, майорять пінними верхівками, як військо знаменами, ревуть і стогнуть, розбиваючись об крутий правий берег, або з розлюченим шипінням вискакують на лівий, пологий, й біжать ген-ген від води, далеко-далеко. Як не встигнеш відскочити – мокрим будеш, а як навіть і встигнеш, то все одне будеш мокрим. Зірвані вітром верхівки хвиль літають в повітрі й боляче січуть обличчя, а зібравшись по кількасот штук – рішуче атакують комір, проривають лінію оборони й радісно бігають по тилах.

Це досить холодно, хай йому чорт. Особливо у листопаді, під час останніх осінніх штормів.

Гарний Дніпро вдень, коли сонце, хмаринки, зелені береги й небокрай, але гарний він і вночі. Видно, як починається вода біля ніг, а де кінчається – хтозна. Інколи світиться щось з протилежного боку, а інколи світять лише зорі з небес. Насмішкувато так світять – що, мовляв, жалюгідна істото, страшно тобі від таких масштабів, коли дивишся-дивишся, а протилежного берега й гадки нема? А це ж ти ще до нас не літав! І не долетиш, бо ніякого життя не вистачить сягнути хоча б найближчої з нас. Страшно? То бійся!

Страшно, а як тут не взятися страху? Хтозна, що воно там, у темряві.

Страшно стояти на березі нічного Дніпра, а плисти човном по Дніпру ще страшніше. Одна справа, коли хвильки хлюпають десь поодаль, а інша – коли зовсім поруч, у борт. Одні відчуття, коли вода лизькає черевики, а інші – коли вона звідусіль, а до берега казна-скільки, та й взагалі, чорт його зна, де той берег. Одне враження, коли стоїш нехай на хисткому, але все ж придатному для ходіння піску, а зовсім інше – коли від темної безодні захищає лише двосантиметрова підгнила дошка, а хтозна-які чудовиська роззявляють пащу там, на глибині.

Раціональною частиною свідомості я розумів, що нема там нічого страшного, та й безодня не така вже й бездонна. Ну три, може, шість метрів глибини. Ну, може дванадцять, якщо вже виперлися на фарватер. І чудовиськ немає, ну, хіба що великий сом чекає, чи не впаде з поверхні якась дохлятина. Може й падає час від часу, але я ж не дохлятина. Принаймні поки що. Й активно опиратимусь, якщо хтось надумає перевести мене в цю не дуже шановану категорію.

Та, власне, я й сам кого хочеш переведу.

Хіба що проти «Метеора» чи баржі на фарватері не встою. Дуже різні вагові категорії – сотня кілограмів мене й тисяча тонн заліза. Ніхто проти баржі не встоїть. Навіть директор одного знайомого заводу, дядько пробивний, пихатий та гордовитий, а під баржу ліг.

Щоправда, він тоді не був ще директором, а був звичайним рибалкою з наддніпрянського міста, ласим до браконьєрства та порушення правил риболовлі. От і попав. Так попав, що коли через багато-багато років пересувався вже не велосипедом, а «мерседесом», й бігали за ним навшпиньках охоронець, секретарка та особистий біограф, згадав він той епізод і вставив у мемуари.

А особливої пікантності епізоду додає те, що протилежний учасник події також прийшов на завод, директора особисто знав, ручкався з ним не раз, й історію з баржею знав… але за сорок років знайомства так і не признався. Ні пари з вуст.

Так ніколи директор й не взнав, хто його протаранив.

Що ж, нехай і не взнає. Я точно не скажу. Нема ще кому казати. Ще ані діди, ані навіть прадіди обох учасників не народились, ще глину не викопали, з якої наліплять цеглу, щоб будувати завод, ще метал не виплавили, з якого баржу збудують.

А не пхайся вночі на фарватер, тим більше на неосвітлений!

От на цій думці брандскугель і бахнув. Не скажу за фарватер, але ділянку понад берегом освітив, і таки непогано.

Гарне було видовище, за інших обставин я б навіть замилувався. Але обставини, як навмисне, були такі, що природніше було матюкнутися.

Я так і зробив.

Мабуть, вдало, бо Іван аж голову нахилив, прислухаючись, хоча що там слухати. Ігор з Альбертом стояли мовчки, але провели вогняну кулю поглядами, й голови їх повертались та нахилялись синхронно, як башти крейсера. Галя також глипнула спочатку на кулю, потім на мене, потім на Ігоря та Альберта й поспішно відвела погляд. Мабуть, вона зробила це з міркувань дивної тутешньої моралі, яка забороняла дивитися чоловікам у вічі, але завдяки цій моралі дівчина виявилась найрозумнішою з нас.

Бо куля згасла, й ми посліпли.

Все-таки око недосконала конструкція. Мало того, що хистке й тендітне, не завжди навіть удар кулаком витримує; мало того, що має сліпу пляму й вона може зіграти на дорозі або в бою дуже злий жарт; мало того, що з віком об’єктив-кришталик перетворюється на тьмяну викривлену лінзу від радянського телевізора – так ще має зовсім вже катастрофічний недолік. Звикати до темряви треба довго, кілька хвилин, а засліпить око раптовим спалахом – і все, починай з початку.

Кажуть, у котів з цим значно краще.

Хочу бути котом.

Я відчув, як під ногами хлюпнула трохи більша хвиля й подумав, що ні, не хочу. Все-таки не менше трьох метрів до найближчої землі, і це якщо вниз; а якщо по горизонталі, то з півкілометра буде.

За брандскугелем мала б негайно ревнути сирена, чи то пак, якийсь тутешній її аналогії – дзвін, молоток об залізо, сурма чи щось таке; але на мій подив, нічого такого й гадки не мало ставатись. Жодної метушні на березі не чулося та не спостерігалося, та й команда нашого суденця також не стривожилася.

Поки я думав, Ігор зробив розумніше – спитав.

– Чого це вони вирішили бабахнути? – кинув він, наче знічев’я, персонально нікого не вирізняючи, але якось так хитро повернувся, що стерновий його почув, а гребці, мабуть, ні. – Ловлять когось?

– Вже спіймали, – меланхолійно відповів керманич.

Затиснув стерно під пахву, видобув з-за пазухи люльку, зняв з пояса шкіряний кисет і заходився її набивати. Процедура була неспішна, але я не встрявав з уточненнями. Сам розколеться. Дядько немолодий, поговорити, напевне, любить…

Набивши люльку, він старанно замотузував кисет, дістав з іншої торбинки кремінь та кресало й почав висікати іскри. Як працює кресало, я вже бачив, а от як ним люльку розпалювати – ще ні, тому уважно спостерігав. Виявилось, що важко. Й довго. Й нудно.

– Так кого спіймали? – не витримав, нарешті, Ігор.

– Рибу спіймали.

Керманич разів зо три смоктонув люльку так, наче бензин зі шлангочки всмоктував, але, мабуть, воно допомогло, бо запалювальний реманент сховав. Засмерділо. Жах, як засмерділо, я такого смердючого самосаду не те що не чув, а навіть не уявляв, що таке можливо.

– Рибу, кажу, митрополиту привезли. Успіння ж.

Зв’язку Успіння з митрополитом, рибою та пострілом з мортири я не вловив, тому якусь мить полупав очима, потім все-таки запитав:

– А стріляти навіщо?

– Бо дивляться, де причалювати!

«Тьху!» – я мало не сплюнув зпересердя, та ще й голосно, та ще й не роздивляючись, куди саме… аж щось утримало. Сплюнув би куди влучить – влучив би у Дніпро. Воно б і нічого, але…

Але побожне у мене ставлення до Дніпра.

Якось знайома дівчина влаштувала мені допит. З тортурами. Розпитувала у що я вірю, у що не вірю; чи звертаюсь до когось вишнього за порадою, чи молюсь, коли страшно. Ну, наприклад, під обстрілом.

«Ні, – відрубав я, посміявшись з останнього запитання, подумав і додав: – Але матюкаюсь!»

Довго мучила вона мене цим несподіваним тестом, а потім прорікла, що я таємний вірянин, прихильник якоїсь там хитрої конфесії, якої я й назви не чув, і наостанок розкритикувала її як неістинну.

Помилилась та дівчина. Я цинік і атеїст. Я ж не сказав їй, що молюсь, подумки розмовляю й звертаюсь по допомогу до батька-Дніпра.

І потім теж не сказав. І не сказав би ніколи, навіть якби не довелося нам розлучитися. І зараз уже не скажу, бо лишилася вона там, а я тут, й відстань поміж нами така, що ні потягом, ні літаком, ані навіть космічним кораблем не здолати, бо не кілометрами вона міряється, а роками.

Два століття. Два століття тому вперед ми цілувалися з тою дівчиною на березі, й батько-Дніпро, радіючи за нас, весело бризкав в обличчя.

Дівчина лишилася там, а я провалився в минуле, і мало не єдиним, що лишилось тим самим; мало не єдиним чинником, що давав так-сяк осягнути розумом всю неймовірність цієї подорожі; мало не єдиним репером-маяком, що хоч якось прив’язував до місцевості – був Дніпро.

А ще не давав збожеволіти. Бо від провалу в минуле у кого хоч дах поїде.

Тому не став я плювати в Дніпро, а навпаки, подумки вибачився й взявся знову мучити перевізника запитаннями.

– А Успіння до чого?

Той глянув на мене, як мудрий батечко на дитину малу, але пояснив:

– Ну так піст же.

Стало зрозуміліше, але, якщо чесно, не дуже.

Успіння – це було, очевидно, свято. Хай який затятий з мене атеїст, але церковні свята не обминеш. То всі навколо носяться з вербою – а, Вербна неділя, скоро будемо паски їсти. Тягнуть очеретяними віниками – а, Трійця на підході. Всі стовпи заклеєні оголошеннями про медову виставку в Лаврі – значить, Медовий Спас. Чи Яблучний?

Бачте, все-таки обминув.

Але гаразд, Успіння – свято, перед святом піст, стріляють, щоб не розбити корабель об причал, але для чого везти рибу Дніпром, коли в нього тільки вудку закинь – й одразу щось вчепиться?

Я спитав.

– Кхе, – керманич розважливо пихнув люлькою. – В Дніпрі не така. Йому з Білого моря іншу рибку привозять – снєток! Чув про таку?

Я чув. Здається, колись навіть їв. Тюлька як тюлька. Але, мабуть, снєток більше по-панськи звучить.

– Панська риба! – продовжував тим часом наш капітан. – У нас такої не водиться. Може й зовсім не риба, бо, кажуть, як свіжа – то огірками пахне, а вже потім починає лускою смердіти.

– Що, не доводилось куштувати? – вліз Ігор, і чомусь мені підморгнув.

– Не доводилось, – зітхнув капітан, й з того зітхання народилася хмарка диму, як наче за паротягом, що гуднув у свисток. – Ми все більше по стерляді. Ну, може, коли білугу, як ікру метати піде…

Тут я зрозумів, чому підморгував Ігор. «Ікра чорна! – проскочила в голові фраза з фільму. – Ікра червона! Ікра заморська, баклажанна!» Якщо може, фільм хто не бачив, то слова супроводжувались показом. Чорна ікра була навалена у чималий тазик, червона теж, а заморської баклажанної ховалась дрібочка в глибині ковша.

У наші часи було навпаки. Що з ікрою, що з рибою.

Але про рибу я запитав даремно. Не можна у людей, що біля річки живуть, про рибу питати. Бо це надовго.

Керманич почав з білуги, й непомітно перескочив спочатку на окунців, потім на сомика, потім чомусь на судака. Розповів, як ловив на вудку. Розповів, як ловив у сітку. Розповів, як заганяв у вершу. Розповів, як навесні, коли Подолом не вози їздять, а човни плавають, риба сама в погреби запливає. Розповів, як труїти рибу бузиною. Розповів, як вночі, зі смолоскипом та острогою її, кляту, острогою!

Почав навіть показувати, але довелося покинути руль, і незграбний наш переправочний засіб негайно покотився носом праворуч, вниз за водою. Хитнуло. Коні тривожно зафоркали.

– Батьку… – докірливо пробасив лівий гребець. Правий змовчав.

– Кхе, – схаменувся керманич, ситуацію виправив, розповіді не спинив.

Мабуть, не вміють рибалки спинятись.

І човни не вміють. Крутнувши носом в один бік, човен так і норовить потім крутнутися в бік протилежний. Це ж не автомобіль, і навіть не кінь, гальмів у нього нема. Розігнався – чекай, поки сам зупиниться, а він не хоче.

Вузький невеличкий човен ще так-сяк можна загальмувати веслами, гребонувши у протилежний бік. З важким паромом-катамараном такий фокус не пройде. Не вдасться синхронізувати пару гребців, обов’язково вийде хоч трішечки, але врізнобій.

Як поралися керманичі давньогрецьких пентеконторів, римських трирем та візантійських дромонів – не уявляю.

Власне, й не поралися. Коли хитрі турки, які замінили візантійців на берегах Босфору, почали копати під Босфором тунель – знайшли на дні порту кілька десятків гребних суден.

Цікаво, що знайде той, хто надумає копати тунель під Дніпром?

Пором ще раз чи два покрутив носом то в один бік, то в інший, потім все-таки заспокоївся, й рушив майже тим самим курсом, що й перед лекцією про тутешнє рибальство.

Про рибу, спійману, почищену та з’їдену за дві сотні років до того, як дехто з нас уперше взяв до рук вудку.

Але упав брандскугель, скінчилася лекція, зник у темряві правий берег, а лівий ще й не думав показуватись. Стало тихо та нудно, тож я знічев’я почав розглядати, на чому ж ми, власне, переправляємось.

Пором складався з двох величеньких човнів, перекритих помостом з досить товстих, на два пальці, дощок. Чому товстих – я зрозумів одразу, як тільки білий коник тупнув копитом. Тонші на цій роботі довго не попрацюють.

Дошки накривали човни десь на половину човнової довжини, а ніс лишався непокритим. Саме там і сиділи двоє гребців, судячи з репліки «Батьку!..» – сини старого керманича. Що ж, непоганий сімейний стартап, успіху їм. Сподіваюсь, Альберт з Ігорем не мають на думці позбавитись небажаних свідків. Там розташувалися й пасажири – Юрій з Альбертом та Іваном у лівому, я з Галею в правому. А коні щільно – бік у бік – стояли на помості поміж човнами й стиха пофоркували. Вже на ходу я та Іван припнули їх до благенького парапету, чи то пак, конов’язу, але мабуть, його й один коник міг висмикнути, а не те, що наші п’ятеро огирів.

Коні, однак, не смикались, керманич мовчки вдивлявся у темряву, пасажири також мовчали, а гребці гребли, бо ж на те вони й гребці. Махали веслами мовчки й розмірено, не поспішаючи, але й не забарюючись. Весла входили у воду під однаковим кутом, без бризок, майже без хлюпання. Досвідчені, вправні рухи. Мабуть, це не стартап. Мабуть, вже не один рік цьому бізнесу.

Та й човни були також не нові. Чорне мокре дерево трохи прогиналось під пальцями – мабуть, підгнило. Під ногами колихалась вода – мабуть, підтікали обидва човни-понтони, тому в кожному човні валявся черпак – дебелий такий, не менш, як на піввідра. Мабуть, інколи доводилось ним працювати, бо щось рівень води у човні наче збільшився.

– Юрію, – тихенько гукнув з лівого човна Ігор. – У нас тут вода в човні. Це так і треба?

Так, звісно, було не треба, але відгукнувся не я, а старий керманич.

– Ну так візьми черпачок й попрацюй, – докірливо мовив він, наче Юрій був винуватий у тому, що човен тече.

Юрій знизав плечима й запрацював черпаком. Енергійно так запрацював, наче маленька помпа, й весь пором відчутно перехнябився у наш бік. Довелося й мені брати черпак у руки. Не Галі ж його доручати?

Я черпав і хлюпав за борт, й згадував, як у старі добрі часи, коли мав за плечима лише двадцять з копійками років, у заду шило, а в голові пустку, підбив таких самих молодих хлопців зганяти на Джарилгач. З транспортом тоді була ситуація не так щоб зовсім погана, але й хорошою її не назвеш. Варіантів було аж два – взяти старенький радянський надувний човен для висадки десанту й вкрасти у рибалок шаланду. Шаланда була з мотором, але й з рибалками, а човен без мотора, але й без рибалок.

Оцінивши можливі наслідки, взяли човен.

Для перетворення безформної купи гуми на човен довелось попрацювати насосом, точніше двома одразу. Насоси дуже нагадували ковальські міхи – дві здоровенні дерев’яні щоки й гармошка між ними. Наступиш – гармошка стискується й викидає через шлангочку літрів десять розлюченого повітря. Розлючене – бо шипить, а хто б не шипів, якби його стиснули?

Хоч і важкуваті були насоси, та й човен немаленький, але семеро здорових лобів з надиманням упоралися. Трохи гірше було зі спуском плавзасобу на воду – бо до моря було метрів сто грязюкою, потім ще сто грязюкою й піною, потім ще двісті – грязюкою, піною та водою, потім води стало по кісточки… коротше кажучи, відмахали ми з човном на горбах десь з півкілометра, і аж тоді вдалося скинути вантаж у воду й тягти.

Ще через метрів сто дно човна перестало зачіпати дно моря.

Ще через сотню води стало по коліна.

І лише тоді, звісивши брудні, порізані скойками ноги за борт, ми критично глянули на берег (він був далеко), на обрій (він був взагалі чорт зна-де), один на одного – й ніхто ані мигом не показав, що страшно. І рушили.

Перші сто метрів здавалося, що веслувати неважко… ай, не варто розтягувати. Важко було грести. Двоє веслярів гребли, двоє відпочивали, ще двійко милувались пейзажем, а сьомому несподівано знайшлась інша робота.

Виявилось, що радянський десантний човен розрахований на те, щоб переплисти Рейн або Віслу, а на десяток кілометрів морем чомусь не розрахований.

Так, спускав. Весело булькотів пухирчиками повітря з тих швів, що опинилися під водою й тихенько шипів повітрям з тих дірочок, які опинилися зверху. Й помітно худнув з кожною хвилиною подорожі.

Насос, відповідно, був розрахований на те, що його поставили на землю й качали ногою, а на те, щоб поставити його на хистке гумове днище човна, чомусь не розрахований.