Читать книгу «Темна синя вода. Потік» онлайн полностью📖 — Радій Радутний — MyBook.

Дивні діла твої, пані історія. Отак судяться між собою пани, тріщать чуби у холопів, а через півтисячі років виявляється, що той срач мав чималеньку історичну цінність. Що саме у ньому вперше згадано назву здоровенного київського району, а ні монастирських документів не збереглося, ні самого монастиря.

А у якійсь російській судовій справі згадано козака Заворуя, що вкрав гусака. Жив собі козак, не тужив, горілку пив, дівок зводив, діточок породив, онуків та правнуків, а все, що від нього лишилося – згадка в літописі: козак Заворуй гусака поцупив…

Дарниця, у мої часи населена пролетарями і танками, зараз видавалася пусткою, степом, сінокосами зі стіжками-горбочками посеред них, нечастими полями та ще рідшими городиками, а з-за ліску праворуч від нашого шляху повільно-повільно випливало чи то село, чи то хутірець.

З млином. Натуральним вітряним млином на горбочку. Майже таким самим, як у Пирогові, але тамтешні вже були у неробочому стані, а цей нівроку, бадьоро крутив крилами-лопатями й нагадував вертоліт. Двоє дядьків біля його підніжжя тягали мішки – то всередину, то назовні, й вже можна було розрізнити, що всередину носять сірі, а виносять біленькі. Мішки складали на віз, а попереду воза переминалися з ноги на ногу дві конячини – також сіра і біла.

Ну з мішками хоч зрозуміло – туди зерно носять, а назад борошно; а от хто коней їм у тон підібрав?

Я посміхнувся й згадав анекдот про блондинку, що підбирала машину в тон сумочці. Може й тут водилися такі блонди. А може просто випадково збіглося.

– Ух ти, – сказав Ігор, і я зрозумів, що він теж вітряних млинів у роботі не бачив. Й Альберт, мабуть, теж.

Галя та Іван кинули на млин куці незацікавлені погляди – мовляв, млин і млин, що на нього дивитись, а заклопотані роботою дядьки взагалі не звернули уваги. Подорожні то й подорожні.

Ну й слава богу.

З-за гаю вигулькнуло ще трохи хатин, й стало зрозуміло, що це все-таки село, а не хутір. Ба, за хатками навіть баня з хрестом показалася, хай маленька, благенька, але все-таки церква. Галя рипнулась була перехреститися, але глянувши на нас стрималася.

– А даремно, – помітив той рух Ігор. – З вовками жити – вовками вити. Всі хрестяться – давайте й ми хреститися, нема чого зайвої уваги привертати.

Я знизав плечима, склав пальці в пучку й торкнувся лоба, пупа, правого плеча, лівого. Окуляри, пасок, гаманець і годинник. Така собі мнемоніка, щоб не переплутати. Бо, кажуть, спіймали якось німці у лісі дядька, а той: «Та я прочанин! У Лавру на прощу йду! Відпустіть, не беріть гріха на душу!»

Може б і відпустили, але трапився серед німців наш поліцай й загадав прочанину перехреститися. Той і бахнув хрест через ліве плече.

Кажуть, потягли дядька на шибеницю, а нам таке треба? Не треба. Нам потрібно було інше, а саме – корчма. Бо не завадило б і коней погодувати, й самим когось зжерти. Я зміряв Галю голодним поглядох, і вона знову його відчула й зіщулилась.

Хай йому чорт! Дівчата, ну поясність, як, як вам це вдається? По спині ж ковзаю очима, не по грудях же; й гладжу поглядом, а не долонею.

Ну як?!

Корчма розташувалася як годиться – навпроти церкви. Вивіски не мала, холодильників з кока-колою поруч також не виднілося, але бувають такі заклади, що кинеш погляд – і одразу все зрозуміло. Наче й хата як хата, а придивишся – ні, таки або шинок, або корчма.

Хіба, може, форма трохи інакша – видовжена. Щоб більше столиків помістилося. І двір без воріт, натомість у глибині помітно гараж на троє воріт. Чи то пак, не гараж, а конюшня.

Біля корчми стояло двійко возів, перший нормальний, з двома дишлами, а другий чомусь з одним і посередині, наче гармата у самоходки. Я не одразу допетрав, що ця конструкція призначена для того, щоб запрягати двох коней, і вже зовсім-зовсім асоціативно згадав кумедний випадок з двокінним возиком.

Є у нього така хитра деталь з екзотичною назвою – стельвага. Міцна така деревина, зазвичай дубова. Коні до неї кріпляться.

У мої часи вже дай Бог якщо один із тисяч знає, що воно, але навіть у часи мого діда знали не всі, далеко не всі. Навіть у селі не всі, а що вже про місто казати. І от, році приблизно в двадцять дев’ятому чи тридцятому почухала комуністична партія потилицю й вирішила, що селянами мають керувати пролетарі.

Ага. Прямо від верстата – в село. Головою колгоспу.

У першій хвилі мобілізації загнала в колгоспи двадцять п’ять тисяч пролетарів, і в другій ще додала. Так і назвали явище – двадцятип’ятитисячники.

Селяни назвали тих керівників трохи інакше (цитувати не варто) й зустріли масовим саботажем. Хто міг – стріляв, хто не міг – сільради палив; хто зовсім охляв – той псував колгоспне майно, або працював так, як італійці страйкують – все за інструкцією. Ні кроку вбік.

Звісно, неможливо в такому режимі ані болта виточити, ані папірця якогось узгодити.

Так от.

Приперся новоспечений голова колгоспу і наказав сіяти. Дощ? Нічого, що дощ. Холодно? Нічого, що холодно. Рано? Нічого. Партія сказала – сіяти, значить, пора. Вимерзне? Та як ви смієте сумніватися в мудрих рішеннях партії!

Проїхав десятник зрання, погрюкав канчуком у вікна та двері: «На роботу! Підйом!»

Достоту як у панські часи, тільки панщина була три дні на тиждень, а радянщина сім.

Вигнав. Наказав вантажити збіжжя, чіпляти до воза сівалку й везти в поля. Вивезли. Стали.

– Ну что стали, товарищи! – весело горлає «двадцати-пятитысячник». – За работу!

– Не можемо, – каже найсміливіший із селян. – Не можемо, товаришу голова. Стельвагу забули.

– Ничего, – натхненно махає рукою пролетар. – Сейте пшеницу, товарищи! Стельваґу потом посеем!

Не схотіла стельвага сходити. За два роки керівники-пролетарі загнали селян спочатку в колгоспи, потім у Голодомор, потім у труну. Якщо когось з них потім, у тридцять шостому-сьомому розстріляли – то мені їх ані на копійку не шкода. Скоріш навпаки.

Розповідав мені дід цю історію, і наче й сміявся, але сумним був його сміх.

Лишилися на згадку про дідове колгоспне життя книжка видачі трудоднів та пачка облігацій державної позики. На трудодні виходило щось близько мішка зерна на рік, а на облігації взагалі не вийшло нічого. Заморозили виплати раз, потім ще раз, а там і власники повимирали, й грошова реформа перетворила сотні на копійки.

Кажуть, значно більше було колись облігацій, але під кінець життя палив дід якийсь компромат на себе, листи, фотокартки та особисті папери, спалив і облігацій пачку.

Бо що з ним ще робити?

Помер дід, давно помер, й лише тоді розколовся батько – виявляється, теж мав пригоду з тою стельвагою.

Вже зовсім загнобили тоді село, ніхто двокінними возиками не їздив, й стару стельвагу закопали у землю на колгоспному вигоні – припинати до неї неслухняного коника чи дратівливого злостивого бугая. Добре закопали, так щоб ані кінь, ні бугай не вирвали.

Крім бугая, мав колгосп ще одну знаменитість – дурного Семена. Народився той Семен ще до війни, й спочатку наче нормальний був, але потім щось трапилося. Якби змалку помітно було – то, може, й придушила б його матуся випадково, практикувалися раніше у селах такі випадки; але ні. Звар’ював той Семен уже в майже дорослому віці, коли й придушити не так-то просто, й помітять, донесуть куди слід.

Це в наших селах також здавна практикується.

Я, малим бувши, ще бачив того Семена. Обходив подалі. Мав той Семен якусь алергію на малих дітей, а моральних обмежень явно не мав.

Так от. Коли розколовся батько, то стала зрозуміла причина тієї алергії.

Дражнили його. Люто, страшенно дражнили малі діти дурного Семена. Словами лаяли, обпльовували, грудки кидали. Діти самі по собі жорстокі, а тут ще ж село, зайнятися нічим, батьки на полі, контролю нема.

Довели.

Почав Семен кидатись на дітлахів за будь-яке криве слово, а часом навіть без слів, превентивно.

І батько дражнив.

Й одного чудового дня, застукавши Семена на колгоспному вигоні, засміяли його, заобзивали, закидали камінцями так, що він кинувся.

Не просто так кинувся – а вхопив дрюка, першого, який під руку попався. І дрюком тим виявилася закопана багато років тому, затрамбована у землю дубова стельвага.

Кінь рвав-рвав, не вирвав; бик тягнув-тягнув – не витягнув, а Семен – одним рухом.

– Знаєш, синку, – підсміювався тоді батько сам над собою. – Бували у мене ситуації, коли тікати доводилось, але так як тоді я навіть на змаганнях не бігав. А якби не втік – то, мабуть, і тебе б не було…

На той час Семен вже помер, і мама його, крихітна сухорлява бабуся, також померла, й коли на цвинтарі я попросив показати їхні могили, то виявилось, що й могил вже нема.

Не збереглися.

Крихітне сільське кладовище, місця мало. Коли нові могилки копають, то кістки скидають на купу. Кажуть, раніше хлопчаки здавали їх у прийомну контору, на добрива, але поступово цей бізнес також зійшов нанівець. Добрива стали випускати азотні, а хлопчаки торгують легкими наркотиками.

З наркотиків у корчмі були самогон, «казьонка» і бублики з маком. Дикуни-с. Цілі поля коноплі навколо, а в шинку жодного худого хлопчини з відсутнім поглядом й дурнуватою посмішкою. Двісті років ще до таких хлопчин.

Окрім нас, снідало двоє дядьків – класичних таких селян у свитах та мішкуватих штанях. Один був у чоботах, другий у шкіряних мішечках навколо стопи. Я покопирсався у пам’яті, й згадав назву – постоли. Згадав також, що десь таке уже бачив – у діда в сараї. Бозна-скільки десятків років провисів той мішечок, перетворився на камінь і я довго не міг допетрати, навіщо крізь нього шнурок просилено.

Виявляється – щоб затягувати навколо ноги. Такі собі чоботи для небагатих.

Селяни тихенько сьорбали юшку й теревенили про ціну на щось. Звісно, вона була зависока, а кляті здирники пили кров з простого трудівника. Завжди й у всі часи трудівники скаржились на високі ціни, а кляті здирники пили з них кров. За часів мого діда здирники називалися буржуями та куркулями, за часів батька – капіталістами, в часи моєї молодості були олігархи, а коли вирушав у цю мандрівку, якраз входило в моду нове словечко – бариги.

І кожне нове покоління трудового народу було певне, що от воно якраз візьметься й виправить віковічну несправедливість, після чого життя негайно налагодиться.

Я підсміювався, коли про це починав заливати хтось із сторонніх мені людей, та мовчки кривився, коли чув таке від родичів шановного віку.

Завжди так було, і я певен, що завжди так буде. Хоча… У мене ж два гостя з майбутнього під рукою! Навіщо припускати, якщо можна спитати й взнати усе, що хотів!

Я рипнувся був до Ігоря, але той вже хильнув чарчину самогонки й приступив до юшки. Альберт, дивлячись на нього, також принюхався до чарки, тож довелося махнути рукою й знову відкласти усі питання на потім.

А юшка виявилась чудовою! Вчорашня, вистояна за ніч, вона майже розчинила в собі карасів, й була вже, власне, не юшкою, а чимось схожим на негустий куліш. З пшоном, яйцем, цибулею, часником і стручечком червоного перцю в кожній тарілці. Вхопиш – і аж сльози з очей!

Самогонка була так собі, але під смачну юшку пішла, аж ляснуло.

Й один з дядьків, поснідавши, неголосно ляснув у долоні, кинув сивому корчмарю пару монет і рушив надвір. Я не звернув уваги, думав, вже й не побачимо, аж раптом у корчмі потемніло.

Було колись і мене таке. Спекотним літом, тільки прокинувшись, я відчинив двері, аби напустити в хату ранкової прохолоди, а сам заліг ще подрімати. Прокидаюсь ще раз – а в хаті темно. А темно – бо стоїть у дверях мара, чорна-чорнюща, зростом майже до пояса, мені, немаленькому, й метляє хвостом – таким здоровенним, що хоч мітлу з нього роби.

Виявилось, що в гості заскочив сусідський ньюфаундленд на ім’я Рей. Довелось гладити й годувати.

Візит Рея не минув безслідно. Могутнім хвостом натрусив він повний передпокій блощиць, а звідки чортові комахи прорвалися аж у спальню. Водночас сміючись і матюкаючись, бризкав я дихлофосом плінтуси та диван; хотів і Рея побризкати, але ньюф подивився на мене вкрай осудливо і я передумав.

Важко не погоджуватися з істотою, у якої ікла з мій великий палець завбільшки.

Так от. У корчмі потемніло від того, що якась сіра істота затулила вікно.

Є кумедна притча про слона та кількох сліпців. Вирішили вони скласти враження про те, що ж таке слон; пішли в зоопарк, дали сторожу грошей і почали слона лапати. Один налапав хобот і вирішив, що слон схожий на змію, інший – що на могутнє дерево, ще хтось порівняв тварину зі склепінням, що нависає над головою. Хтось помацав вухо й вирішив, що слон – це тварина-віяло, а хтось поліз слону проміж ніг, щось там довго робив, та враженнями ділитись відмовився.

Кажуть, слону сподобалося.

От і я, завваживши у віконці шмат сірої шкіри, подумав, що бачу шматок слона.

Помилився, але ненабагато.

Віл був заввишки як я й лише трохи недотягував до зросту Ігоря. До Альбертової маківки волику було, звісно, ще тягтись і тягтись, та загалом Альберт на фоні істоти здавався чахликом, мавпочкою біля першерона, ліліпутиком біля примотузованого до землі Гулівера й відчував, мабуть, те саме, що й ми.

Здоровенний віл, неквапно переставляючи ноги, підійшов до воза й терпляче чекав, поки господар причепить йому на роги хитру збрую. Наші погляди візник також помітив і не втерпів, аби не похвалитися.

– Волик сподобався?

Іван кивнув, Галя кивнула, і я з Ігорем зробили те саме, бо що тут скажеш?

– Черкаська порода! – гордовито пояснив дядько. – У вас у Києві таких нема!

Я кивнув знову. Що правда, то правда. В моєму Києві, мабуть, ніяких нема. Хіба, може, в «Мамаєвій слободі» завели, бо наче у власника були до війни такі плани. Але війна втрутилася, й багато планів полинуло в небо разом з тими, хто їх виношував…

Але до війни лишалося ще дві сотні років, а волик був тут, перед очима, й таки вражав. Могутній пахолок, рівна спина, рівний окрас, сивий-сивий, як голова літньої мудрої жінки, що не соромиться сивини, не ховає її під фіолетовими кучериками, а пишається.

І роги. Неймовірної форми вигнуті роги, схожі на ліру.

Десь я таке вже бачив.

Згадка прийшла несподівано й аж здригнутися змусила. На стіні я це бачив. На фотографії стіни чи то з мінойського лабіринту, чи ще якоїсь споруди тих же часів. Там дівчата бавилися з бичком, здоровенним таким бичком, з точнісінько так вигнутими рогами.

Хтозна, якими шляхами йшли мінойські бички в український степ. Чи везли їх давньогрецькі флотоводці на корабликах-гіппагагосах, спеціальних суднах для перевезення кавалерії; чи своїм ходом рухалися валки з товаром через Кавказ та Хозарію, чи вже у нові часи доправили їх сюди візантійці або турки. Хтозна. Цікаво було б покопирсатися у їхній генетиці, але тут генетика навіть не продажна дівка імперіалізму. Тут її взагалі нема.

Віз був навантажений під зав’язку і ще трохи зверху, дядько навіть не став моститися, а став поруч з воликом. Вйокнув, цоб-цабекнув і волик рушив так само плавно й без жодних зусиль, ніби й не мав за собою причепа.

Не віл – тягач!

Цікаво, чи збереглася порода до наших часів? Навряд чи. А шкода. Таке диво варто б і до списку національного надбання внести. Он, французи, кажуть, якийсь карнавал внесли, а такий волик – це вам не танці-шманці. Цей волик якщо затанцює, то й всі будинки стрибатимуть.

Другий дядько вивів з гаража пару коней, але то вже ми додивлятись не стали. Іван розплатився з корчмарем, спитав дорогу на якусь Бубнівщину – біс його зна, де така; та й рушили.

Одразу за селом дорога роздвоювалася, й звісно, ми поїхали не по тій, про яку так докладно й послужливо розповів корчмар.

Якщо нас все-таки шукають, то нехай шукають деінде.

І якщо я правильно зрозумів, то село, церква й корчма стояли приблизно там, де колись розташується найбільший аеропорт України.

1
...
...
9