Честь Ізраеля Ґау

Оливково-сріблясті сутінки змінювалися похмурою темрявою, коли патер Браун, загорнувшись у сірий шотландський коц, дійшов до кінця сірої шотландської долини і побачив химерний замок. Маєток графів Ґленґайлів зрізав край улоговини або ущелини, утворюючи тупик, схожий на край світу. Як багато замків, що втілили смак французів чи шотландців, він був увінчаний зеленими дахами та шпилями, що нагадували англійцю про гострі ковпаки відьом. Соснові ж ліси здавалися поруч із ним чорними, як зграї ворон, що літали над вежами. Однак не тільки пейзаж навіював відчуття примарної, як сон, чортівні. Це місце і справді огорнули хмари гордині, шаленства та скорботи, які душать знатних синів Шотландії частіше, ніж інших людей. Адже в крові у шотландця є подвійна доза отрути, званої спадковістю. Він вірить у свою родовитість, як аристократ, і в зумовленість посмертної долі, як кальвініст.

Священик з трудом вирвався на добу з Ґлазґо, де був у справах, аби зустрітися з Фламбо, сищиком-аматором, котрий разом із детективом-професіоналом розслідував у Ґленґайлі обставини життя та смерті останнього з власників замку. Таємничим графом закінчувався рід, який зумів відзначитися відвагою, жорстокістю та навіженством навіть серед похмурої шотландської шляхти XVI століття. Ніхто не зайшов далі, ніж Ґленґайли, в той лабіринт честолюбства, в ті анфілади брехні, які звели навколо Марії, королеви шотландської.

Причину і плід їхніх старань добре показував віршик, складений в окрузі:

 
Як зелений сік cтарих дерев
П’є червоне золото Оґілві.
 

За багато століть у замку не було жодного гідного графа. Коли настала Вікторіанська епоха, здавалося, що дивацтва їхні вичерпані. Однак останній у роду підтримав родинну традицію, зробивши єдине, що йому залишилося: він зник. Не поїхав, а саме зник, бо, судячи з усього, був у замку. Але хоча ім’я й значилося в церковних книгах і в книзі перів, ніхто на світі не бачив його самого.

Якщо хто його і бачив, то лише похмурий слуга, що поєднував обов’язки садівника та кучера. Слуга цей був таким глухим, що ділові люди вважали його німим, а люди вдумливі – недоумкуватим. Безсловесний рудий селянин із упертим підборіддям і яскраво-чорними очима називався Ізраель Ґау і, здавалося, жив сам-один у порожньому маєтку. Але завзяття, з яким він копав картоплю, і точність, із якою він метушився в кухні, наводили на думку про те, що він таки служить панові. Якщо потрібні були інші докази, будь-хто міг вважати ними те, що на всі питання слуга відповідав: «Немає вдома». Якось у замок закликали мера і пастора (Ґленґайли належали до пресвітеріанської церкви), і ті виявили, що садівник, кучер і кухар став ще і духівником і загаратав у труну свого вельможного господаря.

Що сталося відразу ж за цим, ніхто достеменно не знав, бо ніхто дізнатися й не намагався, поки на північ, днів за два-три, не прибув Фламбо. До цього часу тіло графа Ґленґайла (якщо це було його тіло) перебувало на маленькому кладовищі, біля вершини пагорба.

Коли патер Браун пройшовся похмурим садом у саму тінь замку, хмари згустіли і в повітрі запахло бурею. На тлі останньої смужки золотисто-зеленого неба він побачив чорний силует – чоловіка в циліндрі, з великою лопатою на плечі. Таке безглузде поєднання нагадувало про могильника, але священик пригадав глухого слугу, котрий копає картоплю, і не здивувався. Він непогано знав шотландських селян, знав, що за своєю респектабельністю вони здатні одягти костюм і капелюх для офіційних гостей. Служитель Церкви знав, що за своєю ощадливістю вони не гаятимуть на даремно й години. Навіть те, як пильно дивився слуга на священика, котрий його минав, чудово узгоджувалося з їхньою недовірливістю та загостреним почуттям обов’язку.

Вхідні двері відкрив сам Фламбо, поруч із ним стояв високий сивий чоловік, інспектор Крейвен зі Скотланд-Ярду. У залі майже не було меблів, але з темних полотен з-під темних перук глузливо дивилися бліді та підступні Ґленґайли.

Пройшовши в кімнати, патер Браун побачив, що офіційні особи сидять за дубовим столом. Той кінець, де вони працювали, був суцільно вкритий паперами, сигарами та пляшками з віскі. Далі, на всю довжину, на рівній відстані, красувалися виключно дивні предмети: купка уламків, купка якогось темного пилу, дерев’яна палиця і щось іще.

– У вас тут майже геологічний музей, – зауважив патер Бpayн, сідаючи на своє місце.

– Не стільки геологічний, скільки психологічний, – уточнив Фламбо.

– Заради Бога, – вигукнув детектив, – не треба цих довгих слів!

– Ви не шануєте психологію? – здивувався Фламбо. – Даремно. Вона нам знадобиться.

– Не зовсім розумію, – сказав інспектор.

– Про лорда Ґленґайла, – пояснив француз, – ми знаємо тільки одне: він був маніяк.

Повз вікна, чорним силуетом на лілових хмарах, пройшов чоловік із лопатою і в циліндрі. Патер Браун неуважно глянув на нього і сказав:

– Звісно, він був дивак, інакше він не поховав би себе живим і не звелів би поховати так швидко після смерті. Однак чому вам здається, що він божевільний?

– Послухайте, що знайшов у цьому будинку пан Крейвен, – запропонував Фламбо.

– Мені б здалася свічка, – попросив Крейвен. – Темніє, важко читати.

– А свічок ви не знайшли? – усміхнувся патер Браун. Фламбо серйозно зиркнув на свого приятеля.

– Як не дивно, – сказав він, – тут двадцять п’ять свічок і жодного підсвічника.

Сутеніло швидко, і швидко здіймався вітер. Священик устав і попрямував уздовж столу туди, де лежали свічки. Проходячи, він нахилився до бурого пилу і сильно чхнув.

– Та це ж нюхальний тютюн! – вигукнув він.

Потім він узяв свічку, дбайливо запалив її, повернувся і вставив у пляшку з-під віскі. Полум’я затріпотіло на протязі, як прапорець. На багато миль навколо шуміли чорні сосни, наче море билося об скелю замку.

– Читаю опис, – серйозно сказав Крейвен і взяв один із папірців. – Поясню спочатку, що майже всі кімнати були занедбані, жили тільки в двох. Мешканець той, без сумніву, не слуга на прізвище Ґау. У цих кімнатах ми знайшли дивні речі, а саме:

1. Досить багато дорогоцінного каміння, головним чином – діамантів, без будь-якої оправи. Не дивно, що у Ґленґайлів були коштовності; але каміння зазвичай оправляють у золото чи срібло. У цій родині їх, мабуть, носили в кишенях, як дрібнички.

2. Багато нюхального тютюну – не в табакерках і навіть не в мішечках, а прямо на столі, на роялі і на креденсі, немов господареві було лінь сунути руку у кишеню або підняти кришку.

3. Маленькі купки залізних пружинок і коліщаток, немов тут розібрали кілька механічних іграшок.

4. Воскові свічки, які доводиться вставляти в пляшки, бо більше вставляти нема в що.

Прошу вас, зверніть увагу на те, що нічого такого ми не очікували. Основна загадка була нам відома. Ми знали, що з покійним графом не все гаразд, і з’явилися, щоб встановити, чи жив він тут, чи помер, і як пов’язане з усім цим руде опудало, що поховало його. Припустімо щось дике та театральне. Може, слуга його вбив, або він узагалі живий, або слуга – це він, а справжній Ґау – в могилі. Уявімо перипетії всіх подій у дусі Вілкі Коллінза, і ми все одно не зможемо пояснити, чому свічки – без свічників і чому старий аристократ брав пучку тютюну прямо з рояля. Одним словом, суть справи уявити собі можна, деталі можна. Та людському розуму не до снаги зв’язати воєдино тютюн, діаманти, свічки та розібраний механізм.

– Чому ж? – не погодився священик. – Даруйте, але я зв’яжу їх. Граф Ґленґайл схибнувся на французькій революції. Він був відданий монархії і намагався відновити в своєму замку побут останніх Бурбонів. У XVIII столітті нюхали тютюн, освітлювали кімнати свічками. Людовик XVII любив майструвати механізми, діаманти призначалися для намиста королеви.

Крейвен і Фламбо втупилися в нього круглими очима.

– Дивна річ! – зойкнув француз. – Невже так воно і є?

– Природно, ні, – відповів патер Браун. – Я просто показав вам, що можна пов’язати воєдино тютюн, діаманти, свічки та розібраний механізм. Насправді ж усе складніше.

Він замовк і прислухався до гучного шуму сосен, потім зронив:

– Граф Ґленґайл жив подвійним життям, він був злодієм. Свічки вставляв у таємний ліхтар, тютюн жбурляв в очі тим, хто його застане. Ви знаєте, що французькі злодії кидають перець. А головний доказ – алмази та коліщатка. Адже тільки ними можна вирізати скло.

Обламана гілка сосни важко вдарилася у вікно за їхніми спинами, немов зображаючи злодія в зловісному фарсі, але ніхто на неї і не глянув. Всі дивилися на священика.

– Діаманти та коліщатка, – повільно промовив Крейвен. – Через них ви і дійшли до такого пояснення?

– Я до нього не прийшов, – м’яко відповів священик, – але ви сказали, що ніяк не можна об’єднати ось ці речі. Насправді, природно, все набагато простіше. Ґленґайл знайшов скарб на своїй землі – коштовне каміння. Коліщатками він шліфував їх або гранував, не знаю. Йому доводилося працювати швидко, і він попросив собі в підмогу тутешніх пастухів. Тютюн – єдина розкіш бідного шотландця, більше його нічим не підкупиш. Свічники їм були не потрібні, вони тримали свічки в руці, коли шукали в переходах, під замком, чи немає там ще коштовностей.

– І це все? – не відразу віднайшов змогу говорити Фламбо. – Це і є проста, нудна істина?

– О, ні! – відповів патер Браун.

Вітер завив на прощання в далекому бору, немов насміхаючись над ними, і замовк. Патер Браун продовжував задумливо та спокійно:

– Я кажу все це лише тому, що ви вважаєте неможливим пов’язати тютюн із діамантами або свічки з коліщатками. Десять неправдивих свідчень задовольнять світ, десять хибних теорій пасуватимуть до таємниці замку, але нам потрібно одне, справжнє пояснення. Чи немає там ще чогось?

Крейвен засміявся, Фламбо посміхнувся, встав і пішов уздовж столу.

– Пункти п’ять, шість і сім, – сказав він, – абсолютно безглузді. Ось стрижні від олівців. Ось бамбуковий ціпок із роздвоєним кінцем. Може, ними скоїли злочин, але який? Злочину немає. І загадкових предметів більше немає, крім молитовника і кількох мініатюр, які зберігаються тут із доби Середньовіччя, – мабуть, родинна пиха у графів сильніша за пуританство. Ми долучили ці речі до справи лише тому, що вони якось дивно зіпсовані.

Буря за вікном пригнала до замку вали темних хмар, і в довгій кімнаті було зовсім темно, коли патер Браун узяв до рук молитовник. Темрява ще не відступила, коли він озвався, але голос його змінився.

– Пане Крейвен, – сказав він так дзвінко, наче помолодшав на десять років, – ви ж маєте право оглянути могилу? Поспішаймо, треба скоріше розгадати цю страшну справу. Я б зараз же пішов на вашому місці!

– Чому? – здивувався детектив.

– Тому що все серйозніше, ніж я гадав, – пояснив священик. – Тютюн і каміння можуть бути тут зі сотні причин. Але цьому є тільки одна причина. Дивіться, молитовник і мініатюри не псували, як міг би їх зіпсувати пуританин. З них обережно вийняли слово «Бог» і сяйво над головою Немовляти Ісуса. Так що беріть свій папір і гайда оглянемо могилу. Відкриємо труну.

– Про що ви базікаєте? – спитав інспектор.

– Я кажу про те, – відповідав священик, перекриваючи голосом ревіння бурі, – що сам Сатана, можливо, сидить зараз на вежі замку і реве, як сто слонів. Ми зіткнулися з чорною магією.

– Чорна магія, – тихо повторив Фламбо, занадто освічений, щоб у неї не вірити. – А що ж тоді означає все інше?

– Якусь гидоту, – нетерплячився патер Браун. – Звідки мені знати? Може, тютюн і бамбук потрібні для якихось тортур. Може, шаленці їдять віск і сталеві коліщатка. Може, з графіту роблять мерзенний наркотик. Найпростіше вирішити загадку там, на кладовищі.