Чи співрозмовники зрозуміли його, але послухалися і пішли, поки вечірній вітер не вдарив їм в обличчя. Однак слухалися і йшли вони, як автомати. Крейвен тримав у правій руці сокирку, а лівою рукою обмацував у кишені потрібний папір. Фламбо прихопив по дорозі рискаль. Патер Браун узяв маленьку книжку, з якої вийняли ім’я Боже.

На кладовище провадила звивиста коротка стежка. Проте в такий вітер вона здавалася крутою та довгою. Подорожніх зустрічали все нові сосни, що хилилися в один і той самий бік, і уклін їхній здавався безглуздим, немов це відбувалося на безлюдній планеті. Сірувато-синій ліс оглушала пронизлива пісня вітру, сповнена язичницької печалі. В гомоні гілок чувся стогін загиблих божеств, які давно заблукали в цьому безглуздому лісі і ніяк не знайдуть шлях на небо.

– Розумієте, – тихо, але спокійно сказав патер Браун, – шотландці до Шотландії були цікавими людьми. Власне, вони і зараз кумедні. Але до початку історії вони, мабуть, і справді поклонялися демонам. Тому, – незлобиво додав він: – вони так хутко прийняли пуританську теологію.

– Друже мій, – вигукнув Фламбо, гнівно обернувшись до нього, – про яку нісенітницю ви теревените?

– Друже мій, – так само серйозно відповів патер Браун, – у справжніх релігій є одна неодмінна риса: речовинність і вагомість. Самі бачите, поклоніння нечистому – справжня релігія.

Вони піднялися на розпатлану верхівку пагорба, одну з небагатьох галявин серед ревучого лісу. Дріт на дерев’яних палях співав під вітром, сповіщаючи прибульців про те, де проходить межа кладовища. Інспектор Крейвен швидко підбіг до могили. Фламбо встромив у землю лопату і оперся на неї, хоча вітер хитав і тряс обох детективів, як стрясав він дріт і сосни. В ногах могили ріс срібно-сизий реп’ях. Коли вітер зривав із нього колючу кульку, Крейвен відскакував, наче то була куля.

Фламбо встромив рискаль у свистячу траву і далі, в мокру землю. Потім зупинився, спершись на нього, як на костур.

– Ну, що ж ви? – м’яко зауважив священик. – Ми хочемо дізнатися істину. Чого боїтеся?

– Боюся її дізнатися, – відповів Фламбо.

Лондонський детектив вимовив високим, надсадним голосом, який йому самому здавався бадьорим:

– Ні, чому він так ховався? Що за витівки? Може, він прокажений?

– Гадаю, щось гірше, – сказав Фламбо.

– Що ж гірше за проказу? – спитав слідчий.

– Навіть уявити не можу, – відповів Фламбо.

Вітер відніс важкі сірі хмари, що обклали пагорби, мов дим, і відкрив погляду сірі долини, освітлені слабким зоряним світлом, коли Фламбо оголив нарешті кришку грубої труни і почистив її від землі.

Крейвен ступив уперед, тримаючи сокирку, торкнувся будяків і здригнувся. Але він не відступив і працював з такою ж силою, як і Фламбо, поки не зірвав кришку і не сказав:

– Кістки, це людина, – немов очікував чогось іншого.

– У нього все гаразд? – нервовим голосом поцікавився Фламбо.

– Начебто так, – хрипко відповів сищик. – Ні, стривайте…

Важке тіло Фламбо сильно сіпнулося.

– Ну, що з ним може бути? – зойкнув він. – Що з нами таке? Що діється з людьми на цих холодних пагорбах? Мабуть, це тому, що все тут темне й усе якось безглуздо повторюється. Ліси і давній жах перед таємницею, немов сон атеїста… Сосни, і знову сосни, і мільйони сосен…

– О, Боже! – заволав Крейвен. – У нього немає голови.

Фламбо не рушив із місця, але священик уперше ступив до могили.

– Немає голови! – повторив він. – Немає голови?

Немов він думав, що немає чогось іншого.

Напівбожевільні образи пронеслися у свідомості присутніх. У Ґленґайлів народилося безголове немовля; безголовий юнак ховається в замку; безголовий стариган човгає старими залами або по пишному парку. Але навіть тепер вони не сприймали розгадки, бо в ній не було сенсу, і стояли, дослухаючись до гулу лісів і благання небес, немов ідоли або загнані звірі. Мислити вони не могли, думка була для них велика, і вони її втратили.

– У цій могилі, – сказав патер Браун, – лежать троє безголових людей.

Блідий сищик з Лондона розтулив було рот і не закрив його, немов якийсь сільський дурник. Виючий вітер терзав небо. Детектив глянув на сокирку, не впізнаючи її, і впустив на землю.

– Панотче, – сказав Фламбо якимось дитячим, сумним голосом, – що тепер робити?

Його товариш відповів так швидко, немов вистрелив із рушниці.

– Спати! – крикнув він. – Спати. Ми прийшли до краю всіх доріг. Ви знаєте, що таке сон? Знаєте, що той, хто спить, довіряється Богові? Сон – таїнство, бо він живить нас і висловлює нашу віру. А нам зараз потрібне таїнство, хоча б природне. На нас звалилося те, що нечасто звалюється на людину. Можливо, найгірше, що може на нього впасти.

Крейвен розтиснув губи, що зімкнулися, і спитав:

– Що ви маєте на увазі?

Священик повернувся до замку і сказав:

– Ми знайшли істину, і в істині немає сенсу.

А потім пішов доріжкою тим безтурботним кроком, яким ходив дуже рідко, і, прийшовши в замок, поринув у сон із простотою собаки.

Незважаючи на славослів’я сну, священик піднявся раніше за всіх, крім мовчазного садівника, і детективи застали його в городі, де патер Браун цмулив люльку і дивився, як працює над грядками цей загадковий індивід. Під ранок гроза змінилася зливою, і день видався прохолодний. Мабуть, садівник тільки-но балакав із служителем Церкви, але, побачивши детективів, похмуро встромив лопату в землю, пробурчав щось про сніданок і зник у кухні, минувши грядки капусти.

– Поважний чоловік, – сказав патер Браун. – Чудово вирощує картоплю. Однак, – неупереджено та милостиво додав він: – і у нього є недоліки, у кого їх немає? Ця грядка не зовсім пряма. Ось, погляньте. – І він торкнув землю ногою. – Яка дивна картопля…

– А що в ній такого? – спитав Крейвен, котрого тішило нове захоплення низькорослого клірика.

– Я позначив її тому, – сказав священик, – що її позначив і Ґау. Він копав усюди, тільки не тут.

Фламбо схопив рискаль і нетерпляче встромив у загадкове місце. Разом із пластом землі на світло вилізло те, що нагадує не картоплину, а величезний гриб. Але лопата дзенькнула, а знахідка покотилася, мов м’яч.

– Граф Ґленґайл, – сумно сказав Браун і подивився на череп.

Він подумав хвильку, взяв у Фламбо лопату і зі словами «Треба його закопати» це і зробив. Потім оперся на велику ручку великою головою і маленьким тілом і втупився в далечінь порожнім поглядом, скорботно наморщивши чоло.

– Ах, якщо б я міг збагнути, – пробурмотів він, – що означає весь цей жах!..

І, спираючись об ручку лопати, що сторчма стояла, затулив обличчя руками, як у церкві.

Всі куточки неба світлішали сріблом та блакиттю. Птахи щебетали в деревах так голосно, наче самі рослини розмовляли одна з одною. Але троє людей мовчали.

– Гаразд, – вибухнув нарешті Фламбо, – з мене годі. Мій мозок і цей світ не в ладу, ось і все. Нюхальний тютюн, зіпсовані молитовники, музичні шкатулки… Та що ж це?…

Патер Браун відкинув голову і з невластивим йому нетерпінням смикнув руків’я лопати.

– Стоп, стоп, стоп! – закричав він. – Це все простіше за просте. Я втямив про тютюн і коліщатка, як тільки розплющив очі. А потім побалакав з Ґау, він не так глухий і не такий дурний, як прикидається. Там усе гаразд, все добре. Але ось це… оскверняти могили, тягати голови… Начебто це погано? Начебто тут не обійшлося без чорної магії? Ніяк не в’яжеться з простою історією про тютюн і свічки. – І він задумливо закурив.

– Друже мій, – з похмурою іронією зауважив Фламбо, – будьте обережні зі мною. Не забувайте, що я ще нещодавно був злочинцем. Перевага в тому, що всю історію вигадував я сам і розігрував якнайшвидше. Для сищика я нетерплячий. Я француз, і чекати не для мене. Все життя я, на добро чи зло, діяв миттєво. Вибирав поєдинок на наступний ранок, негайно платив за рахунком, навіть до зубного лікаря…

Люлька впала на гравій доріжки і розкололася на друзки. Патер Браун лупав очима, демонструючи точну копію кретина.

– Боже, який же я дурень! – торочив він. – Господи, який дурень!

І почав сміятися трохи деренчливим сміхом.

– Дантист! – сказав він. – Шість годин я мучився подумки, і все тому, що не згадав про нього! Яка проста, яка чудова, мирна думка! Друзі мої, ми провели ніч у пеклі, але зараз зійшло сонце, співають птахи, і сяйво зубного лікаря осяює світ.

– Я розберуся, що тут до чого! – вибухнув Фламбо. – Катувати вас буду, але розберуся!

Патер Браун придушив, вочевидь, бажання пройтися в танці навколо світлої галявини та закричав жалібно, як дитина:

– Ой, та дайте мені побути дурним! Ви не знаєте, як я мучився. А тепер збагнув, що справжнього гріха в цій справі немає. Тільки невинне божевілля, це ж не страшно.

Він обернувся навколо осі, потім серйозно глянув на своїх супутників.

– Це не злочин, – сказав він. – Це історія про дивну, спотворену чесність. Мабуть, ми зустріли єдину людину на світі, котра не взяла нічого, крім того, що їй належить. Він проявив ту дику життєву послідовність, якій поклоняється його народ. Старий віршик про Ґленґайлів – не тільки метафора, а й правда:

 
Як зелений сік cтарих дерев
П’є червоне золото Оґілві.
 

Він розповідає не лише про потяг до багатства. Графи збирали саме золото, вони зібрали багато золотого начиння і золотих візерунків. Вони були скупі, схиблені на цьому металі. Поглянемо ж тепер, що ми знайшли. Діаманти без перснів, свічки без свічників, стрижні без олівців; ціпок без головки; годинникові механізми без годинників, мабуть, маленьких. І як не дико це звучить, молитовники без імені Бога, бо його викладали з чистого золота.

Сад став яскравішим, трава – зеленішою, коли прозвучала немислима істина. Фламбо закурив, його приятель продовжував.

– Золото взяли, – говорив патер Браун, – взяли, але не вкрали. Злодії ні за що не залишили б таку таємницю. Вони взяли б і тютюн, і стрижні, і коліщатка. Але тут був чоловік із дивною совістю, та все ж із совістю. Я зустрів божевільного мораліста в городі, і він мені багато розбовкав. Покійний лорд Ґленґайл був кращий за всіх, хто народився в замку. Але його скорботна праведність обернулася в мізантропію. Думка про несправедливість предків привела його до думки про неправедність всіх людей. Особливо ненавидів він доброчинність. І поклявся, що, якщо зустріне людину, котра бере тільки своє, віддасть їй золото Ґленґайлів. Кинувши цей виклик людству, він замкнувся, не чекаючи відповіді. Якось один глухий ідіот із далекого села Арчибальд Оґілві (а саме так раніше звали Ізраеля Ґау) приніс йому телеграму, і Ґленґайл, похмуро бавлячись, дав йому новий фартинг. Точніше, він думав, що дав фартинг, але, перебираючи монети, побачив, що дав з неуважності соверен. Він став міркувати, чи зникне сільський дурень чи продемонструє чесність, злодієм виявиться чи ханжею, що шукає винагороди. Вночі його розбудив стукіт. А він жив сам, і йому довелося відчинити двері. Дурень приніс не соверен, а дев’ятнадцять шилінгів, одинадцять пенсів і три фартинги решти. Ця дика точність вразила розум божевільного. Як Діоґен, шукав він людину – і знайшов! Тоді він змінив заповіт. Я його бачив. Молодого ретельника він узяв до себе, у великий і занедбаний будинок. Той став його слугою і, як не дивно, спадкоємцем. Що б не розуміло це створіння, воно чудово знало дві нав’язливі ідеї господаря: буква закону – все, а золото належить йому. Ось вам уся наша історія, вона проста. Він забрав золото, і більше не взяв нічого, навіть дрібки тютюну. Він обдер золото з мініатюр, радіючи, що вони залишилися, як були. Це я второпав, але я не зрозумів про череп.

Голова серед картоплі спантеличила мене, поки Фламбо не згадав про лікаря. Все гаразд. Садівник покладе голову в могилу, коли зніме золоту коронку.

І справді, коли трохи пізніше Фламбо йшов пагорбом, то побачив, як дивна тварина, чесний скнара, копає споганену могилу. Шия його була закутана коцом – у горах дме вітер. А на голові красувався чорний циліндр.