Таємниця патера Брауна

Таємниця Фламбо

– Ті вбивства, в яких я грав роль убивці… – сказав патер Браун, ставлячи келих із вином на стіл.

Червоні тіні злочинів вервечкою пронеслися перед ним.

– Правда, – продовжував він, помовчавши, – інші люди скоювали злочин раніше і звільняли мене від фізичної участі. Я виконував, так би мовити, роль дублера. У будь-який момент я був готовий зіграти роль злочинця. Ну, я поставив собі за обов’язок знати цю роль назубок. Зараз усе поясню: коли я намагався уявити собі той душевний стан, в якому крадуть або вбивають, я завжди відчував, що сам здатен украсти або вбити тільки в певних психологічних умовах, саме цих, а не інших, і до того ж не завжди найочевидніших. Тоді мені, природно, ставало ясно, хто злочинець, і це не завжди був той, на кого падала підозра.

Наприклад, легко було вирішити, що бунтівний поет убив старого суддю, котрий терпіти не міг заколотників. Але що бунтівний поет не стане вбивати за це, ви збагнете лише, якщо влізете в його шкуру. Ось я і вліз, свідомо став песимістом, поборником анархії, одним із тих, для кого заколот – не звитяга справедливості, а руйнація. Я спробував позбутися крихітки тверезого глузду, які мені пощастило успадкувати або зібрати.

Я зачинив і завісив всі віконця, через які світить згори добре денне світло. Я уявив собі розум, куди проникає тільки багряне світло знизу, що розколює скелі та розкриває прірви в небі. Але навіть дикі, страшні бачення не допомогли мені втямити, навіщо тому, хто так бачить, нищити себе, вступати в конфлікт із ганебною поліцією, вбиваючи одного з тих, кого він сам вважає старими дурнями. Він не стане таке робити, хоча і закликає до насильства в своїх віршах. Поет тому й не стане, що пише вірші та пісні. Тому, хто може висловити себе в пісні, нема потреби висловлювати себе в убивстві.

Вірші для нього – справжні події, вони потрібні йому, ще й ще. Потім я подумав про іншого песиміста, про те, хто охороняє цей світ, бо повністю від нього залежить. Я подумав, що, якби не благодать, я сам би став, можливо, людиною, для якої реальний тільки блиск електричних ламп, мирською, світською людиною, яка живе тільки для цього світу і не вірить в інший. Тим, хто може вирвати з непроглядної темряви тільки успіх і задоволення. Ось хто піде на все, якщо постане під загрозу його єдиний світ! Не бунтівник, а міщанин здатен на будь-який злочин, щоб врятувати свою міщанську честь. Уявіть собі, що означає викриття для процвітаючого судді. Адже вийде назовні те, чого його світ, його коло справді не терпить – державна зрада. Якщо б я опинився на його місці й у мене була б під рукою тільки його філософія, один Бог знає, чого б я накоїв.

– Багато хто скаже, що ваші вправи похмурі, – сказав Ґрендісон Чейз.

– Багато хто думає, – серйозно відповів Браун, – що милосердя і смиренність похмурі. Не будемо про це сперечатися. Адже я просто відповідаю вам, розповідаю про свою роботу. Ваші співвітчизники зробили мені честь: їм цікаво, як мені вдалося запобігти помилкам правосуддя. Що ж, скажіть їм, що мені допомогла похмурість. Все ж краще, ніж магія!

Чейз задумливо хмурився і не відводив погляду від священика. Він був достатньо розумний, аби зрозуміти його, і водночас дуже розумний, щоб усе це прийняти. Йому здавалося, що він розмовляє з однією людиною – і зі сотнею вбивць. Було щось страшне в маленькій постаті, що скорчилася, як гном, над крихітною грубкою. Страшно було й подумати, що в цій круглій голові криється така безодня шаленства і потенційних злочинів. Здавалося, густий морок за його плечима населений темними тінями, духами зловісних злочинців, боячись навіть переступити через магічне коло розжареної печі, але готових щомиті розтерзати свого володаря.

– Похмуро, нічого не вдієш, – зізнався Чейз. – Може, це й не краще за магію. Одне скажу вам, мабуть, було цікаво.

Він помовчав.

– Не знаю, який із вас злочинець, але письменник із вас вийшов би дуже хороший.

– Я маю справу тільки з реальними подіями, – відповів Браун. – Правда, іноді важче уявити справжню подію, ніж вигадану.

– Особливо коли це сенсаційний злочин, – погодився його співбесідник.

– Дрібний злочин набагато важче уявити, ніж великий, – пояснив священик.

– Не розумію, – промовив Чейз.

– Маю на увазі пересічні злочини, якісь крадіжки коштовностей, – сказав патер Браун. – Наприклад, смарагдового намиста, або рубіна, або штучних золотих рибок. Труднощі тут у тому, що потрібно обмежити, принизити свій розум. Натхненні, щирі шарлатани, котрі спекулюють вищими поняттями, не здатні на такий простий вчинок. Я був упевнений, що пророк не крав рубіна, а принц не крав золотих рибок. А ось людина на зразок Бенкса міг вкрасти намисто. Для тих, інших, коштовність – шматок скла, а вони вміють дивитися крізь скло. Для вульгарної ж, дрібної людини коштовний камінь – це ринкова цінність. Отже, вам потрібно обкраяти свій розум, стати обмеженим. Це жахливо важко. Та іноді вам приходять на допомогу якісь дрібниці і проливають світло на таємницю. Так, наприклад, чоловік, котрий хвалиться, що він «вивів на чисту воду» професора чорної та білої магії, або ще якогось жалюгідного фокусника, – завжди обмежений. Він із того сорту людей, котрі «бачать наскрізь» нещасного волоцюгу і, розповідаючи про нього небилиці, остаточно нищать його. Іноді дуже важко влазити в таку шкуру. Й ось, коли я збагнув, що таке обмежений розум, я вже знав, де його шукати. Той, хто намагався викрити пророка, вкрав рубін. Той, хто знущався над окультними фантазіями своєї сестри, вкрав намисто. Такі люди завжди небайдужі до коштовностей, вони не можуть, як шарлатани з великої літери, піднятися до презирства до них. Обмежені, нерозумні злочинці завжди раби всіляких умовностей. Через те вони й стають злочинцями. Правда, потрібно дуже старатися, щоб звести себе до такого низького рівня. Для того щоб стати рабом умовностей, треба до межі напружувати уяву. Нелегко прагнути паскудної дрібнички, як найбільшого блага. Але це можливо… Ви можете зробити так: уявіть себе спочатку дитиною-ласуном; думайте про те, як хочеться взяти в крамниці якісь солодощі; про те, що є одна смачна річ, яка вам особливо до душі. Потім відніміть від усього цього дитячу поезію; погасіть казковий світ, що освітлював у дитячих мріях цю крамницю, уявіть, що ви добре знаєте світ і ринкову вартість ласощів. Звузьте ваш дух, як фокус камери. І ось – сталося!

Священик промовляв так, ніби його відвідало марево.

Ґрендісон Чейз усе ще дивився на співрозмовника, суплячись, із недовірою і зацікавленням. На секунду в його очах навіть спалахнула тривога. Здавалося, потрясіння, пережите ним при перших зізнаннях священика, ще не вляглося.

Він переконував себе, що він, звісно, не допетрав, що він помилився, що патер Браун, певна річ, не може бути жахливим вбивцею, за котрого він його на хвилину прийняв. Але чи всі добре знають цього чоловіка, котрий так спокійно розповідає про вбивства і вбивць? А може, все ж він трішки схиблений?

– Чи не думаєте ви, – сказав Чейз уривчасто, – що ці ваші досліди, ці спроби перевтілитися в злочинця, роблять вас надмірно поблажливим до злочину?

Патер Браун випростався і заговорив чіткіше:

– Якраз навпаки! Це вирішує всю проблему часу та гріха: ви, так би мовити, вже покаялися про запас.

Запанувала мовчанка. Американець дивився на високий навіс, що тягнувся до половини дворика, господар, не рухаючись, дивився на вогонь. Знову пролунав голос священика, тепер він звучав інакше – здавалося, що він долинає звідкілясь знизу.

– Є два шляхи боротьби зі злом, – сказав він. – І різниця між цими двома шляхами, можливо, найглибша прірва в сучасній свідомості. Одні бояться зла, бо воно далеко. Інші – бо воно близьке. І жодна чеснота, і жодна хиба не віддалені так одна від одної, як ці два страхи.

Ніхто не відповів цьому чоловікові, і він продовжував так само вагомо, немов кидав слова з розплавленого олова.

– Ви називаєте злочин жахливим тому, що ви самі не могли б вчинити його. Я називаю його жахливим тому, що уявляю, як би міг вчинити його. Для вас це, як виверження Везувію, але, правду кажучи, виверження Везувію не таке жахливе, як, скажімо, пожежа в цьому будинку. Якби тут раптово з’явився злочинець…

– Якби тут з’явився злочинець, – усміхнувся Чейз, – то ви, гадаю, проявили б до нього надмірну поблажливість. Ви, ймовірно, стали б йому базікати, що ви самі злочинець, і пояснили, що нічого немає природнішого, ніж пограбувати свого татка або зарізати матусю. Чесно кажучи, це мені здається непрактичним. Від таких розмов жоден злочинець ніколи не виправиться. Всі ці теорії та гіпотези – порожні балачки. Поки ми сидимо тут, у затишному, милому будинку пана Дюрока, і знаємо, як ми всі добропорядні, то можемо собі дозволити розкіш потеревенити про грабіжників, убивць і таємниці їхніх душ. Це лоскоче нерви. Але ті, кому справді доводиться мати справу з грабіжниками й убивцями, поводяться зовсім інакше. Ми сидимо в цілковитій безпеці біля печі і знаємо, що наш будинок не горить. Знаємо, що серед нас немає злочинця.

Пан Дюрок, чиє ім’я тільки-но назвали, повільно підвівся з крісла, його величезна тінь, здавалося, покрила все навколо, і сама пітьма стала темнішою.

– Серед нас є злочинець, – сказав він. – Я Фламбо, і за мною досі полює поліція двох півкуль.

Американець поглянув на нього блискучими застиглими очима. Він не міг ні поворухнутися, ні озватися.

– У тому, що я кажу, немає ні містики, ні метафор, – сказав Фламбо. – Двадцять років я крав цими самими руками, двадцять років утікав від поліції на цих самих ногах. Ви, сподіваюся, погодитесь, що це достатній стаж. Ви, хочу вірити, погодитесь, що мої судді та переслідувачі мали справу зі справжнім злочинцем. Як ви вважаєте, чи можу я знати, що вони думають про злочин? Скільки проповідей вимовляли праведники, скільки поважних людей заливало мене презирством! Скільки повчальних лекцій я вислухав! Скільки разів мене питали, як я міг впасти так низько! Скільки разів мені твердили, що жодна більш-менш гідна людина не здатна опуститися в такі безодні гріхи! Що викликало в мені це патякання, крім сміху? Тільки мій приятель сказав мені, що він знає, чому я краду. І з того часу я більше не крав.