На далекому витягнутому кінці довгого острівця, на смужці трави за останнім рядом троянд, дуелянти схрестили шпаги. Над ними горів чистий золотий купол вечірнього неба, і, незважаючи на відстань, священик чітко бачив усі деталі. Дуелянти скинули фраки, але жовтий жилет і біле волосся Сарадайна і червоний жилет і білі панталони Антонеллі блищали в рівному світлі заходу, немов яскравий одяг заводних танцюючих ляльок. Дві шпаги виблискували від руків’я до самого вістря, немов дві діамантові шпильки. У двох цих силуетах, які здавалися такими маленькими і такими веселими, було щось страшне. Вони були схожі на двох метеликів, які намагаються насадити один одного на шпильку.

Патер Браун побіг до поєдинку з такою швидкістю, що ноги його замиготіли, ніби спиці в колесі. Однак, добігши до галявини, він побачив, що з’явився занадто пізно – і водночас дуже рано: пізно, бо дуель, з навислою тінню сицилійців, котрі спираються на весла, було не зупинити; рано, бо до трагічної розв’язки було ще далеко. Обидва дуелянти були чудовими фехтувальниками. Принц бився з цинічною самовпевненістю, сицилієць – з убивчим розрахунком. Чи колись ущент набитий амфітеатр бачив на сцені поєдинок, подібний до того, який дзвенів і виблискував тут, на острівці, що загубився серед порослої очеретом річки. Блискуча сутичка тривала настільки довго, що в грудях схвильованого священика почала оживати надія: з хвилини на хвилину мав, за його розрахунками, з’явитися пан Пол із поліцією. Патер Браун зрадів би і Фламбо, бо сищик сам міг із легкістю впоратися з чотирма чоловіками. Але Фламбо не з’являвся, і – що було вже зовсім дивно – не з’являвся і Пол із поліцією. На острівці не було більше ні човника, ні навіть дошки. Вони були так само повністю відрізані від усього світу на цьому клаптику землі, загубленому в невідомої заплави, як на кораловому рифі в Тихому океані.

Раптово дзвін рапір прискорився, почувся глухий удар, і принц скинув руки – вістря шпаги італійця з’явилося у нього між лопаток. Принц хитнувся усім тілом праворуч, немов хотів, як хлопчисько, пройтися колесом, але, не закінчивши фігури, повалився на траву. Шпага вилетіла у нього з руки і полетіла, немов велетенська зірка, в спокійну воду, а сам він із такою силою вдарився об землю, що зламав своїм тілом великий трояндовий кущ, піднявши в повітря хмару червоного пилу, наче дим від кадила на язичницькому вівтарі. Сицилієць приніс криваву жертву духу свого батька.

Священик упав на коліна біля бездиханного тіла, проте сумнівів не було: принц і справді був мертвий. У той час, як патер Браун намагався, без будь-якої на то надії, застосувати якісь останні, відчайдушні засоби, з річки нарешті почулися голоси, і він побачив, як до причалу прибув поліційний катер із констеблями й іншими важливими особами, серед котрих був і схвильований Пол. Маленький священик піднявся з гримасою подиву, яку він навіть не намагався приховати.

– Чому, – пробурмотів він, – чому він не з’явився раніше?

Через якихось сім хвилин острівець заповнили городяни та правоохоронці. Останні взяли під варту переможного дуелянта, з ритуальною урочистістю нагадавши йому, що все, що він скаже, може бути використане проти нього.

– Я нічого не скажу, – відповів одержимець зі сяючим, просвітленим обличчям. – Я більше нічого ніколи не скажу. Я дуже щасливий, і хочу тільки, щоб мене повісили.

Він замовк, його повели, і, як не дивно, він і справді в цьому житті нічого більше не сказав, за винятком одного слова на суді: «Винен».

Патер Браун непорушно дивився на те, як раптово сад наповнився людьми, як заарештували месника, як забрали покійника, як лікар засвідчив смерть. Немов у страшному сні, він не міг поворухнути і пальцем. Священик повідомив своє ім’я й адресу поліціянтам, але відхилив пропозицію повернутися разом із ними в місто. Слуга Божий залишився сам у саду, споглядаючи на зламаний трояндовий кущ і на зелений майданчик, на якому так швидко розігралася ця таємнича трагедія. На річці стемніли відблиски вечірньої зорі, з луків піднявся туман, кілька запізнілих птахів поспішно перелетіли на той берег.

У підсвідомості патера Брауна (дуже активній підсвідомості) ховалася впевненість у тому, що в усій цій історії щось залишається нез’ясованим. Це почуття, яке він не міг висловити словами, але яке переслідувало його весь день, неможливо було пояснити однією лише фантазією про «дзеркальне царство». Те, що він бачив, не було реальністю, це була вистава, гра. Але хіба люди йдуть на шибеницю або дають проткнути себе шпагою заради забави?

Священик міркував про те, що трапилося, сидячи на сходинках причалу, як раптом побачив довгу тінь вітрила, що ковзає по блискучій річці, і схопився на ноги з таким раптово затопившим його почуттям, що сльози мало не бризнули у служителя Церкви з очей.

– Фламбо! – зойкнув він, як тільки Фламбо зійшов зі своїми вудками на берег, і кинувся тиснути йому руки, чим викликав у нього неабиякий подив. – Фламбо, то вас не вбили?

– Убили? – прибулець дуже здивувався. – А чому мене мали вбити?

– Ах, тому хоча б, що вбили майже всіх інших, – відповів Браун, ніби марив. – Сарадайна закололи, Антонеллі хоче, щоб його повісили, його мати без тями, а щодо мене, так я просто не тямлю, де я – на тому світі чи на цьому. Але, слава Богу, де б я не був, ви зі мною!

І він узяв спантеличеного Фламбо під руку.

Від причалу вони звернули до будиночка і, проходячи під низько навислим карнизом даху, зазирнули, як тамтого разу, в одне з вікон. Очам їхнім відкрилася залита світлом ламп сцена, немов розрахована на те, щоб привернути їхню увагу. Стіл у довгій залі був накритий до обіду, коли вбивця Сарадайна з’явився, як грім серед ясного неба, на острів. Зараз тут спокійно обідали: в кінці столу розташувалася чимось незадоволена пані Ентоні, а навпроти, на чолі столу сидів пан Пол, major domo^[9] принца. Він смакував вишукані страви та вина, його потьмяніли блакитні очі якось дивно світилися, а довге обличчя було непроникним, хоча й не було позбавлене задоволення.

Фламбо затарабанив по склу, рвонув на себе раму і з обуренням зазирнув в яскраво освітлену залу.

– Це вже занадто! – вигукнув він. – Цілком допускаю, що вам захотілося попоїсти, але, знаєте, вкрасти обід свого пана в той час, як він лежить бездиханний у саду…

– У своєму довгому і не позбавленому приємності житті я вчинив багато крадіжок, – незворушно відповів пан Пол. – Та цей обід – один із небагатьох винятків. Він не вкрадений. Так само, як і цей сад, і будинок, він за законом належить мені.

В очах Фламбо майнув здогад.

– Ви, мабуть, хочете сказати, – почав він, – що в заповіті принца Сарадайна…

– Принц Сарадайн – це я, – сказав старий, дожовуючи солену мигдалину.

Патер Браун, який в цю мить розглядав птахів у саду, підстрибнув, немов підстрелений, і засунув у вікно своє бліде обличчя, схоже на ріпу.

– Хто? – спитав він пронизливо.

– Принц Пол Сарадайн, a votre service,^[10] – відповів той чемно, підіймаючи келих із вином. – Я живу тут дуже самотньо, позаяк за своєю природою не люблю кудись лазити. Називаюся зі скромності пан Полем, на відміну від свого злощасного брата Стівена. Кажуть, він тільки-но помер у саду. Природно, це не моя вина, якщо вороги женуться за ним до самого дому. А все через прикру неуважність його життя. Йому ніколи не сиділося на місці.

Він занурився в мовчанку, втупившись у протилежну стіну прямо над похмуро похиленою головою пані Ентоні. Тут гостям уперше відкрилася сімейна схожість, що так вразила їх у померлому. Раптово плечі старого Сарадайна здригнулися і захиталися, немов він чимось вдавився, хоча обличчя залишалося, як і раніше, безпристрасним.

– Боже! – вигукнув Фламбо, помовчавши. – Та це ж він сміється!

– Ходімо, – сказав зблідлий, як полотно, патер Браун. – Ходімо з цього притулку гріха. Повернімося в наш чесний човен.

Імла огорнула каміння та річку, коли човен відійшов від острова. В темряві вони пливли вниз за течією, гріючись двома величезними сигарами, кінчики яких палали, немов два багряних ліхтарі на кормі. Патер Браун вийняв сигару з рота і зауважив:

– Мабуть, ви вже розгадали всю цю історію? Адже вона досить проста. У людини було два вороги. Він був людиною розумною. І тому збагнув, що два вороги краще, ніж один.

– Я не зовсім петраю, – відповів Фламбо.

– О, це дуже просто, – сказав його приятель. – Просто, хоч і зовсім не невинно. І той, і інший – мерзотники, але принц, старший із братів, належить до тих мерзотників, котрі здобувають перемогу, а молодший – до тих, котрі йдуть на дно. Цей ганебний офіцер спочатку випрошував подачки у свого брата, а потім став шантажувати його, й одного далеко не чудового дня принц попався йому в руки. Справа, звісно, було не дріб’язкова, бо Пол Сарадайн не приховував своїх пригод, – репутації його не міг пошкодити жоден зі звичних світських гріхів. Іншими словами, за цю справу він міг потрапити й на шибеницю, і Стівен буквально накинув мотузку на шию брата. Якимось чином йому вдалося дізнатися правду про ту сицилійську історію. Він, вочевидь, міг довести, що Пол вбив старшого Антонеллі, заманивши того в гори. Десять років капітан розкидався грішми, які одержував за мовчання, поки навіть величезні статки принца Сарадайна стали стрімко танути.

Але, крім брата-кровопивці, у принца Сарадайна був ще один тягар. Він знав, що сина Антонеллі, котрий був дитиною в час вбивства, виростили в лютих сицилійських традиціях і що він жив однією думкою: помститися вбивці свого батька – не шибеницею (у нього, на відміну від Стівена, не було доказів), але випробуваною зброєю вендети. Хлопчик займався фехтуванням, поки досконало не опанував це смертельне мистецтво. Коли ж він виріс досить, аби застосувати шпагу в ділі, принцом Сарадайном, як писали світські газети, опанувала пристрасть до мандрівок. Насправді ж він просто рятував своє життя: немов злочинець, за яким женеться поліція, він поміняв десятки місцин. Але невтомний юнак всюди слідував за ним. Таке було становище, в якому перебував принц Сарадайн, становище зовсім не веселе. Чим більше грошей витрачав він на те, щоб сховатися від Антонеллі, тим менше залишалося на те, щоб платити за мовчання Стівену. Чим більше віддавав він Стівену, тим менше шансів залишалося у нього уникнути неминучої зустрічі з Антонеллі. Тут він показав себе великою людиною – генієм, гідним Наполеона.

Замість того щоб продовжувати боротьбу з двома ворогами, він раптово здався обом. Він відступив, немов у японській боротьбі, і вороги впали перед ним. Він оголосив про свій намір припинити втечу, повідомив свою адресу юному Антонеллі, а потім оголосив, що віддає все, чим володіє, брату. Він відправив Стівену суму, достатню для проїзду і для того, щоб придбати собі порядний гардероб, і лист, в якому говорилося приблизно наступне: «Ось усе, що у мене залишилося. Ти цілком мене обібрав. Але в Норфолку у мене є невеликий будинок зі слугами і винним погребом. Якщо ти ще на щось претендуєш, забери й цей будинок. Якщо хочеш, приїжджай і вступи у володіння, а я буду скромно жити при тобі, як товариш, як керуючий або ще якось». Він знав, що сицилієць ніколи не бачив жодного з них, хіба що на фотографіях. Знав він також і те, що вони з братом схожі, в обох були сиві еспаньйолки. Потім він чисто виголив підборіддя і став чекати. Пастка спрацювала. Злощасний капітан в новісінькому вбранні урочисто вступив у будинок як принц Сарадайн – і наколовся на шпагу сицилійця.

В усьому цьому плані була тільки одна непродумана обставина, і вона робить честь людській природі. Злі духи, такі, як Сарадайн, часто помиляються, бо вони завжди забувають про людські чесноти. Він і не думав сумніватися в тому, що помста італійця, як і вчинений ним злочин, буде безжальною, безіменною таємницею, що жертва впаде безсловесно – або від нічного удару ножем, або від пострілу з-за рогу. Коли ж лицар Антонеллі запропонував дуель із дотриманням усіх правил, що могло спричинити за собою викриття, графу Полу стало страшно. Тоді я й побачив, як він із вибалушеними від жаху очима кидається в своєму човнику геть від берега. Він просто втік, як був, простоволосий, в жалюгідному човнику, в страху, що Антонеллі дізнається, хто він.

Але, не зважаючи на своє хвилювання, він не до кінця втратив надію. У своєму житті він знав достатньо авантюристів і достатньо фанатиків. Цілком можливо, думав він, що авантюрист Стівен буде тримати язик за зубами – з чисто акторського азарту, від бажання зберегти свій новий затишний будинок, з віри негідника в удачу і в свою фехтувальну майстерність. Ну, а фанатик Антонеллі, звісно, буде тримати язик за зубами, і таким чином піде на шибеницю, не сказавши ні слова про сімейну таємницю. Пол знаходився в човні на річці до того часу, поки не збагнув, що дуель скінчилася. Тоді він підняв на ноги все місто, повернувся з поліціянтами, побачив, як два його повалених вороги навіки зникли з його життя і сів обідати з посмішкою на вустах.

– З посмішкою? То він таки сміявся! – вигукнув Фламбо, сіпаючись. – Хто йому подав таку ідею? Сам Сатана, мабуть!

– Цю ідею подали йому ви, – відповів священик.

– Боже борони! – скрикнув Фламбо. – Я? Що ви маєте на увазі?

Священик вийняв із кишені візитівку і підніс її до мерехтливого вогню сигари – вона була написана зеленим чорнилом.

– Хіба ви забули про його незвичне запрошення? – спитав він. – І похвали вашому злочинному подвигу? «Дотепність, із якою ви змусили одного сищика заарештувати іншого», – написав він. То він просто повторив вашу витівку. Коли вороги стали наступати на нього з двох сторін, він швидко зробив крок назад, а вони зіткнулися і знищили один одного.

Фламбо вирвав візитівку Сарадайна з рук священика і люто порвав її на дрібні клапті.

– Годі вже цього старого бандита, – вигукнув він, кидаючи клаптики паперу в темні хвилі річки, які заледве виднілися в темряві. – Однак, хоч би риба від цього не стала вмирати.

Останній клаптик білого паперу, списаного зеленим чорнилом, майнув і зник. Слабке, тремтяче світло пофарбувало, немов нагадуючи про світанок, небо, і місяць за високими травами зблід. Вони пливли в мовчанці.

– Панотче, – раптом запитав Фламбо, – як гадаєте, це був сон?

Священик похитав головою, чи то на знак заперечення, чи з сумнівом, але промовчав. З темряви до них долетіли пахощі глоду та фруктових садів. Здіймався вітер. Він хитнув човник, наповнив вітрило й поніс їх уперед вигинами річки до місць щасливих, де живуть нешкідливі люди.