– А записку і написав той, хто знав усі таємниці, – пояснив священик. – Інакше він не зміг би так точно перекрутити всю картину. Щоб перекрутити кожен факт, потрібна нереально диявольська обізнаність.

– Це означає що…

– Це означає, що людина, котра бреше так легко, візьме та й скаже правду. Уявіть, що вам доручили відшукати будинок зі зеленими дверима і блакитними віконницями. Вас попередили, що перед будинком – не позаду нього! – є садочок, що господарі тримають собаку, а кішок не зносять, і завжди п’ють чай, а не каву. Ви не знайшли такого будинку і вирішуєте, що його і на світі немає. Але я скажу: «Не поспішайте. А не попадався вам будинок із блакитними дверима та зеленими віконницями, зі садочком позаду, а не попереду? Будинок, де кішкам рай, а собаку пристрелять при першій появі, де з ранку до вечора п’ють тільки каву, а чаю навіть на кухні немає? Якщо ви бачили такий будинок, то саме він вам і потрібен. Той, хто послав вас, мав його добре знати, а то як би він зумів так правильно намалювати неправильну картину?»

– Але що за всім цим криється? – допитувався Фламбо.

– Ніяк не збагну. У цій історії з Гіршем я вже нічого не тямлю. Поки мова йшла про переплутані шухляди та про колір чорнила, я так само, як і ви, вважав, що це помилка шахрая, котрий підробив записку. Але три – містичне число. Воно замикає коло. І коло замкнулося. Оскільки ні розташування шухляди, ні колір чорнила, ні колір конверта не збіглися з тим, про що вказано в записці, це невипадкова розбіжність.

– Отже, все ж зрада? – засмутився Фламбо, знову беручись за їжу.

– І в цьому я не впевнений, – патер Браун був не на жарт здивований. – Знаєте, для мене досі залишається загадкою справа Дрейфуса. Нематеріальні докази завжди говорять мені більше, ніж речові. Ви ж пам’ятаєте: я суджу про людину по очах, голосу, по тому, щаслива його родина чи ні, на які теми він любить спілкуватися, а яких уникає. Так ось, у справі Дрейфуса мені багато здавалося незрозумілим. Я не про жахливі звинувачення, які висували один за одним прихильники й опоненти Дрейфуса: мені відомо (хоча це звучить дещо старомодно), що і зараз серед сильних світу цього можуть з’явитися нові Ченчі чи Борджіа.^[17] Ні, мене вразила щирість обох сторін. Маю на увазі не простих членів політичних партій – це переважно люди чесні, котрих легко одурити. Я кажу про безпосередніх учасників справи. Про змовників, якщо проти Дрейфуса справді була затіяна змова. Про зрадника, якщо справді була здійснена зрада. Маю на увазі тих, хто повинен знати правду. Дрейфус, судячи з усього, знав, що його обмовили. А політики та військові, судячи з усього, знали, що це не наклеп. Я кажу не про їхні вчинки, а про їхню впевненість у власній рації. Мої міркування звучать не дуже доладно, проте сенс їхній ясний.

– Мені ні. І який стосунок вони мають до Гірша?

– Припустімо, якась добре обізнане особа стало передавати ворогові інформацію – брехливу. Припустімо навіть, що ця особа діє з найкращих спонукань: одурюючи ворога, хоче допомогти своїй країні. Він налагоджує зв’язок із ворожою розвідкою, отримує за інформацію невелику винагороду, обростає певними зобов’язаннями. Він виявляється в неоднозначному становищі і, щоб уникнути прямого зрадництва, не повідомляє ворогам усю правду, але поводиться так, що вона все більше і більше вилазить назовні. Його чиста совість (точніше, те, що від неї залишилося) спокійна: «Я не зрадник, я сказав, що документ лежить у лівій шухляд». А нечиста тут як тут: «Вони вже збагнуть, що шукати, отже, треба в правій». Мені здається, що з точки зору психології, таке пояснення цілком можливе в наш освічений вік.

– Можливе, – погодився Фламбо. – Ви все пояснили: і чому Дрейфус був упевнений у своїй невинності, і чому судді були впевнені в його вині. Але це з психологічної точки зору. А з історичної ваше пояснення в жодні ворота не лізе. Адже в документі Дрейфуса (припустімо, що це його документ) містилася точна інформація.

– Та я не про Дрейфуса, – махнув рукою патер Браун.

Кафе вже спорожніло, гамір стих, але сонце не поспішало сідати: воно ніби заплуталося в гілках. Фламбо різко пересунув стілець, аж в стихлому кафе гримнуло відлуння, поклав лікті на спинку і суворо мовив:

– Ну, якщо цей Гірш щось на кшталт якогось боягузливого зрадника…

– Даремно ви їх так засуджуєте, – м’яко зауважив священик. – Не такі вже вони й винні. Просто вони не відчувають небезпеки. Як дама, яка відмовляє кавалеру, котрий запросив її на танець. Або махляр, котрий потроху відщипує від коштів, вкладених у підприємство. Їх переконали, що «трохи не рахується».

– Все одно, моєму підопічному цей учений не рівня, – випалив Фламбо. – Ні, дуель так дуель. Я полковника, мабуть, не залишу. Може, він і навіжений, але все ж ним рухає любов до батьківщини.

Патер Браун незворушно розправлявся із закусками. Його незворушність чомусь не сподобалася Фламбо.

Він підняв на священика блискучі чорні очі і вигукнув:

– Та що з вами? Дюбоску нема в чому дорікнути. Ви й його в чомусь підозрюєте?

– Друже мій, – сказав служитель Церкви з крижаним відчаєм і відклав убік виделку та ніж, – мені все здається підозрілим. Все, що сьогодні відбулося. Вся ця історія, хоч вона і розігралася на моїх очах. Кожен її епізод. Це не пересічна карна справа, де один наполовину каже правду, а інший наполовину бреше. Тут обоє… Я вам тільки-но виклав свою версію. Так ось, вона мене не влаштовує.

– Мене і поготів, – насупився Фламбо, спостерігаючи, як патер Браун спокійнісінько їсть. – Це ж про те, що супротивнику слід розуміти записку в протилежному значенні? Не знаю, як вам, а мені ця версія видається дуже дотепною, але не дуже…

– Не дуже переконливою, – підхопив священик. – Я теж так вважаю. І ось чого я не можу збагнути. Чому ця фальшивка виконана так грубо? Поки що у нас є три пояснення того, що сталося: версія Дюбоска, версія Гірша і мої вигадки. Або записку написав французький офіцер, щоб знищити французького вченого, або її написав французький учений, аби допомогти німецькій розвідці, або її написав французький учений, щоб одурити німецьку розвідку. Нехай так. Тільки не дуже ця записка схожа на секретний документ, призначений для такої мети. Таємний документ має бути зашифрований, в ньому неодмінно будуть якісь скорочення і вже звичні вузькоспеціалізовані наукові терміни. А ця писулька нарочито проста. Прямо з бульварного роману: «В пурпуровому гроті ти побачиш золоту скриню». Таке враження, що той, хто написав цю записку, сам хотів, аби в ній одразу ж розпізнали підробку.

Не встигли співрозмовники добре обміркувати сказане, як до столика вихором підлетів невисокий чоловік в армійській уніформі й упав на крісло.

– Вражаюча новина, – повідомив герцог де Валон. – Я прямо від нашого полковника. Він збирає речі і сьогодні ж їде за кордон. Просив нас з’явитися на місце поєдинку та передати супротивнику його вибачення.

– Що? – Фламбо не повірив своїм вухам. – Вибачення?

– Уявіть собі, – галасував герцог. – Причому на очах у всіх, в той же час і на тому самому місці, де мав відбутися поєдинок. Він перед самою дуеллю їде, а ми маємо за нього викручуватися!

– Та що ж це таке, справді? – обурився Фламбо. – Та ж не злякався він цього миршавого Гірша! Хай йому грець, та хіба Гірша можна злякатися?

Навіть в хвилини гніву розсудливість не зраджувала Фламбо.

– Це все чиїсь підступи, – відрубав герцог. – Не інакше – підступи масонів. Вони хочуть зробити з Гірша героя…

Патер Браун поводився так, ніби нічого особливого не сталося, але очі у нього чомусь були задоволені. За час знайомства Фламбо добре вивчив вираз обличчя священика. Іноді на цьому обличчі було написано подив, іноді воно висвітлювалося здогадом. Вирази змінювали один одного в одну мить: раз – і замість розгубленого невігласа перед детективом з’являється всезнаючий мудрагель.

Ось і зараз сищик збагнув, що патера Брауна осінив здогад. Але священик нічого не сказав, тільки доїв рибу.

– І де ви розлучилися з нашим милим полковником? – роздратовано спитав Фламбо.

– Там, куди ми його відвезли, – в готелі «Сен-Луї», біля Єлисейських Полів. Я ж кажу, що він складає речі.

Фламбо насупився.

– Як по-вашому, ми його ще застанемо?

– Навряд чи він так швидко зібрався. Адже він вирушає в далеку путь…

– Ні, – спокійно спростував патер Браун і піднявся з місця. – Зовсім не далеку. Навпаки, дуже близьку. Ми встигнемо з ним побачитися, якщо візьмемо таксі.

Дорогою патер Браун не відповідав на запитання. Нарешті таксі повернуло за ріг і зупинилося біля готелю «Сен-Луї». У густіючих сутінках секунданти-невдахи слідом за священиком увійшли в провулок. Тут герцог, котрому не терпілося дізнатися правду, спитав клірика, чи справді доктор Гірш вчинив зраду.

– Ні, – відповів патер Браун, думаючи про своє. – Його гріх – не зрада, а честолюбство. Як у Цезаря. Він живе сам, отже, йому довелося все робити самому, – додав священик без видимого зв’язку.

– Тепер він удосталь натішиться своїм честолюбством, – буркнув Фламбо. – Парижани готові носити його на руках, а наш клятий полковник підібгав хвоста.

– Тихіше, – прошепотів священик. – Он він, ваш клятий полковник.

Секунданти витріщили очі та прошмигнули в тінь стіни.

Справді, попереду маячила потужна постать дуелянта-втікача з двома валізами у руках. Човгаючою ходою він віддалявся від секундантів, котрі зачаїлися. Одягнений він був так само, як і при першій появі, тільки змінив екзотичні бриджі на звичайні штани. Сумнівів не залишалося: він поспішав утекти з готелю.

Переслідувачі крадькома рушили за воякою. Провулок, за яким вони кралися – справжнісіньке задуп’я, – схоже на виворіт театральних декорацій. По один бік тяглася довга стіна невизначеного кольору, а в ній то тут, то там темніли замкнені брудні двері, на яких крейдою були виведені каракулі – робота вуличних хлопчаків. Подекуди над стіною стирчали верхівки сумних ялинок, а далі в лілово-сизих сутінках височіли довгі ряди будинків, звернених фасадами на якусь вулицю. Хоча до них можна було швидко дістатися, вони здавалися недосяжними, як хребет мармурових гір. По інший бік провулка за високими позолоченими ґратами розташувався похмурий парк.

Фламбо здивовано озирався.

– А знаєте що, – почав він, – мені здається, цей провулок…

– Стійте, полковник зник! – крикнув герцог. – Як крізь землю провалився!

– У нього був ключ, – пояснив священик. – Він відімкнув якісь двері і проник у сад.

Тієї ж миті до них долинуло клацання замка.

Детектив кинувся вперед, але похмурі дерев’яні двері зачинилися прямо перед його носом. Змучений цікавістю Фламбо постояв біля дверей, кусаючи свій чорний вус, потім схопився довгими руками за край стіни і з мавпячою спритністю злетів на неї. Тепер його величезна постать чорніла на тлі пурпурного неба, як верхівки ялинок.

Герцог глянув на священика.

– Дюбоск вигадав хитріший план утечі, ніж ми припускали, – сказав він. – Схоже, він тепер у Франції не затримається.

– Не тільки у Франції, але і на цьому світі, – зітхнув патер Браун.

– Самогубство? – слабким голосом уточнив герцог.

– Тіло можете не шукати.

Згори долинув вигук Фламбо.

– Боже мій! – вигукнув він французькою. – Й як я відразу не впізнав? Це ж двір будинку, де живе Гірш! А я вважав, що можу впізнати будинок із двору так само легко, як людину зі спини.

Герцог ляснув себе по стегну.

– Ага, ось куди подався Дюбоск! Отже, вони все ж зійдуться в поєдинку.

Тієї ж миті він із галльською спритністю видряпався на стіну і сів поруч із Фламбо, гойдаючи ногами від збудження. Священик, залишившись на самоті, не удостоїв місце дії навіть поглядом. Він притулився до стіни і задумливо розглядав останні відблиски заходу, що вигравали на листі дерев за огорожею парку.

Навіть у таку мить герцог зберігав звички аристократа: він спостерігав за будинком, але підглядання у вікна вважав би нижчим за свою гідність. Фламбо ж, зберігаючи звички колишнього грабіжника (і сищика також), перестрибнув зі стіни на гілку самотнього дерева і поповз до єдиного освітленого вікна. Опущена червона фіранка збилася набік. Із ризиком для життя детектив підібрався по хиткій гілці ближче і побачив, як полковник Дюбоск входить в яскраво освітлену розкішну спальню. Але і тут, біля вікна, Фламбо чув розмову герцога та священика і пошепки повторював їхні слова.

– Отже, вони все ж зійдуться!

– Їм ніколи не зійтися, – запевнив патер Браун. – Гірш недарма сказав, що не може зустрітися зі своїм супротивником сам на сам. Ви не читали цікавий психологічний етюд Генрі Джеймса^[18] про двох людей, котрим ніяк не вдається побачитися? Їхній зустрічі постійно щось заважає, і врешті-решт вони починають боятися один одного і бачать в цьому веління долі. Ось і на наших очах розігрується схожа історія, тільки ще цікавіша.

– Нічого, в Парижі знайдуться люди, котрі виб’ють із них памороки, – зауважив герцог, палаючи жадобою помсти. – Поєдинок все одно відбудеться, навіть якщо нам доведеться зводити їх насильно.

– Вони не зійдуться і на Страшному суді, навіть якщо сам Господь Вседержитель вкаже їм місце поєдинку, а сигнал подасть сурма архангела Михаїла. Навіть і тоді, скільки б один із них ні чекав супротивника, той усе одно не з’явиться.

При цих словах герцог повністю втратив терпець.

– Що це за містика? – скрикнув він. – З якого це дива вони не можуть зустрітися, як нормальні люди?

– Надто вже вони несхожі, – пояснив патер Браун зі загадковою посмішкою. – Занадто багато в них несумісного. Вони, так би мовити, один одного заперечують.

Він, як і раніше, не зводив очей із темніючих дерев, а Валон різко обернувся, почувши здавлений зойк Фламбо. Той побачив, як полковник іде по кімнаті, на ходу знімаючи куртку. Спочатку детектив вирішив, що полковник і справді готується до поєдинку, але справа обернулася інакше.

Під курткою не було ні крутих плечей, ні потужних грудей: вони виявилися простим товстим шаром щільного матеріалу, яким була підбита куртка. Сухорлявий панок залишився в сорочці і штанах. Судячи з подальших дій, жодних войовничих намірів у нього не було – він просто пройшов у ванну і вмився. Схилившись над раковиною, витер обличчя і руки рушником і, коли він повернувся до світла, сищик зауважив, що вигляд його змінився на краще. Від смуглявості не залишилося і сліду, вуса зникли.

Сухорлявий панок був блідий і гладко поголений. Лише одна риса нагадувала про колишнього полковника – яскраві, гострі, карі очі.

Зі стіни долинав замислений голос патера Брауна. Священик немов розмовляв сам із собою.

– Це я й намагався втовкмачити Фламбо. Такі протилежності не зовсім протилежні. Вони не стикаються. Або не ворогують. Якщо десь чорному неодмінно протиставляють біле, рідкому – тверде, і так по всіх пунктах, справа нечиста, панове, ой, нечиста. В одного дуелянта волосся світле, в іншого темне, один огрядний, інший миршавий, одному сили не позичати, інший – ледве дихає. Один носить тільки вуса, так що губ не видно, інший – тільки бороду, так що підборіддя приховане. Один стрижеться коротко і обгортає шию шаликом, інший ходить із відкритою шиєю, а волосся відпускає довге. Надто вже точні та повна суперечність, панове, а отже, щось негаразд. Які вже тут чвари, який розлад, коли у двох предметів такі несхожі форми, коли в одного опуклість, а в іншого увігнутість? Як у особи та маски. Як у замка та ключа…