Обличчя священика на мить освітилося, і губи його беззвучно прошепотіли одне слово: «шантаж».

У ту ж хвилину домогосподарка швидко озирнулася, побіліла, як полотно, і мало не впала. Двері до зали нечутно відчинилися, і на порозі, мов привид, виріс Пол. Фатальні стіни відбили п’ять блідих Полів, котрі з’явилися в п’яти дверях замку.

– Його високість прибув, – мовив він.

У ту ж мить повз залите світлом вікно, немов по яскраво освітленій сцені, пройшов чоловік. Через секунду він пройшов повз друге вікно, і безліч дзеркал відтворили в змінюваних рамах його орлиний профіль і швидкий крок. Він був стрункий і швидкий у рухах, але волосся у нього було сиве, а колір обличчя нагадував пожовклу слонову кістку. У нього був короткий римський ніс із горбинкою, худе довгасте обличчя, щоки і підборіддя прикривали вуса з еспаньйолкою. Вуса були набагато темніші за бороду, що надавало чоловікові дещо театрального вигляду. Одягнений він був також вельми мальовничо: білий циліндр, орхідея на лацкані, жовтий жилет і жовті рукавички, якими він розмахував на ходу. Присутні в залі почули, як він підійшов до входу, і Пол церемонно відчинив перед ним двері.

– Що ж, – промовив принц весело, – як бачиш, я повернувся.

Пол церемонно вклонився і щось тихо відповів. Слів не було чутно. Потім дворецький сказав уголос:

– Все готове до вашого прийому.

Принц Сарадайн увійшов до зали, весело помахуючи жовтими рукавичками. І знову перед ними постало примарне видовище – п’ять принців ступили в кімнату крізь п’ять дверей.

Шляхтич поклав білий циліндр і жовті рукавички на стіл і простягнув руку своєму гостю.

– Щасливий бачити вас у себе, пане Фламбо, – сказав він весело. – Сподіваюся, ви дозволите мені сказати, що я добре знаю вас за чутками.

– Із задоволенням дозволяю, – відповів зі сміхом детектив. – Нічого не маю проти. Про людей із бездоганною репутацією рідко почуєш щось цікаве.

Принц кинув на Фламбо пронизливий погляд, однак, збагнувши, що в його відповіді не було жодного натяку, розсміявся, запропонував усім сісти і сів сам.

– Тут дуже мило, – сказав принц неуважно. – Боюся тільки, робити тут особливо нема чого. Втім, риболовля тут хороша.

Якесь дивне, незбагненне відчуття змушувало патера Брауна не відривати від принца напруженого, як у немовляти, погляду. Він дивився на сиве, ретельно вкладене волосся, на жовто-білі щоки, на струнку, як у фертика, фігуру. У всій його зовнішності не було явної навмисності, хіба що відома підкресленість, немов у постаті актора, залитій світлом рампи. Несвідомий інтерес викликало щось інше, можливо, сама форма обличчя. Священика мучило невиразне враження, ніби він уже десь бачив цього чоловіка раніше, немов це був старий знайомий, котрий одягнув маскарадний костюм. Тут служитель Церкви згадав про дзеркала, і вирішив, що це дивне почуття викликано психологічним ефектом незліченної кількості людських масок.

Принц Сарадайн зайнявся своїми гостями з найбільшою увагою та тактом. Дізнавшись, що Фламбо любить риболовлю і мріє якнайшвидше зайнятися нею, він провів його на річку і показав найкраще місце. Залишивши там Фламбо разом із його човником, він повернувся у власному човні. Через двадцять хвилин він уже сидів із патером Брауном у бібліотеці, з тією ж чемністю поринувши у філософські інтереси священика. Здавалося, він був однаково обізнаний і в риболовлі, і в книгах, правда, не самого повчального змісту, і розмовляв шістьма мовами, правда, переважно в жаргонному варіанті. Судячи з усього, він жив у розмаїтих містах і спілкувався з дуже різношерстою публікою, бо в його найвеселіших історіях фігурували гральні кубла та курці опіуму, хитрі австралійські каторжники й італійські бандити. Священик знав, що принц Сарадайн колись був світським левом, провів останні роки в майже безперервних мандрівках, але він і не підозрював, що подорожі ці були настільки кумедні і настільки малошановані.

Такий чуйний спостерігач, яким був патер Браун, ясно відчував, що при всій гідності світської людини принцу Сарадайну був притаманний особливий дух неспокою і навіть безвідповідальності. Обличчя його було доброчинним, проте в погляді ховалося щось неприборкане. Він раз у раз тарабанив пальцями або нервово крутив щось у руках, немов людина, здоров’я якого підірвали наркотики чи алкоголь. До того ж віжки домашньої влади були не в його руках, чого він, утім, не приховував. Всім у маєтку заправляли економка і дворецький, особливо останній, на якому, безсумнівно, тримався весь будинок. Пан Пол був, безумовно, не дворецьким, а, скоріше, управителем або навіть камергером. Обідав він окремо, але майже з тією ж урочистістю, що і його пан. Слуги перед ним тремтіли. І хоч він задля пристойності і радився з принцом, але робив це строго та церемонно, немов був колегою, а аж ніяк не слугою. Поруч із ним похмура домогосподарка здавалася просто тінню. Вона зовсім знітилася і була цілком ним поглинена, то ж священику не довелося більше чути її пристрасний шепіт, який відкрив йому таємницю про те, як молодший брат шантажував старшого. Слуга Божий не знав, чи вірити цій історії про відсутнього капітана, але в принці Сарадайні було щось слизьке, потаємне, тому ця історія не здавалося зовсім уже неймовірною.

Коли вони повернулися нарешті в довгу залу з вікнами та дзеркалами, жовтий вечір уже ліг на прибережні верби. Далеко галасував бугай, немов лісовий дух бив у крихітний барабан. І знову, немов сіра хмара, в голові священика спливла думка про сумне і погане чаклунство.

– Хоч би Фламбо повернувся, – пробурмотів він.

– Ви вірите в долю? – раптом спитав його принц Сарадайн.

– Ні, – відповів його гість. – Я вірю в Суд Господній.

Принц відвернувся від вікна й якось дивно, впритул зиркнув на священика. Обличчя його на тлі полум’яніючого заходу покривала густа тінь.

– Що ви хочете цим сказати? – поцікавився він.

– Тільки те, що ми стоїмо по цей бік завіси, – пояснив патер Браун. – Все, що тут відбувається, здавалося б, не має жодного сенсу, але воно має сенс десь в іншому місці. Там на справжнього злочинця чекає відплата. Тут же вона нерідко падає не на того, на кого слід.

Принц видав якийсь дивний звук, ніби поранена тварина, його очі на затіненому обличчі якось дивно спалахнули. Нова і гостра думка раптово, немов безгучний вибух, осяяла священика. Можливо, блиск і неуважність, що так дивно змішалися в манері Сарадайна, мали інше пояснення? Невже принц?… Чи в здоровому він глузді? А той все правив своє:

– Не того, кого слід… Не того, кого слід…

І це дивно суперечило звичайній світськості його манер.

Тут патер Браун із запізненням помітив і ще дещо. У дзеркалах навпаки він побачив, що двері в залу беззвучно розчинилися, а в ній безгучно встав пан Пол, зі застиглим, блідим обличчям.

– Я подумав, що мені варто негайно повідомити вам, – сказав він усе з тією ж церемонною повагою, немов старий сімейний адвокат, – що до причалу підійшов човен із шістьма веслярами. На кормі сидить джентльмен.

– Човен? – повторив принц. – Джентльмен?

І він піднявся.

Раптово в тиші почувся зловісний крик якоїсь птахи в очереті. І тут же – не встиг ніхто і слова сказати – повз три сонячних вікна майнув новий силует і новий профіль, так, як години дві тому повз них промайнув сам принц. Але якщо не брати до уваги той збіг, що в обох носи були орлині, в їхній зовнішності не було ніякої схожості. Замість нового білого циліндра Сарадайна на голові у незнайомця був чорний капелюх застарілого або, можливо, чужоземного фасону. Юне і строге обличчя, гладко поголені щоки, трохи синюшне вольове підборіддя віддалено нагадували молодого Наполеона. Враження це посилювалося якимось ретроградством і дивиною загального вигляду, ніби незнайомець ніколи не замислювався про те, щоб змінити одяг предків. На ньому був старий синій фрак, червоний жилет, що чимось нагадує військовий, а жорсткі білі панталони, які носили на початку царювання королеви Вікторії, виглядали зараз дуже недоречно. Порівняно з цим безглуздим вбранням, немов узятим напрокат із крамниці лахмітника, обличчя його здавалося дивно юним і жахливо щирим.

– Чорт зна що! – зойкнув принц.

Швидко одягнувши свій білий циліндр, він подався до дверей і широко відчинив її у залитий сонцем сад.

Незнайомець і його супутники вишикувалися на галявині, немов невелика армія на театральній сцені. Шестеро веслярів витягли човен на берег і вишикувалися навколо, мало не загрозливо піднявши весла, немов списи. Це були смагляві люди: у декого у вухах сяяли сережки. Один із них, тримаючи в руках великий чорний футляр незвичайної форми, вийшов уперед і виструнчився біля юнака з оливковим обличчям.

– Ваше прізвище Сарадайн? – спитав юнак.

Шляхтич недбало кивнув.

Очі незнайомця, спокійні і карі, як у породистого пса, були зовсім не схожі на бігаючі блискучі очі принца. Але патера Брауна знову охопило хворобливе відчуття, ніби він уже десь бачив таке ж точно обличчя і знову він згадав про нескінченний повтор постатей у дзеркальній залі і пояснив цим такий дивний збіг.

– Та нехай западеться цей кришталевий палац! – пробурмотів він. – Все в ньому повторюється, немов уві сні!

– Якщо ви принц Сарадайн, – сказав юнак, – то можу повідомити вам, що моє прізвище – Антонеллі.

– Антонеллі, – промовив принц повільно. – Я його десь чув.

– Дозвольте рекомендуватися, – сказав молодий італієць.

Лівою рукою він чемно зняв капелюха, а правою так сильно вдарив Сарадайна в обличчя, що білий циліндр скотився вниз східцями і одна з синіх ваз захиталася на своїй підставці.

Ким-ким, але боягузом принц не був: він схопив свого супротивника за горло і мало не повалив його на траву. Але юнак вивільнився з виглядом квапливої чемності, що здавалася в цьому випадку на диво недоречною.

– Усе правильно, – сказав він, важко дихаючи та невпевнено вимовляючи англійські слова. – Я образив. Я вам дам сатисфакцію. Марко, відчиняй футляр.

Італієць із сережками у вухах, котрий стояв поруч із ним і великим чорним футляром, відчинив його і вийняв звідти дві довгі італійські рапіри, з чудовими сталевими ручками і блискучими лезами, які він встромив вістрям у землю. Незнайомець зі смаглявим обличчям месника, що стоїть навпроти дверей, дві шпаги, що стоять, немов два могильні хрести, вертикально в дерні, і ряд веслярів позаду надавали всій цій дивній сцені вигляд якогось варварського судилища. Але таким стрімким було це вторгнення, що навкруги все залишалося, як було. Золотий захід все сяяв на галявині, а бугай репетував, ніби пророкуючи хоч і невелику, але непоправну втрату.

– Принце Сарадайн, – сказав Антонеллі, – коли я був немовлям, ви вбили мого батька і викрали матір. Із них обох моєму батьку пощастило більше. Ви вбили його не в чесному поєдинку, як маю вбити вас я. Разом із моєю матір’ю-злодійкою ви завезли його на прогулянці в безлюдне місце в горах Сицилії і скинули там зі скелі, а потім вирушили далі своїм шляхом. Я міг би наслідувати ваш приклад, якби це не було настільки низько. Я шукав вас по всьому світу, але ви весь час вислизали від мене. Нарешті я наздогнав вас тут – на краю світу, на краю вашої смерті. Тепер ви в моїх руках, і я даю вам можливість, в якій ви відмовили моєму таткові. Вибирайте, якою з цих шпаг ви будете битися.

Принц Сарадайн насупив брови і, здавалося, якусь мить вагався. Проте в вухах у нього все ще дзвеніло від ляпасу. Шляхтич кинувся вперед і схопив руків’я однієї зі шпаг. Патер Браун також кинувся вперед і спробував запобігти сутичці. Проте скоро він збагнув, що його присутність лише погіршує становище. Сарадайн належав до французьких масонів і був затятим атеїстом. Втручання священика лише підігрівало його запал. Що ж до молодика, то його ніхто не зміг би зупинити. Цей юнак із карими очима й обличчям Буонапарте був твердішим за будь-якого пуританина, він був язичником. Був готовий убити просто, як вбивали на зорі всіх часів. Він був людиною кам’яного віку, ні, кам’яною людиною.

Залишалося одне – кликати всіх домашніх. І патер Браун кинувся в будиночок. Тут він, однак, дізнався, що пан Пол з власної волі відпустив усіх слуг на берег. Одна лиш похнюплена пані Ентоні вешталася, як привид, по довгих кімнатах. Однак тієї миті, коли вона звернула до нього своє мертво-бліде обличчя, священик нарешті розгадав одну із загадок дзеркального палацу. Великі карі очі Антонеллі були так схожі на великі карі очі пані Ентоні, що половина таємниці відкрилася слузі Божому, немов в осяянні.

– Ваш син тут, – сказав він без довгих слів. – Або він, або принц загинуть. Де пан Пол?

– Він біля причалу, – відповіла вона тихо. – Він… він… кличе по допомогу.

– Пані Ентоні, – сказав патер Браун твердо, – зараз не час на дрібниці. Мій приятель пішов на човні вниз за течією. Човен вашого сина охороняють його веслярі. Залишається лише один човник. Навіщо він панові Полові?

– Свята Марія! Звідки мені знати? – промовила вона і впала на вкриту циновками підлогу.

Священик поклав її на тапчан, хлюпнув їй в обличчя води, гукнув слуг і кинувся на пристань. Але човник був уже на середині річки, і старий Пол гнав його вгору за течією з силою, що здавалася неймовірною для його років.

– Я врятую свого пана, – кричав він, блискаючи очима, немов зачумлений. – Я ще врятую його!

Патеру Брауну нічого не залишалося, як тільки відпровадити поглядом човник, що ривками пливе вгору за течією, і сподіватися, що Пол встигне розбудити містечко та вчасно повернутися.

– Дуель – це, природно, погано, – пробурмотів він, відкидаючи з чола своє жорстке волосся кольору пилу. – Але щось в цій дуелі не гаразд. Серцем відчуваю. Що б це могло бути?

Так він стояв біля річки, дивлячись на воду, це тремтяче дзеркало заходу, і тут із іншого кінця саду до нього долинули негучні звуки – помилитися було неможливо, то було холодне брязкання сталі. Він повернув голову.