Гріхи графа Сарадайна

Коли Фламбо їхав кудись, аби відпочити від своєї контори в Вестмінстері, він проводив зазвичай цей місяць вакацій у човні, такому крихітному, що нерідко йти на веслах в ньому було простіше, ніж під вітрилом. До того ж зазвичай він їхав у графства Східної Англії, де текли річки такі крихітні, що в далечіні човен здавався чарівним корабликом, що плив на всіх вітрилах по сухому, між полів і заплавних лук. У човні могли зі зручністю розміститися лише двійко людей, а решти місця ледь вистачало для найнеобхіднішого. Фламбо і вантажив в нього те, що власна життєва філософія привчила його вважати найнеобхіднішим. Він задовольнявся чотирма речами: консервована сьомга – на випадок, якщо йому забагнеться їсти; заряджені пістолети – на випадок, якщо йому доведеться битися; пляшка бренді – імовірно, на випадок непритомності; і священик – мабуть, на випадок смерті.

З цим легким вантажем він і ковзав потихеньку вузенькими норфолкськими річечками, тримаючи шлях до узбережжя та насолоджуючись виглядом схилених над річкою дерев і зелених лугів, відображених у воді маєтків і селищ, зупиняючись, щоб порибалити в тихих заводях, і притискаючись, якщо можна так сказати, до берега.

Як справжній філософ, Фламбо не ставив собі на час подорожі якоїсь мети. Разом із тим, як у справжнього філософа, у нього була якась причина. У нього був якийсь намір, до якого він ставився досить серйозно, щоб у разі успіху зрадіти гідному завершенню подорожі, але і досить легко, щоб невдача його не зіпсувала. Багато років тому, коли він був королем злодіїв і найвідомішою персоною в Парижі, він часто отримував найнесподіваніші послання з виразом схвалення, осуду або й навіть любові. Одне з них він не забув досі. Це була візитівка в конверті з англійським штемпелем. На звороті зеленим чорнилом було написано французькою: «Якщо ви колись підете від справ і почнете респектабельне життя, то відвідайте мене. Я хотів би познайомитися з вами, бо знайомий з усіма іншими видатними людьми нашого часу. Дотепність, із якою ви змусили одного сищика заарештувати іншого, становить прекрасну сторінку історії Франції».

На лицьовому боці картки було витончено вигравірувано: «Принц Сарадайн, Очеретяний замок, Очеретяний острів, графство Норфолк».

У ті дні Фламбо не згадував про це запрошення. Правда, він порознюхував і переконався, що свого часу принц належав до найблискучіших кіл світського суспільства Південної Італії.

Ширилися чутки, що замолоду він утік із заміжньою жінкою знатного роду, досить звична історія в його колі, якби не одна трагічна обставина, завдяки якій все запам’яталося: як подейкували, чоловік тієї жінки вкоротив собі життя, кинувшись у прірву в Сицилії. Якийсь час принц прожив у Відні, останні ж роки він провів у невпинних і неспокійних мандрах. Але коли Фламбо, майже, як сам принц, перестав привертати увагу європейської публіки й оселився в Англії, він якось подумав, що непогано було б, звісно, без попередження, навідати цього знатного вигнанця, котрий замешкав серед норфолкських долин.

Він не знав, чи вдасться йому відшукати маєток принца, настільки він був малий і міцно забутий. Утім, сталося так, що він знайшов його набагато швидше, ніж сподівався.

Одного вечора вони причалили до берега, порослого високими травами та низькими підстриженими деревами. Після важкого дня вранішній сон був сильнішим за них, але через дивну випадковість обоє прокинулися на світанку. Чесно кажучи, день ще й не зайнявся, коли вони прокинулися. Величезний лимонний місяць тільки сідав у гущавину високої трави у них над головами, а небо було глибокого синьо-лілового кольору – нічне, але вже світле небо. Обом згадалося дитинство – невимовна, чарівна пора, коли зарості трав змикаються над нами, немов дрімучий ліс. Маргаритки на тлі гігантського західного місяця здавалися якимись величезними фантастичними квітами, а кульбаби – величезними фантастичними кулями. Все це нагадало їм чомусь малюнок на шпалерах у дитячій кімнаті. Річка підмивала знизу високий берег, і вони споглядали вгору на траву, немов ховаючись у коренях заростей і чагарників.

– Отакої! – вигукнув Фламбо. – Ніби якесь зачароване царство!

Патер Браун рвійно сів і перехрестився. Рухи його були такі стрімкі, що Фламбо глянув на нього з подивом і спитав, у чому річ.

– Автори середньовічних балад, – пояснив священик, – знали про чари набагато більше, ніж ми з вами. В зачарованих царствах трапляються не тільки приємні речі.

– Дурня! – гмикнув детектив. – Під таким безневинним місяцем можуть траплятися тільки приємні речі. Пропоную плисти негайно ж далі – дізнаємося, що буде! Ми можемо померти і пролежати цілу вічність у могилах, – а такий місяць і такі чари не повторяться!

– Що ж, – сказав патер Браун. – Я й не думав казати, що в зачароване царство вхід завжди заказаний. Я тільки казав, що він завжди небезпечний.

І вони тихо попливли вгору по світліючій річці. Ліловий рум’янець неба і тьмяне золото місяця все бліднули, поки, нарешті, не розтанули в безмежному безбарвному космосі, що віщує буйство світанку. Перші ніжні промені сіро-червоного золота прорізали з краю в край горизонт, як раптом їх затулили чорні обриси якогось містечка або селища, що виникли попереду на березі. У світліших сутінках світанку всі предмети виразно виднілися – підпливши ближче, мандрівники розгледіли сільські дахи та містки, що повисли над водою. Здавалося, що будиночки з довгими, низькими, навислими дахами стовпилися на березі, немов стадо величезних сіро-червоних корів, які прийшли напитися з річки, а світанок все ширився та світлішав, поки не перетворився на звичайний день. Але на пристанях і мостах мовчазного містечка не видно було ні душі. Через якийсь час на березі з’явився спокійний чоловік процвітаючий на вигляд, з обличчям таким же круглим, як місяць, що тільки-но зайшов, із промінчиками червоно-рудої бороди навколо нижнього його півкруга. Стоячи без маринарки біля стовпа, він стежив за ледачою хвилею. Підкоряючись несвідомому пориву, Фламбо піднявся в хиткому човні на повний свій величезний зріст і гучним голосом спитав, чи не знає він, де саме є Очеретяний острів. Той тільки ширше всміхнувся і мовчки вказав вгору по річці, за наступний закрут. Не кажучи ні слова, Фламбо поплив далі.

Човник обігнув крутий трав’янистий виступ, потім другий, третій і минув безліч порослих осокою затишних куточків. Пошуки ще не встигли їм набриднути, коли, пройшовши химерним закрутом, подорожні опинилися в тихому затоні або озері, вигляд якого змусив їх тут же зупинитися. У центрі цієї водної гладі, облямованій по обидва боки очеретом, лежав низенький довгий острів, на якому стояв низький довгий будиночок із бамбука або якогось іншого міцного тропічного очерету. Вертикальні стебла бамбука в стінах були блідо-жовтими, а діагональні стебла даху – темно-червоними або брунатними, тільки це і порушувало монотонну одноманітність довгої споруди. Ранковий вітерець шелестів у заростях очерету навколо острова, посвистуючи об ребра дивного обійстя, немов у величезну сопілку бога Пана.

– Ти диви! – вигукнув Фламбо. – Ось ми і приїхали! Ось він, Очеретяний острів! А це, звісно, Очеретяний замок – помилитися тут неможливо. Мабуть, той опецьок із бородою був чарівником.

– Можливо, – спокійно зауважив патер Браун. – Але тільки злим чарівником!

Нетерплячий Фламбо підвів уже човен між шурхітливого очерету до берега, і вони ступили на вузький, загадковий острів прямо біля старого принишклого будинку.

До єдиного на острові причалу і до річки будинок стояв глухою стіною. Двері були з протилежного боку і виходили прямо в сад, витягнутий уздовж усього острова. Двійко друзів попрямували до дверей стежкою, що огинає будиночок із трьох боків прямо під низьким карнизом даху. У три різних вікна в трьох різних стінах господи їм виднілася довга світла зала, обшита панелями зі світлого дерева, з безліччю дзеркал і з витонченим столом, немов накритим для сніданку. Підійшовши до дверей, друзі побачили, що по обидва боки від них стоять дві блакитні, як бірюза, вази для квітів. Двері відчинив дворецький, похмурий на вигляд – сухорлявий, сивий і апатичний. Він пробурмотів, що принца Сарадайна немає вдома, що його чекають незабаром і що будинок готовий до приїзду його самого і його гостей. Побачивши картки, списані зеленим чорнилом, похмуре і бліде, як пергамент, обличчя вірного слуги на мить пожвавилося, і з раптовою чемністю він запропонував прибулим залишитися.

– Ми чекаємо його світлість із хвилини на хвилину. Він буде в розпачі, якщо дізнається, що розминувся з панами, котрих він запросив. У нас завжди напоготові холодний сніданок для принца та його друзів, і я не сумніваюся, що його світлість забажали б, щоб ви попоїли у нас.

Спонуканий цікавістю, Фламбо з удячністю прийняв пропозицію, і пішов за старим, котрий урочисто ввів їх у довгу світлу залу. Там не було нічого особливо примітного – хіба що дещо незвичайне чергування довгих вузьких вікон із довгими вузькими дзеркалами в простінках, що надавало залі напрочуд світлого, ефемерного вигляду. Враження було таке, ніби сідаєш за стіл просто неба. По кутах висіли неяскраві портрети: світлина юнака у військовому мундирі, виконаний червоними крейдою ескіз, на якому були зображені два довговолосих хлопчики. На запитання детектива, чи не принц цей юнак у військовому однострої, дворецький відповів негативно. «Це – молодший брат принца, капітан Стівен Сарадайн», – пояснив він. Тут лакей раптово замовк і, здавалося, втратив останнє бажання підтримувати розмову.

Впоравшись зі сніданком, за яким принесли чудову каву з лікером, гості ознайомилися з садом, бібліотекою і домогосподаркою – вродливою темноволосою жінкою з великою поставою, схожою на Мадонну з підземного царства Плутона. Мабуть, від колишнього menage^[8] принца, вивезеного ним з-за кордону, залишилися лише вона та дворецький, всіх решту слуг найняла вона в Норфолку. Цю даму всі називали пані Ентоні, але в мові її чувся легкий італійський акцент, і Фламбо ні на мить не сумнівався в тому, що «Ентоні» – це норфолкський варіант латинської версії імені. Дворецький Пол також мав легкий наліт чогось чужоземного. Втім, за мовою та вихованням, він без сумніву, був англійцем, як це нерідко буває з давніми слугами шляхетних космополітів.

Навколо будинку – при всій його незвичайності та красі – витала якась дивна світла печаль. Години тяглися там, немов дні. Довгі кімнати з високими вікнами були залиті світлом, але в світлі цьому було щось мертвотне. І, покриваючи всі випадкові звуки – голоси, дзенькіт склянок, кроки слуг, чувся незмовкальний і сумний плескіт річки.

– Недобрий це був закрут і недобре місце, – зауважив патер Браун, дивлячись із вікна на сірувато-зелені трави і сріблястий потік води. – Втім, хто зна? Часом добра людина в недоброму місці може наробити купу добра.

Священик, хоч і був зазвичай мовчазний, мав дивний притягальний дар, і в ці кілька годин, що тяглися цілу вічність, він мимоволі проник у таємниці Очеретяного палацу набагато глибше, ніж його приятель-професіонал із його фаховим чуттям. Він умів дружелюбно мовчати, чим мимоволі викликав людей на бесіду, і, майже не розтуляючи рота, дізнавався все, що його нові знайомі хотіли б розповісти. Правда, дворецький зовсім не був схильний до розмов. У ньому відчувалася безрадісна і майже собача відданість господарю, з котрим, якщо вірити його словам, вчинили дуже кепсько. Основним кривдником був, судячи з усього, брат його ясновельможності. Вимовляючи його ім’я, дворецький презирливо морщив свій вигнутий, наче дзьоб папуги, ніс і кривив посмішкою бліді губи. Капітан Стівен, за словами дворецького, був неробою та шибеником, він змарнував більшу частину статків свого великодушного брата. І це через нього принцу довелося залишити світ і скромно доживати свій вік у глушині. Більше дворецький нічого не захотів їм повідомити. Без сумніву, він був дуже відданий принцу.

Італійка-домогосподарка була дещо схильніша до зізнань. Вочевидь, тому, що була, як здалося слузі Божому, не настільки задоволена своїм становищем. Коли вона базікала про свого пана, в її голосі звучала легка уїдливість, втім, притлумлена чимось на кшталт жаху. Фламбо і патер Браун стояли в дзеркальній залі, розглядаючи ескіз, на якому були зображені два хлопчики, як раптом швидкими кроками до неї увійшла економіка, немов поспішаючи в якійсь справі. У цій виблискуючій скляними поверхнями залі кожен, хто входить відбивався одночасно в чотирьох чи п’яти дзеркалах. Тому священик, навіть не повернувши голови, замовк на середині розпочатої фрази. Однак Фламбо, схилившись до ескізу, в цю мить голосно промовив:

– Це, мабуть, брати Сарадайни. В обох такий безневинний вигляд. Важко сказати, хто з них хороший, а хто – поганий.

Тут він усвідомив, що вони в залі не самі і поспішно змінив тему розмови. Після кількох незначних фраз він вийшов у сад. Патер Браун залишився на місці. Він стояв, не відводячи очей від ескізу, а пані Ентоні також залишилася і стояла, не зводячи очей зі священика.

Її величезні карі очі набули трагічного виразу, а оливкові щоки вкрив густий рум’янець. Здавалося, її охопило якесь сумне здивування, як буває, коли, зустрівшись із незнайомцем, задумаєшся над тим, хто він і що йому треба. Чи то сутана і сан патера Брауна пробудили в ній далекі спогади про сповідь у рідних краях, чи то їй здалося, що він знає більше, ніж було насправді, тільки вона раптом шепнула йому тихо, немов спільнику:

– В одному ваш приятель має рацію. Він каже, що важко вирішити, хто з них хороший, а хто поганий. Так, важко, напрочуд важко було б вирішити, хто ж із них хороший.

– Я вас не розумію, – промовив священик і повернув до дверей.

Вона зробила крок до нього, грізно суплячи брови й якось дивно, дико пригнувшись, немов бик, що опустив роги.

– Обидва погані, – прошипіла вона. – Недобре, що капітан узяв всі ті гроші, але те, що принц віддав їх, ніяк не краще. Тому не в одного тільки капітана совість нечиста.