Читать книгу «Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown» онлайн полностью📖 — Гилберта Кита Честертона — MyBook.

Як їм вдалося підготувати в такий короткий термін навіть цю безглузду виставу – залишається загадкою. Але вони взялися за справу з тим безрозсудним завзяттям, яке виникає, коли в будинку живе юнь. А того вечора в будинку жила юнь, хоча й не всі, ймовірно, здогадалися, в чиїх очах і в чиїх серцях вона пашіла. Як завжди буває в таких випадках, затія ставала все шаленішою при всій буржуазній ґречності її походження. Коломбіна була чарівна в своїй широкій розпушеній спідниці, що на диво нагадувала великий абажур із вітальні. Клоун і Панталоне побілили свої обличчя борошном, здобутим у кухаря, і нафарбували щоки рум’янами, також запозиченими у когось із домашніх, котрий забажав (як і личить справжньому благодійнику-християнину) залишитися невідомим. Арлекіна, котрий вже вирядився в костюм зі сріблястого паперу, витягнутого зі сигарних пачок, з великими труднощами вдалося зупинити в той момент, коли він уже збирався розбити старовинну кришталеву люстру, щоб прикраситися її блискучими підвісками. Він би, мабуть, здійснив свій задум, якби Рубі десь не відкопала для нього підроблені коштовності, що прикрашали колись на маскараді костюм бубнової дами. До речі сказати, її дядечко Джеймс Блаунт до того розійшовся, що з ним ніякого спасу не було. Він поводився, як пустотливий школяр – насунув на патера Брауна паперову ослячу голову, а той терпляче переніс це і ще й винайшов якийсь спосіб ворушити її вухами. Блаунт зробив також спробу причепити ослиний хвіст до фалдів сера Леопольда Фішера, але цього разу його витівка була прийнята не так прихильно.

– Дядько Джеймс аж надто вже розвеселився, – сказала Рубі, зі серйозним виглядом вішаючи Круку на шию гірлянду сосисок. – Що з ним?

– Він Арлекін, а ви Коломбіна, – пояснив Крук. – Ну, а я тільки клоун, котрий повторює застарілі жарти.

– Краще б ви були Арлекіном, – сказала вона, і сосиски, гойдаючись, повисли у нього на шиї.

Хоча патерові Брауну, котрий устиг уже викликати оплески майстерним перетворенням подушки в немовлятко, було чудово відомо все, що відбувалося за лаштунками, він тим не менше приєднався до глядачів і сів посеред них із виразом урочистого пожвавлення на обличчі, немов дитина, що вперше потрапила в театр.

Глядачів було небагато – родичі, дехто зі сусідів і слуги. Сер Леопольд зайняв найкраще місце, і його масивна постать майже зовсім загородила сцену від маленького слуги Божого, котрий сидів позад нього. Але чи багато при цьому втратив священик, театральна критика не знає. Пантоміма була чимось зовсім хаотичним, але все ж вона була не позбавлена певних принад. Її оживляла та пронизувала вибухова імпровізація клоуна Крука. У звичайних умовах він був просто розумною людиною, але того вечора почувався всезнаючим і всемогутнім – нерозумне почуття, мудре почуття, яке приходить до молодика, коли той на якусь мить вловить на якомусь обличчі певний вираз. Вважалося, що він виконує роль клоуна, насправді ж він був ще й автором (наскільки тут взагалі міг бути автор), суфлером, декоратором, робочим сцени і на довершення всього оркестром. Під час коротких перерв у цій шаленій виставі він у своїх клоунських обладунках кидався до рояля і тарабанив на ньому уривки з популярних пісеньок, настільки ж недоречних, наскільки і годящих до нагоди.

Кульмінаційним пунктом вистави, а також і всіх подій, була мить, коли двері на задньому плані сцени раптом відчинилися і глядачам відкрився сад, залитий місячним світлом, на тлі якого чітко вимальовувався силует знаменитого Флоріана. Клоун зобразив хор поліціянтів із оперети «Пірати з Пензанса»,[7] але звуки рояля втонули в приголомшливій овації: великий комік на диво точно і майже зовсім природно відтворював жести та поставу полісмена. Арлекін підстрибнув до нього і вдарив по касці, піаніст заграв «Де ти роздобув такий капелюх?», а він тільки озирався навколо, з приголомшливою майстерністю зображуючи здивування. Арлекін підстрибнув ще раз і знову вдарив клоуна, а піаніст зіграв кілька тактів із пісеньки «А потім ще раз». Після цього Арлекін кинувся прямо в обійми правоохоронця і під гул оплесків повалив його на підлогу. Тоді французький комік і показав свій знаменитий номер «Мрець на підлозі», пам’ять про якого й досі жива в Путні. Неможливо було повірити, що це жива людина. Здоровань Арлекін розгойдував його, як мішок, з одного боку в інший, підкидав і крутив, як гумовий кийок. І все це – під сміховинні звуки безглуздих пісеньок у виконанні Крука. Коли Арлекін із натугою відірвав від підлоги тіло коміка-констебля, блазень за роялем заграв «Я встав зі сну, мені снилася ти». Коли ж він закинув його собі на спину, почулося «З торбою за плечима». А коли, нарешті, Арлекін із вельми переконливим стукотом опустив свою ношу на підлогу, піаніст, не тямлячись від захоплення, заграв жвавий мотивчик на такі, як вважають досі, слова: «Лист я милій написав і кинув по дорозі».

Приблизно в той момент, коли божевілля на імпровізованій сцені досягло апогею, патер Браун зовсім перестав бачити акторів, бо прямо перед ним поважний магнат із Ситі зіп’явся на весь зріст і почав очманіло нишпорити у себе по кишенях. Потім він схвильовано сів, все ще мацаючи вміст, потім знову встав і вже намірився переступити через рампу на сцену, однак обмежився тим, що кинув лютий погляд на клоуна за роялем і, не кажучи ні слова, кулею вилетів із зали.

Впродовж кількох наступних хвилин священик мав повну можливість стежити за диким, але не позбавленим певної витонченості танцем Арлекіна над артистично бездушним тілом його ворога. Зі справжнім, хоча і грубуватим умінням Арлекін танцював тепер у розчинених дверях, потім став йти все далі і далі в глиб саду, наповненого тишею і місячним світлом. Його нашвидкуруч склеєне з паперу вбрання, що надто вже виблискує у вогнях рампи, ставало чарівно-сріблястим у міру того, як він віддалявся, танцюючи в місячному сяйві.

Глядачі з громом оплесків посхоплювалися і кинулися до сцени, але в цей час патер Браун відчув, що хтось торкнувся його рукава і пошепки попросив пройти в кабінет полковника.

Священик пішов за слугою зі все зростаючим почуттям неспокою, що аж ніяк не зменшився, коли він побачив урочисто-комічну сцену, увійшовши до кабінету. Полковник Адамс, усе ще одягнений у костюм Панталоне, сидів, понуро киваючи рогом китового вуса, і в старих його очах був смуток, який міг б протверезити навіть вакханалію. Опершись об камін і важко дихаючи, стояв сер Леопольд Фішер. Вигляд у нього був переляканий і солідний.

– Відбулася дуже прикра історія, патере Браун, – сказав Адамс. – Річ у тім, що діаманти, які ми сьогодні бачили, зникли у мого друга із задньої кишені. А позаяк ви…

– А позаяк я, – повторив священик, чемно всміхнувшись, – сидів позад нього…

– Нічого подібного, – з притиском сказав полковник Адамс, пильно дивлячись на Фішера, із чого можна було виснувати, що щось таке вже було сказано. – Я тільки прошу вас як джентльмена допомогти нам.

– Тобто вивернути свої кишені, – закінчив патер Браун і поспішив це зробити, витягнувши на світ Божий сім шилінгів, шість пенсів, зворотний квиток до Лондона, маленьке срібне розп’яття, маленький требник і плитку шоколаду.

Полковник якийсь час мовчки споглядав на нього, а потім сказав:

– Чесно кажучи, вміст вашої голови цікавить мене набагато більше, ніж вміст ваших кишень. Адже моя донька – ваша вихованка. Так ось, останнім часом вона…

Він не скінчив.

– Останнім часом, – вигукнув поважний Фішер, – вона відчинила двері батьківської оселі головорізу-соціалісту, і цей жевжик відкрито заявляє, що завжди готовий обікрасти заможну людину. Ось до чого це призвело. Перед вами заможний чоловік, котрого обікрали!

– Якщо вас цікавить вміст моєї голови, то можу вас із ним ознайомити, – байдуже сказав патер Браун. – Чого воно варте, вирішувати вам. Ось що я знаходжу в цій найстарішій із моїх кишень: люди, котрі мають намір вкрасти діаманти, не проголошують соціалістичних ідей. Швидше, – додав він лагідно, – вони стануть засуджувати соціалізм.

Обидва його співрозмовники миттю перезирнулися, а священик правив далі:

– Бачите, ми знаємо цих людей. Соціаліст, про котрого мова, так само не здатен вкрасти діаманти, як і єгипетську піраміду. Нам зараз слід зайнятися іншою людиною, незнайомцем. Тим, хто грав роль поліціянта. Хотілося б мені знати, де саме він перебуває в цю мить.

Панталоне схопився з місця і широкими кроками вийшов із кімнати. Слідом за цим подалася інтерлюдія, під час якої мільйонер зиркав на священика, а священик заглядав у свій требник. Панталоне повернувся і несподівано запропонував:

– Поліціянт усе ще лежить на сцені. Завісу підіймали шість разів, а він досі лежить.

Патер Браун випустив книгу, встав і сторопів, дивлячись перед собою, немов уражений раптовим розумовим розладом. Але помаленьку його сірі очі пожвавилися, і тоді він спитав, здавалося б, без будь-якого зв’язку з тим, що відбувається:

– Даруйте, полковнику, а коли померла ваша дружина?

– Дружина? – здивовано перепитав старий вояк. – Два місяці тому. Її брат Джеймс спізнився на цілий тиждень і вже не застав її.

Маленький священик підстрибнув, як підстрелений кролик.

– Хутко! – вигукнув він з незвичною для себе гарячковістю. – Мерщій! Треба глянути на полісмена!

Всі пірнули під завісу, мало не збивши з ніг Коломбіну та клоуна (котрі мирно перешіптувалися в напівтемряві), і патер Браун нагнувся над розпростертим коміком-правоохоронцем.

– Хлороформ, – сказав він, випрямившись. – Й як я раніше не здогадався!

Всі здивовано мовчали. Потім полковник повільно промовив:

– Будь ласка, поясніть нарешті, що все це означає?

Патер Браун раптом голосно зареготав, потім стримався і промовив, задихаючись і насилу пригнічуючи напади сміху:

– Джентльмени, зараз не до балачок. Мені треба наздогнати злочинця. Але цей великий французький актор, котрий грав констебля, цей геніальний мрець, із котрим вальсував Арлекін, котрого він підкидав і жбурляв на всі боки, – це…

Він не договорив і заквапився геть.

– Це хто? – крикнув йому навздогін Фішер.

– Справжній поліціянт, – відповів патер Браун і зник у темряві.

У дальньому кінці саду блискуче листя череди лаврових та інших вічнозелених дерев навіть цієї зимової ночі створювали на тлі сапфірового неба та срібного місяця враження південного пейзажу. Яскраво-зелені хиткі лаври, глибока, що виблискувала багрянцем синява небес, місяць, як величезний магічний кристал, – все було сповнене легковажної романтики. А вгорі, по гілках дерев, дерлася якась дивна постать, що мала вигляд не стільки романтичний, скільки неправдоподібний. Людина ця вся іскрилася, ніби була одягнена в костюм із десяти мільйонів місяців. При кожному його русі світло справжнього місяця вибухало на ньому новими спалахами блакитного полум’я. Але, блискучий і зухвалий, він спритно перелазив із маленького деревця в цьому саду на високе розлоге дерево в сусідньому і затримався там тільки тому, що чиясь тінь ковзнула в цей час під маленьке дерево і чийсь голос озвався до нього знизу.

– Ну, що ж, Фламбо, – вимовив той, – ви справді схожі на летючу зорю, але ж зірка, що летить, зрештою завжди стає зіркою, що впала.

Нагорі, в гілках лавра, блискаюча сріблом постать нахиляється вперед і, почуваючись у безпеці, прислухається до слів маленького чоловічка.

– Це – найвіртуозніша з усіх ваших витівок, Фламбо. Приїхати з Канади (з квитком із Парижа, мабуть) через тиждень після смерті пані Адамс, коли ніхто не має бажання про щось питати, – нічого не скажеш, спритно вигадано. Ще меткіше ви зуміли вистежити «летючі зорі» і розвідати день приїзду Фішера. Але в тому, що за цим відбулося, відчувається вже не спритність, а справжній геній. Викрасти каміння для вас, звісно, не становило жодних проблем. При вашій спритності рук ви могли б і не привішувати ослячий хвіст до фалдів фішерівського фраку. Але в іншому ви затьмарили самого себе.

Срібляста фігура в зеленому листі зволікала, точно загіпнотизована, хоча шлях до втечі був відкритий. Чоловік на дереві уважно дивиться на чоловічка внизу.

– О, так, – каже чоловік унизу, – я знаю все. Знаю, що ви не просто нав’язали всім цю пантоміму, але й зуміли витягти з неї подвійну користь. Спочатку ви мали намір вкрасти ці камені без зайвого галасу, аж тут один зі спільників сповістив вас про те, що вас вистежили і досвідчений детектив має сьогодні застати вас на місці злочину. Пересічний злодій подякував би за попередження і зник. Але ви – поет. Вам одразу ж спала на гадку дотепна думка сховати діаманти серед блиску бутафорських коштовностей. І ви вирішили, що якщо на вас буде справжній костюм Арлекіна, то поява поліціянта видасться цілком природною. Солідний детектив вийшов із поліційної дільниці в Путні, маючи намір спіймати вас, і сам потрапив у пастку, хитрішу за яку ще ніхто не вигадав. Коли відчинилися двері будинку, він увійшов і потрапив прямо на сцену, де розігрувалася різдвяна пантоміма і де Арлекін у танці міг його штовхати, бити ногами, п’ястуками і палицею, оглушити та приспати під дружний регіт найреспектабельніших жителів Путні. Так, краще за це вам ніколи нічого не вигадати. А зараз, до речі, ви можете віддати ці діаманти мені.

Зелена гілка, на якій гойдалася блискуча постать, шелестіла, немов від подиву, але голос продовжив:

– Я хочу, щоб ви їх віддали, Фламбо, і хочу, щоб ви облишили таке життя. У вас ще є молодість, і честь, і гумор, але при вашій професії їх не матимете. Можна триматися на одному і тому ж рівні добра, але нікому ніколи не вдавалося втриматися на одному рівні зла. Цей шлях веде під гору. Добра людина п’є і стає жорстокою. Правдива людина вбиває і потім має брехати. Багато я знав людей, котрі починали, як ви, благородними розбійниками, веселими грабіжниками багатих і закінчували в гидоті та бруді. Моріс Блюм починав як анархіст за переконаннями, батько бідноти, а скінчив брудним шпигуном і донощиком, котрого обидві сторони експлуатували та зневажали. Гаррі Берк, організатор руху «Гроші для всіх», щиро захопився своєю ідеєю – тепер він живе на утриманні напівголодної сестри і пропиває її останні гроші. Лорд Ембер спочатку опинився на дні в ролі мандрівного лицаря, тепер же найпідліші лондонські покидьки шантажують його, і він їм платить. А капітан Барійон, колись знаменитий джентльмен-апаш, помер у божевільні, схибнувшись від страху перед слідчими та скупниками краденого, котрі його зрадили та зацькували. Я знаю, що у вас за спиною вільний ліс, і він дуже привабливий, Фламбо. Знаю, що в одну мить ви можете зникнути там, як мавпа. Але колись ви станете старою сивою мавпою, Фламбо. Будете сидіти у вашому вільному лісі, і на душі у вас буде холод, і смерть ваша буде близька, і верхівки дерев будуть зовсім голими.

Нагорі було так само тихо. Здавалося, маленький чоловічок під деревом тримає свого співрозмовника на довгій невидимій прив’язі. І він продовжував:

– Ви вже зробили перші кроки під гору. Раніше ви хвалилися, що ніколи не ходили низько, але сьогодні зробили низький вчинок. Через вас підозра впала на чесного юнака, проти котрого і без того налаштовані всі ці люди. Ви розлучаєте його з дівчиною, котру він кохає і котра кохає його. Але ви ще не такі огиддя зробите, перш ніж помрете.

Три блискучих діаманти впали з дерева на землю. Маленький чоловічок нагнувся, щоб підібрати їх, а коли знову глянув нагору – зелена дерев’яна клітка була порожня: срібна птаха випурхнула.

Бурхливою радістю зустріли звістку про те, що діаманти випадково знайшлися в саду. І хто б міг подумати, що на них натрапив патер Браун. А сер Леопольд із висоти свого становища навіть сказав священику, що хоча й сам він і дотримується ширших поглядів, але готовий поважати тих, кого переконання схиляють до самітництва і відчуження від справ мирських.

1
...
...
12