Дуель доктора Гірша

Пан Моріс Брюн і пан Арман Арманьяк бадьоро прошкували залитими сонцем Єлисейськими Полями. Це були жваві приземкуваті молодики з чорними борідками. Борідки їхні відповідали вимогам химерної французької моди, по якій бороди і вуса мали здаватися накладними. У пана Брюна під нижньою губою чорніла немов приклеєна еспаньйолка. Пан Арманьяк, ніби для оригінальності, прикрасив своє висунуте підборіддя двома бородами – по одній з кожного боку. Жевжики були атеїстами. Ідеї їхні вирізнялися гнітючою незаперечністю та непослідовністю. Обидва панове були учнями знаменитого вченого, публіциста та мораліста доктора Гірша.

Пан Брюн уславився тим, що запропонував вилучити з французької літератури слово Adieu^[11] і заборонити його вживання в буденному житті під загрозою невеликого штрафу. «Таким чином, – вважав він, – саме слово, що позначає міфічного бога, буде забуте».

Пан Арманьяк у поті чола боровся з мілітаризмом. Він навіть вважав, що слід змінити слова «Марсельєзи» і замість Aux armes, citoyens співати Aux greves, citoyens.^[12] Але пацифізм його був якийсь по-галльски дивний. Якось із Англії приїхав відомий заможний квакер, щоб обмізкувати з Арманьяком, як їм найкраще сприяти загальному роззброєнню. Після балачки з французом квакер був дуже роздратований: на думку Арманьяка, насамперед слід було налаштувати солдатів, аби вони перестріляли своїх офіцерів.

Не таким був їхній учитель і духовний наставник. Доктор Гірш народився у Франції, тут же здобув гучну славу за свої наукові праці, але характером від своїх співвітчизників відрізнявся. Був він м’який, добрий, схильний до мрійливості, а його філософські погляди, не зважаючи на неабияку частку скептицизму, не були проти метафізики.

Коротко кажучи, він був швидше німцем, ніж французом. І хоча учні його боготворили, в глибині своєї галльської душі вони засуджували вчителя за те, що він проповідує встановлення миру на землі з такою миролюбністю. І все ж послідовники його вчення по всій Європі ледь не молилися на нього. Дивуючись грандіозності та сміливості його наукових теорій, вони проявляли інтерес до особистості їхнього автора. Доктор Гірш був відомий своїм аскетизмом і гуманізмом – правда, дещо абстрактними. У його переконаннях відчувалися і вплив Дарвіна, і вплив Толстого.

Однак він не був ні анархістом, ні космополітом, а в питанні роззброєння дотримувався поміркованих поглядів і не забував про еволюційний підхід. Уряд республіки високо цінував його відкриття в хімії. Останнім досягненням науковця була безгучна вибухова речовина, спосіб виготовлення якої уряд зберігав у найсуворішій таємниці.

Будинок доктора Гірша стояв на мальовничій вулиці, неподалік від Єлисейських Полів. Уздовж вулиці росли каштани, і зараз, у сам розпал літа, вона була схожа на тінистий парк: сонце ледь пробивалося крізь густе листя. Тільки майданчик перед великим кафе був вільний від дерев. Навпроти кафе і розташовувався будинок видатного вченого. На вікнах були білі та зелені фіранки, а вздовж другого поверху тягнувся балкон із залізними поручнями, пофарбованими в зелений колір.

Арка під балконом провадила у дворик, де на тлі цегляної кладки яскраво зеленів чагарник. Жваво розмовляючи, друзі увійшли в арку.

Двері відчинив старий слуга доктора Симон. На вигляд він і сам міг здатися науковцем: строгий чорний костюм, окуляри, сивина, вкрадливий голос. Та що там казати – Симон куди більше підходив на роль ученого, ніж його непоказний господар, котрий конституцією нагадував розщеплену з гострого кінця морквину з великою головою-цибулиною. Врочисто, немов знаменитий лікар, котрий вручає хворому рецепт, Симон передав панові Арманьяку листа. Той зі суто французьким нетерпінням роздер конверт і пробіг лист очима. Доктор Гірш писав:

«Я не можу вийти. До мене заявився якийсь офіцер на ім’я Дюбоск, страшний шовініст. Я не хочу його приймати, а він стирчить на сходах і не йде. Учинив в оселі розгардіяш. Я замкнувся від нього в кабінеті, що виходить вікнами на кафе. Якщо ви мені вірні, зачекайте за столиком біля кафе: я пришлю його до вас для перемовин. Сам я з ним розмовляти не можу. Не можу і не хочу. Схоже, назріває нова справа Дрейфуса.^[13]

П. Гірш».

Пан Арманьяк глянув на пана Брюна. Пан Брюн узяв лист, прочитав і зиркнув на пана Арманьяка. Не гаючи ні хвилини, вони перетнули вулицю, розмістилися за столиком під каштанами і замовили по великій склянці огидного зеленого абсенту, який вони мали звичай пити в будь-яку погоду і в будь-який час дня. Відвідувачів у кафе було мало. За одним столиком пив каву якийсь солдат, за іншим сиділи високий чоловік, котрий пив сироп, і священик, котрий узагалі нічого не пив.

Моріс Брюн кашлянув.

– Звісно, – почав він, – ми маємо будь-що допомогти метру, але…

Запанувала мовчанка.

– Атож, – подав голос Арманьяк, – ясно, що він не просто так уникає зустрічі з цим офіцером, але…

Не встиг він скінчити, як з арки долинув галас. Вочевидь, господарю все ж вдалося позбутися непроханого гостя. Кущі у дворі зашелестіли, розсунулися, і порушник спокою кулею вилетів на вулицю.

На голові у незнайомця криво сидів тірольський капелюх, та й фігура була сама справжня тірольська. Був він кремезний, широкоплечий, хуткий. На смаглявому, наче лісовий горіх, обличчі виблискували меткі карі очі. Чорні вуса закручені вгору, як роги бізона, волосся зачесане і ззаду коротко зрізане, так що голова здавалася масивною та незграбною. Судячи з цієї голові, у незнайомця була міцна бичача шия, але шию приховував різнокольоровий шалик східного крою – незнайомець замотався ним мало не по самі вуха. У малюнку шалика поєднувалися густі важкі кольори: вишневий, фіолетовий і тьмяно-золотий. Незнайомець носив куртку на кшталт химерного жупана, бриджі та в’язані панчохи. У всій його зовнішності було щось варварське, він був швидше схожий на угорського поміщика, ніж на французького офіцера. Однак вимова у нього була чисто французька, а патріотичного запалу вистачило б і на двох французів. Вискочивши з арки, він першим ділом заголосив:

– Де ви, громадяни Франції?! – ніби християнин у Мецці, котрий скликає своїх одновірців.

Арманьяк і Брюн схопилися, але було вже пізно. З усіх боків на заклик вусатого незнайомця бігли люди.

Зібралася невелика, але бурхлива юрба. Схоже, незнайомець добре набив руку у французькому мистецтві вуличного батярства. Він підбіг до кафе, скочив на столик, вхопився за гілку каштана і заволав голосом Каміля Демулена,^[14] котрий кидає у натовп дубове листя:

– Французи! Я не вмію виголошувати промови. Але тому я й звертаюся до вас з промовою. Це політикани в своїх мерзенних парламентах вчаться розводити ляси. Але вони вчаться і відмовчуватися. Відмовчуватися, як шпигун, котрий зачаївся в цьому будинку. Як відмовчувався він, коли я стукав у його двері. Як відмовчується він і тепер, хоча точно чує мене. О, як красномовно мовчать наші златоусти! Але прийшов час озватися навіть недорікуватим. Співгромадяни, вас зрадили пруссакам! Зрадник живе в цьому будинку. Я Жуль Дюбоск, полковник артилерії з Бельфора. Вчора у Воґезах^[15] ми спіймали німецького шпигуна. У нього виявили записку – ось вона! Дехто намагався зам’яти цю історію, але я прямо пішов до чоловіка, котрий написав цю записку, до чоловіка, котрий живе в цьому будинку. Це його почерк. Це його ініціали. У записці повідомляється, де можна роздобути рецепт нового винаходу – безгучний порох. А порох винайшов доктор Гірш. Записку написав теж доктор Гірш. Записка написана німецькою, знайдена в кишені у німця:

«Передайте своєму агентові, що рецепт виготовлення пороху зберігається у Військовому міністерстві, в першій шухляді шафи ліворуч від столу секретаря. Він записаний червоним чорнилом і лежить у сірому конверті. Нехай агент діє обережно.

П. Г.».

Рубані фрази тріщали, як кулеметна черга. Але було ясно, що Дюбоск або марить, або каже чисту правду. Думки натовпу розділилися. Більшість, яку складали націоналісти, підняла грізний ґвалт. Інтелектуали на чолі з Арманьяком і Брюно, залишившись у меншості, настільки ж палко заступилися за доктора Гірша, але це тільки заохотило їхніх супротивників.

– Якщо це військова таємниця, – кричав Брюн, – навіщо ви сурмите про неї на вулицях?

– Навіщо? А ось навіщо! – Ревів Дюбоск, підносячись над вируючим натовпом. – Я без зайвої балаканини пішов до Гірша. Ввічливо попросив пояснити мені все віч-на-віч. Але він не бажає нічого пояснювати, а посилає мене сюди, в кафе, до якихось двох своїх посіпак. Він вигнав мене з дому! Нічого, я повернуся – і не один, а з натовпом парижан!

Від криків натовпу здригнулися фасади будинків. У повітрі просвистіли два камені, один потрапив у скло балконних дверей. Оскаженілий полковник знову пірнув в арку, і тепер його крики і прокльони гриміли у дворі. Натовп все прибував, він уже підступив до самої огорожі будинку, до самого порогу. Ще трохи – й оселю зрадника спіткала б доля Бастилії. Але тут балконні двері відчинилися і перед присутніми постав доктор Гірш. Шаленство натовпу змінилося майже реготом. У теперішніх драматичних обставинах зовнішність ученого і справді здавалася кумедною. Довга гола шия, вузькі плечі – справжнісінька пляшка з-під шампанського. Але це була єдина риса його зовнішності, яка хоч якось нагадувала про свято. Плащ на ньому висів, як на вішаку, на голові росли довгі патли морквяного кольору, а щоки та підборіддя облямовувала гидка борідка, ніби вона вважала за краще рости не на обличчі, а ближче до шиї. Очі науковця ховалися за синіми скельцями окулярів.

Хімік був блідий, але голос його звучав суворо й упевнено. Натовп утихомирився і вже третю фразу його промови слухали в повній мовчанці.

– Звернутися до моїх ворогів і друзів. Опонентам хочу сказати наступне. Авжеж, я не стану розмовляти з паном Дюбоском, і даремно він зараз біснується за дверима цієї кімнати. Атож, я просив своїх друзів побалакати з ним. І ось чому. Я не бажаю, не маю права зустрічатися з ним, бо це суперечить правилам честі та пристойності. Коли справа дійде до суду, моя невинність стане очевидною для всіх. Але обов’язок честі вимагає, щоб спершу нашу суперечку було вирішено іншим чином. Тому, назвавши панові Дюбоску своїх секундантів, я повністю…

Арманьяк і Брюн захоплено махали капелюхами. Навіть супротивники вченого схвалили цей несподіваний виклик і вибухнули оплесками. Гамір заглушив голос науковця, але незабаром натовп знову впокоївся.

– Тепер кілька слів для моїх друзів, – продовжував Гірш. – Мені більше личить відстоювати свою слушність аргументами розуму. Колись людство досягне такого рівня розвитку, що вони будуть єдиною зброєю у вирішенні суперечок. Але істина, від якої ми ніколи не відступимося, – основоположні закони матерії та спадковості. Мої праці користуються авторитетом, мої наукові теорії здобули загальне визнання, але в політиці я постійно страждаю від націоналістичних забобонів, які у французів увійшли в плоть і кров. Я не вмію промовляти, як Клемансо Деруледу,^[16] бо їхні промови – відгомін пістолетних пострілів. У французів дуелянти в такій же пошані, в якій у англійців – спортсмени. Що ж, я готовий довести свою невинність: я заплачу данину цьому варварському звичаю, а опісля вже ніщо не відверне мене від наукових занять.

Коли полковник Дюбоск, цілком задоволений словами вченого, знову вийшов на вулицю, йому не довелося довго шукати секундантів. Першим запропонував свої послуги солдат, котрий пив каву за столиком. Він був небагатослівним:

– Можете розраховувати на мене, пане. Я герцог де Валон.

Інший відвідувач кафе – високий пан, котрий пив сироп, – зголосився стати другим секундантом. Його приятель священик узявся було його відмовляти, але потім махнув рукою і пішов собі.

У кафе «Шарлемань» накрили легку вечерю. Столики стояли прямо на вулиці, але не зовсім просто неба.

Правда, над головами відвідувачів не було ні скляної, ні позолоченої стелі, проте ошатні дерева, під якими розміщувалися столики, росли так щільно, що їхнє листя утворило легкий і хиткий дах, і кафе, світле та тінисте, нагадувало маленький садочок. За столиком посередині в повній самоті сидів гладкий невисокий священик. Перед ним стояла повна тарілка закусок, а навколо неї – блюдця з незмінною їжею: червоні перці, лимони, чорний хліб, масло. Священик їв не кваплячись, смакуючи кожну рибку. Життя його вирізнялася простотою та поміркованістю, і він умів цінувати рідкісні несподівані задоволення: слуга Божий був невибагливим епікурейцем.

На столик лягла довга тінь. Священик підняв очі від тарілки. Це був його приятель Фламбо. Він із похмурим виглядом сів навпроти і пробурчав:

– Схоже, мені краще вийти з гри. Я всією душею на боці таких французьких солдатів, як Дюбоск, і терпіти не можу французьких атеїстів на зразок Гірша, але тут сталася якась помилка. Добре ще, що ми з герцогом зрозуміли перевірити, наскільки справедливі звинувачення.

– І записка виявилася фальшивою? – спитав патер Браун.

– Як тут розберешся. Написана вона почерком Гірша, це визнали всі. Але її писав не Гірш. Якщо він – французький патріот, то не став би передавати Німеччині секретну інформацію. А якщо він німецький шпигун, то навіщо йому передавати дані, від яких Німеччині не буде жодної користі?

– Тобто це фальшивка?

– Ото ж бо й воно, що так. Причому писав цю записку той, хто не знає, що саме відомо доктору Гіршу: де зберігається таємниця його винаходу. За сприяння Гірша військове міністерство дозволило нам оглянути шухляду, де схований рецепт. Крім Гірша, військового міністра та нас із герцогом про його місцезнаходження не знає жодна жива душа. Та й нас міністр освятив в цю таємницю лише для того, щоб запобігти дуелі. І якщо звинувачення Дюбоска – найогидніша дурниця, ми йому не помічники.

– Дурниця? – перепитав священик.

– Справжнісінька, – похмуро кивнув Фламбо. – Той, хто сфабрикував цю безглузду фальшивку, поняття не мав, де схований рецепт. У записці сказано, що його треба шукати в шафі. А шафа, виявляється, стоїть трохи правіше від столу. Якщо вірити записці, рецепт у сірому конверті – це великий аркуш, списаний червоним чорнилом. А рецепт написаний не червоним, а звичайним чорним чорнилом. Хто ж повірить, ніби доктор Гірш так помилився в описі документа, про який тільки він один і знав? Або що він зі співчуття до ворожого агента вказав не ту шухляду? Вочевидь, нам доведеться вийти з гри і вибачитися перед рудим пройдисвітом.

Патер Браун задумався. Підчепивши виделкою сріблясту рибку, він спитав:

– А ви не помиляєтеся, сірий конверт справді лежав у шафі праворуч від столу?

– Тут жодної помилки. Сірий конверт, до речі, він не сірий, а білий насправді…

Священик поклав вилку і втупився в приятеля.

– Що? – сказав він не своїм голосом.

– А що таке? – поцікавився Фламбо, з апетитом продовжуючи їжу.

– Не сірий! Фламбо, ви мене лякаєте.

– Ось вам і новина! Чому це вас так налякало?

– Білий конверт, – стурбовано сказав священик. – Треба ж йому бути білим! Ну чому, чому не сірий? Раз він білий, отже, вчений і справді затіяв чорну справу. От грішна душа!

– Кажу ж вам, не міг він написати цю записку! – обурився Фламбо. – У ній же все навпаки. А науковець – винен чи ні – знав усі таємниці.