Читать книгу «Кращий вік для смерті» онлайн полностью📖 — Яна Валетова — MyBook.

Човен був металевий, Книжник навіть згадав правильне слово – алюмінієвий, і тому непогано зберігся. Він стояв, утупившись носом у берег, а за його кормою простягалося на багато миль зелене, вкрите густою ковдрою з туману і ряски Болото.

– Стрибай!

– Ти збираєшся…

– Не дратуй мене, Книжнику. Роби, що я тобі кажу, і залишишся живий.

– Це ж Болото мертвих! – прохрипів Тім здавленим голосом.

– Точно. Це означає, що вони попрямують в обхід і ми виграємо, як мінімум, добу. А то і дві. Сідай. Нíколи. Вони вже йдуть за нами.

Тім ступив у човен, і Білка негайно ж відштовхнула «дюральку» від берега довгою жердиною. Туман заклубочився, пожираючи полишені дерева, зашаруділа ряска, яка оточувала низький облізлий борт суденця. Пронизливо закричав невидимий нічний птах, і Книжник ледь не закаляв штани від цього сумного крику, але стримався і сів на жорсткій лавці на носі. Він витягнув із рюкзака атлас, знайшов потрібну сторінку і, покрутивши головою, прикинув сторони світу.

– Добре, що нам потрібно на схід, – сказав він неголосно, звертаючись до Білки. – Ми пливемо в потрібному напрямку. Знаєш, тут на карті є… Загалом… Колись тут були озера. Кілька. Коли одне пов’язане з іншим – це називається каскад. Ходили великі човни – пароплави. Багато невеликих містечок по берегах…

– Я бачила руїни.

– Куди нам потрібно потрапити? Я подивлюся по атласу.

– Це неважливо. Поки що нам потрібно вижити, – відповіла вона. – А вижити – це забратися звідси до того, як нас знайдуть.

Туман був настільки густий, що Тім не міг розгледіти її обличчя – тільки силует на кормі, який спритно працював шестом.

– А з рештою ми розберемося потім…

* * *

Сонце вже встало над горизонтом, коли з лісу вийшли розвідники. Вони рухалися обережно, з великою осторогою, але в міру того, як ставало світліше, сміливість поверталася до челів.

Книжник залишив після себе не слід, а цілу просіку, будь-який мисливець міг пройти по ній із зав’язаними очима – прим’ята трава, шматки бруду, що зберігають у собі сморід екскрементів, відбитки підошов на сирій землі.

– Диви, – сказав Облом із повагою, розглядаючи сліди. – Хробак тупцяє напролом, а після неї – нічого. Як повітрям летить…

– Книжник ніколи не вмів ходити лісом, – кивнув Бігун. – Дивись… Б’юсь об заклад, її нора на ось тій старій вербі!

– Із чого ти взяв? – здивувався Свин. – Навіщо будувати будинок на дереві?

– Найкраще місце, – погодився Облом, не звертаючи уваги на здивовану фізіономію Свина. – Огляд хороший. Гілок багато, стовбур широкий.

Один із розвідників випірнув із кущів біля верби, яку вони втрьох розглядали, і заклично замахав руками.

– Точно там, – Бігун поправив автомат на плечі й рушив до дерева, вже не ховаючись. – Не бздіть, бро… Їх там давно немає.

Свин з Обломом перезирнулися і рушили слідом за Бігуном.

Знизу будинок Білки теж було не розгледіти. Для того, щоб побачити люк, треба було піднятися до середини стовбура.

– А якщо вони там? – запитав Свин боязко.

– Зара перевіримо. – Облом поправив автомат за спиною і приготувався лізти вище.

– Охолонь, – Бігун притримав його за плече. – Куди преш, бро? Жити набридло?

– Ти ж сам сказав, що їх там немає, – образився Облом. – Шо хапаєш?

– Хочеш здохнути першим? – запитав Бігун байдуже. – Валяй! Лізь нагору, долбоне! Ну!

– Я шо?.. – здувся Облом. – Я нічо…

– Давай-но вниз, бро… Побалакаємо… – Бігун повернувся до вождів спиною і почав спускатися.

Він зістрибнув з величезного вербового стовбура, і вони відійшли в сторону, подалі від челів, що стояли групою.

– Слухай, чуваче, – сказав Свин неголосно, звертаючись до Бігуна, – якщо у вас проблеми, давай я зганяю. Піднімуся нагору, кину всередину подаруночок, – він продемонстрував на широкій долоні зелене яйце гранати, – і все!

Бігун зітхнув стомлено.

– Я ж сказав – вони потрібні нам живими. Чим ти слухаєш, Свине? Дупою? Ми залишили плем’я на Шамана… Як ти думаєш, він буде радий зайняти твоє місце?

– А якого хріна я віддам Гребеню своє місце? – обурився Свин.

– Тому що небіжчику ніяк не бути вождем, – пояснив Бігун. – Ти мене дістав, Свине. Ти сильний чел, вождю, і все таке, я такий радий, що ти мій бро… Але не можна, бл…дь, бути таким тупим. Ти вб’єш їх усіх потім…

– Я вже зрозумів… – відгукнувся Свин похмуро. – Гаразд, командуй. Але так, щоб вони, – Свин ледь помітно повів масивним підборіддям у бік челів-мисливців, – не бачили.

– Годиться, бро… Ти – наймогутніший! – розвів руками Бігун.

Очі його трохи примружилися, що мало б означати доброзичливість і усмішку.

Облом просто усміхнувся.

– Спритний, – стиха покликав Бігун.

Від групи челів відокремився той, кого називали Спритним – сухий, довготелесий хлопець із густим чорним волоссям, зібраним хвостом.

– Живіть вічно, вожді!

– І ти живи вічно, бро…

– Що думаєш?

Бігун кивнув у бік верби.

– Двоє піднімалися, потім спустилися. Є сліди мотузок на корі.

– Щось опускали вниз?

– Так.

– Куди пішли?

– Ще не знаю, Бігуне. Я відправив Кислого і Кулю шукати сліди.

– Вони можуть досі бути нагорі?

Чел хмикнув.

– Ти б став чекати нашого приходу, Бігуне?

– Я би не став. Але потрібно перевірити будинок, Спритний.

– Добре, вождю.

Спритний повернувся, щоб піти, але Бігун притримав його за плече.

– Послухай, бро, не ходи туди сам. Не треба. Відправ туди найповільнішого…

– Добре, вождю…

Але Бігун не зняв руку з плеча Спритного.

– Або найдурнішого…

– Добре, вождю.

– Або найнеслухнянішого, – сказав Бігун, ослаблюючи хватку. – Того, хто тобі не потрібен. Учора загинув Нога, бро…

– Я знаю.

– Ми всі сумуємо, Спритний, але Закон є Закон. І він каже – вождів має бути четверо. Ти розумієш, про що я?

– Так, Бігуне.

– Добре, іди.

Спритний бігом повернувся до челів – їх було п’ятнадцять добровольців. Узяти з собою більше вожді не наважувались, щоб не залишити плем’я беззахисним. Незабаром від загону мисливців відокремився невисокий кремезний чел і поліз на вербу.

– Він вибрав Сумного, – сказав Бігун, звертаючись до вождів. – Непоганий вибір. Він не дурень, цей Спритний…

Сумний швидко злетів по стовбуру до того місця, де від нього розходилися товсті гілки крони, і зник із поля зору.

Ще через хвилину він з усіма пересторогами підняв стволом автомата кришку люка, що вів до будинку Білки, і крізь утворену вузьку щілину оглянув нутрощі «гнізда». Він не міг бачити зелений гнутий брусок «клеймора», прикріпленого над прорізом до стелі, а навколо люка все було чисто. І тоді Сумний відкрив кришку…

Різкий і гучний хлопок розірвав ранкову тишу. Мисливці миттєво впали в траву, вожді метнулися за напівгнилий стовбур поваленого дерева, що лежав поруч. Але вибухів більше не було. Просто щось важке хлюпнуло, вдарилося об гілки і звалилося на землю біля верби.

«Клеймор» – міна спрямованої дії, і Білка розташувала її так, що потік забійних елементів вдарив точно в отвір, змітаючи все на шляху. Те, що впало на землю, уже мало нагадувало Сумного.

– Ну от, – сказав Бігун, обтрушуючи коліна. – На одного претендента на місце в нашій теплій компанії стало менше…

У цей момент крона верби спалахнула білим вогнем і вибухова хвиля розкидала все навколо.

Будинок Білки рвонув повністю.

* * *

Білка почула вибух – над водою навіть слабкий звук розноситься на багато миль, а цей гуркіт був дуже сильний – і посміхнулася. Над берегом, до якого вже було більше милі, устав димно-вогненний стовп.

Книжник спав, поклавши голову на якийсь речовий мішок, і від цього гуркоту тільки заворушився, очі його під повіками заходили туди-сюди, але він зітхнув і знову затих. Обшарпаний і пом’ятий ніс «дюральки» розтинав зелений килим водоростей.

Коли човен вискочив із «зеленки» на ділянку чистої води, шурхіт уздовж бортів змінився дзюрчанням. Тут глибина явно виросла, жердина перестала діставати дна, і залишок шляху до нового покривала з ряски човен рухався за інерцією. Попереду височів острівець, порослий очеретом та якимось приземистим чагарником, судячи з усього, колючим. На одній з гілок, зачепившись за шипи, бовтався шматок вицвілої тканини. Білка знайшла його очима і ледь помітно кивнула, направляючи «дюральку» в прохід, позначений клаптем. Човен із зусиллями протиснувся в тісний проливчик, але далі він поширшав. Рівномірно занурюючи в воду жердину, Білка зрідка пригинала голову, ухиляючись від гілок. Повітря наповнилося холодним запахом вічної тіні, сірководневим смородом і гудінням – навколо втікачів закружляли комарі.

Від дзижчання і укусів комах прокинувся Книжник. Він підвівся на лікті, вдивляючись у темну воду за бортом. Вона була прозора, і знизу, від невидимого дна до поверхні, піднімалися красиві круглі бульбашки.

– Не здумай опускати руку за борт, – попередила Білка неголосно. – І не дивись, не треба…

– Куди?

– У воду не дивись, – повторила вона.

Книжник не встиг відвести погляд, як перед ним, під самою поверхнею прослизнула людська рука. Кисть із тонкими пальцями, тендітне зап’ястя, передпліччя, огорнуте тканиною…

Тім відсахнувся, підвівся, дивлячись за корму, знову подивився в воду біля борту…

Із-під темної води на нього дивилося людське обличчя. Обличчя старої жінки. Практично неторкане, тільки частина верхньої губи і крила носа були обгризені, що надавало в цілому правильному овалу дивну асиметричність. І в очах старої не було ні білків, ні райдужної оболонки – хлюпала в очницях глянцева пітьма, немов туди налили чорнила.

Книжник не застогнав – захрипів і інстинктивно спробував забитися в ніс човна, дригаючи ногами і дряпаючи нігтями метал.

Човен плив над тілами мертвих, і жердина Білки турбувала їх вічний сон, змушувала ворочатися на своєму мулистому ложі. То там, то тут із-під води показувалися то кисть, то коліно, то спина, то голова потопельника – показувалися і знову ховалися в розвированій сірководневими бульбашками глибині.

– Тут тільки мертві, Книжнику…

У голосі Білки практично не було емоцій – ні болю, ні страху, ні співчуття. Вона констатувала факт.

– Мертвих нема чого боятися. Боятися треба живих.

Вона замовкла, а човен вийшов із протоки між острівцями на відкритий простір, і зверху на втікачів обрушилося осіннє сонце, яке вже набрало силу.

– Не дивися, – повторила вона, налягаючи на жердину. – Нам уже недалеко.

Там, де човен покинув зарості, на поверхні з’явилося тіло.

Труп повільно перевернувся, немов перевертався сплячий, завмер, показуючи небу коричневе обличчя мумії, і почав тонути. Він занурювався зовсім беззвучно, Книжник чув тільки своє хрипке дихання з присвистом і як падають у воду краплі, що стікали з жердини Білки.

В міру того як «дюралька» віддалялася, тіло ховалося з поля зору Тіма, і врешті-решт він зміг відвести погляд від огидного і водночас неповторного виду болотної мумії.

Але це було ще не все. Водорості за декілька метрів від човна захиталися, немов під густою зеленою піною кілька разів зітхнув якийсь велетень, а потім на воді виник бурун – водяний горб на поверхні болота. Горб рухався стрімко, викреслюючи на чорній глянцевій поверхні вимоїни траєкторію. Вода в місці зникнення трупа скипіла піною, в якій важко було щось розгледіти, виром – потужним, швидким, – і в цьому вирі на якісь частки секунди Книжник, підвівшись від жаху, розгледів плямистий глянцевий бік, що переливався барвами від сіро-сталевого до бордового.

Над поверхнею пролунав непередаваний клекіт, що переходив у низьке, майже на межі чутного шипіння, такого огидного, що Тім мимоволі закрив вуха руками і згорнувся калачиком на дні човна.

Білка продовжувала монотонно штовхати човен. Вона не обернулася на звук, тільки повела плечима, як ніби їй на мить стало холодно.

– Ти… ти… Ти бачила? – видавив Книжник, показуючи їй за спину тремтячою рукою.

– Це снейк, невеликий, – сказала вона спокійно. – Їх тут багато. Попався б великий, довелося б відбиватися гранатами. Великий може човен ізжерти.

Книжник спробував проковтнути згуслу слину і не зміг. Йому було важко уявити снейка, здатного зжерти «дюральку».

– Чому вони ніколи не нападають на Парк? Вони ж поруч?

– У болоті для них їжі на багато років, а без води вони здохнуть за пару годин.

– І як ти жила поруч із цим?

– А як ти жив поруч із цими? – вона махнула рукою туди, де над деревами все ще клубочився дим. – Бути твариною здорово, так, Книжнику? Народжувати виродків від вождів – це кльово, Книжнику? Та мені поруч із мертвими і снейками було краще, ніж із вами!

Риси обличчя її загострилися, стали ще різкішими, волосся в променях сонця, що сходить, горіло яскравим рудим вогнем, очі гнівно виблискували.

– Вижити можна тільки разом, – промимрив Книжник завчені з дитинства фрази Закону. – Так вирішив Нещадний…

Білка дивилася на нього так, що йому захотілося провалитися крізь дно човна.

Раптово обличчя її пом’якшало.

– Нещадний, – передражнила вона Тіма. – Я чотири роки живу сама, Книжнику. Подивись на мене! Я жива! Я не розсовую ноги перед хтивим Свином! Я не виношую цуценят для того, щоб вони служили вождям! Могло б бути зовсім по-іншому, Книжнику! Могло б бути зовсім по-іншому! Жити разом – це не означає бути твариною у сильних! Ти ж читаєш книжки! Ти ж знаєш, що люди не завжди жили так!

– Раніше не було Нещадного!

– У кожного часу свій Нещадний! – відрізала вона. – І у кожного часу є ті, хто згоден так жити! Тому я і прийшла за тобою, Книжнику… Коли щось і може змінити Закон, то це відхід Нещадного. І я готова здохнути, якщо здохне він…

1
...
...
13