Роздiл четвертий. Пустки

Загін мисливців був неабияк пошматований вибухом. Двох челів поранило осколками, а одного так гепнуло вибуховою хвилею об дерево, що він оглух і у відповідь на запитання тільки мотав головою, витираючи кров, що сочилася з вух.

Вожді не постраждали, і Спритний із компанією особливо не постраждали, але поранених і контуженого довелося відправити додому, що скоротило групу переслідування. Те, що залишилося від Сумного, поховали тут, на березі, заваливши неглибоку яму стовбурами дерев, що впали, щоб хоч якось ускладнити роботу падальників.

Вирити справжню могилу не змогли – на глибині півтора фута заглиблення заповнювалося коричневою рідиною з гострим запахом: Болото висовувало свої щупальці на берег.

Замість Шамана останнє слово покійному сказав Спритний.

Слово вийшло коротким. Спритний не був оратором, та й говорити було нічого – Нещадний отримав Сумного на два роки раніше, ніж було потрібно. Сумного це вже не могло засмутити, Нещадного мало радувати.

Потім загін виступив у дорогу.

Рішення ухвалювали вожді, швидше за натхненням, ніж за тверезим розрахунком. Думки були лиш у Бігуна, його варіант і прийняли до дії.

Берегів Болота ніхто до пуття не знав, тож його, певна річ, треба обійти або праворуч, або ліворуч. Вибрали обхід справа, просто тому, що справа було ближче до Сіті – руїн невеликого міста, що знаходилося поруч із Парком.

Для Паркового племені Болота завжди були табу.

На схід не ходили ні розвідники, ні мисливці. Мисливські угіддя сягали південніше, на північний схід, через пустки, чели ходили в набіги на Сіті, з племенем якого Парк завжди воював.

Під час набігів чели захоплювали нових герл, намагалися знайти щось корисне в будинках у Даунтауні і втекти до себе живими.

У відповідь плем’я Сіті теж робило набіги на Парк, захоплюючи герл і бебиків. Іноді племена знаходили між собою спільну мову і шукали спільного ворога, але частіше змагалися.

Бігун був упевнений, що Білка і Книжник не зможуть пройти повз Сіті, тому що за Сіті знаходився Таун, а єдиний міст, який уцілів і за яким можна було переправитися через річку, якраз і з’єднував Сіті з Тауном. Таун був для Паркового племені Кінцем Світу на сході – далі просунутися не вдалося!

Сюди чели Паркового племені робили набіги кілька разів, і про ці славні перемоги складалися пісні, які герли співали бебикам перед сном. Таун повнився здобиччю. За певних навичок і удачі тут можна було знайти все! Десятки магазинів зі зброєю, інвентарем, аптеки і просто величезні супермаркети з різного роду ніштяками, які цінувалися надзвичайно. Можна було шукати магазин або просто грабувати квартири – в них чели знаходили безліч корисних речей. Мільйони квартир у стрімко старіючих будинках-вежах зі скарбами, тільки ось дістатися до них стало згодом дуже важким завданням.

Племена, що населяли місто (а таких племен утворилося кілька, адже Таун – дуже великий!), були обережними і лютими і ретельно охороняли свої угіддя, незважаючи на те, що скарбів, розкиданих по місту, вистачило б усім. Тутешні чели екіпірувалися краще за всіх, і про багатство мешканців Тауна серед жителів околиць ходили легенди.

Для набігів на Таун Паркові кілька разів об’єднувалися з племенем Сіті й поверталися з багатою здобиччю, але потім племена Тауна почали спільно мінувати Мейн-Бридж, підходи до мосту прострілювали снайпери, і влаштовувати набіги стало занадто складним завданням. Тепер у Таун треба було проникати хитрістю, просочуватися ночами через мінні загородження, і навіть подолавши перший рубіж оборони міста, розслаблятися не доводилося: кожну хвилину можна було чекати або пострілу в спину з-за рогу, або вибуху під ногами, або полону.

У будь-якому випадку, рухаючись на схід, Білка з напарником мали опинитися у Мейн-Бриджі, інакше їм річки не перетнути, а значить, вони обов’язково виявляться між двома вогнями: челами Сіті і челами Тауна.

«Головне – не запізнитися, – подумав Бігун, крокуючи відразу за авангардом загону, – і постаратися перехопити їх на території Сіті».

Нині у взаєминах із племенем Сіті настав не найкращий період, але Бігун був впевнений, що домовиться з ними про тимчасове перемир’я для затримання втікачів. Як укласти союз, не кажучи правди про втікачів, Бігун поки не знав, але не мав сумніву, що що-небудь придумає.

* * *

Човен вирішили на воді не залишати. Поодинці б Білка його на берег не витягла, а вдвох подужали. Відтягли до найближчого чагарника, замаскували, пройшлися, замітаючи сліди, але абсолютно замести борозну, залишену днищем на вологому ґрунті, не вдалося.

Потім почалося найважче, бо ж тягнути на власному горбу вантаж близько ста фунтів – це складніше, ніж разом із цим вантажем плисти в човні, хоч і по страшному і небезпечному Болоту.

Через півмилі такої ходьби Книжник відчув наполегливе бажання застрелитися. Або здатися в полон, що було гірше, ніж застрелитися. Взагалі хотілося померти, бо тягти рюкзак, який важив не менше, ніж ти сам, здавалося неможливим: на кожному кроці Тіма водило з боку в бік, і він не йшов – тягся слідом за Білкою, невпевнено переставляючи обважнілі ватяні ноги.

Дівчина теж зменшила хід, згинаючись під вагою ноші. Стало зрозуміло, що з таким вантажем їм далеко не піти, але викинути хоч щось було шкода. За день вони пройшли шість миль із трьома привалами, і це при тому, що стежка, по якій вони пересувалися, могла вважатися прогулянковою.

До заходу, коли сонце вже наполовину сховалося за горизонтом і перестало пригрівати потилиці, вони вийшли до старої дороги. Колишнє чотирирядне шосе вилося серед полів, зливаючись із густим зеленим килимом, що вкривав округу скільки сягало око. Подекуди в цьому килимі вже проскакували жовтуваті відтінки початку осені, подекуди виднілися вигорілі під літньою спекою прогалини пожухлої трави, тільки бетону було практично не видно, і гайвей вгадувався по залишках огорожі та у перекошених остовах стовпів освітлення, що досі стирчали на розділовій.

Незважаючи на дику втому, Книжник не полінувався відкрити атлас і звіритися з картою. Це довелося робити по стовпчику на узбіччі з ледь прочитуваними цифрами «32» на згнилій майже до прозорості табличці.

– До Тауна 32 милі, – повідомив він Білці.

Вона кивнула.

– Чого кульгаєш?

– Ногу розтер…

– Покажи.

Коли вранці Білка дозволила йому помитися в ковбаньках із чистою водою неподалік від Болота, Книжник заодно помив свої бувалі черевики і взув їх на босу ногу – шкарпетки після ванни з фекалій довелося викинути. Отож, праву ногу він ґрунтовно розтер.

– Так, – сказала Білка. – Знімай другий. До ранку нічого на ноги не взувай.

Зі свого неосяжного рюкзака вона витягла бляшанку, заповнену чорною масою, що пахла травами, і намазала йому стерті місця.

– Коли щось треба зробити – роби тут, – наказала вона. – Довколо багато іржавого заліза. Поранишся – швидше за все здохнеш.

Із пусток, що простягалися направо і наліво від шосе на сотні миль, дмухнуло вечірнім вітерцем, і відразу стало зрозуміло, що ніч буде прохолодною: вітер ніс у собі подих близької осені, перших холодів, пахнув дозрілими травами, пізніми квітами і трохи прілим листям.

Дівчина понюхала повітря, переконалася, що дощу не буде і розстелила на обраному місці каремати, а поверх них – спальні мішки.

– Мішки легкі, – пояснила вона просто. – На холоди не розраховані, до зими ми з тобою все одно не дотягнемо.

Білка полізла в кишеню рюкзака і витягла пакет із сушеним м’ясом – жорстким, вкритим сольовим білястим нальотом. Книжник відірвав від м’ясної стрічки шматок, спробував розжувати, скривився, але їсти хотілося страшно. Можливо, м’ясо було б смачним, якщо вимочити його у воді і відварити в юшці. Але жувати його так…

– Тільки це і коржі, – Білка розвела руками. – Їж, що дають. Багаття сьогодні розводити не буду, можуть помітити фармери. Самі по собі вони люди мирні, але коли тут з’являться наші одноплемінники, то здадуть вони нас за милу душу. У них закон – ні в що не втручатися. Нас вони рятувати не будуть, але і вбивати не стануть. Просто будуть дивитися, як нас вбивають вожді…

Фармери жили на Пустках, обробляли збережені від наступу прерій шматки землі, вирощували злакові та овочі, пасли нечисленні стада. Вони не сварилися ні з ким, зате з усіма торгували – міняли зібране і вирощене на зброю, патрони, ножі і всякого роду ніштяки з міста. Кілька разів їх намагалися взяти в шори племена Сіті і Тауна, кілька разів їх намагалися поневолити вожді Паркового племені, але фармери виявилися хлопцями ще тими і відбилися від обох супротивників максимально ефективно і жорстоко. А потім прикрили торгівлю. Кожен, хто наближався до їх поселення, отримував дощ зі свинцю і ніс ноги геть, якщо пощастить. А щастило далеко не всім. Агресори посиділи рік без борошна, без свіжих овочів, схаменулися, після чого між племенами і фармерами встановився крихкий мир на комерційній основі.

Тепер Книжник і Білка знаходилися на землях фармерів, але далеко від їх полів і городів – тут були випаси і коррали для худоби. Білка вже заходила сюди не раз, та й Книжник проходив, коли Паркові робили набіг на Сіті.

– Нам нині нікому не треба на очі потрапляти.

– Такими темпами нам до Сіті днів п’ять… – невиразно пробурмотів Тім, намагаючись розм’якшити жорсткий, як підошва, шматок солонини, перетираючи його щелепами.

– Більше, – сказала Білка, сідаючи поруч. Вона простягла Книжнику саморобний корж, трохи м’якший за сушене м’ясо.

– Завтра ми будемо ще втомленішими. Післязавтра – взагалі валитимемося з ніг. Тиждень, якщо нічого не трапиться… І то, якщо ми зріжемо шлях.

– А без цього?

Він показав на рюкзаки, що лежали в траві.

– За півтора дня, якщо у тебе до ранку заживе нога. Але ми будемо без патронів і без їжі, а це все одно, що мертві.

– Полюватимемо, Білко, – сказав Книжник. – Візьмемо із собою мінімум і тоді дійдемо.

– До Сіті, – кивнула вона. – А що далі? А якщо доведеться пробиватися? Як ми потрапимо в Таун? Як перейдемо Мейн-Бридж? Скільки обойм мені взяти з собою? Три? П’ять? А що, коли бій?

– Білко, – сказав він сумно, – ми не дійдемо з таким вантажем. Немає шансів. Ти сильна, але ти не кінь. Та й я не кінь.

Дівчина на мить завмерла, навіть жувати припинила, а потім посміхнулась криво.

– Що? – запитав Книжник.

Вона відкусила від коржа край і голосно клацнула язиком. Із найближчого дерева кулею злетіло ручне звірятко і, отримавши ласощі, сіло на плечі дівчини, швиденько працюючи щелепами.

– Ти подав мені ідею.

– І що ти вирішила?

– Нога болить? – запитала вона раптово.

– Менше. А що?

– Взувайся. Є справа.

– Куди ти зібралася?

– Ми зібралися, – поправила Білка. – Мені здається, що незайвим буде сходити в гості до фармерів, якщо вже ми забрели в ці місця. Є тут у мене один старий знайомий, живе неподалік… Усе ж краще, ніж у лісі ночувати, та й розмова у мене до нього буде. Ева, дружина його, готує смачно, не пошкодуєш. Але доведеться ще милі дві відмахати. Якраз до заходу встигнемо. Що скажеш, Книжнику?

* * *

Вони справді примудрилися встигнути до заходу, хоча Книжник і кульгав на обидві ноги і кректав навіть на непомітному підйомі. Миль вийшло не дві, а трохи більше, але коли вони побачили попереду низьку зелену стіну, що оточувала ферму, це вже не грало ніякої ролі.

Ворота виявилися замкнені, зсередини лунав басовитий загрозливий гавкіт.

– Вольфодог? – запитав Тім.

– Точно, – Білка кивнула, намагаючись розглянути хоча б щось через щілини в паркані, але плющ за літо затягнув огорожу так, що погляд губився в зелених кучерях. – Навіть якщо Ева у будинку, вона не відкриє. Напевно, чатує біля кулемета… Хіба мало хто забреде?

– А забредали?

– Звісно! Тільки у фармерів із цим усе налагоджено. У разі нападу запалюють спеціальне багаття, дим – стовпом, видно на десятки миль. А далі залишається тільки дочекатися приходу основних сил. Сигнал тривоги передається по ланцюжку. Через добу маємо триста стволів, причому кінних.

– А якщо вночі?

– Сигнальні ракети в закладці. Досить смикнути шнур. У них усе правильно продумано, Книжнику. Інакше б давно не було фармерів.

Вольфодог заухав зовсім поруч, за стінкою. Чути було, як за кілька кроків тупцяє і дихає немаленька звірюка. З каптура худі висунувся переляканий ручний гризун, озирнувся довкола, пискнув боязко і знову заховався в імпровізовану нору.

– Може, покричати? – запропонував Книжник, який більше всього на світі хотів сісти. А ще краще – лягти і задерти вгору наболілі ноги.

– Ага, – посміхнулася Білка. – Покричи. Перестань говорити дурниці.

Вона підтягла рюкзаки ближче до воріт і вляглася, але так, щоб бачити і підходи до ферми, і стулки.

– Ну? Чого став? Лягай. Чекатимемо господаря.

– А якщо він не прийде?

– Значить, не прийде. Тут і заночуємо. На ферму я не лізтиму.

Але ночувати під парканом не довелося.

Через чверть години, коли захід почав повільно перетворюватися на сутінки, з боку поля пролунало мукання і тупіт копит.

Ферма стояла на невеликій височині, найближча посадка була дбайливо вирубана, для зручності ще й випалена, щоб не закривати огляд. На Пустках не любили будуватися впритул до лісу, і це було досить розумним рішенням. Той, хто прямував до ферми, хай і гість, званий або непроханий, був як на долоні. І зараз Книжник із Білкою спостерігали, як фармер жене додому стадо. Воно було невеликим – п’ять корів, бичок, троє телят. Сам фармер сидів на рудій конячці, не дуже високій, але міцній.

– Підведись! – наказала Книжнику Білка. – Нехай він нас бачить. Може, Ева вже його якось попередила… Але якщо ні – не варто з’являтися раптово. Тут цього не люблять.

– Цього ніде не люблять, – пробурчав Тім підводячись.

Побачивши біля воріт гостей, фармер обігнав стадо і витягнув із сідельної кобури дробовик. Він хотів би виглядати грізним, зарослим до вух патлатим мужиком, але був тим, ким був – челом років шістнадцяти, широким у плечах, засмаглим, зі смішною скуйовдженою бородою незрозумілого кольору. У сідлі він сидів як улитий – це навіть Книжник зрозумів, хоча нечасто бачив вершників у районі Парку.

Фармер пустив коня боком, поклавши дробовик на луку сідла так, щоб ствол дивився в їхній бік, і вивільнив ногу зі стремена, готуючись у разі чого пірнути за кінський круп.

Білка виступила вперед, розмахуючи над головою руками, але в сутінках розгледіти обличчя було складно, і фармер крикнув, пригнувшись:

– Стій на місці!

Дівчина завмерла. Книжник теж про всяк випадок підняв руки вгору.

Стадо пішло до воріт. Гриміли дзвіночки на шиях у корів, налите молоком вимя важко коливалося при ходьбі. Тім боязко дивився на рогатих створінь.

У Парку тримали свиней, але годувати їх особливо не мали чим, і свині були худі, дрібні і злісні, самі могли зжерти кого завгодно. Ось курей і гусей розводили успішніше. Раніше тримали і кроликів, але після мору, коли величезне поголів’я вимерло за пару днів, Шаман заборонив це робити. Так що з великою домашньою живністю в Парку не склалося.

Зате склалося у фармерів.

Вони розводили і птицю, і свиней, і кроликів. А корови… Ходячі м’ясні брили з сумними мордами! Фармерскі корови були величезними! Набагато більшими за дірів! Від них дивно пахло: приємно і неприємно водночас, боки їх були роздуті…

Утім, Книжнику від сусідства таких здорових тварин було не по собі, хоча вони йому подобалися.

Зате фармеру явно не подобалася присутність чужинців поруч із будинком. Він залишив стадо штовхатися за спиною, а сам повільно наближався до непроханих гостей, не знімаючи їх із прицілу.

Метрів за десять він нарешті впізнав Білку.

– А… Це ти, Білко?

– Я, я, Томе…

– Хто з тобою?

– Його звуть Книжник. Я за нього ручаюся.

– Парковий?

– Колишній, – сказала Білка, і Книжник нарешті опустив руки. – Як і я…

Фармер прибрав рушницю.

– І зараз ти скажеш мені, що тобі потрібен нічліг? – Він схилився до луки сідла.

– Вгадав, Томе.

– І що ти зі своїм дружком голодна?

– Знову вгадав.

– Іноді я шкодую, що відразу не послав тебе до Нещадного, – усміхнувся фармер. – Ти завжди приходиш невчасно…

Він явно хотів виглядати крутим челом, а був звичайним утомленим фармером, який провів весь день під безжальним сонцем Пусток, і йому хотілося додому.

– Що вдієш, Томе? – відгукнулася Білка з тією ж інтонацією. – У наш час гості – завжди невчасно. Треба до цього звикнути.

– Значить, доведеться запросити вас у будинок… Скажи мені чесно, Білко, за тобою йдуть?

– Так, Томе.

– Їх багато?

Вона похитала головою.

– Не знаю. Думаю, що не менше двох дюжин. Кількох ми вбили, але це їх не зупинило.

Том знітився, перекинув поводи через голову коня. Тім бачив, що фармер думає, як йому вчинити.

– Хто за тобою йде, Білко? Нога, Бігун, Облом і Свин?

– Нога вже ніколи нікому поганого не зробить…

– Будь ситий, Нещадний… – він приклав два пальці лівої руки (вказівний і середній) до чола. У Парку ніколи так не робили. І не говорили. – Твоя робота?

Білка кивнула.

– Вони далеко? – запитав фармер. – Як сильно ти відірвалася?

– День шляху. Це найменше. Їм потрібно обійти Болота, а ми перепливли їх на човні.

– Завтра вранці ні тебе, ні його не повинно бути в моєму домі, – сказав Том серйозно. – Ева знову вагітна, а вони хочуть твоєї крові. Мені не потрібні неприємності.

– Живи вічно, Томе. Дякуємо. Вранці ми підемо.

– Заходьте, – буркнув він і пішов до воріт, які почали повільно розчинятися при його наближенні. – Тільки обережніше, я подивлюся, чи прив’язала Ева Ікла.

* * *

Дорога в обхід Болота завжди була не цукор.

Кожного разу, готуючи набіг, Бігун знав, що на відрізку шляху до Сіті втрати неминущі.

Це була обов’язкова жертва, немов Нещадний збирав данину за прохід до Пустки.

Після того, як міна в будинку Білки прикінчила Сумного, Бігун подумував, що в цей раз пронесе, але не пронесло.

Сонце вже сховалося за горизонт, пора було зупиняти загін на привал, і Облом почав виглядати місце для стоянки. Мисливці доволі сильно втомилися, а на ранок мав бути ще один перехід.

Бігун відчув, як починають гудіти ноги і всередині похідних черевиків немов вугілля розпалюється – так пекло стопи.