– От і добре, – посміхнулася Айша, рухаючи мерина з місця. – Веди нас, відважний Додо, веди нас!

* * *

Знайти будинок за адресою в місті, де вісімдесят років немає адрес – завдання непросте. Допоміг атлас Книжника, в якому була схематична карта Сіті. Шукана вулиця Рівер-роад на ній була, а от будинку з номером 1448 не було.

– Ми ось тут, – сказав Книжник, тицьнувши пальцем у карту. – Нам ось сюди. Тут промзона, склади… У будь-якому випадку це близько до річки, так що по дорозі.

Коні йшли кроком, небо все рожевішало, і на ньому світанок уже малював хмари.

– Буде жарко, – Білка подивилася вгору і Друг, скориставшись моментом, вискочив з каптура і теж дивився на небо, сидячи на її плечі.

Над ними вже кружляли мартлети, що вийшли на ранкове полювання, і ковзали на кривих крилах у потоках повітря, вишукуючи здобич.

Деякий час вони їхали мовчки, поглядаючи на всі боки. Трава і мох, якими рясно поросли тутешні мостові, скрадували тупіт копит, тому пересувалися вершники практично безшумно і досить швидко. І коли сонце з’явилося крізь оброслі плющем будинки просто перед ними, Білка і Книжник перебували більш ніж за три милі від місця, де ночували.

Житлові будинки скінчилися, вони в’їхали в промзону.

Тут тяглися до річки довгі кишки колишніх вергаузів, залишки якихось невеликих заводів, за якими вже неможливо було визначити, що саме тут вироблялося, незрозумілі рвані трубопроводи з темного старого тонкого металу висіли шматками на віадуках зі старого каменю – залишки труб ковалів не цікавили: цей метал не кувався, у тиглях – горів.

Пташні стало в рази менше, зате шум річки тепер вчувався чітко, і в повітрі з’явилися граціозні ігрети, які заходили на посадку в бік сонця. На кількох дивом уцілілих стовпах виднілися волохаті шапки гнізд сторків.

Ще за п’ять хвилин ходьби вони нарешті опинилися на березі.

Річка текла перед ними – широка, спокійна біля берегів і стрімка, зі скипаючою піною посередині. Вода в ній була чистою, прозорою, коні відразу почали фиркати – їм хотілося пити.

Колись річка була набагато ширшою, але греблі давно звалилися, і тепер потік повернувся в початкове русло, як було до людини. По берегах височіли залишки пірсів, частина яких давно обсипалася з різних причин, лежали остови величезних річкових човнів, що служили для перевезення вантажів…

Книжник спробував пригадати слово, яким ці човни колись називалися, але не згадав.

Рівер-роад, якщо дивитися по карті, тут не закінчувалася, а вигиналася і бігла далі вздовж річки, і втікачі поїхали по ній на північ.

– Марно, – сказала Білка через півгодини пошуків. – Я і допомогти тобі не можу до пуття. Що шукати? Як це має виглядати…

– Як склад на березі… Ангар. Схожий на цей… – Книжник тицьнув рукою в перекошену будівлю, схожу на половинку труби, що стояла віддалік праворуч. – Можливо, більший?

– І все? – здивувалася Білка.

– Поруч повинен бути пірс… Щось на зразок цього. У них був вихід на річку.

Він знову показав рукою – цього разу Білка роздивилася серед густих заростей прибережного чагарника довгий бетонний майданчик, що йшов від берега до води. Майданчик спирався на палі. Частина з них уже перетворилася на розсипані шматки, з яких стирчав іржавий товстий дріт. Уся конструкція нагадувала величезну мертву мокрицю або багатоніжку.

– Хрінове місце, – сказала Білка, чомусь щулячись. Їй стало незатишно, немов хтось дивився на них через цей частокіл напівзруйнованих паль. Хтось дуже злий і кровожерливий. – Зручне для засідки.

– Навряд чи тут хто живе, – похитав головою Книжник. – Звірини має бути повно, це так… А для людей… Тут усе закинуто, Білко, і свіжих слідів не видно. Уявляєш, у Сіті жили майже двісті тисяч челів. А нині?

Дівчина знизала плечима.

– Не знаю. Тисяча. Може дві. У Тауні, якщо вірити Шаману, утричі більше.

– У Тауні, – у голосі Книжника чувся відвертий смуток, – жив майже мільйон челів, Білко.

– Я все одно не вмію рахувати до таких чисел. Півруки – це п’ять. Рука – десять. Сто – це десять рук. Тисяча – це сто рук. Я це розумію. Що таке мільйон?

– Це тисяча тисяч.

– Стільки не буває…

– Тепер не буває, – погодився Тім. – Тепер багато чого не буває і вже не буде.

– Пішли звідси, – Білка знову зіщулилась. – Погане місце. У мене неприємне передчуття.

– Розумієш, Білко, тут безглуздо чекати засідки: вороги не можуть бути скрізь – їх занадто мало на таке величезне місто, не можна контролювати всі околиці такою кількістю людей. А Таун іще більший! Скільки мисливців знадобиться, щоб його прочесати? А зробити облаву? Так що про засідки не думай: вони можуть вистежити нас, і то спочатку треба нас знайти…

– Знайти нас нескладно, ми йдемо до мосту – це єдиний шлях на той бік.

– Він не єдиний, – твердо сказав Книжник, рушаючи з місця. – Ми знайдемо інший спосіб дістатися до Тауна, а там зловити нас стане ще складніше. Давай-но звернемо сюди…

Вузький провулок між двома вергаузами ґрунтовно заріс, але не деревами, а тонкою молодою лозою. Трохи далі річка розлилася, берег підмило, і залишки зламаних бетонних плит козирком нависали над водою, що котилася на південь.

– До краю не підходь, – попередила Білка. – Місце відкрите. Помітять.

Книжник похитав головою, але про всяк випадок пригнувся.

– Не помітять, очерет заважає.

– Ближче не вийде.

– А ближче нам і не треба… Дивись!

Він показав рукою на низький, загиджений птахами з даху і до фундаменту ангар за триста футів від них.

– Впізнаєш?

Білка дивилася.

– Слухай, ти ж ніби скаржився на те, що погано бачиш?

– Я бачу достатньо. Дивись на малюнок на стіні. Номерів у будинків тут немає скоріш за все, але це явно те, що ми шукаємо. Там напис… читай!

– Тім, ти вчора показав мені десяток букв і хочеш, щоб я прочитала?

– Назви мені ті букви, які запам’ятала…

Білка вихопила серед вицвілих тіней знайомі з вечірнього уроку значки і назвала їх. Їй була цікава ця гра – з перетину паличок з’являлися звуки, і ці звуки могли скластися в слова.

– Прекрасно, – похвалив Тім і несподівано усміхнувся, і Білка побачила, що у нього не вистачає ікла справа, але усмішка все одно була гарною. – Усього дві помилки. Ти переплутала «b» і «d». А ось ця буква – «еф». Запам’ятала?

Вона кивнула.

– Так що ж там написано?

– Там написано, – сказав Тім урочисто, – «Повітряний і водний атракціон братів Буковскі». Та ж реклама, що і на стіні в підвалі, де ми ночували. Ми його знайшли! А тепер… – він піднявся на спину своєї конячки і поплескав її між вух. – А тепер – поїхали, подивимося, що там у нас цікавого всередині…

* * *

Щоб потрапити в ангар, їм довелося чимало попрацювати. Хоча ворота не були на замку – вони виявилися зсувними, і спрямовувач, по якому їздила масивна стулка, давно пішов у ґрунт. Загалом, щоб відкрити метровий прохід, довелося витратити майже двадцять хвилин часу. Двадцять хвилин – це дуже багато, коли за тобою поспішає погоня, а Білка була впевнена, що їх розшукують і знайдуть обов’язково – це не те, що може статися, а може і не статися, це питання часу.

Коні всередину йти відмовилися. Білка вилаялася, але тягти їх в ангар силоміць не стала – прив’язала біля входу.

– Наглядай! – наказала вона Книжнику, а сама ковзнула в темряву за воротами, що пахла прілим.

Щойно вона зникла з поля зору, Тіму теж стало незатишно – по спині побіг холодок, долоні зволожились, і він зловив себе на думці, що прискорено дихає.

Незнайомий пейзаж тиснув, з очеретяних заростей біля самої води долинали дивні хлюпаючі звуки, і гуло під поривами вітру старе діряве залізо стін. Він перехопив зброю зручніше, повів стволом, вишукуючи невидиму ціль, і постарався напустити на себе максимально грізний вигляд, але боятися від цього не перестав.

Тоді Книжник почав рахувати про себе – це був гарний спосіб, щоб відволіктися.

Він дорахував до шістдесяти, коли дівчина з’явилася біля воріт.

– Ну? – запитав Тім нетерпляче. – Що там?

– Темно. Без твого ліхтарика не обійтися. Але, схоже, тут нікого не було…

– Чому ти так вирішила?

– Біля входу лежить тіло, – сказала Білка. – Трохи далі – друге. Точніше не тіло, а те, що залишилося. Але ти ж знаєш… Мертві тіла належить спалювати. Їх не чіпали. Вони лежать там, де до них прийшов Нещадний. Значить, тут нікого не було…

– Дуже добре! – зрадів Книжник, і Білка подивилася на нього з подивом.

– Це добре?

– Заходимо! – він зробив крок до ангара, дістаючи з рюкзака ліхтарик. – По дорозі все поясню!

Але у величезному ангарі ліхтарик на ручному приводі виявився лише трохи ефективнішим за банку зі світлячками, яку Книжник використовував у глибокому дитинстві, щоб у літню ніч дійти до туалету. Довелося з підсобних засобів і гнилого дрантя спорудити щось на зразок факелів, які жахливо чадили, але давали можливість бачити на десяток метрів уперед.

Ангар виходив до річки другим торцем, тут теж були ворота, величезні закриті стелажі, зарослий блідою цвіллю і ще чимось ниткоподібним генератор, більше сотні іржавих каністр і заправна колонка – курна, лущиться, вся в плямах корозії, але абсолютно ціла.

– Під нею повинна бути бочка з паливом, – сказав Тім.

– Тільки паливо скисло…

– У будь-якому випадку не до кінця. – Книжник говорив упевнено, продовжуючи озиратися. – Те, що залишилося від палива, добре горить, а це смолоскипи. Це можна підірвати, врешті-решт. Цим можна щось підпалити, а загасити буде важко! Загалом украй корисна штука це твоє скисле пальне. У наших краях такий скарб не знайдеш удень зі свічкою – давно все розібрали. Нас із тобою закидали запальничками із запасу, а нових узяти ніде!

– Слухай, Книжнику… Я не розумію, навіщо вожді тебе вигнали. Ти ж украй корисний чел… Усі ці премудрості звідки?

Він криво посміхнувся.

– Жартуєш! Я дармоїд! Я не вмію полювати! Я погано бігаю і стріляю. Хіба може бути корисним чел, який читає і не вміє тихо перерізати горлянку…

Книжник став біля стелажів і задер голову вгору. Оброслий довгими білими нитками залізний скелет високих полиць у світлі факела справляв моторошне враження. Чітко війнуло послідом кажанів, якоюсь гниллю, прілим ганчір’ям і солодкуватим, ледь відчутним запахом тління.

– Будемо шукати тут, – повідомив він.

– Що?

– Пліт. Знаєш, що таке пліт із колод?

Білка фиркнула і відразу ж із її каптура пролунало обурене потьохкування Друга.

– Ну, й чудово… А цей не з колод, але теж пліт. Навіть краще.

– Книжнику, та тут усе згнило!

– Тут? – запитав він, змітаючи павутину з краю полиці. – Навряд чи. Та й плоти начебто були не ґумові – ні згнити, ні пересохнути не могли. Тільки шви перевіримо – і все.

Білка зморщила ніс.

– Ну, наприклад, – процідила вона, оцінююче оглянувши стелажі. – Припустімо, пліт ми знайдемо. А що з кіньми робити? Коней доведеться кинути?

– Не обов’язково. Коні плавають.

– Ага. Плавають. Ми будемо не просто мішенню! Ми будемо ду-у-уже великою мішенню! Тім, так нас розстріляють із моста, чхнути не встигнемо. Це не вихід, це самогубство!

– А іншого варіанта все одно немає, – відповів Книжник спокійно, але Білка бачила, що він зовсім-зовсім неспокійний, просто намагається показати їй свою крутизну. – Пліт допоможе нам переправитися на той бік без моста – це раз. Уночі нас буде погано видно – це два, значить, стріляти буде важко й у нас з’явиться шанс. Ага! Ану допоможи мені!

Вони насилу стягнули з однієї з нижніх полиць важезну сумку. Зверху посипалося сміття, стелажі хитнулися, під стелею зашаруділо, заклекотіло, Білка схопилася за автомат, у каптурі стривожено застрекотів Друг, але тут у густій темряві зоряним розсипом блиснули сотні розплющених очей.

– Кажани, – фиркнула дівчина. – Тьху! Гидота!

– А по-третє… – сказав Книжник тремтячим голосом, – ми подумаємо над тим, щоб у жителів Сіті і наших друзів із Парку було інше заняття на момент переправи.

– Ти злякався? – запитала Білка.

– Дурниці… – відповів Книжник. – Миші, хоч і з крилами! Чого їх боятися?

Він сів навпочіпки, витер долонею густий шар пилу, що присипав баул, прочитав напис дрібними буквами і задоволено кивнув.

– Терпіти їх не можу, – зізналася Білка, стоячи за його спиною. – Гидота. І ще кусаються…

– Ну, якщо їх не чіпати… – повідомив Книжник, підбираючи факел. – Судячи з кількості лайна на підлозі, їх багато, і живуть вони тут багато років… Це ми у них у гостях.

– Не люблю мишей.

– Ну, й добре… – незважаючи на напівтемряву, Білка роздивилась, що він посміхнувся. – Я їх теж… гм, гм… недолюблюю.

– Скажи вже чесно, теж боїшся!

– Гаразд… – відмахнувся він. – Нехай боюся, але не так сильно. Тут інше…

– Що – інше?

– Я тут подумав… Знаєш, але ж ти моя перша учениця.

– Це в якому сенсі?

– Я так нікого і не навчив читати, хоча давав слово.

– Кому давав?

– Своєму вчителю – Сухорукову. Може, пам’ятаєш його? Такий смішний, ходив кособоко і накульгував.

– Пам’ятаю. Ми його весь час дражнили.

– Його всі дражнили. Він упав зі сходів ще кідом, щось там зламав у спині, але вижив, тільки рука всохла. Мені було чотири зими, йому чотирнадцять, коли він умовив мене вчитися.

– Сумніваюся, що тебе довелося умовляти…

– Даремно сумніваєшся. Я погодився не відразу. Хотілося їсти, ти ж знаєш… Я весь час хотів їсти. А за читання м’ясо не давали…

– І довго він тебе вчив?

Тім похитав головою.

– Недовго. Я був хорошим учнем – три місяці, і я вже сам міг навчити когось буквам.

– І не знайшов кого навчити?

Він кивнув.

– Не знайшов.

– Мені ти не пропонував.

– А ти б погодилася?

– Ні. Не було сенсу. За читання м’яса не давали…

– А тепер? – запитав він, примруживши очі.

Вона задумалася на кілька секунд.

– Не знаю. Мені цікаво, але… – Вона насупилася. – Це нікому не потрібно, Тіме. Скільки б мені не залишилося, я вже не навчуся користуватися своїми знаннями.

– Відкрию тобі таємницю, Білко, – ніколи не знаєш, що може стати в нагоді…

– Автомат завжди корисніший за книжку, – відрізала вона.

– Не впевнений, – посміхнувся Тім кривувато. – Наприклад, автомат не допоможе нам переправитися на той берег. А я – допоможу.

– Ти не книжка.

– Ну, як сказати… Я багато книжок, Білко, багато і відразу. Коли ніхто не хоче з тобою дружити, коли ти не здатний полювати і не отримуєш задоволення від того, щоби вбивати, залишається багато часу на читання.

– Тут мені тебе не зрозуміти…

– Може, коли-небудь зрозумієш, – сказав Книжник. – Так. І це беремо! – Він освітив факелом ще одну сумку, таку ж велику, як перша, і вхопився за лямки з одного боку. – Зайвих знань не буває, Білко. Іноді це краще, ніж автомат. Це навіть краще, ніж цілий загін фармерської кінноти. Сподіваюся, я встигну тобі це до- вести…

Книжник навіть закректав від натуги.

Величезна сумка важко впала на підлогу.

Він нахилився, розглядаючи щось, що лежало в глибині стелажа. Потім випростався, задоволено усміхаючись.

– Ну, ось… Ще один розв’язок задачі, – сказав він задоволено. – Якщо я, звичайно, зумію його зібрати… І це беремо. Потім відкриваємо другі ворота.

– Що ти знайшов? – запитала Білка, з цікавістю розглядаючи знахідку – в’язку тонких металевих трубок і великий рюкзак.

– Справжній ніштяк, Білко! Тобі сподобається!

* * *

Після того як у сутінках один із мисливців зачепив сторожок і прямо перед розвідниками в повітря злетіли сигнальні ракети, Бігун зрозумів, що зіткнення не уникнути – спостерігачі вже визначили місце спрацювання пастки і доповіли жерцям про вторгнення.

Подвійний хлопок – і в повітрі розцвіли дві вогняні кулі, заливаючи всю округу яскравим хімічним світлом.

Від несподіванки загін кинувся врозтіч, а хтось із переляку навіть пальнув на біле світло.

– Не стріляти! – крикнув Бігун. – Тихо!

Ракети з шипінням падали, залишаючи в бузковому небі тремтячі димні сліди. На вулицю знову спустився морок.

– Тварино криворука!

Звук удару пролунав глухо, хтось застогнав крізь зуби – Облом явно приклався до незграбного з усього розмаху.

– Ось тут ми і заночуємо, – сказав Бігун, озираючись. – Та не чіпай ти його, Обломе! Покалічиш – на собі будеш тягти!

– Ще чого, – огризнувся Облом. – Тут і закопаю!

Але жертву відпустив.

Місце, вибране Бігуном для ночівлі, виявилося не гіршим і не кращим за будь-яке інше. Коротка вулиця, що закінчується бетонним завалом. Похилені фасади будинків, затягнуті плющем, нерівні діри віконних прорізів, із яких уже подекуди стирчали гілки вирослих усередині дерев.

Узагалі-то для того, щоб тримати облогу, не годиться, надто вже хистко все виглядає, але Бігун не збирався тримати облогу.

– Херове місце, – Свин шмигнув носом і сплюнув убік. – Нас тут відразу знайдуть…

– А нам і треба, щоб нас відразу знайшли… – Бігун зазирнув в отвір дверей більш-менш цілого двоповерхового будинку.

– Зараз знайшли? – запитав Свин.

Бігун зітхнув.

– Вранці. Обломе!

– Що?

– Нехай розвідники подивляться навколо. Можуть бути ще розтяжки…

– Вже. Будемо забиратися звідси?

Бігун похитав головою.

– Чекатимемо.

Різаний зупинив поруч із ним коня, підібрав поводи і, трохи розвернувшись у сідлі, із підозрою подивився на нового союзника.

– Ти зібрався робити привал?

– Так.

– Я не залишу тут своїх людей.

– І не треба. Відійди трохи назад, знайди укриття, тільки таке, щоб ця вулиця прострілювалася з твоїх ган-карів, і тримай розвідників поруч із нами. Нехай нашорошать вуха. Якщо я домовлюся – покажешся. Якщо не домовлюся…

Бігун усміхнувся.

– Якщо я не домовлюся – буде по-справжньому весело. Про нас із тобою герли складатимуть пісні і співатимуть їх бебикам… Але ми цих пісень не почуємо. Такі справи, бро.

– Це втішає, – сказав Різаний без тіні посмішки на спотвореному обличчі. – Чудовий план. І пісні я люблю… Але ось помирати в мої плани не входить. Я краще почекаю Нещадного…

– Твоя справа, бро… Головне, щоби вчасно заговорили твої кулемети…

Різаний ударив колінами, розвертаючи коня, і поїхав геть, до своїх воїнів, що стояли віддалік.

Бігун відійшов на пару кроків, і поки фармерські ган-кари розверталися у вузькому проміжку між будинками, сів, спостерігаючи, як його мисливці готують місце для ночівлі. Свин негайно влаштувався поруч, набив трубку конопляною смолкою з м’ятним листям і повільно, із задоволенням закурив. Запахло важким солодким дурманом. Облом одразу ж опинився поруч, подивився несхвально – запах трави міг розноситися на квартал – але від затяжки не відмовився. Вдихнув пару раз – і знову зник.