Роздiл третiй. Болота

Облом дивився на Ногу. Нога все ще димів.

Він не встиг обгоріти до кісток, тіло витягли раніше, ніж Бібліотека зайнялася всерйоз, але засмажитися встиг. Одяг обвуглився, шкіра взялася клаптями, дуже постраждали нижні кінцівки, над якими вогонь попрацював найбільше – черевики і плоть стали одним цілим. Нога виділяв такий запах смаженого м’яса, ніби його спеціально запікали на багатті.

– Хробак утік? – запитав Облом крізь зуби.

– Утік, – відповів Свин.

– Коли ми зловимо його, я зажарю його живцем.

– А її ти віддаси мені… – посміхнувся Свин. – Я її теж зажарю!

Він засміявся, похрюкуючи. Саме за цей сміх і за кругле обличчя, на якому красувався ніс із вивернутими ніздрями, Свин і отримав своє прізвисько.

Із темряви випірнув Бігун. Він був злий і зосереджений, як мисливець, який переслідує здобич. Він і був мисливцем, який переслідує здобич, тільки дичина на цей раз була людською. Сухий, маленький, дуже швидкий і дуже жорстокий – блискучі чорні очі, несподівано великі для гострого смаглявого обличчя із застиглою на ньому посмішкою. Бігун завжди посміхався, але від одного погляду на цю посмішку навіть у Облома пробігав мороз поза спиною.

– Пішли, – сказав він неголосно. – У бік Болота пішли. Я завжди говорив, що у неї там нора.

– Як ти думаєш, вони забрали те, за чим приходили? – Облом змахнув рукою, кличучи челів-мисливців.

Бігун кивнув.

– Значить, Книжник не брехав.

– Точно, – вишкірився Бігун. – Не треба було його виганяти, Обломе.

Він замовк, чекаючи, поки чели відтягнуть у сторону тіло Ноги, а потім продовжив:

– Треба було не ловити на живця відразу двох рибок, а приголубити цього кретина, дати йому пару герл і пару пляшок старого дрінка, він би сам розколовся від чола до яєць! Сам би відвів нас до місця, де є ліки від Нещадного. Але ти вирішив зловити на нього Білку… Якого хера, Обломе? Навіщо ця дохла тварюка тобі знадобилася? Тобі мало герл? Сходи в набіг, щоб ти здох першим, знайди собі неприємностей на дупу! Але навіщо ти чіпав цю божевільну? Ми ж домовилися тримати її подалі!

Облом насупився.

Він удвічі переважав Бігуна зростом, він узагалі був найвищим у племені, якщо не брати до уваги Ногу, але Ногу можна було вже не брати до уваги. Навіть Свин поступався небіжчикові, хоча був товщим.

– Ти на мене не кричи, Бігуне, – процідив Облом. – Ця сука вчора вранці хіба що тільки нас не обіссяла. Вона думає, що господиня. А вона – ніщо! Бруд! Гівно!

– Кінчай кричати, – обірвав Облома Бігун. – Це ніщо завалило Ногу! Чуєш, як тхне наш із тобою друган? Нехай його прийме Нещадний! Вона завалила вождя, Обломе, вбила одного з нас. Те, що вона розправилася з двома мисливцями – не проблема, чели – вони і є чели, невелика втрата. Але вбити вождя і вшитися… Ти думаєш, це додасть нам авторитету?

– Ти мене не вчи, що мені і як робити, – у голосі Облома звучала неприхована погроза. – Я в своєму праві, Бігуне. Ми рівні, ти мені не указ!

– Ми рівні, – підтвердив Свин, втрутившись у розмову. – Такий Закон.

– Ми рівні, – погодився Бігун. – Тому треба думати і радитися, перш ніж робити. Книжник утік, Білка вбила Ногу і двох челів і пішла безкарною. На очах у всіх нащадків нас змішали з лайном, висушили і розтерли в пил. Що тепер робити будемо, га, рівні? Що скажуть чели, які бачили, як нас принизили? А герли будуть покірні, як вівці, чи візьмуть приклад із Білки? Ви думаєте, що вождь – це довічно, до зустрічі з Нещадним? Ні, бро! Вождь – це до першої помилки! До першого разу, як оступишся і даси зрозуміти, що тебе можна трахнути!

Облом мовчки понурив голову.

– Що будемо робити? – запитав Свин із побоюванням.

Йому не хотілося втрачати місце вождя, колись завойоване кров’ю.

– Ми повинні їх зловити, – сказав Бігун. – Змусити Книжника привести до місця, де лежать ліки, а цю руду суку прибити до воріт Парку. Живцем. І ми її приб’ємо!

– А я її трахну, – усміхнувся Свин, почухавши себе в паху.

– Скільки завгодно, бро, – посмішка Бігуна була крижаною. – Але вона повинна бути ще живою, коли ми приб’ємо її до воріт. Це наказ усім челам, які підуть із нами. Брати обох живими. Вони повинні здохнути на очах у племені, та так, щоб про їх смерті герли ще двадцять поколінь розповідали бебикам. І ті рідко срали від страху…

* * *

Погоня відстала. Швидше за все вождів налякала пожежа, яка починалася в Бібліотеці. Літо в цьому році видалося спекотне, сонце істотно підсушило траву в Парку, стрімко жовтіюче листя теж тьмяніло з дня на день усе більше і більше, так що горіти справді було чому.

Сухостою в Парку, щоправда, не траплялося років із десять. Усі мертві дерева вичистили давним-давно, і не з міркувань безпеки, а через лінощі – навіщо ходити далеко в пошуках палива, коли все є під рукою? Але і без висохлих стовбурів пожежа могла вийти на славу: дістанеться вогонь до трави – і спалахне чагарник, який на дрова не годився, а розрісся так, що в деяких місцях пробратися через щільні високі зарості було вкрай важко.

Книжник із болем подумав про палаючі стелажі, на яких обвуглюються корінці книжок, і сподівався, що згорять не всі, хоча заграва, яка розгоралася за його спиною, засвідчувала протилежне. Одне Тім розумів чітко – назад йому не повернутися ніколи, а, значить, книжки стануть сміттям і підуть на розпалювання протягом однієї-двох зим. Але так, згораючи, вони дають йому і Білці можливість сховатися.

Зараз стежка значно поширшала – вони вийшли на неї буквально відразу за воротами з охороною і заквапилися на схід, залишивши вартових милуватися загравою. Місця все ще були знайомими. Не те щоб Тім добре орієнтувався в темряві, просто тут, зліва, лежала обплутана плющем із голови до ніг величезна статуя Ґодзилли, на якій він іще кідом грав з однолітками. До речі, серед них був Шкутильгало, який тоді не шкутильгав, і Нога, тоді ще молодшенький, але вже не безневинний – великий і злісний.

Трохи далі, там, де плити старої дороги стирчали із землі залишками гнилих зубів, знаходився постамент, із якого визирали ноги Принца і Принцеси – вицвілі, потріскані шматки товстого пластика. Самі Принц із Принцесою валялися дещо віддалік, так, як і 85 років тому, тримаючись за руки. Але їх Тім не розгледів, надто вже густою виявилася тінь платана, що нависав над стежкою. Із платана з неприємним цоканням на плече Білці стрибнув її ручний гризун – Тім навіть злякатися не встиг, так швидко це сталося. Стрибнув, майнув тінню і зник у каптурі худі, як у гнізді, – дівчина навіть не збилася з кроку.

До Боліт звідси було менше милі – рукою подати. Ходити по цій стежці ніхто з племені не любив, а дехто просто боявся. Болота – це зовсім не те місце, куди хотілося прогулятися. У рік приходу Нещадного саме туди звозили тисячі тіл померлих, бо далеко не відразу зрозуміли, що трупи правильніше спалювати, а коли зрозуміли, Болота вже були набиті тілами під саму зав’язку. І ніхто тоді не знав, що болотна вода дбайливо зберігає все, що в неї потрапило: одяг, тканини, шматки паперу, метали і навіть плоть. І коли влітку над лисинами в щільному килимі ряски сходило сонце, мертві особини дивилися в небо з глибин.

Тіни вряди-годи ходили до Боліт – це було доказом сміливості й готовності стати челом. Навіть старші кіди бігали на Болота, щоб продемонструвати відвагу. І ті, й інші досить часто не поверталися назад. Що з ними сталося, ніхто не знав напевно. Шаман у супроводі челів виконував на березі свій танець, просив Нещадного про милосердя і з почуттям виконаного обов’язку йшов назад. І так повторювалося раз по раз. А Болото укривалося смердючими бульбашками, скипало коричневою густою піною по краях і продовжувало невблаганно забирати свої жертви, чи танцював на його березі шаман, чи не танцював. Дивні звуки так само долинали із затягнутих ряскою ковбань ночами, наводячи жах на Паркове плем’я.

Ніщо не лякає так, як невідоме, невидиме, незрозуміле, і Болото лякало всіх, хто жив неподалік від нього, змушуючи обачливих десятою дорогою обходити вирослі по його краях зарості осоки, а нерозважливих удавати, що вони не бояться.

Тім не був ні безрозсудним, ні відчайдушним, але тепер слідом за Білкою йшов саме туди, куди ходити не слід. І з жахом втягував у ніздрі міцніючий сморід несвіжої болотної води, змішаний із гаром далекого пожарища і гострим запахом лісових трав.

– Білко! – покликав він, задихаючись від утоми. – Білко!

– Що? – кинула вона через плече.

– Куди ми йдемо?

– До мене…

– Це ж стежка на Болота!

Вона різко зупинилася, обернулася, і Тім ледь не налетів на неї.

– Там мій дім.

– Але Болота…

– Тобі не Боліт треба боятися…

Вона тицьнула стволом автомата в заграву над деревами.

– Ось чого тобі треба боятися…

– Ти там жила весь цей час?

Вона фиркнула.

– Так. Де мені було жити, щоб вожді мене не знайшли? Там, куди вони і заходити бояться! Іди за мною, Книжнику, і не тремти – тебе не з’їдять. Головне – дотягнути до світанку. Вранці нас тут уже не буде.

Тім кивнув.

Обличчя дівчини було наполовину сховано в тіні, зате друга половина – яскраво освітлена місячним світлом. Книжник побачив тільки окраєць усмішки. Як йому здалося, підбадьорливої.

* * *

Білка розбудила його на світанку.

Ліс був сірий і між стовбурів блукали шматки вологого туману. Ранок виявився зовсім по-осінньому слизький, хоча температура після півночі не опускалася нижче сорока п’яти. Сирість і близькість Болота витягувала з кісток тепло, і від цього здавалося, що кров холоне в жилах, перетворюючись на крижану шугу.

Останні години цієї божевільної ночі вони провели в гнізді Білки – просторому будиночку, розташованому на гілках старої розлогої верби, що стояла біля самого краю Болота. Тім погано пам’ятав, як вони забиралися вгору по слизьких гілках. Він аж нестямився від страху і втоми і вирубився, щойно опинився в безпеці.

Але сон виявився недовгим, хоч і глибоким, мов смерть. Книжник прокинувся від того, що Білка трясла його за плече.

– Пора… Вставай, Книжнику. Виходимо.

Тім підвівся і знову сів – ноги погано слухалися, боліло побите тіло. І голова жахливо гула після вчорашнього удару Ноги.

– Не можу… – видавив із себе Тім. – Дай відпочити… Якщо вони тебе не знайшли за стільки років…

– Раніше я їм не дуже заважала. Тепер шукатимуть по-іншому. Я тобі потім поясню, – Білка похитала головою. – Треба йти. Підводься.

Книжник, крекчучи, прийняв умовно вертикальне положення. Він жахливо забруднився після вчорашнього повзання димоходом, порвав одяг і смердів каналізаційною рідиною так, що й сам був готовий закашлятися. Білка ж посвіжішала, вимилася, вдягнула чистий одяг, і про вчорашню сутичку нагадували лише кілька саден на блідому від недосипу обличчі.

– Помитися б… – несміливо попросив Тім.

Білка похитала головою.

– У дорозі помиєшся. Допомагай.

Вона зникла в дверному отворі, яким був широкий люк у підлозі, біля якого лежало кілька мішків, приготованих для спуску. Мішки виявилися важкими, в одному з них щось бряжчало, але Книжник опустив їх донизу, до підніжжя дерева на мотузках, стогнучи від напруги.

Не встиг він перевести дух, як Білка знову з’явилася в будиночку, навіть не захекавшись.

– Рюкзак не забудь, – наказала вона. – І пістолет. Це тепер твій пістолет.

Тім хотів було сказати, що стрілець із нього ніякий, але передумав.

Білка зупинилася посеред свого притулку, обвела його поглядом. Обличчя її залишалося спокійним, але в погляді з’явився сум, Книжник умів ловити такі настрої.

– Я вже думала, що помру тут, на цій лежанці…

Тім спробував подивитися довкіл її очима: лежанка, застелена шкурами, в кутку – стільниця з дощок на залізній нозі, ящики зброї уздовж стіни, цвяхи, на яких залишився висіти одяг… Усе було дуже просто, але, незважаючи на це, Тім відчував, що багато речей у цьому будинку були зроблені з любов’ю… Це був Дім. Як його куток у Бібліотеці, який Книжник не проміняв би на покої вождів.

Люстро в кутку. Гребінь для волосся. Якісь склянки. Пучки сухих трав.

Тім зупинив погляд. Фото. Старе фото, зблякле під темнуватим подряпаним склом.

Чоловік, жінка, двоє дітей, схожі на них, – хлопчик і дівчинка. Майже погодки, відразу видно, що брат і сестра. На задньому фоні вицвілий до тіней океан.

– Хто це? – запитав він.

– Ніхто. Я знайшла це в руїнах.

– Навіщо зберігаєш?

– Коли мені погано, я уявляю, що це мої мама і тато…

– Допомагає?

Вона знизала плечима.

– Не дуже. Але трохи легшало.

Білка вийняла фото з рамки і сунула в кишеню куртки-розгрузки.

– На удачу, – пояснила вона. – Не хочу залишати їх самих. Спускайся. Мені треба дещо зробити…

Тім подивився на Білку, а потім на ящики зброї й кивнув.

– Чекай унизу, – наказала дівчина. – Нікуди не відходь.

Коли Книжник зник, Білка завмерла на секунду, заплющивши очі. Коли вона їх розплющила, сум у погляді зник. Звірятко, яке мирно дрімало в каптурі її худі, відчуло настрій господині і виглянуло зі своєї схованки, торкаючись рудою мордочкою її щоки.

– Ось і все… – сказала дівчина, чи то білченяті, чи то самій собі. – Пора.

Вона зробила крок вперед, до зелених збройових скринь.

Іще через хвилину вона вже закривала за собою люк. Опустившись, кришка натягнула кілька сталевих ниток, що розкинулися від кута до кута, немов звела бойову пружину.

Тім чекав її біля підніжжя – щуплявий, зіщулений від утоми і холоду, розгублений.

– А де мішки? – запитав він.

– Уже занурені.

– Куди?

– Зараз побачиш…