Роздiл п’ятий. Сiтi

Момент, коли Болота закінчуються і починаються Пустки, пропустити не можна, тому що повітря міняє смак.

Вітер, що дме зі сходу, миттєво висмоктує з нього вогкість із запахом тухлятини, терпкий, з гнилизною, запах ряски і застійної води. Повітря стає спочатку теплим, а потім майже гарячим і шорстким, напевно, через квітковий пилок, від якого нестерпно свербить у носі.

Бігун чхнув, висякався в пальці і струсив шмарклі на землю.

Перед ними простягалося море колихливих трав, низького чагарнику і самотніх дерев. А ще з цього моря стирчали недогризки стовпів і їх ланцюжок ішов до обрію.

– Ось і шосе, – сказав Облом, розглядаючи околиці в пошарпаний бінокль. – Можемо рухатися по ньому. Буде на пару миль далі, але йти зручніше.

– І безпечніше, – кивнув Свин.

– Біля Тауна тобі буде зручніше, долбоне! Особливо якщо розтяжку зачепиш! – посміхнувся Бігун. – Ну що там, Обломе?

– Нічого.

– Як ти думаєш, вона нас набагато випереджає?

– На день, – упевнено сказав Облом і теж чхнув. – Як тут живуть, Нещадний допоможи! Я ж зараз здохну від цієї сверблячки!

– Минеться! – Бігун змахнув рукою, даючи сигнал мисливцям рухатися. – Не бзди, бро! Зараз звикнемо… День – це фігня. Наздоженемо. Через Сіті їй з ходу не проскочити…

– Через Сіті вона якраз пройде. Міст, ось де ми її накриємо!

– А як ми самі пройдемо через Сіті, чуваче? – запитав Свин. – Мені востаннє там трохи дупу не відстрелили…

– Коли всіх вбити не можна, – знизав плечима Бігун, – то доведеться домовлятися…

– Якщо вони захочуть із нами домовлятися, – сказав Облом. – Ти ж знаєш, між нами любові немає.

Огорожа шосе практично згнила, а що не згнило, розтягнули ковалі, тому те, що вони вже вийшли на дорогу, відчулося лише тоді, коли Бігун намацав у трав’яному килимі шматок бетону.

Він підняв його. Бетон кришився в руці і сипався крізь пальці колючою піщаною крихтою.

– Розвідники, вперед, – наказав Бігун, і ті слухняно очолили групу.

Взагалі-то поки що можна було і не пускати їх уперед, так далеко від Сіті дорогу ніколи не мінували, але заходи не завадять. Тим більше, що почалося все не дуже вдало.

Бігун згадав смак гару вчорашнього похоронного багаття і скривився. Він ненавидів усі ці церемонії, виття шаманів і те, що в такі хвилини думав про власне багаття.

Про власну смерть. І думав останнім часом усе частіше і частіше.

Облом крокував праворуч від нього, Свин – зліва, ті, хто йшли позаду, закривали вождям спину півколом.

– Де ти бачив ракети? – запитав Облом.

Бігун тицьнув пальцем праворуч:

– Ось там.

– Це фармер? – поцікавився Свин.

– А хто ще? – кивнув Бігун. – Тривога. На одній із ферм щось трапилося. Не дай нам Нещадний натрапити на їх загін…

– Срати я на них хотів, – реготав Свин і поплескав по автомату, який лежав на круглому животі. – Теж мені вояки! Вівце…би! Нехай тільки сунуться!

Він хлюпнув носом і скривився, немов сьорбнув кислої браги.

– Ось, бл…дь, бро, чим це так смердить? Я через соплі чую – тухлятиною несе!

– Гей! – неголосно сказав Облом. – Бігуне, дивись! Свине! Голову поверни!

Загін зупинився.

Ліворуч від них над стежкою піднімалися залишки залізної конструкції, так і не зіржавілої на пил за всі ці роки. На самому верху ґратчастої ферми висіли три тіла. Вірніше, тіла в цих мішках вже ледь угадувалися, бо підвісили їх мінімум пару тижнів назад, а то і більше. Але недостатньо давно, щоб плоть згнила остаточно і ті впали на землю.

Зі своєї вечері знехотя знялися дві великі ворони і зграя дрібних пташок, схожих на синиць.

– Опа-жопа! – сказав Свин і чмокнув пухкими губами. – Пацани із Сіті висять! Точно кажу!

– Або з Тауна, – заперечив Облом.

– Нє, Таун – це фігня! – похитав головою Свин. – Дивись. Бачиш клапоть шкіри на плечі у того, що нижче висить? Зелене тату! У пацанів із Тауна зеленим зашкваритися можна! Тільки синій або червоний! Або – разом!

Коли справа стосувалася спостережливості і розплутування слідів, Свин зовсім не виглядав дурнем. Бігун не переставав дивуватися тому, наскільки товстун швидко метикує в таких ситуаціях.

– Ось це, Свине, фармери, – пояснив Облом. – Їх робота. А чели із Сіті вважали себе крутими. Січеш?

– Лохи, – презирливо пирхнув Свин і сплюнув під ноги.

– Точно, лохи, – хмикнув Бігун. – Ти, Свине, крутіший, нема питань… Просто ти з фармерами не воював, і не треба нам із ними воювати. Де ми, а де фармери? З ними краще торгувати…

– Як ти думаєш, – звернувся він до Облома. – Це межа?

– Ні-і, це точно не межа. До кордону миль двадцять тупати.

– То якого вони тут їх повісили?

– Де зловили, там і повісили. Слухай, давай-но звідси швидше… Якщо у них тут шо сталося…

Загін прискорив крок, ідучи від повішених челів.

– Може, – сказав Облом через деякий час, – це вона?

– Що вона? – перепитав Бігун.

Такий швидкий ритм руху подобався йому куди більше розміреного похідного кроку. Він рівно дихав, натреновані ноги легко несли його над старим шосе. А ось Свин явно не любив такого рівного бігу і з незадоволеною фізіономією витирав із чола рясний піт.

Облом легко тримав темп, але Бігун знав, що це ненадовго – занадто великим челом був Облом, занадто важким. Значить, через півмилі треба буде перейти на крок, щоб усі відпочили, а потім знову милю бігом.

– Може, це вона щось зробила фармерам? – припустив Облом. – Ти ж знаєш, вона відморожена. І за часом підходить. Ракети ми бачили вранці, а вона випереджає нас точно на день шляху!

– Ну, тоді проблеми з фармерами будуть не у неї, – сказав Бігун похмуро. – А у нас. Вона з нашого племені…

– Що ти гониш! – видихнув Свин. – Вона давно не наша!

– Вона з нашого племені, – повторив Бігун, не збиваючись із кроку. – І якщо у неї проблеми з фармерами, то нам потрібно терміново забратися з їхньої землі!

Дорога повернула, викручуючись широкою дугою через два пологі пагорби, і загін минув дорожній стовпчик із проржавілою і облізлою табличкою. На ній можна було розрізнити цифри 32.

* * *

– Десь тут межа, – повідомила Білка, озираючись на всі боки.

Книжник мовчав.

Він практично не мовив жодного слова відтоді, як вони рушили в путь. Їхав мовчки, пристосовуючись до ритму кінного кроку, і навіть примудрився подрімати в сідлі, дивом не впавши.

Незважаючи на те, що вечори вже радували прохолодою, удень сонце світило зовсім по-літньому. Білка від спеки не страждала, вона навіть любила її, але через неї над безкраїм морем зелені, яке заливало Пустки від обрію і до обрію, літали тисячі комах, і коням довелося несолодко. Подекуди на боках і в паху тварин від укусів численних хорсфлаїв з’явилися криваві патьоки. Коні нервували, відмахувалися хвостами, але комахи жалили і жалили, іноді попутно намагаючись спробувати і людську плоть. Рятував одяг: від обличчя хорсфлаїв Білці доводилося ганяти вручну. А ось Книжника кусючі комахи майже не чіпали, навколо вилися, але чомусь не гризли.

Звичайно, набагато безпечніше було б їхати тільки по старій дорозі, але зруйнований гайвей петляв, наслідуючи рельєф, і тоді Білка зрізала шлях, пускаючи коней просто через пологі височини.

Кілька разів на шляху траплялися жовті лисини мертвої трави, і тоді Білка направляла свою кобилку в обхід.

Це були погані місця, де недавно випав смертоносний дощ. Такі дощі приносив іноді південний вітер, нехай забере його Нещадний, і добре, що цей вітер дув нечасто. Від падаючої з неба смерті ставали жовтими й опадали дерева, а з челів, які потрапили під таку зливу, злазила шкіра.

Зате біля таких лисин комах було менше, ніж усюди, і можна було зітхнути з полегшенням, без ризику проковтнути якогось літаючого жучка.

Вдень вони зробили короткий привал у невеликому гайку, який Білка пам’ятала з минулих своїх набігів. Тут із землі сочилася вода, збираючись між перекрученим корінням старого низькорослого деревця. Вода чиста і прохолодна – можна було і попити самим, і набрати фляги, і напоїти коней.

Їли мовчки.

Приготовані Евою в дорогу харчі були смачні, хоча викликали не найкращі спогади.

Коні досить сильно постраждали від комах, але дали дівчині оглянути болючі місця.

– Вони підуть за нами, – сказала Білка Тіму неголосно, змащуючи укуси лікувальної маззю. – Ти бачив сигнальні ракети?

Книжник не відповів.

– Ну, як хочеш… Доведеться їхати швидше, так що не спи в сідлі. До вечора ми повинні перетнути кордон. Навіть якщо вони організовують погоню, то на землі Сіті навряд чи підуть.

Книжник мовчки поліз у сідло.

– Ти так і мовчатимеш?

– Я не хочу з тобою розмовляти.

– Ти дурень? – запитала Білка, дивлячись на нього знизу вгору. – Ти розумієш, що без коней ми б не пройшли і третини цієї відстані? Тобі не терпиться здохнути?

Книжник поплескав коня по шиї і, примружившись, подивився в небо.

– Поїхали, Білко. Нема про що сперечатися.

Дівчина залетіла в сідло одним стрибком, не торкнувшись стремен.

– Може, правильно тебе називав Облом? – процідила вона крізь зуби. – Може, ти дійсно Хробак? Цей світ так улаштований, Книжнику. Якщо не вб’єш ти – уб’ють тебе. Якщо ти не вмієш убивати – станеш рабом того, хто вміє. Рабом, Книжнику! Бачиш, якому новому слову ти мене навчив! Ти давно вже чел, а не тін – повинен знати: мирних Нещадний прибирає першими!

– Я знаю. Але це нічого не змінює.

– Тоді ти дурень, тому що це змінює все. Здохни першим, Книжнику.

Він усміхнувся.

– Як пощастить…

Білка вдарила коня п’ятами, і той знехотя пішов неквапливою риссю. Книжник рушив за нею, намагаючись не відставати.

І ось тепер вони стояли у зруйнованій часом автозаправній станції на узбіччі гайвею, і Білка, поклавши лікті на капот проржавілого до дірок автомобіля, розглядала в бінокль контури будинків, які почали виникати десь на обрії.

Здалеку вони здавалися цілими, але Книжник знав, що це не так. Місто було зруйноване, не цілковито, але досить сильно. І зробили це рослини, дощі, вітер, температура і час.

Будинки руйнувалися, засипаючи уламками вулиці, і по камінню зі швидкістю пожежі повз усюдисущий плющ. Дерева росли на карнизах і дахах, їхнє коріння рвало бетон на частини. Знелюднене місто перетворювалося на ліс, у кам’яні джунглі, у дивне місце, де хмарочоси впиралися в небо, завиті зеленню від фундаменту і до даху, і дикий виноград заповзав під покручені рами зеленими вусами, руйнуючи камінь і бетон, відкриваючи дорогу вітрам і волозі.

Сіті і Таун були кінцем життєвого простору Паркового племені, і що знаходиться далі, Книжник точно не знав. За межами міста простягався світ, про який він тільки читав, дороги, які він бачив тільки в своєму дорогоцінному атласі, та річки, відзначені блакитними лініями на старих картах.

Але для того, щоб потрапити туди, потрібно було вибратися з Сіті, перейти міст, що веде в Таун, перетнути Таун так, щоб дістатися до його південних околиць…

А ось потім…

Потім мало розпочатися найцікавіше.

Він квапливо дістав із заплічного рюкзачка атлас і сів на траву.

Хотів він або не хотів, а без спілкування з Білкою далі було не обійтися. Якою б вона не була – вона союзник. Тільки ось тепер при її наближенні у нього в животі утворювалася липка холодна грудка. І Книжник не був впевнений, що це страх.

– Подивися, – покликав Тім, і дівчина підійшла, ведучи коня за повід.

– Ми зараз тут, – сказав Книжник, показуючи пальцем місце, де на карті гайвей, підійшовши впритул до Сіті, дотикався до белтвею – кільцевої дороги, що колись охоплювала і Сіті, і Таун. – Ось заправна станція…

Він підборіддям показав на руїни заправки, біля якої вони розташувалися.

– Ось там була електростанція – це залишки труби.

– Раніше мостів було три.

– Я знаю, – кивнула Білка. – Бачила руїни.

– Давно була в Сіті?

Вона швидко глянула на нього.

– Не дуже. Цією весною.

– Міст, який в центрі? Що з ним?

– Тоді стояв цілісінький. Ти біля річки ніколи не був?

– Ні. Нас того разу виявили ще на околицях, ледве ноги винесли.

– Тоді слухай… Річку тут убрід не перейдеш – глибоко і широко. Течія швидка. Після дощів пре так, що аж страшно поруч стояти. Біля повалених мостів охорони немає, та вона там і не потрібна. Зате в центрі міст бережуть як зіницю ока. З боку Тауна його тримають під прицілом снайпери. Чи не весь час. По жителях Сіті вони не стріляють, якщо ті не намагаються зайти за середину моста. Але якщо заступити за межу – б’ють влучно. З боку Сіті міст забарикадований. Думаю, що не замінований – на їх місці я б із мінами там не бавилась, надто вже дуже все старе… але вони можуть…

– Завданнячко, – задумливо мовив Книжник. – Але ж нам потрібно сюди…

Він постукав пальцем по карті.

– На південь?

– Ну, так… І я поки не уявляю, як це зробити. Ти побувала в Тауні?

– Цієї зими. Перейшла по льоду… І теж ледве ноги винесла.

– Ну, ми з тобою холодів не дочекаємося… Які думки?

– Ніяких, – чесно зізналася Білка. – Дорога одна – через міст. А там – снайпери з того боку, снайпери з цього… А в тебе які?

– Нам на південь, – сказав Книжник. – І річка тече з півночі на південь.

– Ну? – перепитала Білка.

– Це поки все.

– Чому все?

– Тому що для цього плану потрібен човен або пліт.

– Їх у нас немає.

– Тоді стати птахом і перелетіти на іншу сторону повітрям.

– І як ти збираєшся стати птахом?

Книжник розвів руками.

– Не знаю.

– Ну що ж… – констатувала Білка. – Хороший у нас план. Слушний.

– Іншого немає.

Книжник запакував атлас у рюкзак і встав.

– Я розумію, що це звучить безглуздо, але доведеться діяти за обставинами. Як ти думаєш, ми зможемо знайти союзників у Сіті?

Білка мимоволі фиркнула.

– Зрозумів, – кивнув Тім. – Давай-но зайдемо в Сіті так, щоб за течією бути вище моста.

– Добре, – сказала Білка, застрибуючи в сідло. – Тепер ти тримаєшся за мною і виконуєш будь-які команди. «Будь-які» – означає будь-які. Інакше нарікай на себе. Не хочу тебе лякати, але чели з Сіті – малоприємні типи.

Тім теж видерся на коня і підібрав поводи.

– Зате ми з тобою приємні, – буркнув він. – Приємніше вже нікуди!

– Ближче поки не під’їжджаємо, – скомандувала Білка з похмурим обличчям. Обходимо Сіті з півночі на відстані. Щойно стемніє, підемо всередину.

* * *

Спочатку по них ударив кулемет, а вже потім Бігун побачив вершників. Стріляли над головами, але щойно кулі засвистіли навколо, загін заліг у високій траві. Можна було повзти, але від коней далеко не відповзеш, тому Бігун демонстративно встав на повний зріст, а слідом за ним підвелися Облом, Свин, а потім й інші мисливці.

Вершників було небагато, десятка півтора, але з ними в одному строю рухалися два легких вози з кулеметами – ган-кари, і кожен з них коштував двох десятків бійців.

– Фармери, – неголосно сказав Облом йому в потилицю.

Але це Бігун і сам бачив. Загін наближався, охоплюючи мисливців Парку півколом.

– Не стріляти, – про всяк випадок попередив Бігун інших. Але дурнів не було.

Візники розгорнули ган-кари, стрілки за кулеметами взяли мисливців на приціл, і тільки тоді з ряду кінних виїхав вершник – темноволосий і засмаглий до чорноти чел із довгим хвостом волосся на потилиці. Його обличчя було б миловидним, але все псував шрам – рубець від правої скроні майже до лівого вуха.

Бігун полегшено зітхнув – Різаного він знав. Бачилися пару разів і навіть домовлялися про торгівлю.

Вождь тицьнув автомат у руки Облому і теж ступив уперед, показуючи руки.

– Живи вічно, Різаний!

Різаний промовчав.

Поруч із ним у сідлі сиділа герла – невелика, темненька і вагітна. Під очима в неї розбіглися темні кола, а самі очі…

Нехороші у неї були очі. Бігун мав інтуїцію звіра і рідко помилявся. Дуже погані.

– Її тут немає, – сказала герла приглушеним голосом.

– Що сталося, бро? – запитав Бігун, оголюючи в усмішці верхні зуби, дрібні, як у тхора. – Може, ми шукаємо одну і ту ж тварину?

Різаний повільно повернув голову в його бік.

– А… – протягнув він. – Бігуне… Живи вічно!

– І ти, і ти, Різаний… – кивнув Бігун. – Ми шукаємо герлу, яка порушила Закон Парку. Її звуть Білка. Маленька худа тварина, небезпечна, як болотний снейк. Руда сука, яку ми вигнали з племені.

Очі у вагітної спалахнули темним кривавим світлом.

– І де вона, Бігуне? – запитав Різаний.

– Ми думаємо, що йде в Таун.

– Одна? – продовжив Фармер.

– З нею ще один покидьок, – сказав Облом за спиною Бігуна. – Книжковий хробак! Але він мій.

– А… Облом… – знову ліниво протягнув Різаний, схиляючись до шиї коня. – Живи вічно, Обломе. Але я вже говорю зі старшим, так що ти можеш заткнути пащу…

Облом пішов плямами, відкрив був рот, але промовчав.

– Вона не сама, – спокійно сказав Бігун, не вступаючи в суперечку. У нього не було ніякого бажання брати участь у перепалці під прицілом двох великокаліберних кулеметів. – У неї є спільник…

Різаний схилився до герли з шаленими очима, і та щось прошепотіла йому на вухо.

– Ваша одноплемінниця зі спільником убили чоловіка цієї жінки, – Різаний поклав долоню на приклад автомата в сідельній кобурі. – Я думаю, ви повинні заплатити за це…

Бігун відчув, як за його спиною напружилися мисливці.

– Вона не наша одноплемінниця…

– Так? Вони обидва з вашого племені, що б ти зараз не розповідав. І ти відповідаєш за те, що вони зробили.

Стволи кулеметів ледь помітно опустилися нижче.

– Ми теж хочемо їх покарати…

– Убитий фармер, один із наших… – процідив Різаний, стиснувши губи. – Усі племена в окрузі знають, що буває після цього. Чи ви, Паркові, забули, що ми нічого не прощаємо і нічого не забуваємо? Напевно, давно ніхто з ваших не висів на стовпах справедливості! Пора нагадати!

– Не квапся, Різаний, – важко вимовив Бігун. Він сам здивувався тому, як пересохло в роті – слова дряпали йому горло, як шматки черствого коржа. – Ти встигнеш покарати винних, а твоя герла отримає викуп за вбитого чоловіка. Ми якраз збиралися запропонувати тобі діло…

– Діло? – здивувався фармер. – Мені? Яке діло мені може запропонувати парковий?

– Я б хотів поговорити з тобою віч-на-віч.

Деякий час Різаний розмірковував, міряючи Бігуна поглядом, але потім усе-таки кивнув:

– Підійди.

Бігун підійшов, намагаючись дивитися гордо, але цьому дуже заважали стволи кулеметів, що стежили за ним. Він був невисокий на зріст, і кінь Різаного нависав над ним, як скеля.