– Ну, звичайно, – погодився Бігун. – Я кличу тебе не тому, що тебе люблю. Просто з твоїми челами, кіньми і ган-карами ми зможемо зробити більше, ніж без них.

– І я зможу обдурити Нещадного?

– Або ми обидва зможемо, або обидва програємо – як пощастить.

– Якщо це підстава, парковий, то я відберу у тебе не зброю, не людей, я відберу у тебе життя…

– Домовилися, – кивнув Бігун. – У мене на плечі відзначено сімнадцять зим, Різаний. І якщо я промахнусь, то мене покараєш не ти – Нещадний. Сам подумай, хто з вас страшніший?

* * *

Будинки нависали над вулицями в прямому і переносному сенсі. Обплетені зеленню величезні куби, похилені паралелепіпеди, дивні іржаві конструкції, немов побудовані спеціально, щоб дати опору лозі і паросткам плюща і винограду.

На деяких вулицях уже піднявся ліс, причому немолодий – густий, з підліском, такі вулиці вони об’їжджали.

Навколо було справжнє пташине царство, повітря буквально тремтіло від криків пернатої живності, але це не радувало, бо якщо хоч з одного з хмарочосів у Даунтауні за околицями стежив спостерігач, то зграї птахів, що злітали в повітря, чітко позначали їх шлях.

Утішало одне – темніло, а темніло в Сіті зовсім не так, як на Пустках.

Небо над колишніми будинками було ще світлим, блакитним із додаванням рожевого, а на вулицях уже густішала пітьма, і в міру того як вона наступала, пташиний гомін ставав тихішим, пернаті пірнали в зелень – за нею ховалися порожні отвори вікон – і зникали.

– Треба буде забратися звідси до ранку, – сказала Білка, дивлячись на довгокрилі силуети, що мелькали над ними. – Тільки ледачий не зрозумів, що тут хтось є…

Книжник мовчки крутив головою, роздивляючись те, що колись називалося Сіті. Зараз вони були на північній околиці міста. Тут не зводили висотних будівель, максимум три-чотири поверхи. Частина будинків явно ніколи не була житловою – район, що переходив в одноповерхову забудову, залишався лівіше. Вони їхали по самому кордоні промзони. Праворуч іноді виникали руїни заводських корпусів, напівзгнилі, з проваленими дахами вергаузи, залишки довгих, на кілька блоків, парканів.

– Скоро доведеться шукати місце для ночівлі, – попередила Білка. – Ще трохи, і тут буде хоч око виколи…

– Ну так давай шукати… – погодився Книжник, який темряву не любив.

– Дивись, де буде багато сухої лози. І для багаття рубати легше, і цвілі всередині менше.

Такий будинок знайшовся на початку наступного блоку.

Перший поверх, напевно, колись був магазином. Білка трохи попрацювала тесаком, розчищаючи широкий отвір, двері впали з гнилих петель при першому ж натисканні, і вони ввели коней всередину.

Книжник поліз у кишеню рюкзака, дістав відреставрований власноруч механічний ліхтарик, кілька разів натиснув на клавішу, розганяючи генератор. Діод спалахнув, заливаючи блакитним світлом кут приміщення.

– Ух ти… – сказала Білка з щирим подивом. – Я такого і не бачила. Ти прямо шаман, Книжнику.

Тім пирхнув.

– Посвіти…

Вона швидко притягла до хати кілька футів сухої лози, порубала тесаком, склала в «курінь» і спритно підпалила.

– Ти розсідлай коней, а я поки знайду ще гілок.

Книжник кивнув і почав знімати з коней збрую. Ті злякано косили очима на вогнище, але стояли струнко.

Білка принесла хмиз, спорудила триногу і залила водою з каністри кілька шматків солонини. Друг вибрався з каптура, отримав сухарик і вирушив подорожувати у своїх справах.

– Я перевірю будинок, поки скипить, – повідомила дівчина. – Назовні не ходи поки, там розтяжка, про всяк випадок.

– Зрозумів, – відгукнувся Книжник.

– Ану, дай свою гуділку…

Він простягнув їй ліхтарик.

– Сюди тиснути.

– Бачу.

Білка боком злетіла по бетонних сходах на другий поверх і через декілька хвилин спустилася.

– Пусто, – повідомила вона, заглядаючи в казанок із закипілою водою. – Навіть мертвих немає. Дивно, але, здається, будинок не грабували. Перший поверх обчистили, а решта неторкане. Треба буде понишпорити по кімнатах і переглянути підвал. Як ти думаєш, що тут було до?..

– Магазин.

– Що продавали?

– Посвіти, – попросив він, і Білка із задоволенням почала натискати на ручку.

– Бакалія, – пояснив Тім, розглядаючи ледь помітні написи.

– Що?

– Овочі, фрукти, різна їжа, дрібниці по господарству. Якщо у них був склад унизу, то варто понишпорити… Бачиш, це – холодильники, в них зберігали те, що швидко псується. А там, де прив’язані коні, – платили за покупки…

– Цікаво, що ж трапилося? – запитала вона. – Ось був мир – і його не стало. Я в курсі, що прийшов Нещадний і всі Старші померли. І я розумію, що Нещадний – це хвороба, дивна, але хвороба. Як лихоманка або пронос… Але я не розумію, звідки і як він прийшов. Ти читав про це в своїх книжках?

– У книжках про це нічого не написано, – відгукнувся Книжник, помішуючи вариво в казанку. – Не встигли про це написати. Я не знаю точно, як швидко все сталося, але, думаю, мова йшла про кілька тижнів. Коли за такий короткий час помирає кілька мільярдів людей, не до книжок.

– Тоді звідки ти знаєш, що Нещадного можна обдурити?

– А я не знаю, що його можна обдурити, – сказав Книжник, знімаючи ложкою коричневу піну із супу. – Я здогадуюся, що це можна зробити.

Білка подивилася на нього з подивом.

– Тільки здогадуєшся?

Тім зітхнув.

– Так. І якби не щоденник, – він поплескав по лежачому поряд рюкзаку, – я ніколи й не дізнався б, що у нас є шанс.

– Хто написав його?

– Одна герла, яка абсолютно випадково опинилася в Парку під час приходу Нещадного. Вона приїхала туди з батьками і на ранок вони померли. Усі батьки померли, а діти залишилися. Так утворилося Паркове плем’я. Вона все докладно описала, а щоденник встигла заховати в Бібліотеці. Я знайшов його рік тому, спочатку хотів викинути – це ж не книжка – а потім прочитав.

– І чим нам допоможуть її записи?

– Її записи – наш путівник, Білко. Вони приїхали в Парк із маленького містечка Маунт-гіл, і поруч із цим містечком знаходиться місце, де народився Нещадний. Ти про всяк випадок запам’ятовуй, хтозна, що зі мною може статися. Це місце називається Лаба.

– Дивна назва…

– Дивне місце. Воно розташовувалося на території великої військової бази, і ніхто не повинен був знати, що воно там знаходиться, навіть сім’ї тих, хто там працював.

– Звідки ж вона знала?

– Чула розмову матері і батька. Батько переживав, тому що всі люди на планеті домовилися не робити нічого, схожого на Нещадного, але робили все одно. І в Лабі займалися саме цим.

Білка дістала з рюкзака пакет із сушеними травами і кинула їх у вариво, потім туди ж полетіла жменя крупи, і бульйон перетворився в густу ароматну юшку.

– Помішуй, – наказала Білка, і Тім слухняно почав працювати ложкою.

– І далеко нам до цієї Лаби? – запитала вона через хвилину.

Він кивнув.

– Сто миль з гаком на південь від Тауна.

– Сто миль!

Білка присвиснула.

– І для цього треба пройти Сіті, перейти міст, а потім ще і вибратися з Тауна. Сто миль землями, які ми не знаємо. Це не просто далеко, Книжнику, це дуже далеко.

– Я знаю, – сказав Тім. – Але єдиний Маунт-гіл, про який може йти мова в щоденникових записах, знаходиться там, Білко.

– Ну, значить, треба до нього дійти, – підсумувала вона, дивлячись на те, як вариво густішає. – Так, до речі… Ти обіцяв навчити мене читати?

Деякий час Книжник мовчав, дивлячись Білці в очі. Погляду вона не відводила. У світлі вогнища її волосся здавалося темним, а тіні біля вилиць і в куточках рота – глибокими, наче порізи.

– Добре, – нарешті погодився Книжник.

Видно було, що згода далася йому нелегко.

– Дуже добре. Після вечері і займемося.

* * *

Не всі в племені, що жило в Сіті, розуміли, наскільки їм пощастило. Сіті розташовувався настільки вдало, що тільки повний дурень міг не користуватися можливостями, що відкривалися. Із заходу до міста підходили Пустки, населені фармерами. Ті виробляли овочі, фрукти, молоко і м’ясо – набагато більше, ніж могли з’їсти або запасти. Їм потрібні були ніштяки і зброя, а це все було в Сіті.

На лівому березі річки розташовувався Таун, в якому хазяйнувало інше плем’я, якому теж потрібні були продукти за ніштяки. Але між ними і фармерами стояло плем’я Сіті і єдиний вцілілий міст. Тому плем’я Сіті отримувало ніштяки з Тауна за розумними цінами, а ті отримували продукти від фармерів, щоправда, за цінами в декілька разів більшими.

Тому плем’я Сіті було багатим, краще за всіх озброєним і вкрай болісно ставилося до будь-яких спроб чужинців пробратися на їх територію. Тому, коли жриці Сіті – Айше – доповіли, що спостерігачі бачили на півночі зграї потривожених птахів, вона не стала хвилюватися і викликала до себе командира охоронної сотні, незважаючи на пізню годину.

Додо явно ніяковів поруч із нею.

Він був на дві голови вищий за Айшу і втричі важчий і, цілком можливо, міг вбити її одним ударом лапи, схожої на ведмежу, хоча і був на два роки молодшим, але при вигляді жриці червонів, ніяковів і втрачав командний голос.

Айша знала, що має над ним владу не тільки тому, що вся повнота її належить жриці і її помічникам за законом Сіті, а ще тому, що дуже йому подобається. Додо був хороший – від нього пахло грубою силою, що завжди заводило жрицю, але Додо був для неї табу. Вона добре знала цей тип челів: отримавши її хоча б раз, він почав би вважати Айшу своїм надбанням, не став би підкорятися наказам, так що для втіх у неї були інші чели і герли, а Додо…

Додо ж повинен був безнадійно і сильно її хотіти, що він і робив.

– Додо, милий, – прощебетала Айша, дивлячись на спину командира, зігнуту в ритуальному поклоні. – Схоже, що у нас на півночі з’явилися гості…

Додо повільно випростався. Його плечі могли б загородити їй сонце, якби воно вже не сіло в Пустках.

– Живи вічно, Айшо! Ти хочеш, щоб ми вийшли зараз? – запитав він несподівано високим, юнацьким голосом.

– Вранці, Додо, – відповіла Айша. – Вийдете на світанку. Спостерігач покаже тобі сектор, де літали птахи.

– Їх багато?

– Не знаю. Ти мені розкажеш!

– Добре, Айшо. Ти хочеш їх живими?

Жриця посміхнулася.

– Не обов’язково.

Додо всміхнувся у відповідь. Усмішка робила його обличчя зовсім дитячим.

– Я постараюся тебе порадувати.

– Дякую, Додо. Нещадний так давно не пив свіжої крові…

– Я зрозумів, жрице.

– Йди відпочинь.

– Живи вічно, Айшо.

– І ти живи вічно, Додо.

Він знову вклонився і пішов до дверей, але ті відчинилися і йому назустріч ступив стривожений спостерігач. Айша знала його по імені – Гостроокий, – позаяк він був одним із кращих спостерігачів у племені, справді гострооких, тут із прізвищем не помилилися.

– Айшо! Воїне Додо! – виголосив він. – Пробач мені, жрице, за погані новини, але щойно на заході спрацювали сигнальні ракети.

– Це можуть бути звірі? – запитав Додо.

Він насторожився, підібрався і тепер ще більше нагадував Айші кугуара – такий же сильний, швидкий і небезпечний!

Звірі жили на зарослих вулицях Сіті як у лісі, і з кожним роком їх ставало все більше і більше, але сигнальні ракети на кордонах були встановлені на зовсім іншого звіра.

– Ні, – похитав головою спостерігач.

Додо кивнув і повернувся до Айші.

– Не хвилюйся, жрице. Вранці я все зроблю.

Вона змахнула рукою, відпускаючи їх, і підійшла до вікна.

За склом простягався Сіті. Її Сіті. Ніч уже огорнула його вулиці, і сусідні будинки здавалися темними замшілими брилами. Але Айша знала, що за стінами мерехтять вогнища, герли готують вечерю своїм челам, укладають спати дітей. На дахах найвищих будинків сидять спостерігачі і стережуть кордони, а внизу безшумно ковзають по вулицях трійки і п’ятірки вартових, що охороняють нічний спокій від непроханих гостей-мародерів. Сіті жив своїм життям, а Айша всього лише допомагала йому вільно дихати.

Вона зняла туфлі і стала ще меншою на зріст.

Струнка, добре складена, невисока, смаглява, з явною домішкою крові Нігроу або лати, із хвостом важкого густого волосся, яке діставало до сідниць, вона, можливо, не була красива, але здавалася такою, особливо у порівнянні з жінками племені, висмоктаними ранніми пологами і постійними вагітностями.

Традиційно головна жриця не мала постійного чела, але один раз виносила і народила дитину. Згідно з Законом, вона повинна була народжувати доти, доки не народить дівчинку-спадкоємицю, але Айші пощастило – потрібне сталося з першого разу. Закон також говорив, що вихованням дівчинки жриця не займається, у неї вистачає інших турбот – і дочку виховувала інша сім’я.

Айша дістала з буфета відкриту пляшку вина і налила собі келих. Червоне, терпке, пахне сонцем і виноградом. Вона зробила кілька невеликих ковтків, а потім із насолодою облизала губи.

Іноді вона бачила доньку, але особливого почуття до дитини не відчувала. Дівчинка була необхідністю, вимогою Закону, і Айша не вважала її зовсім своєю, незважаючи на те, що та була схожа на неї як дві краплі води.

Дивлячись на маленьку темноволосу бейбі, Айша прислухалася: чи не защемить у грудях? Але в грудях нічого не щеміло. Красива бейбі, миленька, але не більше. Свої привілеї та обов’язки жриця любила більше, ніж дитину, і це було правильно. Закон мудрий: жриця повинна любити своє плем’я, а не свою сім’ю.

Айша допила вміст келиха і, на мить замислившись, вирішила, що сьогоднішню ніч вона проведе одна. Ранок обіцяв бути цікавим – вона буквально відчула ніздрями запах горілого пороху і розігрітого збройного мастила – вона обожнювала ці аромати бою та смерті. На Сіті давно не робили набігів, а одинаки, які спокусилися на наживу, були лиш убогим приношенням Нещадному. Похоронні вогнища горіли все частіше, значить, він не отримує достатньої уваги і гнівається.

Жриця глузливо гмикнула, але мимоволі потерла плече, де в ряд було витатуйовано сімнадцять магічних крапель. Вона не вірила в жертвопринесення, в молитви і знала, що скільки живих не спалюй в одному вогні з мертвими, настане час… І ніхто не в змозі відстрочити прихід Нещадного. Але люди вірили.

Айша скинула із себе одяг і з насолодою лягла на чисті простирадла.

Скільки б днів або годин (або навіть хвилин) їй не залишилося, це будуть хороші години. Вона проживе їх, як хоче. А коли прийде її час…

Ну, значить, він прийде.

* * *

Підвал виявився розграбованим, Білка з Книжником побачили це відразу, як відчинили прирослі до одвірка двері.

– Даремно ми піднялися завчасно, – констатував Книжник, позіхаючи. – Дивись, тут і ковалі побували, все залізо обдерте.

– Нічого, – бадьоро сказала Білка і позіхнула сама, – чим далі від цього місця ми будемо, тим краще. Птахи ще сплять, і це добре.

Ліхтарик в її руках бадьоро гудів, світлове коло нишпорило по купах сміття, уламках стелажів, якихось незрозумілих пластмасових залишках, шматках запиленого поліетилену.

– Пішли, – запропонувала Білка. – Чого розсиджуватися?

Пляма світла ковзнула по засипаній пилом і трухою підлозі, пробігши по стіні…

– Ану підсвіти… – попросив Тім.

На великому плакаті колись була надрукована реклама. Основа була паперова, тому і збереглася, фарби проглядалися погано – підвал відволожився, але зображення вгадувалося – де контурами, а де тінню…

– Так, – сказав Книжник серйозним голосом. – Від телефонного номера, звичайно, користі мало. А ось адреса… Адреса нам може стати в нагоді.

– Що це? – з подивом запитала Білка з темряви.

– Наш шанс перебратися на той бік, – відповів Тім. – Без усякого моста.

* * *

Додо підняв по тривозі два загони варти.

П’ятеро хороших бігунів повинні були вирушити на північ, туди, де спостерігачі засікли зграї потривожених птахів. Їм належало в разі чого викликати допомогу ракетами. А повний десяток чистильників із двома кулеметниками для прикриття призначався для рейду на захід.

Третій загін варти в повній бойовій готовності залишався на місці, чекаючи сигналу від спостерігачів, щоб вирушити або на північ, або на захід, залежно від обставин.

Сам Додо збирався очолити важкоозброєний десяток, він нюхом чув на заході серйозну заваруху.

Коли загони висунулися до воріт, з’явилася Айша. Вона була вдягнена по-похідному, з автоматом через плече, і вела за вуздечку одного з меринів. Коней фармерів у Сіті не продавали, купити можна було лише мерина або мула, та й то неймовірно дорого, за зброю або вибухівку. Вибухівку доводилося вимінювати в Тауні, там її витоплювали зі снарядів, що залишилися на артилерійських складах. Загалом кожен мерин або мул обходився Сіті в таку кількість ніштяків, що і підрахувати було страшно. Але у Айші був свій мерин, їй годилося мати найкраще.

– Живи вічно, Айшо! – сказав Додо, схиляючись перед жрицею.

– І тобі довгого життя, Додо!

Айша підбадьорливо торкнулася його руки, і гігант почервонів від збентеження.

«Треба буде запросити його до себе, – подумала вона, ховаючи глузливу посмішку, – а то він скоро почне непритомніти при моїй появі».

Додо був хороший. Дуже гарний. Може, тому Айші подобалося мучити його, то наближаючи до себе, то віддаляючи.

– Я вирішила розвіятися зранку, – повідомила жриця, легко, майже не торкнувшись стремена, скочивши в сідло. – Ти не заперечуєш?

Начебто він міг заперечувати!

– Там може бути небезпечно, Айшо, – пробубонів Додо.

Бронежилет був йому дещо замалий.

– Я знаю, – відгукнулася жриця. – Саме тому і їду з тобою, Додо! Ти ж захистиш мене в разі чого?

Додо ледь чутно загарчав, прикладаючи руку до серця.

...