– Це тобі для роздумів, – сказала Білка неголосно. – Я знаю Тома не перший день. Він молодший за нас із тобою на пару зим і, коли я прийшла до нього в перший раз, він мені здався не челом – тіном. Тоді я вдало сходила в Сіті, принесла ніштяки на обмін…

Вона помовчала.

– Загалом, я не помітила хвіст і привела сюди трьох челів із племені Сіті. Одного з них він застрелив. Другого вдалося вбити мені. А третій отримав кулю в коліно…

– І?

– Том прибив його живцем до стовпа на кордоні з Сіті. Не полінувався з’їздити і прибити. Спустив пораненому шкіру з плечей, перебив другу ногу і залишив помирати на стовпі, як опудало на кукурудзяному полі.

– А ти?

– Я йому допомогла. Я тримала бранця, поки Том прибивав його цвяхами. Він мав повне право застрелити мене, Книжнику. Я привела до нього в будинок чужих. Це була моя провина. Але я робила це не тому, що хотіла спокутувати провину.

– А чому?

– Тому що це було правильно. Він попередив – не лізьте. Й іншого способу зробити так, щоб йому повірили, не було.

– Навіщо ти мені це розповіла?

– Тут немає мирних челів, Книжнику. Жодного.

Він усміхнувся сам собі. Вона не могла розгледіти його усмішку.

– А я?

– Що ти знаєш про себе, Тіме? – промовила вона втомлено. – Нічого! Спи.

– Але якщо ти нікому не віриш, Білко, чому ми тут?

– Завтра ти зрозумієш все сам. Спи.

– Живи вічно, Білко.

– Живи вічно, Книжнику!

І він заснув.

* * *

Світанок розгорався повільно.

Із північного заходу дув холодний вологий вітер. Було зимно. Цикади замовкли ще під ранок, і замість них надривалися жаби, яких було вдосталь біля струмка.

Книжник не спав.

Не спав не тому, що не хотів, просто ферма починала жити і шуміти задовго до того, як сонце пофарбувало обрій усіма відтінками рожевого і пурпурового.

Спочатку закричав півень, та так закричав, що Книжник підскочив над карематом, як мінімум, на фут. Потім почали мукати корови у хліві – прийшов час ранкового доїння і молоко, що заповнило вим’я, змусило їх турбуватися.

Чути було, як Ева загриміла м’ятими відрами, потім глухо прогавкав Ікло, брязнув ланцюг, на який його саджали на день. У фармерському будинку заплакала розбурхана дитина.

– Пора.

Голос Білки пролунав із напівтемряви – її все ще приховувала тінь.

– Як ноги, Книжнику?

Він поворушив пальцями.

– Краще. Не болять.

– Це добре. Взувайся.

Він знайшов черевики і натягнув їх на ноги.

– Готово.

– Де твій пістолет?

– Пістолет?

Він згадав про зброю, яка дісталася йому від Ноги.

– Ага…

Кобура знайшлася поруч із рюкзаком, під курткою.

– Тут.

– Перевір.

Він покрутив вологий пістолет у руках і витер його полою светра.

– Начебто в порядку.

– От і добре. Пішли.

Він почув кроки, потім двері відчинилися – у комору ринуло рівне рожеве ранкове світло.

Він устав і намацав лямки рюкзака.

– Рюкзак залиш, – наказала Білка.

Вона теж була без нічого, навіть без куртки, незважаючи на мерзлякуватий ранок. Джинси, худі, автомат у руці.

– І у разі чого не висовуйся, за мною тримайся.

– А що таке може статися?

– Нічого. Просто не висовуйся.

Вони пішли до дому через внутрішній двір – Білка попереду, Книжник плентався позаду.

Ева помітила їх від дверей корівника і помахала вільною рукою:

– Заходьте в кухню, сніданок готовий!

Том уже снідав, сидячи за великим струганим столом. Перед ним стояла глибока миска з кукурудзяною кашею, рясно присмаченою пахучим свинячим салом, і кухоль гарячого молока. Рот фармера був зайнятий їжею, тому вітання він промугикав нерозбірливо.

Пахло від каші так, що в животі у Книжника забурчало, немов учорашньої ситної вечері зовсім не було. Він із насолодою з’їв немаленьку порцію, запив усе молоком і, не втримавшись, облизав ложку, немов зголоднілий кід.

Том теж закінчив їсти, а Білка залишила порцію практично неторканою. Зате Друг вискочив із каптура її худі і насолоджувався новою скоринкою, сидячи на самому краю стола.

– Ева підготувала вам їжу, – сказав фармер, набиваючи тютюном дерев’яну трубку. – Знайдете біля входу.

Білка вийняла з кишені два магазини, які набивала вчора ввечері, і поклала їх на стіл, поруч з мискою.

– Це вам. У подяку. Живіть вічно!

Том кивнув.

– Легкого шляху.

– Є розмова, – продовжила Білка, дивлячись фармеру в очі.

– Говори.

Він підійшов до печі і понишпорив у вугіллі короткою кочергою.

– Ти бачив наші рюкзаки?

– Бачив.

– Вони дуже важкі для нас.

– Ну, це не проблема, – знизав плечима Том, розпалюючи люльку від жарини. – Залиште частину вантажу у мене. На зберігання. Або… – він із задоволенням випустив густий сірий дим, – або, якщо не довіряєте, просто зарийте десь у затишному місці. Я ще вчора здивувався, побачивши такі мішки. Ти і половину дороги до Сіті не пройдеш, як Бігун уже висітиме у тебе на загривку… Навіщо ти стільки несеш із собою, Білко? Небіжчику не потрібні ніштяки.

– Зате живим треба платити за нічліг.

Вона підборіддям показала на магазини на столі й додала:

– І за їжу. І за прохід по територіях.

– Сіті не дасть тобі прохід по територіях, – заперечив він. – Ні за які ніштяки. Ти у них як кістка у Ікла в горлі.

– Я знаю, – кивнула Білка. – Тому хочу зробити тобі пропозицію.

– Слухаю.

– Усе, що в рюкзаках, – твоє. Ми поїдемо далі без нічого.

– Поїдете? – перепитав він. – На чому?

– Ти продаси нам коней.

Він дивився на Білку через тютюновий дим холодним, неприязним поглядом, і Книжник подумав, що якби вчора йому довелося побачити, як Том може дивитися на співрозмовника, то він ніколи б не назвав його мирною людиною.

– Я не продам вам коней, – процідив фармер голосом, від якого залишки молока в кружці Тіма ледь не створожились. – Ти, мабуть, із глузду з’їхала, Білко. Коні – це життя для мене і моєї родини. Забудь.

– У тебе шестеро коней, Томе. Продай мені двох, найстаріших. Я заплачу тобі велику ціну.

– Іди, Білко, – сказав фармер. – Забирай свого дружка – і йди. Ми вчора про все домовилися. Їжа біля входу. Коней тобі не бачити.

– Старий кінь і поганенька кобила. Я віддам тобі все, крім аптечки і двох сотень патронів. Там є чим поживитися, Томе. Ти не пошкодуєш. Нам не втекти від погоні на своїх двох.

– Це не моя турбота, Білко. Можеш викинути своє добро в струмок або закопати. Угоди не буде.

– Шкода.

Вона встала і простягла Другу долоню. Той негайно вибіг на плече і зник у своєму улюбленому гнізді за її плечима.

– Ти не залишив мені вибору, Томе.

Ствол автомата дивився фармеру в груди.

– Не хапайся за зброю, я не хочу тебе вбивати.

– Ти вирішила мене пограбувати, Білко?

Вона похитала головою.

– Я віддам тобі справедливу плату за твоїх коней, Томе. Обіцяю.

– Я не продаю коней, – сказав він. І буквально злетів над столом, немов його виштовхнула вгору туга пружина.

У руці Тома блиснуло сіре лезо довжиною з добрий лікоть, метал зі свистом прорізав повітря. Білка відскочила назад, перекидаючи стілець разом із Тімом, який сидів на ньому і навіть не встиг підвестися. Вістря меча прошурхотіло перед самим обличчям Книжника, ледь не розрубавши йому ніс, і тут він ударився об підлогу спиною, забив подих і інші події спостерігав лежачи.

Вона справді не хотіла вбивати господаря.

Нашпигувати його свинцем, як куріпку кашею, можна було одним рухом вказівного пальця, вона ж зробила випад прикладом і стволом ударила Тома по ребрах. Удар вийшов сильний і точний, фармер буквально полетів убік, змітаючи по дорозі важкі кухонні табурети.

Тепер вони стояли один проти одного.

– Припини, – попросила Білка, тримаючи Тома на мушці. – Облишмо влаштовувати смертовбивства через коней.

– Ти прийшла в мій дім, – прогарчав фармер. Він почервонів, жили на шиї здулися. – І обдурила мене. Я впустив тебе в свій дім, а ти виявилася злодійкою!

– Я нічого не взяла без дозволу. Опусти меч, Томе. Давай домовимося!

Тім відчув, що йому щось устромилося в поперек, просунув руку і намацав пістолет.

У дальньому кінці кімнати знову заплакала дитина, її розбудив шум бійки. За мить до неї приєдналася друга.

Обличчя в Білки стало зовсім злим, кам’яним, на вилицях заграли жовна.

– Це всього лише коні, – повторила Білка. – Я щедро з тобою розрахуюся. Пропоную в останній раз, Томе. У нас немає часу.

Фармер усміхнувся, присів, смішно розвівши коліна, рука його вчинила миттєвий рух, і Книжник, який саме намагався витягти з-під себе пістолет, не встиг помітити сам момент кидка, але побачив лише тінь кинутого в сторону дівчини саморобного меча.

Білка момент кидка розгледіла, повернулася боком, пропускаючи лезо повз себе, ствол автомата хитнувся, втрачаючи ціль…

Том за цей час устиг прослизнути повз стіл, перестрибнути через перекинутий стілець і схопити дробовик, що лежав на саморобній скрині. Він теж віртуозно вправлявся зі зброєю, але у Білки в руках були всі переваги: і позиція, і заздалегідь спущений запобіжник, так що автомат плюнув вогнем до того, як фармер устиг направити ствол в її бік.

Білка стріляла поодинокими. Куля влучила Тому в плече, розгорнула і кинула на підлогу, але він крутнувся в повітрі з якоюсь тваринною грацією і, утримуючи зброю однією рукою, потягнув за спусковий гачок.

Дробовик гаркнув, дріб ударив у стіну і вікно, виносячи тонку раму і старе каламутне скло разом із нею.

І від цього громоподібного пострілу діти закричали по-справжньому.

Книжник побачив, як по щоці Білки немов кігтем провели (одна з дробинок подряпала дівчині обличчя, і по шкірі зразу ж пішли червоні розводи). Потім побачив вираз її очей, як вона піднімає автомат, як ловить фармера на мушку, і зрозумів, що за Томом прийшов Нещадний.

– Ні! – закричав він. – Не треба!

Білка вистрілила ще раз, і куля пробила Тому горло.

Він завалився на бік, судомно хапаючи повітря пальцями, і дробовик знову випалив, але на цей раз у підлогу, зробивши у дошках ґрунтовну діру.

Фармер упав майже на ноги Книжникові, кілька разів здригнувся і затих.

Відчайдушно кричали діти. Запах молока змінився гострим запахом пороху і важким кров’яним духом. У повітрі кружляли шматочки саморобного пижа і дерев’яний пил.

– Що ти наробила? – прохрипів Тім, намагаючись дихнути на повні груди. – Ти ж його вбила! Навіщо, Білко?

Вона повернула до нього своє бліде веснянкувате обличчя, і він побачив її очі – зовсім мертві, холодні.

– Шмарклі витри!

Книжник почав підводитися, намагаючись не вступити в розлиту кров.

За вікнами пролунав незрозумілий шум. Білка ногою штовхнула стілець, що перекривав прохід, і взяла на мушку вхідні двері.

Двері відчинилися.

В Ікла реально було під двісті фунтів ваги. Він залетів у будинок, немов волохатий гарматний снаряд, змітаючи все на своєму шляху. Якби Книжник лишився один на один із таким звіром, то помер би від страху ще до того, як вольфодог стулив би щелепи на його горлі. Але він був не один, тому, коли звірюка стрибнула на них, ледь торкнувшись лапами столу, просто знову звалився на підлогу, немов це могло його врятувати.

Білка встигла вистрілити в Ікла чотири рази, а потім різко впала на спину, пропускаючи зарослу жорсткою сірою шерстю тушу над собою. Вольфодог не міг змінити напрямок свого стрибка, та дівчина, опинившись у нього під черевом, випустила чергу в груди і живіт звіра. Ікло зробив неймовірний кульбіт, намагаючись зловити кулі зубами, вдарився об підлогу, спробував звестися, але перебитий свинцем хребет перетворив його на безногого. Він іще не вмер, але життя стрімко витікало з нього через діри в шкурі.

Біля дверей майнула тінь.

– Не стріляй! – крикнула Білка. – Ево! Не чіпай автомат!

Білка була стрімкою, як атакуючий снейк, але Ева, незважаючи на вагітність, теж рухалася дуже швидко – її автомат лежав на саморобному рундуку біля входу.

Білка стрибнула на неї тоді, коли та вже дотяглася до зброї, збила з ніг…

Коротка черга вдарила в стелю, потім автомат полетів у сторону, а Білка притиснула Еву до підлоги, не даючи рухатися.

– Я не хочу тебе вбивати, – Білка важко дихала. – Зараз ми візьмемо коней – тільки двох коней – і підемо.

– Краще вбий, – прохрипіла Ева.

– Якби твій чоловік послухав мене, то був би живий. Я не хочу твоєї смерті.

– Краще вбий мене, – закричала вагітна. – Вбий мене, суко! Вбий!

Ноги її забили по підлозі, тіло вигнулося, і Білка ледь її втримала.

– Вбий! Мені все одно не вижити самій!

Книжник усе ще не міг повірити в те, що відбувається.

– Стули пельку, – виплюнула Білка їй в обличчя. – Я відпущу тебе, і ти підеш. До своїх цуценят – чуєш, як кричать? Виживеш, нікуди не дінешся. Не на тебе, так на твоє господарство знайдеться мисливець… Встала і пішла!

– Ти – недолюдок, – несподівано тихо сказала Ева, переставши чинити опір. – Ти ж недолюдок.

Вона дивилася на Білку так, немов уперше її бачила.

– Мені потрібні коні, – повторила та з кам’яним обличчям, але Тім бачив, як у мимовільному вишкірі сіпається її верхня губа, оголюючи дрібні гострі зуби. – Без них нам не вижити. Я розплачуся за товар, Ево.

– Здохни першою! – Ева посміхнулася, і ця посмішка злякала Тіма більше, ніж перестрілка або атака вольфодога. – Ти вже за все розплатилася…

Так могла би посміхатися смерть, якби смерть уміла посміхатися.

Так би міг посміхатися Нещадний.

– Хочеш здохнути? – запитала Білка. – Ну, що ж…

У руці її виявився ніж, яким вона білувала діра.

Книжник хотів крикнути, щоб вона не вбивала господиню, що цього ні в якому разі не можна робити, але слова застрягли у нього в горлі.

Ніж злетів над головою Еви і з глухим стукотом увійшов у дошки біля її вуха, начисто зрізавши частину мочки. Бризнула кров, розтікаючись по підлозі і по сорочці вдови фармера, але вона не видала жодного звуку і не відвела ненависного погляду від Білки.

Ніж знову злетів над Евою, вона заплющила очі, чекаючи смертельного удару, але Білка не сильно і дуже точно тюкнула її в скроню масивним руків’ям тесака.

Погляд Еви миттєво згас, очі закотилися за посинілі повіки, рот відкрився, і по щоці побігла цівка рожевої слини.

Книжник устав і озирнувся по боках.

Вчора вони всі разом сиділи за обіднім столом у цій затишній, хоч і злегка захаращеній кімнаті багатого фармерского будинку. Ще п’ять хвилин тому він із Білкою їв сніданок, приготований руками Еви, і навпроти них востаннє в житті смакував куховарство своєї дружини фармер Том, що недооцінив небезпеку гості.

Тепер будинок був розгромлений, господарі мертві і тільки діти продовжували плакати в своєму ліжку, в кутку.

– Неси сюди рюкзаки…

Він озирнувся. Білка стояла біля столу, перезаряджаючи автомат.

– Швидко.

Він, ледь пересуваючи ноги, попрямував до виходу.

– Ворушись! – крикнула Білка.

Тім повернувся до неї.

– Навіщо ти вбила їх?

– Бо нам потрібні коні…

– Ти вбила двох людей…

– Я врятувала двох, – сказала вона здавленим голосом. – Тебе і себе. Тому перестань нити і принеси сюди рюкзаки. У нас немає часу на розмови.

– Ти справді недолюдок…

Він не встиг договорити, як вона опинилася поруч, впритул, і стовбур її автомата боляче врізався йому в ребра.

– Запам’ятай, – видихнула Білка йому в обличчя. – Запам’ятай, ти, ганчірко! Книжковий хробаче! Якщо ти хочеш зробити те, що задумав, навчися вбивати. Навчися виживати, тому що інакше ти здохнеш не завтра! Ти здохнеш прямо зараз!

Але Тіму було не страшно. Він дивився на її бліді від люті очі, на бліду шкіру щік із розсипом веснянок, на вигорілі за літо брови. Від неї пахло потом, порохом і звіром.

– Перестань кричати, – він скривився. – Без мене ти нічого не знайдеш і здохнеш ще до перших холодів. Я твій головний ніштяк, Білко. І мене не можна ні втратити, ні поміняти, ні вбити. Я принесу рюкзаки, але цього, – він обвів рукою розгром, що їх оточував, – я тобі не пробачу.

– Неси, – сказала вона, відступаючи.

Він вийшов у двір, по якому вже бродили кури, пройшов повз корівник, повз перевернуті дійниці, повз калюжі молока, яке вбиралося в землю, повз стайню, де неспокійно топталися коні. Крики захриплих дітей краяли йому серце, він пробував закрити вуха руками, але це не допомогло.

Було досі прохолодно, але обличчя Книжника горіло, наче обпалене сонцем. Тім сам хотів кричати і плакати, але на це не було часу. Нещадний дихав йому в потилицю, і повітря було наповнене його сморідним диханням. Він виволік рюкзаки з комори і побачив, як Білка виводить зі стайні коней – старого, але ще міцного жеребця гнідої масті і рябу кобилку йому до пари.

– Сюди неси, – покликала вона. – Залиш тільки те, що поміститься в сідельні сумки. Не більше. Решта – в будинок.

– Навіщо? – він знизав плечима.

Вона проігнорувала його питання.

– Візьмеш собі дробовик Тома – він для твоїх умінь підійде. Автомат не чіпай.

Друг із її каптура дивився на Книжника блискучими намистинками-очима, але розчулення чомусь більше не викликав.

– Виїжджаємо за півгодини.

– Добре.

– Гей! – сказала вона йому в спину. – Ева жива. Я просто її приглушила. Прочухається.

Тім не обернувся.

Він не відчував ні гніву, ні радості. Він був порожній, як випите куряче яйце.

Книжник побачив, що праворуч від сходів, за огорожею з лози, ростуть квіти. Не дикі, а дбайливо висаджені, доглянуті, скомпоновані за відтінками. Справжня… клумба. Він згадав слово.

Клумба з квітами.

«Тут був щасливий будинок, – подумав він, – а потім прийшли ми. Нам були потрібні коні. І у нас є мета, яка дає нам право вбивати всіх, кого захочемо, – і поганих, і хороших».

Патрони до дробовика знайшлися в шафці біля входу, а сам дробовик довелося витягувати з-під мертвого тіла Тома. На Еву Книжник намагався не дивитися, але вона вже починала приходити в себе, стогнала і переверталася, але все ще не могла розплющити очі. Біля неї на підлозі сиділи діти.

– Усе вже сталося… – повторював про себе Тім. – Усе вже сталося…

Книжник зачинив двері і спустився у двір, до конов’язі.

Вони виїхали на стежку, коли сонце вже почало пригрівати і над травами вже на повну гули бджоли.

Для дробовика знайшлася зручна сідельна кобура, патрони пішли в сумку разом із нечисленними пожитками. Він щосили намагався здаватися спокійним.

Ферма залишилася позаду, за зачиненими воротами.

Деякий час вони їхали мовчки, пристосовуючись до кінського кроку.

Книжник совався на жорсткому сідлі, підводився в стременах.

– Готовий? – запитала Білка через деякий час.

Він кивнув, і тоді вона ударом колін пустила свою кобилу легкою риссю. Кінь Книжника потрусив за нею.

До Тауна залишалося тридцять дві милі шляху.