Роздiл 4

Аруба. Готель «Аквамарин Резорт».

Жовтень

На сніданок Давидови вийшли пізно.

Буфет був хороший – саме так, як і обіцяли рекламні проспекти: удосталь фруктів, сирів, свіжих соків, м’ясних нарізок, здоба, що приголомшувала своїм запахом і виглядом…

За ідеєю, Карина і Денис мали помирати від голоду, але їсти чомусь не хотілося. Вони вибрали собі столик на відкритому майданчику і сіли в щільній тіні величезного куща, який цвів венозно-червоним, ліниво колупаючи в тарілках.

– Кави? – запитав смаглявий послужливий офіціант із нікельованим кавником у руках.

Карина похитала головою, прикриваючи рукою чашку.

– Звичайно. Але тільки не цієї. Принесіть еспресо з бару.

– І мені, – попросив Давидов.

Офіціант кивнув і зник.

– Голова болить? – запитав Денис, спостерігаючи, як дружина потирає скроню.

– Гуде, як порожня каструля, і стріляє сюди, – Карина постукала зігнутим пальцем над правим оком. – Таке враження, ніби в очну ямку забили цвях. І зовсім не почуваюся виспаною. Хоча, що дивуватися? Спали ми мало і джет-лаг… Ти теж маєш вигляд не вельми бадьорий…

– Знаєш, – сказав Давидов, відсьорбнувши апельсинового соку, – ніколи не п’ю спиртного зранку. Не можу – нудить. Але зараз би випив.

– Так випий, – запропонувала Карина, знизавши плечима. – Ти у відпустці. Тобі не треба працювати. Тобі не треба писати. Тобі не треба читати лекції. А те, що треба зробити з дружиною, повір, любий, ти прекрасно зробиш і після кількох келихів вина.

Вона накрила його долоню своєю і всміхнулася. Через головний біль усмішка вийшла сумнуватою, але все одно теплою і щирою.

– Зазвичай ти мої кращі ліки від мігрені, Денисе. Але сьогодні ти не допоміг.

– Гадаю, це стрес, – заявив Давидов.

Очі різало від світла так, що він надів окуляри.

– Який стрес? – здивувалася Карина.

– Вночі, коли нас трясло, ми здорово перелякались. Адреналін, кара міа⁴, річ не завжди корисна. Іноді від його надлишку може плющити і ковбасити мінімум кілька днів.

– Плющити і ковбасити… Письменник! Хто тебе навчив таких слів? Хоча… мене саме плющить. Таке враження, ніби по мені проїхався коток, і зовсім не хочеться їсти всі ці страви – можливо, ти маєш рацію: у нас постстресовий синдром.

Карина випила півсклянки фрешу і знову потерла скроню.

– Дідько! Як ниє! Де наша кава?

– Ось, наближається…

Денис озирнувся навколо.

Атмосфера для пляжного готелю була дещо незвичною. Приїхавши на відпочинок до океану, люди не дуже цікавляться новинами. Тутешня публіка мало схожа на біржових брокерів, для тих були дорожчі готелі. За сніданком могли скаржитися на похмілля, домовлятися про поїздки чи риболовлю, але читати, та ще з таким виразом облич!

– Дивись-но, – сказав він. – Усі з газетами, з планшетами, з телефонами і стурбовані… Чи не здається тобі, ніби щось сталося?

Карина кивнула.

– Треба дізнатися, що.

Від принесених із бару чашок пахло, як і має пахнути від справжньої кави – гірким і гарячим, як сонце, збадьорливим ароматом.

– Ваша кава, сеньйоро! Будь ласка, сеньйоре…

– Дякуємо. У вас є газети англійською? – запитав Давидов, якому було ліньки йти в бунгало за айпадом.

– Звичайно, є, сеньйоре! Ми надаємо гостям пресу! Вам американські газети? Чи місцеві?

Офіціант говорив правильно, по-американськи – «рикаючи» на літері «р».

– Та все одно які, будь-які, але не іспанською. Вас як звати?

– Ауреліо, сеньйоре…

– Скажіть, Ауреліо, а що всі обговорюють? Що сталося? – втрутилася Карина, смакуючи перший ковток обпалюючого напою.

– Як? – щиро здивувався офіціант. – Ви не чули, сеньйоро? Ще вночі цю новину почали передавати по всіх каналах! Це головна подія…

– Ми пізно прилетіли, – перебив його Денис. – То що за подія?

– Жахлива подія, сеньйоре! Страшна трагедія! Учора сталося цунамі на сході Гаїті, на Кубі та в Пуерто-Рико. Кажуть, маленькі острови накрило повністю.

– Цунамі? – перепитала Карина. – Тут, на Карибах? Але в Атлантиці та Карибському морі не буває цунамі…

– Не буду сперечатися, сеньйоро, – офіціант закивав, його явно лякало невдоволення клієнтів. Він був простакуватим старанним хлопцем і зовсім не хотів, аби його звільнили за довгий язик. З постояльцями готелю слід бути якомога чемнішим. – Мабуть, зазвичай не буває, але це було… Я принесу газети, і ви все прочитаєте! Можливо, я щось наплутав, але у новинах повідомляли про тисячі загиблих. Про багато тисяч. Сказали, що хвиля була величезною. Жахливою. І сталося все вночі – близько другої-третьої години… Зараз ви самі все прочитаєте!

– Нас якраз трясло незадовго до цього, – сказав Давидов по-російськи, звертаючись до дружини, поки Ауреліо, збиваючись на біг, заквапився до стійки з газетами. – І ми летіли над Карибами. От дідько… Ми, напевне, пролітали над епіцентром!

– Облиш, Денисе! Ну який стосунок має турбулентність на висоті десяти кілометрів до землетрусу? Де маєток, а де повінь?

Давидов знизав плечима.

– А раптом там як наслідок виник ураган? Або магнітні збурення? Що ми взагалі знаємо про сильні катаклізми? Пригадай, як били блискавки, поки ми летіли! І щодо цунамі, ти, кара міа, не маєш рації. Бували цунамі в Атлантиці. Лісабон, наприклад, змило в середині XVIII століття. Цунамі може бути всюди, навіть на Чорному морі – був би землетрус потужний і рельєф дна підхожий.

Офіціант повернувся, простягаючи місцеву «Дейлі Сан», і Давидови схилилися над передовицею.

На сторінці газетярі надрукували кілька світлин, одна з них супутникова, на якій було видно руйнування на східному узбережжі Домінікани. Це важко було назвати просто руйнуваннями, такий пейзаж міг бути після ядерного вибуху – пейзажу не вистачало тільки згарищ. Друга світлина могла бути зроблена з вертольота або літака, що низько летить, – подробиць стало більше: викинуті на берег судна, розбиті на друзки будинки та руїни змитих готелів.

Денис глитнув. Пальці Карини стиснули його руку, і Давидов перегорнув сторінку, перейшовши до основного тексту статті, але не встиг почати читати, натрапивши на наступну низку світлин.

Світлини з Пуерто-Рико були ще гірші. Набагато гірші. На них можна було розглянути безліч деталей, але краще було їх не розглядати…

Давидов подумав, що він правильно вчинив, що не поснідав. Особливо вразила його дитяча долонька, що стирчить із в’язкого, як загуслі вершки, бурого бруду – горобина лапка зі скоцюрбленими пальчиками-кігтиками.

Holly shit! Але ж це тільки початок… Зараз завали почнуть розбирати, розкопувати, і на берег ляжуть рядами десятки тисяч чорних пластикових мішків. Таке вже траплялося у Таїланді 2004-го.

У горлі заворушився мокрий хутряний клубок, але він силою змусив себе вчитатися у друковані рядки. Оцінки кількості загиблих поки що немає, але експерти… До сраки експертів! Ну які в цих питаннях можуть бути експерти? Сейсмологи… Небувалої сили. Текто-нічний розлом. Виверження вулкана, вважають одні… Інші кажуть про зрушення плити. Ворожіння на кавовій гущі!

Денис згадав про каву і допив її одним ковтком.

– Офіціант не помилився, – видушила Карина, відводячи погляд від газетної сторінки. – Справді – жахливо! Епіцентр був у океані, за сто миль на схід від берега. Боже мій, але ж ми з тобою збиралися у Домінікану. Просто на Арубу виявилося простіше і цікавіше…

– Зачепило і Флориду, але трохи, – перебив її Денис, дочитуючи статтю. – Основний удар прийняли на себе Куба, Гаїті й Пуерто-Рико. Оцінювати кількість загиблих ніхто не береться, окрім експертів, які невідь-звідки тут узялися, ноги б їм у рота, але це більше, ніж на Пхукеті. Набагато більше. Сильно постраждали Британські Віргінські острови.

– Це зовсім близько.

– Це понад сімсот кілометрів від нас, – заперечив Давидов. – Година льоту. Сейсмологи пишуть, що тепер не можуть засікти навіть афтершокових⁵ коливань у районі епіцентру. А це зовсім ненормально – коливання мусять бути! Просто зобов’язано трусити. Може, непомітно для людей, але прилади… А тут враження, ніби землетрусу й не було зовсім.

– Але він був…

– Так. Був.

Карина простягла руку до чашки з недопитою кавою і…

Паралель-2.

Сантаун, Центр, відділ «Сегмент».

Жовтень

…відсмикнула руку і мимоволі охнула.

Поручень кара все ще зберігав холод підземного паркінгу, і їй здалося, що вона вхопилася за розпечений прут. Хотілося подути на пальці та укотре вилаяти себе за передчасно зняті рукавички.

Чомусь трохи паморочилося в голові. Дивне відчуття – драглистий кадр, як у старому кіно. Нібито це не вона злегка втрачає орієнтацію, а хтось інший, кого вона бачить збоку, на екрані викопної моделі телевізора. У роті залишався присмак кави, причому не синтетичної, а справжнісінької кави, тієї, що варта шалених грошей. А скільки, власне, має коштувати кава, якщо за минулий сезон її зібрали менше тисячі тонн на всій планеті? Вчені обіцяють вивести більш морозостійкі сорти, але…

До аромату арабіки приєднались інші запахи. Віддавало чимось нетутешнім, чим у Сантауні не могло пахнути у принципі. Навіть в оранжереї, де в’язкі аромати модифікованих квітів зводили з розуму, такого не понюхаєш. Але Кіра чітко відчувала цей терпкий і настирливий запах. Живий. І не схожий на штучний.

Вона глибоко зітхнула, заплющивши очі.

Під повіками бродили кольорові плями, наче від яскравого сонця, якого вона не бачила вже кілька тижнів – з останнього джампа у Паралель.

– Усе гаразд, Кіро Олегівно? – запитав Вязін стурбовано.

– Я в нормі, лейтенанте.

Треба буде звернутися до лікаря, подумала вона, крокуючи до масивних дверей відділу «Сегмент». Це ненормально. Хоча що скаже лікар? Пропише транквіл або релаксант, настукає на лептопі рапорт начальству і попутно кілька сторінок до дисертації про дивні ефекти у психіці джамперів. Ми для них річ незрозуміла і застрашлива. Не вірити в наше існування вони не можуть – ось ми, є! Куди нас заховати? Але що з нами робити і що ми за звірі такі – для лікарів таємниця, укрита млою.

Поступово, витісняючи солодкий чужий аромат і гіркуватий при-смак кави, у ніздрі все-таки проліз запах мерзлого бетону, старого пилу та льоду. І ще – мокрої та обшарпаної килимової доріжки. Нею пахло особливо чітко та противно. Винні у цьому були охоронці, які стояли, за статутом, обабіч дверей: повéрх термокилимків, покликаних не дати їм відморозити ноги, вони клали під підошви формених черевиків вирізані зі старих килимів клапті.

Фольклор стверджував, що з таким ось килимком зі справжньої вовни під ногами шансів застудити простату набагато менше – спробуй вистояти на захололому бетоні тригодинну зміну і залишитися здоровим! Маячня, звичайно, але позаяк килимки нікому не заважали, охорону не чіпали, і пахло біля дверей відділу «Сегмент» противно – мокрим мертвим собакою.

За її спиною задзижчав двигун електрокара.

Значить, лейтенант Вязін знову їде у приймач. Цікаво, скільки народу сьогодні збере Філіпп? І що, власне, нарили математики?

Кіра простягла долоню в пащу сканера, який негайно спалахнув чистим блакитним кольором.

Охоронці відразу ж утратили до неї інтерес. Вона зробила крок до дверей, цього разу підставляючи під промінь сканера рогівку, замок мигнув зеленим, клацнули, спрацьовуючи, засуви, і Кіра увійшла до відділу.

У «Сегменті» вже було тепло по-справжньому. Тут енергію не економили.

Кіра залишила куртку і штани в роздягальні, перевдяглася в джамп-комбі, змінила боти з підігрівом на звичайне взуття. Вона знову почувалася у своїй тарілці: чітка картинка, правильні запахи, нормальні звуки.