– Всі ви три місяці тому проходили огляд. Звичайний аналіз крові, ви такі здаєте із самого дитинства, і після нього ніколи нічого не відбувалось, але минулого разу після отримання результатів вас було рекрутовано на державну службу в спеціальний підрозділ – джамп-групу, і зараз ви говорите з її командиром. Що, власне, ста-лося? Поясню. У ваших аналізах крові виявлено маркер джамп-гена. У тому, що він у вас є, немає вашої заслуги або заслуги ваших батьків. Це не мутація, потворність і не обраність. Це рецесивний ген, який дістався вам у спадок від далеких предків. Настільки далеких, що важко навіть уявити – можливо, ми говоримо про двісті тисяч років. Або про триста тисяч, зараз це непринципово. Давно – це давно, і різниця у сто тисяч років не змінює сьогоднішніх розкладів, тому цією похибкою пропоную знехтувати. Скажу іще одну дивовижну річ – джамп-ген колись був у всіх, хто народився під цим сонцем, але поступово, незрозуміло чому, молекула ДНК, яка несе в собі запис про ваші здібності до джампа, накопичувала помилку. Помилка в цьому випадку – це «хвіст» із амінокислот, який щоразу після стрибка чіпляється до ДНК джампера. У міру нагромадження «хвостів» і відповідного подовження молекули здатність людей здійснювати стрибки знижувалася і врешті-решт практично зникла. Сьогодні одна людина з десяти тисяч здатна зробити два-три стрибки, одна зі ста тисяч – десяток, одна з мільйона – сотню і лише одна з десяти мільйонів здатна на умовну тисячу переміщень. Таких називають марафонцями, і я один із них. Ви сидите тут тому, що здатні на стрибок, але ніхто – чуєте? – ніхто не знає, скільки джампів ви подолаєте до того, як помилка у вашій ДНК стане критичною. Два? Десять? Двадцять? Втрата здатності стрибати для звичайної людини не означає нічого – це її нормальний стан. Для джампера… Для джампера злам рецесивного гена – безумство або смерть. Так що, колеги, з одного боку, вам пощастило: джамп-група – найпрестижніший підрозділ в армії, і ви відтепер забезпечені люди зі страховкою, що пом’якшить горе від втрати родині, а от з іншого боку… З іншого боку, ви – смертники. Камікадзе³, якщо доводилося чути про таких. Не тільки ваші життя потрібні нашому світу, але і ваші смерті.

Щуплий блондин із трохи кривуватим обличчям і виступаючими вперед зубами, що сидів навпроти Давидова, посміхнувся.

– За такі бабки, – сказав він, оглядаючись на товаришів, – можна і ризикнути. Нам це все говорили, командире. Про цих генів ніхто не розводився, але те, що здохнути можна «на раз» – пояснили. Ти б нам розповів, що таке…

– Встати, – неголосно наказав Кирило. – Встати і відрекомендуватися за формою, джампере. Цього тебе вчили?

Щуплий секунду здивовано дивився на Давидова, а потім підвівся, але без особливого завзяття. Так, від гріха подалі, мало що.

– Джампер Сотников, – доповів він.

– Джампер Сотников, пане джамп-майстер, – поправив його Давидов.

– Так точно, пане джамп-майстер! Джампер Сотников!

Але ж ані дідька ти мене не боїшся, подумав Кирило, дивлячись у вицвілі очі блондина. Звідки ж ти такий взявся, красень-чоловік?

– Ставте запитання, джампере.

– Яке? – здивувався Сотников, але тут же згадав. – Слухаюсь, пане джамп-майстер! Що таке джамп, пане джамп-майстер? У мене п’ять класів школи про всі діла…

– І де тебе знайшли, джампере Сотников?

Щуплий знову посміхнувся, але цього разу посмішка була не кривою, а просто неприємною. Такою, що несе в собі загрозу, чи що?

– У в’язниці, – повідомив він і вишкірився.

Його зуби хоч і виступали, але були бездоганно білі: явний пластик, причому з дешевих, навіть без натяку на колірний підбір. – Чекав суду, пане джамп-майстер.

– Зрозуміло, – сказав Давидов. – Нумо підведіть руку ті з вас, хто пройшов повний шкільний курс!

Таких виявилося півтора десятка.

– Не густо. Спеціальна освіта?

Семеро.

– «Пуголовки»?

Троє.

– Краще, ніж нічого. Ну що ж, джампере Сотников, вважай, що ти знову в школі. Попрошу панів «освічених пуголовків» пояс-нити іншим незрозумілі слова, а я постараюся говорити доступно. Джамп – це переміщення між Паралеллю-1 і Паралеллю Зеро. Переміщення не фізичне – ваше тіло на час стрибка залишається тут. Суть джампа у відображенні електромагнітної матриці вашої особистості в реаліях Серединного світу. Слово «реалії» зрозуміле? Уже добре. А що таке Серединний світ, я поясню трохи пізніше. Слухати і чути, а коли що виходить за рамки доступного – запам’ятовуйте, запитуйте. Перша аксіома – ваше тіло нікуди не дівається. Воно лежить у спеціальному контейнері й чекає повернення вашої особи. Друга аксіома – ваш електромагнітний двійник займає те тіло, яке виявиться поблизу від точки переходу. Скажу чесно, хоча особисто зі мною цього не траплялося, це не завжди людське тіло, і треба бути готовим і до такої ситуації.

– Як це – нелюдське? – запитала зі стільця ліворуч молода дівчина з пофарбованим у два кольори світними фарбами волоссям. Їй було років 25 на вигляд, але могло бути і під сорок – модниця навряд чи обійшлася без відновлювальної пластики. На гарненькому, напевно не раз перекроєному личку відбилося щире здивування і навіть переляк. Форма її зовсім не псувала, навіть підкреслювала деякі деталі не згірше декольте.

Невже їм не говорили нічого на вступній лекції? Чи все цікаве залишили «на потім»?

– Точка переходу, – пояснив Кирило, розглядаючи співрозмовницю досить безцеремонно, але не настільки, щоб викликати звинувачення у домаганні, – призначається комп’ютером. Вона не довільна, позаяк має бути в місці напруження ймовірностей, але випадкова. Я не можу пояснити доступніше, панове претенденти, все це складно і зрозуміло тільки тим, хто теорію джампа розробляв і реалізовував на практиці. Багато хто говорить правильні слова і використовує терміни, але розумне обличчя ще не ознака компетентності. Суть процесу джампінгу відкрито ліченими вченими на планеті. Так що наші «пуголовки» можуть не напружуватися – це не про них. Не будемо вдаватися у теорії, а знати те, що вам треба знати для виконання обов’язку та для того, щоб зуміти вижити. Якщо біля точки переходу є людське тіло, то джампер потрапляє в його свідомість, відтісняючи матрицю господаря на другий план. Якщо людського тіла поруч немає, то джампер займає будь-яке, що підходить за розміром. Якщо немає відповідного за розміром – будь-яке доступне. Якщо ж немає ніякого – то матриця повертається назад, витративши стрибок. Тобто зміна у ДНК у вас з’явилась, але стрибали ви даремно. Так що ви цілком можете стрибнути в тіло собаки, кішки, їжачка або кенгуру, всі вони ще благополучно існують у Серединному світі. Чоловік може потрапити в тіло жінки, жінка – в чоловіче тіло. Головне, стрибнувши, спробувати виконати завдання і не загинути при цьому. Позаяк загибель тіла-приймача у Серединному світі в 90% випадків закінчується смертю джампера в обох всесвітах.

– А решта 10%? – запитав один із «пуголовків», огрядний чолов’яга років сорока – сорока п’яти, лисуватий, із рябим горбкуватим обличчям і нездоровими набряками під очима.

Погляд у нього був розумний, але дуже важкий – неприязний, який буває у сильних людей, які втомилися шукати вихід із безнадійного становища та готові на все для того, щоб вирватися з клітки, куди загнало їх життя. Штафірка. Змушувати його щоразу звертатися до командира за формою, звичайно, потрібно, але позбавлене сенсу і приязності в стосунки не додасть, хоча плювати! «Пуголовка» теж можна зрозуміти. Його зірвали з насидженого місця в якій-небудь правильній конторі, відлучили від дружини і дітей, може, й обридлих, але звичних і зручних. Одягнули у форму, кинули в закритий табір для підготовки джамперів і розповіли, що він тепер мусить померти за батьківщину. Просто мусить.

– Назвіться за формою і поставте запитання ще раз, – наказав Кирило стримано.

«Пуголовок» підвівся і виявився зовсім невеликого росту, але дуже широкий, буквально квадратний, причому без ознак розвиненої мускулатури.

Цікаво, подумав Давидов, як його дресирували? Чи можна взагалі розвинути бойові рефлекси за місяць у такому детренованому тілі, причому до такої міри, щоб вони закарбувалися у подсвідомості й переносилися разом із матрицею при джампі?

– Джампер Куніцин, – повідомив «пуголовок». – Що відбувається з іншими 10% джамперів після загибелі тіла-приймача, пане джамп-майстер?

Кирило знизав плечима.

– Статистика сумна. Матриці повертаються в наш світ, але для джампера це гарантоване безумство, як і при перевищенні ліміту стрибків. Мушу сказати, було кілька випадків, коли повернення пройшло відносно благополучно. Щоправда, через деякий час джампери померли – хто від розриву серця, хто від недіагностованої пухлини мозку, хто від недостатності нирок, печінки або ще чогось… Зв’язати ці смерті із загибеллю тіл-приймачів безпосередньо не можна, але я, наприклад, не потребую доказів такого зв’язку.

Судячи з того, з яким виразом обличчя Куніцин сів на місце, відповідь Давидова йому оптимізму не додала.

– Тепер про те, що таке Серединний світ, або Зеро, і чому саме в ньому ми воюємо з нашим основним ворогом – Паралеллю-2…

Давидов повернувся до білого глянцю пластикової дошки і провів на ній маркером три вертикальні паралельні лінії.

– Земля – це не тільки кам’яна куля з рідким розплавленим ядром, що летить по орбіті навколо Сонця з божевільною швидкістю. Як з’ясувалося нещодавно, наш світ улаштований куди як складніше. Земля – наша батьківщина, наша планета, справді рухається по своїй орбіті навколо Сонця. Але насправді навколо Сонця крутяться іще два паралельних світи.

Він акуратно пронумерував лінії на малюнку.

– Наш світ – це Паралель-1. Чужий світ – це Паралель-2. Як бачите, вони перебувають по різні боки від центральної лінії і, якщо вірити нашим ученим, не можуть спілкуватися між собою. Між ними розташований Серединний світ, він же – Паралель Нуль, або Зеро, за нашим професійним сленгом, для стислості. Зеро розділяє наш всесвіт і всесвіт наших ворогів надійніше, ніж бетонна загороджувальна стіна. І ми, й вони можемо взаємодіяти із Серединним світом, але ходити один до одного в гості нам заборонено самою природою. За ідеєю, така конструкція світобудови мусить заступати наш всесвіт від неприємностей, але насправді…

Він пройшовся повз дошку з намальованим «тризубом» і зупинився біля вікна, заклавши руки за спину.

– Насправді, – вів далі Давидов, дивлячись на те, як розгоряється нічними вогнями Сіті, прокидаючись після денного заціпеніння, – все складніше і гірше. Вже не знаю, кому належить know-how, але той, хто придумав таку систему, мав своєрідне почуття гумору і явно тямив у збоченнях.

Аудиторією прокотився стриманий смішок. Слово «збочення» скоріш за все було зрозуміле всім присутнім: від колишніх в’язнів до «пуголовків».

– Річ у тім, – сказав Кирило, і голос його прозвучав так, що всі у навчальному класі затихли, як за помахом чарівної палич-ки, – що Паралелі впливають одна на одну. Уявіть собі сполучені посудини…

Він ступив до дошки і кількома помахами маркера зобразив популярний малюнок із підручника фізики.

– Між Паралелями немає рівноваги, і те, чого бракує в нашому світі, в надлишку є у них. Вода в їхньому світі перетворюється в нашому світі на пустелю, їхній холод – це наша спека… Ну і так далі…

– І навпаки? – запитав джампер Сотников і тут же, озирнувшись, виправився: – Пане джамп-майстер!

– І навпаки, курсанте… – підтвердив Давидов. – Хоча те, що я вам розповідаю, – колишня чиста теорія, щоправда, тепер уже підтверджена практикою останніх двадцяти років. Ніхто з нашого світу ніколи не був у світі Паралелі-2. Я не фізик, не джамп-теоретик і не зможу пояснити, чому все відбувається так, а не інакше, і чому підвищення температури в нашому світі має викликати відповідне зниження температури у світі наших ворогів. Я навіть не можу з упевненістю стверджувати, що все саме так, як говорять учені. Я суджу за результатами. Уже не пам’ятаю, хто сказав у позаминулому столітті, що практика – критерій істини…

Він повернувся, оглядаючи спрямовані на нього очі, пробігся поглядом по обличчях.

– Незнайомі деяким слова пояснять ваші товариші, але, як я обіцяв, пізніше. Тепер головне, панове курсанти… Далі піде те, заради чого з вас узяли розписки, те, заради чого ви присягали і зібрані тут. Ось уже двадцять років ми ведемо війну з Паралеллю-2, але війна ця проходить не на їхній і не на нашій території: поле бою – Світ Зеро, і відбувається це тому, що наші три світи зв’язані один із одним мережею силових полів, так званих спиць і джгутів. Між джгутами і спицями є різниця, але зараз ми не будемо на ній зупинятись. Існують точки ймовірності, які розраховуються нашими комп’ютерами. У цих точках відбувається кріплення спиць і джгутів до спеціальних вузлів простору. Часто це пов’язано з артефактами, які розташовуються у Світі Нуль. Що таке артефакт? Артефакти – це різноманітні штучні споруди – піраміди, старі кургани, стародавні стели, дольмени, які можуть ховатися де завгодно – в лісах, під водою, в містах… Вони слугують джерелами енергії та місцем кріплення для спиць – нерухомих силових ліній, розташування яких легко вираховується за спеціальним алгоритмом. Якби ми знали всі вузлові точки ймовірності – війна давно б завершилася на нашу користь. Але…

Давидов розвів руки у вибачливому жесті.

– На жаль… Силові коридори зовсім нестабільні й перемикаються між вузлами закріплення хаотично. Таким чином, знаючи місце розташування артефакту, ми можемо визначити час, коли він слугує кріпленням для спиці лише з певною часткою імовірності. Перемикання йдуть постійно, мішень рухається – знищити ціль легко, але треба її вчасно виявити і встигнути зруйнувати кріплення… А це завдання іншої складності. Я зрозуміло пояснюю?

Аудиторія схвально загула.

– Значить, зрозуміло, – резюмував Кирило. – Запитання?

– А що дає руйнування кріплень?

– Теоретично, якщо розірвати зв’язок між Паралелями і Зеро, то наш світ має через деякий час повернутися до норми. Норма, для простоти розуміння – це те, що було сімдесят років тому. Саме ті межі кліматичних зон прийнято називати точкою відліку. Ми мусимо «від’єднати» Паралель-2, відкинути їх убік, припинити перетікання. Це наше завдання, панове курсанти. Смерть ворожої Паралелі – це наше з вами життя. Життя наших дітей.

– Ви хочете сказати, – зауважив курсант Куніцин, зморщивши широкого лоба, – що в той час, як ми намагаємося від’єднати від Серединного світу Паралель-2, вони роблять те саме з нашим світом?

– Так, – відповів Давидов просто. – Це так. Це війна, а війна полягає в тому, що одна сторона хоче знищити іншу та перешкодити їй знищити себе. Паралель-2 протидіє нашим джамперам і атакує вузли кріплення наших спиць. Ми протидіємо їхнім джамперам і знищуємо їхні кріплення. Усе як у дорослих, Куніцин, усе по-справжньому. Це складні бойові завдання, які вам доведеться виконувати. Але це ще не всі складнощі. Спиці принаймні стабільні якийсь проміжок часу. Але ж є ще й джгути…

– Джгути? – перепитала двоколірна дівчина-дама.

– Джгути, – Давидов підійшов до дошки. – Джгути – це непостійні зв’язки, не зав’язані на артефактах. Вони не менш міцні, ніж спиці, та важливі для наших цілей. Обчислити їх важче, хоча знищити вузли їх кріплення простіше – це все-таки не піраміди у повітря піднімати чи гірські масиви руйнувати.

– То до чого кріпляться джгути? – запитав Куніцин.

– До людей, – сказав Кирило і намалював на дошці схематичного чоловічка.

Ручки, ніжки, огірочок…

– До джамперів?

Курсант Куніцин недарма був «пуголовком». Він ставив правильні запитання.

Давидов зробив невелику паузу, недостатньо театральну, але вона помітно підняла градус уваги в аудиторії.

– На жаль, – він акуратно закрив маркер ковпачком і поклав його біля дошки, – ні. В принципі, джгут може кріпитися до кого завгодно – зокрема й до одного з нас, але врахуйте – нас дуже мало, а отже, і ймовірність такої події мала. Джгути з’єднують Паралель із Серединним світом. Дія джгута ґрунтується на властивостях ДНК-носія, а це дає вченим підстави припускати, що у таких-от особливих людей у кожному з трьох світів є відбиток…

– Однакові ДНК? – знову встряв курсант Куніцин, цікавість в якому однозначно перемагала інстинкт самозбереження. Він пирхнув, як пес, що нюхнув перцю. – Це неможливо в принципі!

– Неможливо? – перепитав Кирило. – Невже? Тоді тобі, курсанте, доведеться іще не раз сильно подивуватися з того, що відбувається. Усе, що я вам розповідаю, іще двадцять років тому можна було викласти тільки психіатру, а тепер на цю тему написано сотні грубих томів, десятки гігабайтів. Література закрита, але вона існує. Немає нічого неможливого, ми просто мало знаємо про світ, в якому живемо. Джгути завжди кріпляться до живих людей. І у цих людей у кожній з Паралелей є свій двійник. В усіх трьох світах, зокрема й у Зеро. І якщо це важко зрозуміти, раджу взяти на віру. Щоб не дуже переживати, коли доведеться стріляти в лоб одному зі своїх або…

Він подивився на курсантів і розсунув губи в посмішці.

– …самому собі.