Напевне, позначилися втома, стрес або побічка від ефекту «всихання» ДНК. На лічильнику стрибків, убудованому в наручний годинник турботливими техніками, мерехтіли цифри 95. Іще п’ять – і буде сотня. Новий рекорд десятиліття. Кажуть, Вол колись стрибав більше сотні разів. Іскандер – чи то сто п’ятдесят, чи то сто вісімдесят. Голикова стрибала до сотні. Але це все… Решта за останні десять років до таких цифр не дотягли. Ботанік спікся на шістдесят третьому, при ній і спікся – Кіра чудово пам’ятала, як Ерік розплющив очі і вона, стоячи за скляною стіною джамп-боксу, побачила безумство, що кипіло в них. Він устиг розгромити установку і покалічити двох техніків, поки не помер від передозу транквілу. У нього всадили добрий десяток інжекторів із ліками: таким можна звалити п’ятсоткілограмового білого ведмедя, а він не падав і не падав, аж поки не заблокувало центри дихання і не зупинилося серце.

Після оверджампа Ботаніка Кіра, у якої тоді було менше тридцяти стрибків, хотіла піти, але не пішла. Якби хтось запитав її чому – не відповіла б. Чи не тому, що хотіла зберігати мотиви в таємниці, а тому, що справді не знала. Не знала – і все.

За штабним дисплеєм стояв Кірсанов.

Його лисий шишкуватий череп впадав у вічі просто від дверей – бліда куля, вкрита западинами та горбками. Схоже на те, що начальника служби матзабезпечення покусав рій диких бджіл. Олексій Гаврилович живих бджіл не бачив років десять, а то й більше. Він нікуди із Сантауна не виїжджав, причому не тільки з міркувань безпеки та секретності, а й тому, що щиро вважав: йому поза стінами Бази робити нічого. Шишки, здатні перетворювати голову господаря на якусь подобу дуріану, розташувалися на його черепі від народження. Лікарі говорили, що у Олексія Гавриловича сталося рідкісне генетичне відхилення, і волосся його тепер росло не назовні, як в усіх людей, а всередину – під шкіру. Вигляд все це мало не вельми апетитний, Кірсанова у компаніях не шанували, пащекуючи про його потворність. Особливо відчайдушні або необізнані про вибуховий характер Олексія Гавриловича намагались похихотіти за його спиною. Подейкували, що кілька таких от сміливців про свою нестриманість пошкодували, і сильно, але, можливо, розповіді про мстивість начальника служби матзабезпечення виявилися звичайною вигадкою, легендою, покликаною наводити страх на оточення. У результаті, ставити запитання дурнів не знайшлося. Ті, що цікавилися, замовкли.

Сам Кірсанов свою своєрідну зовнішність ніяк не коментував – не вважав за потрібне. Єдиною думкою, на яку Олексій цілком покладався, була власна. Думки інших він не завжди слухав, і ще рідше – враховував.

Колись, на зорі джампа, Кірсанов кілька разів стрибнув, але потім його було усунено від оперативної роботи і наказом начальника штабу переведено на матзабезпечення – Базі знадобилися його здібності аналітика та вміння знаходити спільну мову з науковцями. Джампером він виявився слабким, не позбавленим сантиментів, що ніколи і ніким у серйозних конторах не схвалювалось.

Очі у нього справді були добрими – тут Кіра не заперечувала, але назвати Олексія Гавриловича людиною сентиментальною міг тільки той, хто ніколи не стикався з ним у реальному житті.

Саме Кірсанов, отримавши від математиків вірогідну модель, давав джамперам рекомендації щодо проведення бойових акцій, вказуючи на можливі точки дестрою і людей, знищення яких могло призвести до зміни у структурі Паралелі-2. Гарна роботка для добряка, чи не так?

Побачивши Кіру, Кірсанов заклично махнув рукою.

– Здрастуй, Кірочко, здрастуй!

Темні очі під рудими бровами дивилися холодно, але рот начальника матзабезпечення був розтягнутий в усмішці.

Він провів долонею по маківці, немов пригладжуючи неіснуюче волосся.

– Сідай! Вибач, що споганили вихідні.

Як усякий хороший оперативник, Кіра була трошки емпатом – Олексій здавався напруженим, не злим, але дуже зібраним, зосередженим. Значить, часу реально мало. Кірсанов нечасто б’є у дзвони, не маючи на те вагомих причин.

– Усе гаразд, – повторила Кіра вже всоте за день. – Іще когось чекаємо чи я можу вдягатися?

– Чекаємо, але пізніше, – відповів Кірсанов. – Хвилин так за десять. На кільцевій із заходу замети, розгрібають… Сідай, Кіро Олегівно, і видихни. Точка входу через, – він подивився на годинник, – сорок чотири хвилини. Так що час є. Сама ти сьогодні не підеш. Чаю хочеш?

– Турбуєшся? – посміхнулася Давидова, влаштовуючись у кріслі. Крісло було терте, м’яке, з трохи продавленим сидінням. Затишне, але не домашнє. Від нього пахло казенним. Тут від усього пахло казенним, навіть від Кірсанова. Хоча він був нічого собі чолов’яга. Правильний, жорсткий, але й з бажанням іноді пофілософствувати – такий собі казармовий мислитель.

– Аякже! – Олексій Гаврилович знизав плечима. – Дивно, якби я не турбувався про свого джампера. Тим більше, про такого, як ти, Кіро.

Він клацнув кнопкою електрочайника, і нагрівач запрацював: під білою пластиковою кришкою замерехтів червоний вогник. Ледь чутно завирувала вода.

– Невже? Так у тебе зараз півсотні діючих джамперів, Кірсанов. Чим же я така особлива?

– Дев’яносто шостий стрибок, – Кірсанов не звернув ніякої уваги на її іронію. – Сотня без чотирьох. За двадцять років з моменту відкриття стрибків тих, хто переступив за сотню, можна порахувати на пальцях. Причому на пальцях однієї руки. А раптом усе? Скінчилася батарейка? Саме сьогодні, зараз – раз! – і скінчилася. Не страшно, га?

Давидова подивилася на нього і заперечно похитала головою:

– Не страшно.

– А мені – страшно. Я щоразу, коли підписую тобі джамп, про це думаю. І боюся. За тебе боюся. За хлопців боюся. З мене за припустимі втрати ніхто не спитає. Але, Кіро, я хочу, щоб тобі було страшно. Щоб ти вчасно зупинилася.

– Мені не страшно, – повторила Кіра вперто. – Щось ти, Олексію Гавриловичу, не те кажеш. Ти ж маєш мене підбадьорювати, твердити, що в мене попереду вічність. Мені ж за три чверті години стрибати невідь-куди, душогубством займатися, наш хворий світ рятувати. А ти мій бойовий дух підриваєш… Мені треба про обов’язок міркувати, про виконання завдання, про повернення, кінець кінцем! А про те, що кожен стрибок може мене вбити, мені згадувати ні до чого!

Він узяв закипілий чайник, налив у кухлики окріп і щедро сипонув туди чайного концентрату. Вода миттєво забарвилась у густий коричнево-золотий колір, і по кімнаті війнуло сильним квітковим ароматом. Кіра знала, що смак цього пиття куди гірший запаху, але все-таки із задоволенням узяла в долоні гарячу посудину й обережно надпила, ледь торкаючись губами трохи вищербленого краю.

Кірсанов теж сьорбнув із кухлика, злегка обпікся, чмокнув невдоволено губами і, сівши у своє крісло, запитав:

– Ні до чого, значить? І ти про це зовсім не думаєш? Ти вже підійшла до сотні, а це на сьогодні рекорд! І рекорд не спортивний, від тебе і твого вміння не залежить. Просто так вийшло. Джампер, що дожив до сотні, – це кунштюк, його б у Кунсткамері показувати, цього джампера… За незвичайні властивості організму.

– Так останнім міг бути будь-який зі стрибків, – сказала Кіра. – І п’ятий, і десятий, і 66-й! Ти ж знаєш – заздалегідь ніхто й нічого не відчуває. Не можна передбачити, коли скінчиться батарейка, і може, це й непогано – просто в якусь мить погасять світло… І на цьому все…

Кірсанов помовчав трохи, зморщив ніс і, дивно відставивши мізинець, почухав ним брову.

– Як це манірно, Давидова. Щоб не сказати, як нерозумно. Проте перешкодити тобі я не можу. Джампери – вони витратний матеріал. Ти вже вибач, що мені захотілось, аби ти жила далі. Не маю я рації. Мені треба твій бойовий дух піднімати, чи не так?

– Чого ти злишся, Олексію? – сказала Кіра неголосно. – Ти спитав – я відповіла. Ти мене з ліжка витягнув. Із тепла, від пляшки вина, від чоловіка. Я приїхала не тому, що хотіла. А тому, що – треба! Я знаю, що це треба. Ти знаєш, що це треба. Можливо, саме сьогодні нам вдасться повернути собі наш старий світ. Ми ж для цього працюємо, чи не так, Кірсанов? У це віримо?

– Ти сміливіша за мене, Давидова.

– Дурниці, – сказала Кіра. – Я не знаю, що страшніше: йти в джамп чи чекати, коли повернуться ті, кого ти туди відправляєш. Я б із тобою не помінялася.

– Ніхто б зі мною не помінявся, – Кірсанов підвів на неї погляд (погляд, ще хвилину тому розгублений, шукаючий, змінився, став звичним – розважливим, жорстким, немов останні кілька фраз виморозили з нього всі емоції) і посміхнувся. – Облиш надію, всяк, хто тут сидить… Ти – кругом права. Моя лямка – мені й тягнути. Знаєш, Кіро, була така легенда у греків про перевізника Харона. Робота у нього була на вигляд проста – возив народ із одного берега річки на другий. В один кінець. Тільки ось два береги – це берег живих і берег царства мертвих. А річка, що між ними тече, – Стікс, річка забуття. І він плаває вічно туди-сюди, туди-сюди. І йому не пристати – ні до живих, ні до померлих. У лихолітті…

Олексій Гаврилович повів плечима, немов щулячись від холоду, і вів далі:

– Таку роботку можна отримати тільки за гріхи, причому за гріхи тяжкі – й ніяк не інакше.

– Я знаю, хто такий Харон…

– Хто б сумнівався!

– Це не ти.

– Ну звичайно! Який із мене перевізник? Я – начальник групи матзабезпечення. Я навіть не оперативник. Ти пробач мені, більше я тебе діставати не буду. Ти дівчинка доросла, знаєш, що робиш. Значить, так… Приступимо до справи. Сьогодні поведеш групу…

– Свою? – перебила Кіра.

– Свою, – заспокоїв її Кірсанов. – Андрон, Річ, Сипуха. Тільки без Котлетки підете. Вона другу добу в ізоляторі: вірус. Температура під сорок. Рветься в бій, але слабка, як ведмідь навесні. З тобою підуть тільки четверо…

– Хтось із твоїх людей?

Кірсанов зітхнув, передбачаючи реакцію.

– Стрибунець із тобою піде.

Давидова скривилась, як від зубного болю.

– Це ти даремно! Він знаєш як стріляє? Просто звір!

– У нього чотири джампи! Всього чотири! – невдоволено за-перечила Кіра. – Ти даєш мені в п’ятірку необстріляного курсанта. Спасибі тобі, Гавриловичу!

– Будь ласка, – відрізав Кірсанов і насупився, від чого шкіра на його голові загорбкувалася іще більше. – Ось ти його й обстріляєш. Чи мені його треба з іншими новачками у м’ясорубку посилати? Він не слабка ланка. Хороший хлопець, голова варить – тільки досвіду немає. Піде з тобою.

– Проїхали. Вибач, Кірсанов, я не права.

– Я знаю, – кивнув Олексій Гаврилович, збиваючи тон. Він підвівся, і Кіра укотре подивувалася з його зросту і зовнішньої незграбності. – Дивись.

Він розгорнув на оперативному екрані карту.

– Знайоме місто, – сказала Давидова, примружившись. – Будапешт?

Вона простягла руку і перетворила зображення на тривимірне. – Точно, Будапешт. Світ Нуль. Там зараз тепло. Жовтень. Листя падає. Я тобі навіть трохи заздрю. – Кірсанов рухнув кистю, і частина карти запульсувала, висуваючись на передній план. – Це зона ймовірності. Запасу часу не буде. Півгодини – це півгодини, не сорок і навіть не тридцять сім. Мої розраховувачі кажуть, що навіть 25 хвилин – великий ризик, але у тебе рівно стільки на все про все. Останні п’ять хвилин – твій резерв. Потім зворотного шляху не буде. І наша з тобою сьогоднішня розмова втратить будь-який сенс.

– Що треба робити цього разу?

Кірсанов подивився на годинник. Було схоже, що зазвичай спокійний Олексій Гаврилович злегка занервував.

– Те, що ти вмієш робити найкраще.

– Дивитися на те, як падає листя?

Кірсанов усміхнувся однією половиною рота. Якщо він хотів показатися любчиком, то з цього нічого не вийшло.

– Ну що ти, Кіро! Рятувати наш сраний світ. Якщо зможеш його врятувати, звичайно.