Якого біса? Він гукає мене по імені, але в цьому світі у мене немає імені – я його не знаю! Ох, як боляче!

Давидова заплющила очі щосили, і це, хоч як дивно, допомогло. Біль, звичайно, не пройшов, зате, розплющившись, вона побачила світ хоча чорно-білим, але чітким.

А ще за мить він набув кольору.

Навколо були люди. Багато людей, зібраних її падінням і наступною метушнею. Усі вони кололи її поглядами, затуляли небо…

– Кіро, це ти? – запитав іще раз по-російськи товстун-очкарик. Насправді у нього був не бас, а злегка деренчливий баритон, – не скажеш, що надто приємний. – Жером! Жером! Не смикайся ти! Кіро? Ти чуєш мене?

Вона не одразу зрозуміла, що це хтось із групи. З її групи.

Він сказав пароль. Вона мусила відповісти.

– Андрон? – прошепотіла вона ледь чутно. – Відгук – капіж! Капіж!

І чоловік розплився в усмішці.

– От і добре! От і здорово! Тільки я не Андрон… Я – Річ, Кіро. Річ. Пощастило мені з тільцем цього разу! Встати можеш?

Кіра ствердно кивнула.

– Я одразу зрозумів, що це ти падаєш. Мене самого ледь не поламало об лавку. Давай, піднімайся, піднімайся… – Він простягнув їй руку, і Кіра з радістю вхопилася за вологу, трохи липку долоню. – Вставай, вставай! Немає часу відпочивати, командире!

Давидова підвелася на одне коліно, а потім, крекчучи, випросталась.

– Я знаю… Скільки часу я лежала, Річе? – прошепотіла вона.

– Хвилини дві-три, не менше…

– Я в порядку, – Кіра сказала це вже по-англійськи і якомога голосніше, щоб натовп розчув і втратив до неї інтерес. – Дякую! Спасибі всім! Я вже в порядку!

Натовп розчаровано загудів і почав розходитися: нічого цікавого! Туристка впала, катаючись на роликах, ач дивина! Ні крові, ні переломів, а ні «швидкої»… Нудьга!

Кіра крутила головою, обдаровуючи всіх вдячними усмішками, а Річ підтримував її за талію – стояти на ковзанах після джампа та падіння було дуже складно.

– Решта? – запитала вона тихенько.

– Поки що не бачу. То шукаємо?

– Не маю часу шукати… Обійдемося. Потрібно тільки її знайти.

– Точно, – підтвердив Річ, підставляючи їй плече. – Хоча не думаю, що у такому натовпі ми легко з цим упораємось. Але це не єдина проблема. У нас гості, командире.

Натовп розходився, і це було здорово, але від річки до них наближалися двоє поліцейських. Хлопці як на підбір, таких не гріх і на плем’я розводити – зросту добряче за метр вісімдесят, плечисті, підтягнуті. Чорна форма, наручники, балон зі сльозогінкою, пістолет у кобурі – варіант називався «готовий до будь-яких несподіванок».

«Насправді-то не до будь-яких, – подумала Кіра, дивлячись на спокійні пещені обличчя правоохоронців, простих патрульних, які давно не зустрічали нічого страшнішого за обдовбаного до втрати рухливості наркомана або городянина напідпитку. – Що ж… Сите життя розбещує. Що самовпевненіше, то беззахисніше. За хвилину й у нас будуть пістолети. І кийки. І балони з газом. Це чудово. Це просто сюрприз. Якби ще не ці безглузді ролики, через які роз’їжджаються ноги! І йде обертом від різких порухів голова. Добре, що вона не моя, а прокатна. Точно заробила струс».

– Готуйся, – прошепотіла Давидова на вухо Річу. – Підбери своє черевце, Річе. Будемо їх брати.

І в ту ж мить відчула, як їй жарко. Жарко і навдивовижу приємно. Кірсанов не збрехав – бабине літо.

– Патрульних? – перепитав чогось Річ. – Я готовий, командире!

– Головне, щоб поблизу не виявилося ще двох полісменів. – Кіра сперлася долонями на коліна і швидко озирнулася навколо з-під чубчика, що впав на очі. – Якщо їхня підтримка близько, то розслабитися нам не дадуть. Ось тоді-то і трапляться справжні неприємності.

Поліцейські були налаштовані добродушно і явно не очікували ніяких неприємностей від дівчини-ролера з пом’ятим у падінні обличчям і очкастого товстуна, який підтримував її під руку.

– Jó napot kívánok!

– Jó napot… – привітався Річ.

– Hogy állnak a dolgai? Minden rendben van?

– Köszönöm, minden rendben van…⁶

Стояли хлопці грамотно, але недостатньо далеко від Кіри і Річа. Втім, хто б міг припустити, що впала дівчина і телепень, який взявся їй допомогти, насправді – треновані вбивці з багатим бойовим досвідом?

Кіра хитнулася, ніби втрачаючи рівновагу, Річ вдав, що не встигає її підхопити, молодий полісмен, що стояв ближче до Давидової зробив крок уперед, і Кіра в частки секунди ковзнула йому за спину, виконавши досить складне па, схоже на елемент із екзотичного танцю. Лікоть її здорової руки врізався полицейському в печінку, коліно вдарило у згин правої ноги, і коли хлопець почав завалюватися на спину, Давидова вже взяла його в замок за шию, а пістолет – це виявився потужний полімерний «Глок-9» – уперся бідоласі у праву нирку.

Річ діяв без будь-якої витонченості, па й іншої зайвини – скоротив дистанцію і вдарив другого полісмена в сонячне сплетіння. Від такого удару ніякий прес не врятує, і бив Річ не сильно, а саме так, щоб не вбити, а відправити опонента в нокаут.

– Умпц! – видихнув полісмен, коли кулак некривдного на вигляд товстуна вибив із нього все повітря.

Його пістолет опинився в руках Річа, і той акуратно опустив обм’якле тіло правоохоронця на землю. Кіра стиснула замок, її бранець захрипів, засмикався, але прийом відпрацьовувався на тренуванні сотні разів, а тіло носія виявилося досить сильним для успішного виконання задушливого захвату, так що за кілька секунд і другий правоохоронець, знепритомнівши, опинився на бруківці.

На все разом із розмовами було витрачено лічені секунди.

– Є! – Кіра хитнулась, але рівноваги не втратила. – Бери «сльозогінку» і кийок. Шукаємо…

– Дівчину з рукою на перев’язі. У гіпсі.

Річ перехопив кийок зручніше.

– Наше завдання, – сказала Давидова, – зробити так, щоб з її голови не впав жоден волосок. Решта – за обставинами… Ось, зараз почнеться!

Натовп ціпеніє від несподіванки, але, на жаль, триває це недовго.

Поліцейські, які лежать на землі, та чорні пістолети в руках дивного вигляду цивільних привели в дію груповий інстинкт самозбереження, і людська маса раптово заворушилася, поповзла, як перестоя-ле в теплі дріжджове тісто, видихнула зі стогоном застрягле в сотнях грудей повітря і кинулася врозтіч.

– Почалося! – крикнув Річ верескливо, засміявся гавкучим сміхом і пальнув у повітря. Дзвінкий постріл розпоров спокій і млість теплого осіннього дня, як шабельний удар подушку. – Лягай!

Заверещали жінки.

– Дорогу! – заволала Кіра і теж вистрілила в синє яскраве небо.

Світ Зеро. Будапешт. Угорщина.

Жовтень

Пістолетний постріл ударив за сотню метрів від Кирила. Він

мимоволі присів, ноги стали пружинами, м’язи задрижали від напруження. Навіть у чужому тілі працювали його, Кирила, рефлекси.

Заревів переляканий натовп, і Давидов зрозумів, що зараз почнеться паніка. Люди побіжать хто куди, і якщо знайти ціль серед тисяч перехожих дуже складно, але все-таки теоретично можливо, то виявити об’єкт у рухливій переляканій людській каші цілком нереально. Питання чистого везіння, а воно, як відомо, трапляється рідко і зовсім не завжди у слушний момент.

Клацнуло ще раз.

І ще.

Кирило нарешті побачив тих, хто стріляв: дівчина на роликах – висока, струнка, трохи незграбна через молодість, із красивим подряпаним обличчям, і товстун у смішних рогових окулярах, схожий на китайського божка. Товстун був на вигляд м’яким і рожевим, тільки от посмішка у нього була зовсім із іншої опери, і пістолет у пухкій лапі з образом добродушного телепня явно дисонував, зате з поглядом перебував у цілковитій гармонії.

Дівчина оглядалася, цілком професійно тримаючи пістолет біля грудей, і Давидов миттєво сів, намагаючись не вирізнятися на тлі панічного бігу городян. Момент був небезпечний – беззбройний, сам-один, мінімум двоє озброєних людей за тридцять кроків. Хто вони? Свої? Чи чужі? Але ж не запитаєш! Не крикнеш! А що, коли й цю точку вирахували в іншій Паралелі? Останнім часом таке від-бувається практично в кожному другому джампі, а може, й частіше. І у нас, і у них – хороші обчислювачі, здатні визначити точку ймовірності з максимально можливою вірогідністю. Що це означає, якщо говорити людською мовою?

Давидов почав рухатись, але не подалі від небезпеки, а зовсім навпаки, намагаючись підібратися ближче до дивної пари.

Це означає, що зараз тут, на Набережній, почали операцію дві групи – наша і чужа. Чисельність противника? Невідома. Завдання? Можна припустити, що воно повністю протилежне отриманому мною. І якщо ми мусимо вбити дівчину із загіпсованою рукою, то завдання антагоністів – цього не допустити. Єдине, що втішає, – зараз і свої, і чужі стануть видні як на долоні. Люди з Паралелей не побіжать, вони тут не для того, щоб бігати.

Грудаста матрона у несподівано короткому пальті ледь не збила його з ніг. Вона рухалася зі швидкістю і грацією переляканого носорога (Кирило ще пам’ятав документальні фільми про африканську фауну), і якби їй трапилася на шляху стіна, знесла б її з легкістю. Давидова закрутило, він ледь не впав – дістав кілька відчутних стусанів ліктями, болючий удар по колінній чашечці, але на ногах устояв. Натовп ніс його, але Кирило примудрявся рухатися проти течії, не висуваючись і не випускаючи двох стрільців із поля зору.

Де ж решта? Де його група? П’ятеро його хлопців? А раптом ці двоє – його? Що, коли вигукнути пароль голосніше? Яка ймовірність, що йому тут же не відстрелять голову? От сучі діти! Звідки у них пістолети?

Давидов нишпорив поглядом по натовпу, намагаючись осягнути неосяжне і побачити одразу всю картину (бажано присутність на ній і дівчини зі зламаною рукою), але помітив лише дивного старого у м’якому капелюсі, який, замість того щоб тікати разом з усіма, стояв, немов скеля в течії річки, відштовхуючи особливо спритних своїм ціпком із гумовим навершям.

Старий – це легше. В усякому разі куди як безпечніше для здоров’я, ніж ці pistolero⁷, незважаючи на ціпок. Із ціпком ми ще повоюємо, а ось із «Глоком»…

Ствол уперся йому в хребет, і хтось великий гаряче дихнув у потилицю.

– Спокійно.

Говорили російською, щоправда, з акцентом.

– Не смикайся – вистрелю.

Давидов прорахував свої шанси посмикатись і вирішив, що незнайомця варто послухатися. Зброя була затиснута між його спиною і животом нападника, який щільно притиснувся ззаду. Шансів не було. Взагалі. Головне – не панікувати. Це може бути хтось із своїх, адже так?

– Жером, – сказав чоловік йому в вухо.

Чорт забирай, подумав Давидов.

Йому не було страшно, але дуже не хотілося вмирати.