Роздiл 3

Паралель -2.

Жовтень

Сказати, що на вулиці було холодно, – це нічого не сказати.

Хоча сніг пішов майже п’ять годин тому, а снігопад завжди приносив із собою невелике потепління, всупереч усім прогнозам ставало все холодніше й холодніше. Винен був вітер, який посилювався. Здавалося, що десь на півночі ввімкнули жахливі вентилятори, завданням яких будь-що-будь видути із Сантауна все живе. Снігопад легко перетворився на заметіль, хуртовина – на снігову бурю, а тепер над містом вирував справжній ураган. По телебаченню передали штормове попередження, вже третє за останній тиждень. Ніяких піших пересувань, твердили з екранів, старайтеся не виїжджати з дому на поверхню, а користуйтеся підземними переходами, якщо вам уже так закортіло щось купити.

Пішими, всміхнулася вона, можна подумати, комусь спаде на думку вийти на вулицю пішки. Чи не найскладніший і не найприємніший метод самогубства.

Пориви холоднечі, що пронизує все і вся, наздогнали Кіру в підземному гаражі. Хоча яка може бути холоднеча в опалювальному приміщенні? Так, невідь-звідки виниклий протяг! Але за ті кілька секунд, що знадобилися Кірі Давидовій, аби перетнути простір між ліфтом і всюдиходом, вона встигла зіщулитися разів зо два, втягнути голову в плечі та щільніше загорнути парку. Мороз, що причаївся за дверима, встромив у неї шорстке крижане жало, продираючи до самісіньких кісток. Він був терплячий, нещадний і нікуди не дівався – завжди жив на вулиці, десь поблизу, чекаючи необережну жертву.

Кіра ковзнула на сидіння й увімкнула двигун. Всюдихід, вітаючись із господинею, моргнув приладовою дошкою (стрілки описали вітальне коло по ожилих після нічного сну циферблатах і стали вертикально), від’єднався від системи підігріву та під задоволене бурчання пропелерів наддуву піднявся над підлогою паркінгу. Невелика приземкувата машина зависла на повітряній подушці, готова вирушити в дорогу. Залишалося тільки підняти плиту воріт і прокотитися по пандусу, що веде назовні, але Кіра завмерла, не наважуючись це зробити. Покинути будинок і пірнути у круговерть бурхливої хуртовини не здавалось їй такою вже вдалою думкою. Вона б воліла узагалі нікуди не їхати, але майбутня коротка подорож від її квартири до Центру була неминучою, як ніч або старість.

Коли недільного заметільного ранку, в вихідний, який Кіра мала намір провести в ліжку, і до того ж не на самоті, її життя порушується дзвінком службового комунікатора, номер якого відомий лише трьом людям на всьому білому світі, це означає одне: має бути джамп.

Обчислювачі видали результат, точку визначено, час розраховано до секунди і сперечатися просто нема коли. Нікого в світі не хвилює, що на кухні лишився недоїдений салат, що відкоркувати вино вони з Данилом так і не встигли, що сандалові свічки (так, банально, низькопробно, але Кіра полюбляла приймати ванну при свічках!) так і залишаться незасвіченими…

Вона давно знала: не можна будувати плани. Ні на вихідні, ні на відпустку. Ніколи. Прокляті гени джампера! Довелося ж із ними народитися. Довелося ж потрапити на замітку хлопцям із Центру і стати тим, ким вона стала. Джампер – це не професія, це доля, біс би її…

Зараз, коли всі нормальні городяни займаються своїми дрібними справами, коли хуртовина вже кружляє свій танець на вулицях, у провулках і дворах Сантауна, до будівлі Центру з усіх боків підтягуються люди: техніки, зброярі, лікарі і хлопці з її джамп-групи. Усі вони, від високолобого обчислювача-теоретика до останнього техніка, у якого навіть у ніздрях силіконове мастило і графітовий пил, їдуть рятувати, блядь, людство, хоча ніхто не знає, чи можна таким шляхом його врятувати.

І, найголовніше, чи треба його рятувати? – подумала Кіра зі злістю, виводячи сноумобіль на естакаду. – Хіба це життя? Ховаємось, як щури, в норах, виритих ближче до термальних вод, ростимо гідропонне несмачне їдло під штучними сонцями, вічно в шмарклях, вічно замерзлі. Півроку літо – це, як жартує Данило, та пора року, коли сеча застигає, розтікаючись по землі, півроку зима – це коли сеча замерзає ще у повітрі. Нормальна людина різниці не помітить – їй просто весь час холодно.

Якби не лікарі з їхніми ліками та не вчені, які придумали метод акумулювання геотермальної енергії, то люди давно б вимерли всім людством, за винятком кількох колоній на екваторі, а так…

Природне зменшення населення на півтора відсотка за рік – це, звичайно, не смертельно, але шляхом нескладних математичних розрахунків можна легко визначити час Ч – дату відходу людей у небуття як виду. Значить, немає зайвих годин на розмови, особисте життя та інші принади. Це сорок років тому, коли Північ тільки почала свою переможну ходу, засипаючи колись родючі рівнини жорстким білим пилом на десять місяців за рік, можна було сказати – потім, хлопці, встигнемо. Наші найрозумніші в світі вчені обов’язково щось придумають, і ми відвоюємо все назад! Дайте нам рік. Або два. Або десять. І давали, але нічого не відбувалось. Ідеї вмирали одна за одною, минали роки, і надія потихеньку чахнула, як чахли і перетворювалися на крижані стовпи пальми на берегах колись теплих морів.

А потім відкрили Паралелі, зрозуміли, в чому корінь зла, придумали джамп, знайшли джамперів і вступили у битву за виживання. У битву за життя свого світу на чужій території. У нещадний бій із Паралеллю-1, який триває ось уже 20 років, і всі ці роки льоди, як і раніше, повзуть на південь у Північній півкулі, деруться на північ у півкулі Південній, і страшні щелепи ось-ось зімкнуться на горлянці людства.

Зараз, коли на екваторі взимку не вище плюс п’ять-шість за Цельсієм, часу у воюючих немає ні на що. Вижити – завдання не для однієї людини, це завдання для всього людства, а джампери – інструмент для досягнення цієї благородної мети.

У інструмента не може бути свічок у ванній, місячних і кепського настрою. Інструмент мусить бути повністю справний і опинитися під рукою у слушний момент.

Всюдихід Кіри перевалив через довгий сніговий язик, який загородив частину виїзду, і виповз на наст, по якому вітер гнав гнучкі щупальця поземки.

Палюче яскраве світло ксенонових головних ламп потужної машини в’язло у вихорі сніжинок, як тарган у смолі. Лампи на ліхтарних стовпах-вішках, розставлених уздовж дороги через кожні 25 метрів, здавалися блідими плямами у мереживній круговерті.

На прямій до площі Порятунку заблукати було складно, але Кіра все-таки увімкнула екрани нічного бачення, і світ одразу спалахнув флуоресцентним зеленим. Стали помітні маркери, за якими дорогу знайшов би і приїжджий, який ніколи до того не подорожував по місту в бурю.

Вона додала тяги, і сноумобіль, видувши із-під юбки хмару снігу, жваво поплив над поземкою, набираючи хід. Кіра кинула погляд на годинник на приладовій дошці й усміхнулася куточком рота: розумниця, встигла зібратись і виїхати всього за двадцять хвилин з моменту дзвінка, значить, буде на КПП Центру хвилин за десять до призначеного терміну. Скоріше за все, часу до джампа залишилося небагато – нечасто виходить обчислити критичну точку більш ніж за кілька годин до її виникнення – і в Центрі вже панує метушня, щоправда, непогано організована, але все ж метушня. Що ж, у цьому безладі вона почувалась, як альфа-самка в гончій зграї.

Кіра їхала по Радіалу на самоті – ні зустрічних, ні попутних сноумобілів, ні, що цілком зрозуміло, пішоходів.

На кільці біля площі Порятунку вона помітила на одній з Діагоналей одномісний скутер і подумала, що в ньому поспішає на роботу хтось із колег, але триполозна машинка, мазнувши по всюдиходу Кіри прозорим світлом фар, покотила у протилежному напрямку.

Після площі Порятунку починався проспект Свободи – широка магістраль, яка розтинала місто з півдня на північ, – звичайно ж, у такий снігопад її ніхто не розчищав, але всюдихід на повітряній подушці міг не боятися снігового покриву. Тут Кіра розігнала машину до сорока миль за годину і, торкнувшись навушника, викликала Данила. Його ком з’єднався з лінією через п’ять гудків, пролунав сигнал, по екрану на приладовій пробігли смуги й тіні. Вона почула, як дихає співрозмовник, подумала трохи, явно вагаючись, але все-таки увімкнула відеозв’язок.

– Слухаю, Кіро… – відгукнувся Данило.

Він сидів у кухонному блоці. В її кухонному блоці. І пив каву з рудої чашки. З її чашки. Все було б нічого, але вона дотепер не знала: цей високий брюнет із блакитними, трохи водянистими очима і тонким обличчям інтелектуала-аскета – її чоловік чи ні? Якщо її, то все гаразд, а якщо ні, то що він робить у її квартирі?

– Ти що, вже встигла дістатися?

– У дорозі. Вибач, що так вийшло.

Кірі дійсно було незручно. Немає нічого гіршого, ніж бездарно перервана прелюдія.

– Що вдіяти? Кожного з нас можуть покликати у будь-який момент. Ти лікар, від тебе залежать чужі життя, ти зобов’язана… Ми ж на воєнному стані…

– Ми вже років сорок на воєнному стані… Але я не з того приводу, Дані. Я говорила з госпіталем перед тим, як набрати тебе… – сказала Кіра, ненавидячи себе за те, що так спритно й невимушено бреше. Виходило природно, іноді навіть природніше, ніж говорити правду. – Ситуація важка. Скажу чесно, я не знаю, коли закінчу оперувати.

– Мені тебе не чекати? Так?

– Так. Краще не чекай. Я можу й зовсім не приїхати.

– Буде шкода.

– Мені теж.

Ну, хоч тут можна сказати правду. Їй справді було дуже шкода.

– Хочеш, я почекаю тебе в госпіталі?

– Навіщо? – сумно всміхнулася Кіра в об’єктив відеокамери. – У будь-якому разі сьогодні ми стратили – не варто і намагатись. Я буду ніяка – втомлена, зла, засмикана і не хочу, щоб ти бачив мене такою. Наступного разу, Даниле. Добре?

– Добре, – погодився він знехотя. – Тоді я допиватиму каву – і додому.

– Звичайно. Я подзвоню тобі, як приїду.

Він усміхнувся.

– Слухай, Кіро, а ти не пробувала на вихідні вимикати комунікатор? Хоча б на добу? Це не карається, у Безпеці на це заплющують очі – мають же люди коли-небудь відпочивати? Ти не єдиний хірург у Сіті, врешті-решт. Чи ти думаєш, світ перестане обертатись, якщо ти підеш зі зв’язку?

– Я не можу…

– Що не можеш? Світ не завалиться, повір.

– Мій світ – може, – серйозно заперечила Кіра.

І, хоч як дивно, в цю мить вона теж говорила правду.

Коли її всюдихід в’їхав на приймальний пандус Центру і термозавіса розступилася перед його куцим носом, стало видно, що на неї ДУЖЕ чекають.

Біля в’їзду в Трубу стояв тутешній кар, пофарбований у жовтий колір, а поряд із автомобілем – двоє військових у костюмах із підігрівом, у масках, що закривали практично все обличчя, і з автоматами.

Один із вояків кинувся до неї, як дитина, що загубилася, до матері, підскочив до дверцят машини і, відчинивши їх, віддав честь.

– Пані Давидова? – пробухтів він у маску.

Кіра кивнула.

– Можу я сканувати ваш чіп?

Кіра мовчки простягнула йому ліву руку, повернувши її долонею догори.

– Дякую.

Сканер пискнув, загорівся зелений вогник.

– Особу підтверджено, – сказав неголосно другий військовий, який стояв трохи осторонь. Він говорив у мікрофон на комірі комбінезона, але з Кіри не зводив очей.

– Давидова Кіра Олегівна, тридцять шість років, етнічна росіянка, – сказав перший, розглядаючи її впритул крізь скельця маски. – Лейтенант Вязін, служба охорони Центру. Прошу вас пересісти в наш електромобіль. Вашим всюдиходом займуться.

– Що сталося, лейтенанте? – запитала Кіра, вистрибуючи з машини. – Що за поспіх?

– Вам усе пояснять на місці.

– Де це – на місці?

– Я відвезу вас до прохідної проекту «Сегмент» – так мені наказано. Подальше не в моїй компетенції. Вибачте, Кіро Олегівно.

Тут, біля в’їзду на паркінг, було холодно. Не так, як на вулиці, але холодно – крижаним бетонним диханням відразу прихопило щоки. Кіра встрибнула на сидіння автомобіля, сховала ніс у комір і завмерла, як настовбурчений птах.

Вязін закинув автомат на бік і зайняв місце водія. Загудівши електромоторами, кар рвонув із місця і майже одразу ж прошмигнув у Трубу.

Центр був величезним приміщенням. Кіра й уявити собі не могла його повних розмірів, хоча вже кілька років тут проходила значна частина її життя. Його спорудили років двадцять тому, якраз після відкриття джампа, використавши під секретний проект більшу частину будівель покинутого ракетного заводу. Тунелі-труби з’єднували будівлі підземною павутиною, являючи невидиму сторонньому оку комунікаційну систему. Деякі з будівель заривалися на добрий десяток поверхів у землю, виставивши назовні тільки вентиляційні шахти. Приміщення, що лишилися нагорі, нагадували бетонні коробки старих житлових будинків. Для всіх мешканців Сантауна Центр був науковим інститутом з використання термальних ресурсів, для обізнаних (таких було небагато, але вони були) – джамп-базою, для джамперів – місцем початку стрибка і точкою повернення. Тут починалась і тут закінчувалася невидима простим смертним війна. Війна з чужою Паралеллю.

І зараз жовтий електрокар віз Кіру на цю війну.

Паралель-1.

Жовтень

– Якщо вже всі ви зібралися тут, – сказав Кирило Давидов, – значить, вам можна знати, як мене звуть.

Вони сиділи перед ним – двадцять сім новобранців, які пройшли тест на стрибковий ген. Здебільшого молоді хлопці років до тридцяти. Дівчат було небагато – шестеро. І серед них були симпатичні.

– Звуть мене Кирило Давидов, я такий же джампер, як ви всі. Вірніше, такий, яким кожен із вас може стати – якщо захоче і якщо йому пощастить. Поки що між мною і вами є одна принципова відмінність. Ви – кандидати у джамп-групу, а я – марафонець.

Він обвів поглядом невелику аудиторію, намагаючись зачепити очима кожного з новачків, які розсілися на стільцях півколом. Слухали уважно, намагаючись не пропустити жодного слова. У принципі, правильно робили: зайвих знань не буває, ніхто і припустити не може, що саме врятує життя в мить, коли сподіватися буде ні на що.

– Ви запитаєте мене, що таке марафонець?

Кирило зробив ефектну паузу і розвів руками, немов співак, який вийшов на уклін.

– Почнімо спочатку…

Він усміхнувся, підійшов до білої переносної дошки і, все ще трохи хизуючись, взяв у руки масивний синій маркер.