Потім з’ясувалося, що більшість людей джамп убиває, перетворює на рослини або на буйних божевільних через два-три стрибки. Або через десять. Або через сто. І ніхто не знає, скільки стрибків може зробити людина без шкоди для себе – два чи тисячу. Кожен джампер, який крокує на диск, знає, що цей крок може бути останнім. Кожен, хто благополучно повернувся з Паралелі, має право ніколи більше не стрибати. Головне – встигнути скористатися цим правом…

– Можна до тебе?

Марина-Селіна-як-її-там стояла біля дверей душової кабіни і з пристрастю у погляді дивилася то на водяний струмінь, який б’є з розпилювача, то на Кирила. Розбиратися Давидову не хотілося. Яка, по суті, різниця? Приваблива дівчинка, яких тут побувало без ліку…

Він поманив гостю і відчинив скляні двері.

Дівчина миттю прослизнула всередину і тут же притиснулася до Кирила всім тілом, завмерши під струменями цілющої вологи. Вона тремтіла. Вода, що пестила їй шкіру, діяла сильніше всякого синтетичного афродизіаку, мода закидатись яким прокотилася по всіх денних клубах Сіті останнього року.

Вона була мокрою і щасливою – губи мимоволі розтягувалися в посмішку. Вологе волосся ще більше закучерявилося на скронях, потемнішало. На віях повисли блискучі краплі, очі задоволеної кішки спалахнули під напіввідкритими повіками.

І голос її звучав, як муркотіння.

– Так ти багач? – запитала вона, дивлячись на Давидова з благоговінням. Гострий язичок Марини-Селіни-як-її-там торкнувся грудей Кирила.

– Дивлячись із ким порівнювати…

– Значить, багатий. Тільки у багатіїв є такі ось кабіни. І у чиновників. Але ти не схожий на чиновника.

Вона всміхнулася на весь рот і заплющила очі, підставляючи обличчя під струмені.

– Справжня вода. Знаєш, я із самого дитинства не приймала водяний душ. Пам’ятаю, як мама мене купала. Але у нас вже тоді стояв таймер на п’ять хвилин за день. Потім залишився тільки іонний дезінфектор. Уже й забула, як це прекрасно. Дивно. Мокро. Сексуально. Я вся течу… В нас є час?

– У тебе є. Можеш хлюпатися скільки хочеш. Коли накупаєшся, зачиниш двері. Мені скоро йти…

– Зовсім скоро? – промуркотіла вона і знову лизнула його в груди, цього разу сильно прокотившись шорстким язичком по соску. – Послухай, Кіре, у мене завжди була мрія… Хочеш знати, яка?

Вона обвила його стегно ногою, і він одразу відчув її мрію шкірою. Вона була гаряча. Вона обпікала. Він навіть почув її запах, який заповнив кабінку від підлоги до стелі, – гарячий, терпкий, пряний…

Почекають, подумав Давидов. Ну, спізнюся трішки. Не все ж життя мені приходити вчасно?

– Так ти затримаєшся?

Нігті гості торкнулися його спини, тверді мокрі груди притули-лися до живота.

Кирило поцілував губи, що пахли м’ятною пастилкою.

Вона підстрибнула, охопила ногами його стегна, зависла на мить, зробивши легкий рух апетитними сідничками, і все сталося само собою. Він підхопив її під сідниці й притиснув до себе, трохи підняв, знову притиснув, намацуючи потрібний їм обом ритм. Марина-Селіна-як-її-там закинула обличчя під струмені води й задихала хрипко й розмірено.

– Не поспішай, – видихнула вона. – Благаю тебе, не поспішай… Прохання було зайвим. Давидов нікуди вже не поспішав.

Аруба. Готель «Аквамарин Резорт».

Жовтень

Вона скрикнула, застогнала і вигнулась, немов намагаючись

скинути його з себе. Але Денис нависав над нею, трохи звівшись на ліктях, і рухався, рухався, рухався, не зупиняючись, усе швидше, швидше, швидше…

Він не розумів, де перебуває, але чітко розумів, що робить: займається коханням зі своєю дружиною. Її звуть Карина. Вони одружені багато років…

Чому в спальні так жарко? Проклятий кондиціонер знову не працює? Адже щойно вони були під душем. Із нею, з Кариною. Чи не з нею?

Стривай… Марина-Селіна-як-її-там… Що за нісенітниця? Родим-ка під лопаткою, дихання пахне м’ятною пастилкою – вона встигла кинути цукерку під язик, коли йшла до нього під душ.

Він продовжував рухатися. Ноги дружини обвилися навколо його поясниці, руки вона закинула за голову і вхопилася за коване узголів’я ліжка, що подриґувало від їхнього любовного танцю.

Нісенітниця! Нісенітниця! Нісенітниця! Який душ? Яка дівчина? Він просто не пам’ятає, як вони з дружиною почали кохати одне одного. Був сон…

Сон.

Вони прилетіли на Арубу. Ось чому так спекотно, але кондиціонер працював, коли вони з дружиною лягали спати. Він зламався вже потім. А Карина… Напевне, Карина притулилася до нього уві сні, він відчув її близько і все сталося само собою. Таке вже бувало…

Ні, не бувало. Їм траплялося засинати після кохання, так і не роз’єднавшись, але так – ніколи.

Давидов мав би завмерти, щоб спробувати пригадати, як усе сталось, але тіло його продовжувало діяти, і це було чудово! Геть дурні думки! Це був сон. Просто сон. Дурний образ, щось типу літакової феї. Гра вічно ерегованої письменницької уяви. Якби вони з Кариною не були такими втомленими вчора, якби перед сном вони відзначилися на новому місці… Ніякої Марини-Селіни і близько не примарилося б. Адже так?

За роки подружнього життя йому ніколи не снились інші жінки. Це в дитячо-юнацьких снах до Давидова раз у раз приходили різні діви й дами, так на те й існує солодка млість пубертатного періоду. Але давно, дуже давно, навіть після досить довгої розлуки з дружиною до нього якщо й приходили еротичні сни, то снилася йому Карина. В цьому не було нічого дивного, і за подружньою вірністю Давидових не крилися жахливі клятви чи страх перед огидними сценами ревнощів. Ні ревнощі, ні клятви ніколи й нікого не зробили зразковим подружжям. Можливо, справа була в хімії тіл. Чи у фізіології. Чи ще у чомусь іншому – хто міг це знати напевне? Вони підходили одне одному, як ключ до замка, коли вживати банальне до неможливості, але перевірене віками порівняння. Заяложені порівняння найчастіше бувають убивчо точними – це знає кожен, хто у своєму житті написав хоча б абзац. Давидови навіть не намагалися розібратись у суті взаємного потягу, яке відчували одне до одного з першої хвилини знайомства, а без витівок, із задоволенням користувалися його плодами. Їм подобалося займатися коханням, і багато проблем, які неминуче виникають у подружжя і в перші роки шлюбу, і (ніде правди діти) в наступні, вони вважали за краще розв’язувати саме в постільних битвах, а не кидаючись посудом. Можливо, це було нерозумно, але допомагало.

Так, йому снилась якась дівчина. Ну то й що? Він узагалі був іншою людиною в тому світі. Як його називають? Паралель? Ця дівчинка з гострими лопатками назвала його Кір. Кір – це Кирило. Боже мій, який же реальний був світ! Цей мертвий голуб за вікном. Розпечене синє небо на смерканні…

Це було прекрасно! Щойно там, у душовій кабіні, кричала ця дівчинка. У неї було два оргазми – від сексу з ним і від сексу з водою. Але яка, в біса, різниця?

У голові в Дениса щось клацнуло, й образи сну померкли, але зовсім не зникли. Ніби невидимий оператор майстерно плавно перевів фокус із заднього на передній план, перетворивши тривожне відчуття роздвоєності на чудово нечітке боке².

Він був тут і зараз. За вікнами плескотав океан. Вітерець вривався у прочинені вікна і грався з легким тюлем балдахіна.

Карина закусила губу. Голова її закинулася, спина напружилася натягнутим луком, і тятива всередині її стегон вже дзвеніла від напруження, готова луснути будь-якої миті.

Він обожнював ці миті. Очі дружини каламутніли від насолоди, червоніла, пухнучи, закушена губа, дихання збивалося, стегна починали тремтіти, і там, між ними, пульсувала, стискаючи його плоть, волога і жадібна жіноча радість…

Вони лежали поруч, усе ще важко дихаючи після кохання. Волога шкіра повільно висихала під подувом бризу. Шум хвиль, які набігали на пісок, чітко чувся в нічній тиші.

– Ми з тобою перебудили весь готель, – прошепотіла Карина.

– Нехай заздрять.

– Я не люблю, коли заздрять.

Денис усміхнувся.

– Це неминуче. Завжди знайдеться, чому заздрити, – так улаштовані люди. У мене красуня дружина, яка в ліжку поводиться, як Мессаліна, і при цьому кричить, як Кабальє. Як мені не заздрити?

– Кабальє співає!

– Ти теж майже співаєш, коли кінчаєш! І цьому теж можна позаздрити: пісня кохання – насолода для чоловічого вуха! Ти дуже збудливо кричиш. Ти у мене сексуально ходиш, сексуально сидиш, сексуально спиш… Ти навіть стоїш сексуально! Бачила, якими очима на тебе дивився товстий американець у холі? Той, у червоній сорочці з квадратною дружиною під пахвою?

– Якими?

– Ось такими! – Давидов показав два кулаки разом. – Жадібними! У нього були не очі, а яйця! Величезні жирні тестостеронові яйця! І він тебе ними жер!

Карина розсміялася.

– Він жер мене тестостероновими яйцями? Який ти грубий!

– Я не грубий. Я образний. Я не можу сказати «тестостероновими тестикулами» – це буде непрофесійно, у мене язик не повернеться таке сказати! Він дивився на тебе так, що мені хотілося…

– Милий, – промуркотіла Карина, перевертаючись на живіт. – Скажу тобі як лікар: яйцями не можна дивитися, ними не можна жерти, а з таким животом, як у того американця, їх навіть не можна побачити в дзеркалі. Заспокойся, бо з образністю у тебе сьогодні не склалося.

– Шкода, – щиро засмутився Денис, – а я ж бо думав…

– Зате з іншим склалось. Я щось не пригадую, щоб ти так витончено мене будив.

– Збочено?

– Витончено, дурний! Усі письменники такі глухувато-дурнуваті? Чи лише мені такий дістався?

– Тобі дістався збочено-глухувато-дурнуватий рідкісний екземпляр. Навіть у страшному літературному світі такі майже не трапляються!

Вона знову розсміялась і, потягнувшись, поцілувала Давидова в щоку.

– І це добре… Дякую, мені дуже сподобалося так прокидатися. Мені снився дивний сон, Денисе. Дуже дивний сон. І ти, – вона звелася на лікті й нахилилася над ним, заглядаючи йому в обличчя, – ти вихопив мене з нього.

– Дивний сон, – повторив Давидов, намагаючись голосом не видати свою розгубленість. Йому чомусь стало незатишно. Дуже незатишно. – А що за сон, мала? Ти не пам’ятаєш?

Карина похитала головою.

– Майже не пам’ятаю. Знаєш, якщо людину розбудити у швидкій фазі сну, то сновидіння стирається. Пам’ятаю, що там було холодно. Дуже холодно. І дув страшний крижаний вітер… Я мусила кудись їхати чи летіти. Загалом, щось робити…

– А я там був?

– Ні, тебе не було.

– Ти ж точно не пам’ятаєш?

– Це пам’ятаю, – сказала вона твердо. – Тебе там точно не було. Там був інший чоловік. Не ти.

– Ви займалися коханням?

– Ні. Я була в якомусь хутрі, в комбінезоні… Ні, не пам’ятаю. Тільки холод і свист вітру. А потім… Потім ти мене зігрів.

Вони поцілувалися неспішно, ніжно, немов куштуючи одне одного на смак.

– Знаєш, – сказала Карина йому на вухо, – мені здалося, що ти сьогодні був інший. Зовсім інший. Зазвичай ти ніжніший, не такий наполегливий, не такий владний. Ти навдивовижу ніжний коханець, милий. Але щойно ти був не таким. Це був ти – твій запах, твої руки і… – її долоня ковзнула вниз і торкнулася вже затверділої плоті, – і все інше теж твоє. Але все-таки – не ти. І не можу сказати, що мені це не сподобалось.

Давидов зрозумів, що він теж не може розповісти нічого про те, що примарилося. Спогади стерлися не в повному обсязі, але сплутались і зблякли. Яскрава, опукла картина сновидіння розлетілася на друзки, дрібні, як бризки розбитого сталінітового скла. Дещо він пам’ятав, але ось саме це дружині розповідати було зовсім не обов’язково.

– Мені теж снився сон, Каро, – зізнався він. – Дуже дивний сон. І я його теж не пам’ятаю.

– Дуже дивний? – перепитала вона і знову поцілувала його в губи.

Точним, плавним рухом вкрадливої ласки вона перетекла із зім’ятих простирадел до нього на груди, ковзнула по них і сіла на його стегнах, затиснувши напружений член чоловіка між сідниць.

– Там, у твоєму сні, була я? – прошепотіла Карина тихенько і, нахилившись, обережно торкнула зубами мочку Денисового вуха.

– Ні, – відповів Данилов. – Тебе там не було.

– Ти ж не пам’ятаєш…

Він повільно провів долонями по її спині, погладив стегна.

– Це пам’ятаю. Тебе там не було. Тебе там точно не було.