Читать книгу «Царівна Нефрета» онлайн полностью📖 — Василия Масютина — MyBook.
 













 

























 







 





 







































 






 







 












 





Царівна видала наказ, щоб вона зібрала разом усе, що царівна мусить узяти з собою в дорогу. Коли вона внесла скриночку із дзеркальцем, царівна почала зачісуватися. Служниця збирала речі і поралася по кімнаті; вона перейшла до бічної кімнатки, щоб принести всякі дрібниці, близькі серцю своєї пані, – коробочку від малювання обличчя та фляконики з мастями.

Вона почула нараз крик у кімнаті своєї пані. Коли вбігла – побачила царівну на долівці, а у дверях якусь особу, відвернену плечима, у ризах, як саме виходила. Вона гадала, що це Сатмі, який прийшов повідомити про непередбачені труднощі наміреної втечі. Коли вона нахилилася над царівною – не могла й повірити, що має перед собою трупа. Не покидаючи своєї пані, просиділа поруч неї до ранку, переконана, що зранена чи недужа прокинеться. Вона не мала сміливости кричати на ввесь дім, бо якби це не було нічого поважного, то стягнула б на себе королівський гнів.

Аж зранку холодне тіло виявило їй цілу правду. Нефрету вбив Інені при допомозі Суаамона. Аж тепер Сатмі зрозумів, що його втягнули у пастку. Інені прикидався, що дивиться на все спокійно, хоч смерть царівни вважав за єдиний доцільний засіб, щоб не дозволити своєму дорогому учневі зламати святу присягу.

Він тільки з любови до нього спричинив йому такий страшний біль.

Сімдесят днів, призначених Суаамоном на пробу, перемінились у муки. Сатмі молився без упину, щоб божество вернуло йому Нефрету. Для Творця Світу така ласка була дрібничкою…

Сатмі офірував половину життя, щоб Нефрета могла з цієї половини зачерпнути сил і вернутися до нього та створити з ним одне тіло.

А як з його давньою присягою?

Коли Нефрета оживе, він віддасть усі свої сили, і напружить їх до неймовірних меж, щоб зглибити таємницю мудрости.

Чим ближче було до реченця – тим ревніше молився перший жрець. Ні, вже не молився, а домагався і погрожував. Він потрясав статуєю божества, як колись ворожбитом і кляв небо, землю та їх володаря. На сімдесятий день зранку він сидів покірливо, знесилений, на срібній долівці перед образом божества. Золоте обличчя було байдуже, емалеві очі дивились у простір, позолочені уста мовчали.

З’явився Суаамон. Він зняв печатки з труни, вийняв зілля і казав витягнути тіло царівни. Воно не змінилося за той час, тільки трошечки вихуділо. Смагляву шкуру покривав золотистий пісочок, як пелюстки звіяні із квіття. Тіло стало пружке.

Суаамон прибрав царівну нашийником і двома нараменниками. Потім покликав бальзамовиків і наказав зробити все за святим обрядом.

Нефретою зайнялися похоронні сповивачі. Вони дивилися невдоволені на тіло, що не лежало сімдесят днів у рідині, розпущеній содою, не висохло і не пожовкло, а вкрилося золотавим пилом, гостро пахтіло і все ще було свіже, з прикритими устами та заплющеними очима.

Суаамон не дозволив положити на Нефретине серце жука-скарабея з карнеолю, ані вирізати в ньому її імення. Він тільки пересунув на її нашийнику захований талісман із символом життя так, щоб імення покійниці було зісподу, а імення Сатмія зверха. Найвищий пророк Амона придивлявся сумно цій церемонії.

На тоненькому пальці царівни лежав той перстенець із золота та зелено-синьої емалії, яким вона так захоплювалася.

Тепер сповивали Нефретине тіло довгими лляними пасами. З-поза них щораз менше було видко золотисте тіло. Ще тільки світився відкритий трикутник на чолі – зворушливий символ прощання і притаєної надії. Його торкнувся Сатмі нервовими устами. Останнє любовне прощання для тої, що переходила у царство тіней на левади блаженних, – жорстоке розстання для живих.

Сатмі збирав в останніх годинах із думок про Нефрету все те, що вона потребувала на далеку дорогу, щоб її душа могла відповісти перед вічним Суддею. Найважніша з них була про те, що Нефрета не мала змоги у своєму короткому житті напитись із чаші радощів.

У кожному звою, що оперезував її тіло, знаходився один талісман, як товариш подорожі у царство тіней. Святі амулети, вироблені рукою досвідчених майстрів, були із смарагдів, аметистів, гранатів, аквамарин, аґатів, яспісів, ляпіслязулі, обсідіянів, офіолітів, гематитів, туркусів, бурштинів, коралів, малахітів, перел і золота.

Тут були жуки – символи відродин і життя, що твориться, бо нове життя повстає з закопаної в землю кулі, яку вони сунуть поперед себе і що містить у собі яйце. Тут були малі колюмни як символи постійности та яструби як ознаки сили божої матери Ізиди. Тут були скипетри з папірусів, що зображували силу вічної молодости, соколи з людськими головами – символи з’єдиненої душі та мумії, жаби як знак воскресення і нестримного життєвого гону і музичний інструмент, що відповідав іменню покійної як символ щасливого припадку. Нарешті – людське око, що зображало здоров’я і сонце – символ вічности.

Оці та всякі інші символи мали за ціль охороняти життя, допомагати воскресенню, творити разом із перев’язками стіну, що має стримати руїнницький наступ часу.

Нефрету загорнули в лантух, увесь покритий виривками із книги «Про Появу перед Обличчям Світла». Досвідчені руки сповивали її обережно та ніжно тоді, як священик ознайомлений з цим обрядом нахилившись над Тою, що відходить, – нашіптував їй ради, як вона має поводитись у своїй мандрівці.

Тепер прикрили її останнім лантухом з мішкового полотна, зашили червоне полотно на її плечах і затиснули стяжками. Оцей сувій не нагадував уже людського тіла.

«Іди своєю далекою дорогою, Нефрето! Сатмі буде супроводити тебе, бо його імення, вирізане на амулеті, це ж він сам, той, що тебе кохає. Він разом із тобою буде викликати твоє серце, поки твоє життя не вернеться до тебе, буде стукати як курча об шкаралущу яйця, поки твоє серце не заб’ється під цим покривалом.

Серце моє, рідне серце моє! Завдяки тобі я почав жити, о, серце.

Не дозволь, щоб моє імення зів’яло. Не дозволь, щоб брехня впала на мої слова перед могутнім володарем – Аменті, Країни Призахідного Сонця.

Ніколи не втомляться мої уста носити твоє імення, Нефрето, кохана мого серця…»

Так шепотів молитовно Сатмі.

Сімдесят днів приготовляли тіло Нефрети на далеку дорогу. Сімдесят днів працювали до виснаження мистці, щоб вималювати гріб, викований у скелі, приготовлений фараоном для нього самого. Тепер він відступив його своїй улюблениці, що йому молодому заступала сестру.

Від нещастя постарівся фараон і виглядав тепер, як втілення жалоби. Він наказав особистому секретареві Нефрети списати дбайливо все те, що вона йому диктувала, і всі пісні зібрати у дорогоцінну скриночку. Її пісні теж мали піти з нею поза життя, щоб вона могла їх співати по смерти.

Сімдесят днів працювали різьбарі над образами людей – пекарів, прачок, гребців, золотарів, слуг і рабів, щоб усіх їх мала довкола себе Нефрета. На стінах виринали рисунки піль, отар і багатих на рибу потоків, з яких пливуть щедрі дари. Сама царівна мала на малюнку сидіти в гурті своїх приятелів, щоб могла їх вічно чути.

Найбільший мистець фараона, хоч і єретик, але звеличник краси розумів горе Сатмія і зумів його передати. Він змалював його у хвилині, як він приймає похоронну процесію при гробі. Учні майстра подивляли живучість образу. Імення найвищого жерця з’єдналося навіки з іменням царівни, якої смерть він так глибоко відчув.

Крім зібраних предметів щоденного вжитку з хоромів царівни, ремісники приготовили ще чимало вибагливого приладдя. Було це віно царівни, що мало приголомшити її нареченого з варварської країни; щоб і він мусив щиро спочувати з болем короля, коли гляне на красуню, з якою мав одружитись.

Похід до гробівця мав величний вигляд. При вході до скелі поклали мумію на піщаний горбок. Священик молився, голосільниці ридали. Сестра Нефрети – королева прибрала мумію квітами. Фараон поцілував іще раз свою улюбленицю.

– Чи направду, Нефрето, ти сама хочеш того, щоб я тебе покинув? Коли я відійду, ти залишишся сама і ніхто не піде за тобою. Ти, що так любила співати, – тепер мовчиш. Ти, що мене звеселяла жартами, – нічого не відповідаєш…

І хор голосільниць ридав далі.

«Плачте за нею, дайте волю своїм сльозам! О, ти, що сяяла як обличчя сонця, тепер засуджена на самотність, ти, що так любила танцювати – тепер прив’язана, ти, що залюбки одягалася у дорогоцінні шати, тепер лежиш загорнена у грубі покривала!…

Стовпи диму йшли вгору. Сатмі слухав байдуже голосінь, він чув тільки пісню власного серця:

«Нефрета, яку ти цілував так мало – відходить від тебе…»

Тепер складають мумію у глибині гробівця. Священик обмився звичайною і червоною водою, очистивши себе південним кадилом і північним алуном, віддає Нефреті назад її тінь, що втікла від неї у кількох хвилинах перед смертю, і вертає її м’язам давню ворушкість. Залізним інструментом він відкриває таємничим способом наново її уста. Тепер нема вже перешкоди, щоб вона могла втішатися дарами того життя, повного тіней, до якого її найближчі підготовили її у побожній любові.

Нефрету положили в домовину, що нагадувала форму людського тіла. Золота маска тільки блідо натякала на красу обличчя царівни. Домовину закривала золота бляха з орнаментами і нарізами. Всі приявні мусили тепер відійти. Останній вийшов Сатмі. Його ноги тяжіли йому як оливо, його груди були порожні, бо його серце залишилося у труні Нефрети. У руках залишились йому квіти, зірвані з вінка, що прикрашував мумію. Із гробниці доходили ще тільки голоси робітників, які мали замкнути вхід до неї.

Статуя Нефрети була розмальована. Царівна стояла в білій сукні з лотосом у руці. Сатмі схилився перед нею низько-низенько, мало що не впав. Він положив під нею квіти і скоро відійшов. Робітники відсунули підпори і тяжкий злом скелі впав – загородивши вхід. Пересували поспішно нагробну плиту, щоб не спізнились на тризну.

Тяжко було для Сатмія сидіти за тризною – слухати пісень і дивитись на танці. Як рана пекли його вигуки:

«Тільки одну мить триває наше життя, тому наповняйте щастям свої дні! Наповняйте їх щастям, бо як зійдете до гробу – будете лежати день за днем і на віки вічні в домовині!»

Водночас, щоб цьому покликові занадто визивно-нахабному в обличчі смерти надати святошної поваги, обрядовий арфист ударив у струни великої барвистої арфи і почав співати носовим, безпристрасним голосом:

«Величний наказ великого Озіріса, чудесна від початку віків воля призначення: коли людські тіла розпадаються і нас покидають, нехай інші з рівною силою займають їх місця. Боги й фараони, що були перед нами – спочивають тепер у своїх пірамідах, ми поклали замість них їх подоби та мумії, але із власних палат вони пощезали… Не йди ж і ти за одчаєм, а йди за твойого серця тугою і як довго живеш на землі – будь щасливий… – утікай від журби, коли і для тебе не зійде день, а з ним Озіріс – бог, що його серце вже не б’ється, глухий на молитви благальників. Ніякі скарги світу не можуть вернути людям у гробі їх щастя. Проведи ж свої дні щасливо, не гайся бути веселим! Нема людини, що могла б узяти на той світ своє добро зі собою, нема смертника, що вернувся хоч раз із царства тіней!»

«Я не маю іншого бажання, не знаю іншого щастя крім одного: завернути Нефрету для спільного життя зі мною…»

З цією думкою Сатмі відійшов останній від гробівця. Голоси тих, що йшли попереду завмирали, ніч спускалася на землю. Ніч без надії на світанок налягла на його душу. Коли він переїжджав Ніл на схід, у напрямку святині, повторяв раз у раз:

«Нефрето – Нефрето…»

* * *

Як луна відповів чужий голос:

– Він кличе Нефрету, він живе.

Сатмію здалось, що він знає цей голос.

– Райте! Чи ви не чуєте?!

Райт розплющив очі і побачив нахилені обличчя: лорда та Мері.

Увесь потонулий у минулому, не міг зрозуміти, де він. Його поклали на ноші і понесли. Від заколисного руху він заплющив очі і знову старався втекти від сучасности. Він переїжджає човном Ніл, наближається до святині і свого дому. Нефрета – похоронена. Він – самий.

Теплий вітер ударив у Райтове обличчя. Глянув і знову прижмурив очі від ясности сонця. Так, не було сумніву: Мері, лорд, робітники…

– Це могло для вас сумно скінчитись, дорогий Райте, – сказав лорд Кернервон при його ліжку. – Що вам прийшло в голову забарикадуватись у гробі? Навіщо ці секрети? Щастя, що ваша жінка помітила вчас, коли ви щезли. Я, правду кажучи, не був би звернув на це увагу. А ті прокляті сторожі навіть не бачили, як ви просунулись мимо них! Якби не плащ при гробовій плиті не зачепився при вході, ніхто не здогадався б, що ви залізли до гробу Нефрети. Зате ви відкрили прегарну річ… прийміть мої побажання! Мені не пощастило! – директор перевів свою заборону і не дозволив мені доторкнутися гробу фараона, шваґра Нефрети. Я вже був майже біля мети і через дурну заборону… Я знайшов потайник… З написів виходить, що там є гріб Сатмія, найвищого жерця Амона. Що з вами, Райте?… Чого ви так нараз поблідли?

– Чи ви вже були у тому гробі? – спитав Райт.

– Ні, ще ні.

– Мій Боже, я прошу вас… – почав гарячково Райт.

– У чому річ? Говоріть же…

– Не рухайте того гробу.

– Але і ви теж ні, Райте!

– Може, пізніше я вам скажу.

– Не хвилюйтесь, прошу вас. Ага, мені здається, що починаю розуміти…

Він поглянув уважно на Райта. Його обличчя було тепер подібне до священика, нарисованого при вході до Нефретової гробниці. Схожість справді цікава і таємнича…

– Добре, добре… Я вам обіцюю, що не доторкнуся того гробу.

Лорд Кернервон сам доглядав працю при очищуванні Нефретової гробниці і придивлявся уважно цінним малюнкам. При образі священика знайшов його імення «Сатмі» і повний титул його по чести.

– Обережно, обережно… – напоминав робітників, коли вони виносили домовину Нефрети. Він сам підтримував її кінець, де лежала голова.

Директор ужив усіх засобів, щоб перепинити розшуки лорда. Тепер прийшла черга на Райта. Але незвичайна пригода молодого вченого, який мало що не згинув при домовині Нефрети, попала у пресу як сенсація. Директор музею, хоч учений, мав свої сентиментальні нахили. Коли він оглянув гріб, сам переконався про неймовірну схожість священика і Райта. При цьому тішився, що Райт сам вимірив собі кару переживши жах смерти. Йому навіть здавалось, що Райт посивів.

Газетярі хвилювались, яким робом можна б дістати право на репродукцію Райтового портрету і стінних мальовил? Дістати фотографію Райта було легко – досить було причаїтись десь на вулиці… але право репродукувати мальовила мав тільки директор. І директор тішився шумом у пресі: «Чим більше шуму, тим вища ціна. Райт може забрати маловажні дрібнички, навіть саму мумію – мумій у музею і так доволі…».

Якийсь французький учений станув у обороні німецького вченого. «Чому ні? Гарний жест! У війні – вороги, у науці – лицарі».

«Хочете дозволу? Будь ласка, до ваших послуг… І робітників… Можете запакувати, що хочете…»

«Але більше ні один німець не матиме охоти вести тут розкопи… за це я вже ручу, я – директор музею… Лорд може теж іти до сто чортів! Що, він занедужав?… Помста покійників, кажете? Небилиці. Але як умер – то справедливо. Музеї вже повні тої старовини, кожний новий предмет – зайве барахло. Покійний Стакен добре казав, що треба спершу дослідити те, що зібране, заки хто пічне шукати за новим матеріалом. Що таке? Райт нащадком Стакена?! Чи таке призначення трохи не передчасне? Що ж тепер скрізь хаос… і молодь пхається вперед…»

* * *

Райт покинув Єгипет без жалю. З ним їхала на кораблі Нефрета зі своїми численними предметами у скринях.

Звістка про смерть Стакена і лист, що взивав Райта до Берліна, прийшли до Каїра саме тоді, коли Райт лежав засипаний у гробі Нефрети. Якби не те, то Мері, може, не шукала б за ним так нервово. Поет Бособр, що кашляв щораз більше, – наближувався до смерти: не відводив хустини від уст з худорлявими пальцями. Проте не переставав на чердаку корабля фантазувати про Єгипет:

– Єгипет – вічний. Він завмирає, щоб наново відроджуватись… Сам Озіріс прояснює своїм духом увесь світ… І середньовіччя зі своїми подвійними вежами і тваринні голови богів на дзвіницях соборів – це ж ніщо інше як воскреслі єгипетські боги… Колюмни в них – це розквітлі пуп’янки… Пальмовий ліс подібний до алеї ґотицьких колюмн. Молитви до Hyrcus nocturnus на саббаті чарівниць – Єгипет теж знає це… Готик – це Єгипет, наше століття – це доба, коли все змагає до чогось вищого: обеліски, хмародери, радіові антени…

Мері була знуджена цією балаканиною і тулилася до глибоко задуманого чоловіка. Він і не думав про те, чи вірить у відродження їх похороненого щастя. Вона тішилась, що її чоловік видужує. Але тішилась теж поворотом до Берліна. Задуму Райта пояснювала собі клопотами у зв’язку з його новим становищем. Тепер він уже дістане титул професора. «Пані професорова» – звучало непогано.

– Куди ти хочеш дати всі ці речі?

– Частина піде до музею.

– Разом із мумією, очевидно.

– Частину затримаю собі.

– Скриночку дай мені… і дзеркало… Я дам їх виполірувати.

– Але поки що ти ще цього не зробила? – спитав скоро Райт.

– Ні, – відповіла Мері, трохи збентежена його гострим тоном.

– Не треба їх рухати… вони підуть до музею.

– Ти завжди такий: усе, що мені подобається, це не для мене.

Райт глянув на жінку зизом, Мері дивилась на кінчики своїх черевиків.

У Бріндісі вони довідались із часописів про смерть лорда. У довгих статтях про нього була згадка про кару, яка спадала на тих, що зневажали гроби. Одного укусила їдка муха, другого роздушив слон, третього пожер лев, четвертий удушився кісткою з риби. При цьому випадку не говорили ясно, але натякали…

– Люди просто смішні, – сказав Райт відложивши часопис, – коли «гробокрад» попадає три роки пізніше на електричне крісло, то вони зараз пояснюють, що це помста мумії. Лорд помер на запалення легенів і це могло йому притрапитись так само рік раніше.

Мері дивилась на цю справу інакше.

– Роббі! а якби так справді?

– Не маєш чого боятись: я вже був одною ногою на тому світі і я вже забезпечений… Тепер я мушу оживити Нефрету і… написати книжку…