Художник і письменник, що сидів на двох кріслах

Український графік, скульптор, мистецтвознавець і письменник Василь Масютин (справжнє прізвище – Масюта-Сорока) згідно «Енциклопедії сучасної України» народився 29. 01. 1884 р. у Ризі. А тим часом Павло Ковжун, який був з В. Масютиним знайомий і не раз про нього писав, стверджує, що художник народився у 1887 році в Луцьку, «де й пройшло його дитинство, згодом перебував у Черкасах та Києві» («Назустріч», 1934, № 4).

Батько його був інспектором Московської семінарії і походив із давнього козацького роду з Чернігівщини. Недарма В. Масютин пише в одному з листів з Берліна: «В моем латвийском теле кроме немецких костей хорошая доза украинской крови, упрямой». В. Масютин закінчив Київський кадетський корпус (1898), Московське училище живопису, скульптури та архітектури (1914). Ілюстрував у 1906 р. московський журнал «Золотое руно». З 1907-го був учасником виставок українського мистецтва у Львові, Празі, Берліні, Нью-Йорку. Персональні виставки також відбулися у Москві (1920, посмертна – 2012).

Василь Масютин служив у 1914-1917 рр. в російській армії. В 1918-1920 роках керував графічною майстернею ВДХУТЕМАСу. Потім емігрував і в 1920-1921-х жив у Ризі, а відтак виїхав до Берліна, де працював ілюстратором у видавництвах. Російською та німецькою мовою видав кілька мистецьких підручників та монографій, опублікував чимало популярних нарисів про європейських графіків, низку статей з проблем мистецтва.

У 1935-1944 рр. відвідував Львів, до якого мав сентимент, і казав: «Львів мені незвичайно подобається, ризикну гіпотезою: Львів з вигляду – це маленький Париж. Львівські пані мені подобалися куди більше від парижанок». У Львові він співпрацював із журналом «Мистецтво», був членом АНУМу – Асоціяції незалежних українських мистців. На початку 1930-х рр. створив понад 60 гіпсових медальйонів українських історичних постатей, які Святослав Гординський після смерті Масютина перевів у бронзу й поділив на серії «Княжа доба» і «Козацькі часи».

У Німеччині змушений був заробляти тим, що малював рекламу й етикетки для берлінських купців, а також продавав вирізьблені статуетки українських гетьманів.

Користуючись посмертною маскою, В. Масютин створив два портрети Кобзаря, ілюстрував багато російських та українських книжок, творив сценографію до кінофільмів компанії «УФА» (1930-1940), листівки на тему голодомору 1932-1933 рр. в Україні, рекламні плакати, олійні портрети, пейзажі, натюрморти.

2 травня 1935-го Павло Ковжун надрукував у «Ділі» статтю про художника, який звірився йому про своє навернення до українства: «Життя відвело мене в інший бік, поки я не усвідомив собі тягу, що єдино могла привести мене до свого народу. Мої безпосередні предки, а в тому й батько, походять з Чернігівщини, де я був ще дитиною. Там чув я козацькі оповідання, пісні, там я пізнав свій старинний український рід, що з нього вийшли й військові козацькі старшини Масюти-Сороки. Коли я зустрівся з питанням української культури, переді мною відкрився новий, а разом з тим і старий свій властивий світ».

«Масютин у своїй праці вглибився в форму і зміст української мистецької культури, – продовжив П. Ковжун. – Увійшов до неї з розмахом, з новими силами, в саму її гущавину, у все те, що хвилює наші передові мистецькі кола. Маючи величезний досвід, ставить він питання стилевої самобутности, опановує прояви мистецької української культури, аби підсилити її цілою силою свого мистецького знання і хисту».

«З нагоди побуту В. Масютина у Львові, – читаємо в газеті «Назустріч» (1935, № 8), – кілька багатших осіб замовило собі в нього портрети. Деякі установи, що мають звичай вішати у своїх бюрах портрети своїх довголітніх голов (чи пак, «директорів», або, як звуть їх у нас з китайською чемністю, «президентів»), теж надумуються над тим, чи не скористати б з такої нагоди. Дирекцію одного з таких товариств намовляв прихильник нашого мистецтва замовити в Масютина портрет свого директора. Клопіт був з директором. Це була людина така скромна, що не могла скрити свого бажання мати великий портрет на великій стіні і боронилась перед такою пропозицією всякими арґументами. Боронилась ця достойна особа між іншим так:

– Нащо кому мого портрету? Я собі звичайний…

Присутній при цій розмові журналіст переконує:

– Але ж, пане директор, хто там буде знати після вашої смерти, що це ви? Зате всі будуть знати, що це портрет Масютина!

У лютому 1944 р. художник живе у Львові, має свою майстерню, зокрема 13 лютого «Український вісник» публікує з ним інтерв’ю. У червні 1945-го його заарештували в Берліні за зв’язки з українськими націоналістичними колами, й він 15 місяців перебував у концтаборі Заксенгаузен. Опісля, коли його звільнили, то доручили виготовити скульптурні декорації для нового совєтського посольства в Берліні та пам’ятник М. Глинці на Берлінському кладовищі.

25 листопада 1955 р. в Берліні Василь Масютин покінчив самогубством. «Сохранился клочок бумажки с начертанной карандашом надписью в старорусской орфографии: “Кончаю с собой по своей доброй воле. В. Масютин”», – стверджує один з російських дослідників.

В листі до Д. Бурлюка, батька російського футуризму і теж українця, В. Масютин пише: «Немного обидно, конечно, что, в силу обстоятельств, оказался между двух стульев: здесь я – иностранец, для соотечественников я все-таки на положении эмигранта, не прошедшего их школу, не напитавшегося их духом. Претендуют на меня как на своего кое-какие украинцы, но и те с оговорками. Так я и состою в «ничьих», и особенного интереса ко мне никто не проявляет. Это меня в сущности и не печалит, но все же немного грустно становится, что после меня еще некоторое время будет беречь мои вещи Марина (донька художника. – Ю. В.), а после нее все оставшееся после меня станет ненужным хламом. Думая так, не себя становится жаль, а жаль вещей, к которым у меня отношение как к живым существам».

Донька художника Марина Масютин (1908-1998) теж захоплювалася графікою і зробила ілюстрації до окремих українських видань (Олександр Олесь. «Мисливець Хрін та його пси», 1944). По смерті батька вона передала українській громаді медальйони з зображенням українських історичних діячів, однак картини й графіку після її смерті у 1999 р. віддав у Москву її чоловік Судлецький, росіянин, хоча художник заповідав їх Україні.

Писати В. Масютин почав замолоду, писав українською, російською та німецькою мовами, окрім названих повістей створив цикл легенд «Дні творіння» (1918), повісті «Небезпека зеленого острова» (1925), «Der Doppelmensch» («Подвійна людина» – німецький варіант повісті «Два з одного», 1925).

В часопису «Назустріч» (1935, № 8) В. Масютин зізнається: «З друкованої белетристики маю ще багато новель, розкинених по ріжних німецьких літературних журналах, а у теці ще два фантастичні романи, підготовані до друку. Тепер пишу новий роман, в якому зображую національну метаморфозу російського старшини Дембовицького, якого батько вважав себе за поляка, а в суті річи був нащадком козацького роду Дубовіїв. Через полонізм і русицизм молодий Дембовицький стає свідомим українцем Дубовієм».

В 1925-му він повідомляє російському мистецтвознавцеві П. Еттінгеру: «Последнее время увлекся писанием небольших рассказов в библейском стиле и на библейские темы. Начал печатать их (в немецком переводе) в газете. Меня занимает форма. Конечно, это меньше всего «божественные» легенды. Собираюсь рано или поздно сделать иллюстрации. Пока написал 15 коротких рассказов о сотворении Адама и Евы, слона, муравья, крота, черепахи и пр. и пр. Если смилостивится надо мной судьба, даст мне возможность на два – на три месяца забраться куда-нибудь в глушь и спокойно поработать, тогда я к осени произведу на свет роман сверхсенсационнейший. Озабочен пристройством залежавшихся «Дней творения» и «Нефрет». Что-то будет? Это все равно как дочери, засидевшиеся в девках». Некоторые рассказы «библейского» цикла были напечатаны в берлинских газетах: «Так вышло, что на поприще беллетристики я выхожу в немецком одеянии. Русские открещивались от меня».

До цієї книжки увійшло дві фантастичні повісті Василя Масютина. «Два з одного» була написана ще до Першої світової війни, випередивши повість М. Булгакова на схожу тему – «Собаче серце», але видана у Львові в 1936 р., «Царівна Нефрета» була написана в 1919-му, але видана теж у Львові в 1938-му.

Обидві повісті збурили тодішню пресу, клерикальні часописи побачили в повісті «Два з одного» розпусту і гостро заатакували автора й видавництво, називаючи повість «бруковою», тобто найнижчого ґатунку. На захист письменника виступив Михайло Рудницький. З цією цікавою полемікою читач може ознайомитися наприкінці книжки.

А минулого року «Царівна Нефрета» була видана в Росії – «русского художника и писателя» переклали… з української.

Юрій Винничук