Сатмі доторкнувся його плечей:

– Я знаю, який ти захланний, Тотнахіті. Коли ти не присягнеш, що зробиш, чого жадаю, то завтра вранці станеш перед судом Інені.

Якась жінка ввійшла, питаючи, чи її ковтки готові.

Тотнахіті звернувся до Сатмія:

– При вході до святині ти знайдеш одного чоловіка. Заговори до нього в моєму імені – він зробить усе те, що треба.

І, кивнувши головою, Сатмі вийшов.

Сонце заходило. Сатмі блукав безцільно вулицями. Він опинився у дільниці бідаків і полохав своєю появою простаків, що мучились тут за марний заробіток. Навіть не чув благальних слів жебраків. Глухий на всі голоси зовнішнього світу, слухав тільки власного серця. Потім переходив дільницею шинків і вуличниць, машинально переступаючи тіла п’яниць і відсуваючи долоні тих, що простягали до нього дзбани з вином і пивом. Вояки, бездільники і чесні батьки родин, що святкували щасливий поворот своїх синів, співали, реготали і жартували хриплими голосами, не забуваючи теж за ридання… Якийсь огрядний молодець з вінком на шиї гатив п’ястуками у своє черево, підспівуючи. П’яна жінка пхала йому до губ солодке тісто. Один п’яниця вимахує на боки руками на землі, переконаний, що він плаває, а другий пробує його вкусити, уявляючи, що він крокодил. Молоде дівча зачепило Сатмія, погладивши його по руці. Він глянув на неї – якась одна риска в обличчі чи лінія м’яких уст нагадала йому Нефрету. Він стиснув руками свої скроні і вирвався з якихсь обіймів, що перейшли на п’яного вояка з королівської сторожі.

Сонце зайшло. Золотий човен щез і темрява вгорнула землю.

Сатмі стояв перед воротами саду. Хтось за ними тихо крикнув його імення. Він увійшов так, мовби входив до кімнати недужого. Колись він приходив сюди у зовсім іншому настрою. Не доглянув, що крізь недбало відхилену фіртку ввійшов іще хтось і йшов за ним у досить далекій відстані. Він ішов швидко, а та, що проводила його, мовчки плакала. Провідниця повела його вздовж саду до маленького домику. Тут горіла притьмарена лямпа. З кутка виринула Нефрета. Сатмі не відразу пізнав її в сутінках. В її очах не видко було радости, що вони зустрілись: вони були безнадійно сумні. Уста в неї були затиснені, риси, мовби позичені від старшої сестри – королеви.

Нефрета наблизилася рішучим кроком і піднесла руки, щоб обняти Сатмія, але вони опали і зсунулися по фалдах плаща, начеб мали намір його пригладити.

Вони мовчали. Ворухнулася віконна завіска, мовби хтось стояв за нею.

– Нефрето! Чи ти хочеш стати моєю дружиною?

Царівна піднесла очі, в яких була докірлива просьба: «Навіщо мучитися даремне?…»

– Чи ти не могла б рішитись покинути батьківський дім і ділити зі мною всі незгоди непевного існування?

Нефрета слухала уважно.

– Заки зійде місяць, на нас чекатиме човен. Чи ти хочеш піти за мною?

Тихо, як дитина, що вдоволь наплакалася, відповіла Нефрета:

– Я візьму звичайну сукню, мій улюблений параванчик і скриночку із дзеркалом від тебе…

– Я вже йду, Нефрето. Чекай мене при фірточці. Я найму чоловіка, що проведе нас і поможе нести твої речі.

Нефрета нахилилася до коханого, який поцілував її в уста, як сестру. Він почував у цій хвилині, що вона справді сестра.

Так почалося те їх спільне містичне життя, що зв’язало їх навіки.

При самому вході святині помітив Сатмі якусь постать, що оглядалася і шукала чогось на землі. Він промовив до неї:

– Тотнахіті.

Постать завагалася, випрямилася і повернулася до священика.

– Чи все готове?

– Хутко, бо скоро зійде місяць.

– Ідемо.

* * *

Вони бігли, не йшли. Мур саду тягнувся довше, ніж звичайно. Перед фірткою щось покотилося перед його ногами. Сатмі зігнувся і вхопив карлика!

Карлик заскавулів, як песик, і пробував кусати Сатмі по руках, що шукали його шиї. Сатмі ледве знайшов те непомітне місце між кадовбом і головою недородка. З усіх сил тиснув пальцями його шию. Карлик уже не скавулів, а харчав, дряпав і копав ногами. З трудом відірвав того покруча від землі і почав ударяти його головою до муру. Врешті відчув, що м’язи карлика ослабли, руки його стали липкі. Сатмі кинув ним об землю, як подущиною. Відітхнув глибоко і крикнув:

– Нефрето!

Фіртка відчинилася і в отворі появилась висока постать.

Це був Інені.

– Іди за мною! – наказав учитель.

Дорога до святині була довга. Дорога до святині була тяжка. Сатмі гадав, що не знайде сил, щоб проводити Іненія до святині, чи точніше кажучи: тягнути його. У м’язах старця ворушилися останні зусилля волі, що вже завмирала. Він ледве тримався на непевних ногах. При лиховісному світлі місяця, що падав на Сатмія, як докір, він бачив виразно, як широко розкриті очі Іненія, його знесилені та німі уста захололи у беззвучному крику. В тому страховинному роті рухався тяжкий язик, наче кертиця. Обличчя Іненія не виглядало на обличчя живої людини. Сатмі мав таке вражіння, мовби тягнув за собою мерця. Душа вже покинула тіло першого пророка. Сатмі тягнув бездушне тіло до скромного мешкання Іненія і коли похилився над старцем, цей уже не віддихав. Його руки та ноги задубіли і його оголена голова опала на ліжко.

Так став Сатмі першим жерцем. Завтра вранці він піде до святині і тепер божество буде об’являти свою волю йому, а не Іненію. Інені був трупом, і його місце зайняв живий Сатмі. Хто ж тепер мів би противитися його волі – першого пророка, волі, що була однозначна з божою волею?

* * *

Смолоскипи холітались, священики тиснулися вперед, знадвору чути були вигуки:

– Інені вмер! Інені покинув нас!

Люди вже поралися біля покійника, дбаючи, щоб якнайточніше виконати приписаний обряд. Сатмі переодягнувся за найвищого духовника – він був тепер ним, у його руках спочивало все, що боже і від якого залежали всі на службі божества. На його грудях блищали святі прикраси, з його рамен спадала леопардова шкура – зверхня ознака високого становища. Своїм наказовим тоном і гордою поведінкою він з’єднав собі пошану навіть серед тих, що ще сумнівалися щодо справжньої зміни.

Заки на дворі засвітало – ложе Іненія було порожнє. Його тіло передали забальзамувати, і трупар, зробивши на нижчій частині кадовба земні знаки, розрізав його етіопським ножем. За розрізувачем трупів летіли обрядові прокльони присутніх, і він утікав, прикриваючи голову перед ударами патиків і каменів. У тому самому часі Сатмі стояв перед «Святая святих» і читав, тримаючи на боці кадильницю, сильним голосом «Главу про запалювання полум’я». Коли він промовив: «Я – чистий, бо очистив себе», його голос затремтів. Його руки, що спочивали на святій кадильниці, він мив довго, чистив содою, але таки здавалось йому, що сліди крови сильно проникли у його шкуру. Він змінив був покривавлені ризи, а почував себе так, мовби на чистім одязі була кривава пляма.

Не без остраху він розірвав печатку, яку напередодні поклав тут його учитель. Він намазав медом ікону і вкрив її запашним кадилом.

– Я прийшов оглядати щит сонця і його окружний біг, бо я – чистий.

Сатмі обняв ікону, щоб оживити божество, наповнити його власним життям. Але життєдайне джерело правди було затроене брехнею. Напруживши всі свої сили, Сатмі охопив статую, але відчув, що його тіло не може досягти різьби. Щось, наче невидна тканина нависло між ним і божеством, від якого він сподівався помочі. Божеське обличчя заніміло таємничо і погляд очей, що блищали емалею, був непроглядний.

Сатмі вийшов зі «Святая святих». Йому видавалось, що інші священики відчитують на його чолі слова ганьби, які палять його. А втім – вони поринувши у молитві, тільки виконували свій обов’язок. Сатмі вернувся на своє попереднє місце. Він старався не дивитися на статую так само, як в останніх днях оминав погляду вчителя і тільки поквапно читав дальші глави молитви.

Бог не давав ніяких відповідей на запити Сатмія, звернені в остраху і з тремтінням. Він мовчав байдужий, підтримуючи своє останнє рішення, що Нефрета мусить вийти за варвара. Але божество помилилося. Вперше від створення світу воно зробило помилку, і він – Сатмі виведе бога на справедливу дорогу, щоб володар світу не видавався людям несправедливим. Він – Сатмі проголосить правдиву божу волю – не ту, яку почули старі вуха напівмертвого Іненія.

Коли Сатмі знову запечатав «Святая святих» і закінчив богослужбу раніше, ніж звичайно, він проголосив:

– Воля божества, щоб царівна – улюблениця божа, стала дружиною першого пророка!

Ряди загуділи від збентеження. Сатмі побачив у юрбі багато придворних. Вони мали на собі роздерту одежу на знак, як дуже любив фараон Іненія. Серед народу кидався теж писар з конячими зубами, б’ючи себе по оголеній голові п’ястуками, і заревів, як дик, порушивши святошну тишу. Юрба пішла за ним і вся святиня загомоніла жалібним голосінням.

Тутмос присунувся до Сатмія. Він погладив його ноги і повторив імення Нефрети. Сатмі нахилився до нього.

– Скажи мені, що таке сталося?

– Нефрета, божеська Нефрета не живе. Ми знайшли її бездушну в її хоромах. Її запашний віддих…

Сатмі відштовхнув ногою збабіле обличчя і хутко подався до виходу.

У палаті панувала метушня і жалоба. Жінки, розриваючи свої сукні, ходили майже голі. Вони бігали з кімнати в кімнату, плачучи і ридаючи на всю палату. «Нефрета! Нефрета! Нефрета!» – йшов відгомін, як гасло, як заклин.

Хто не знав тих хоромів, блукав серед них, як у лябіринті. Сатмі прямував до того місця, звідки йшло найсильніше ридання.

Він уже перед кімнатою, вже входить.

На білій постелі – тіло Нефрети. Непорушне, мале, безборонне тіло.

При появі Сатмія затихли зойки. Ще хтось захлипав, хтось глибоко зідхнув і тиша. До кімнати ввійшов фараон і поруч нього вся у сльозах королева, сестра покійної. З молодечого фараонового обличчя і гарних рисів його дружини промовляв безмежний біль. Сатмі не втратив своєї рівноваги при появі володаря. Спільна жалоба зрівняла сина небес і слугу божества.

Сатмі підійшов до мертвого тіла. На закритих очах лежала темна тінь. З легко відхилених уст блищали матові зуби. Від чорного волосся чоло видавалося ще біліше, лицівки ще більше кам’яні. Руки, маленькі рученята прилягали до тіла.

Не вважаючи на фараона – Сатмі впав при тілі Нефрети лицем до землі.

Хтось торкнувся плеча Сатмі. Сам фараон допоміг йому встати. Зараз прийдуть винести тіло Нефрети. Пора почати його бальзамувати. Велика муха, мовби зроблена з металю, лазила незручно по личку царівни. Начеб хотіла перевірити все тіло – сунулась по непорушних віях, заглядала до ніздрів гострого носика і зупинилася на устах, де ще недавно гралася усмішка.

Сатмі очуняв. Він побачив в уяві з невблаганною ясністю один образ. До носа Нефрети всувають залізне знаряддя і воно входить аж до мізку… до того самого мізку, з якого вийшли такі слова:

Твоя любов у мене входить,
Як мед липкий,
Твоя любов для мене сходить,
Як день ясний…

Трупар-різун тримає готовий ніж, щоб ним розпороти тіло царівни. Чи це можливе? Ні, він не сміє цього зробити. Думки блукають і не знаходять виходу. Інені, Тутмос, писар з конячими зубами, Суаамон…

Суаамон! До нього!

Сатмі дає наказ почекати. Він уже знову заволодів собою:

– Так наказує бог. Чекайте!

Прийшов Суаамон. До святині, до Сатмія. Худорлявий і жовтий, як мумія. Його підсліпуваті очі нагадували своїм поглядом молодого собаку. Виглядав жалісно, зовсім безпечно.

– Нефрета не живе, – сказав Сатмі.

Суаамон кивнув притакливо головою: так мусило бути.

– Її забирають забальзамувати.

Знову той самий знак.

– Ніж того розрізувача не сміє торкнутись її тіла.

Очі Суаамона забігали неспокійно.

Сатмі нагадав давнє повір’я (а може, це і правда), що ворожбити знають спосіб, як охоронити бездушне тіло від розкладу. Вони, мабуть, уміють теж своїми штуками запобігти, щоб труп не розложився. Тоді тіло такого мерця зберігає всю свіжість живої людини, більшу, як мумія. Воно виглядає так, мовби воно жило.

Неспокій, з яким Суаамон слухав цих слів, був доказом, що це правда.

– Нефрета мусить залишитись така, як тепер. Нікому не вільно виймати її нутрощів, її мізку, її серця.

Суаамон іще більше захвилювався.

– Це неможливе. Я не можу цього зробити… Царівна не через те вмерла.

– Отже ж ти знав про її смерть?

Сатмі помітив задоволений вигляд Суаамонового обличчя – такий суперечний із загальною жалобою. Він пригадав часті відвідини ворожбита в Іненія і в ньому прокинулось підозріння.

– Ти знав про все! Ти навіть сам цього хотів! Говори! Я вб’ю тебе! – кричав Сатмі, сіпаючи ворожбита.

Суаамон схвилювався, але знав свою силу:

– Я допоміг убити Нефрету.

Суаамон ледве теліпався під ногами Сатмія, що душив його і термосив ним. Він готов був розірвати його на кусні і розтрощити його череп. Одначе не зробив цього. Суаамон важко віддихав і хотів утікати. Сатмі загородив йому дорогу:

– Ти зробиш, Суаамоне, те, що я тобі скажу. Або тіло царівни буде непорушно свіже без бальзамування, або…

Суаамон, мовби хотів звільнитися з рук Сатмія, відповів:

– Ідемо.

Поява ворожбита в палаті наробила метушні: всі його боялись і ніхто не сподівався від нього нічого доброго.

Він оглянув Нефрету і наказав повести себе до тої кімнати, де настигла її смерть. Сатмі йшов за ним. У малій кімнаті було небагато предметів, але кожний із них віддихав індивідуальністю Нефрети. Сатмі знав від неї і від Тутмоса, що вона замовляла навіть найменшу дурничку за власними вказівками у мистців, які виконували все до найменших подробиць після нарад із нею. Нахил до мистецтва вона дістала у спадщині по своєму батькові – єретичному королеві, мистцеві і поетові Ехнатоні.

Суаамон оглянув нервово кімнати. Він нахилився, мовби шукав чогось, натирав рукою долівку і стискав пальці. Коли він устав – пробував щось сховати у фалдах одягу.

Сатмі, що стежив за ворожбитом, ухопив його за руку і видер з неї якусь річ. Це був талісман із зеленої маси – символ життя. У талісмані, надломанім з одного боку, було вирізане імення Нефрети.

Суаамон придивлявся спокійно, немов з тріюмфальною міною – ото незбитий доказ, що мій експеримент удався!

Сатмі повірив тепер у правду повір’я, що завдяки таємничим силам можна тіло зробити незалежним від розкладу смерти. Хто сумнівався у цьому, той не мав віри. А він вірив тепер твердо, що гарячою молитвою можна в божества виблагати, щоб воно оживило покійника. Він повірив, що тут треба буде тільки особливої жертви, і труп Нефрети наповниться життєдайною міццю – її личко вкриється рум’янцями, її уста промовлять, її ніс пічне віддихати.

Чи є така жертва, перед якою він міг би завагатися? Нехай тільки тіло опреться розкладовій силі і залишиться непорушне до хвилини, коли божество схоче ласкаво прийняти його жертву і вислухати його молитви…

* * *

Суаамон ішов у товаристві одного із храмових прислужників Сатмія, щоб принести все, що треба до великого акту. Він ніс скриньку з талісманами і книгу Тота. Тоді казав зі святині відійти всім з винятком Сатмія, запалив невідоме запашне куриво, одягнувся в шати, що нагадували духовні ризи, і вложив на голову тіяру.

В імлистому димі горіли похмуро лямпи. Відкрите тіло Нефрети блищало, як від місячного світла. Сатмі стояв у ногах покійниці і стежив за рухами ворожбита. Суаамон розпустив віск, і заки віск згустів, він заклеїв ним дірки в носі царівни. Те саме він зробив із вухами. Тільки очі прикрив символами життя з тоненьких золотих бляшок. Зверху перев’язав їх стяжкою, сильно її затягнувши. Третім талісманом закрив Нефретині уста і так само зав’язав їх стяжкою. При кістках зв’язав сильно ноги, коліна і рамена обвив куснями полотна, загорнувши в них клаптики записаних папірусів.

Після цього казав винести тіло до кімнати, де царівна вмерла. Тепер він сказав Сатмію віддати йому зламаний талісман. Сатмі послухав нерадо.

– Щоб те, що робимо, мало свою силу, мусить хтось заявити, що готов поділитися своїм життям із царівною. Дуже можливо, що хто згодиться на це – може негайно вмерти.

Сатмі побачив у голові думку, як блискавку, що він сам зголоситься.

– Тільки той, хто хоче взяти на себе жертву, може оживити неживу, – ще раз пояснив ворожбит, спустивши очі.

– Я готовий! – відповів Сатмі скоро.

– Напиши своє імення на другому боці талісману.

Ворожбит передав йому малий штилєт і ним вирізав Сатмі своє імення.

Суаамон прикрив талісман двома стисненими долонями, відтягнув хутко руки і підніс угору голову, щось бурмочучи. Потім потирав він одну долоню до другої і передав Сатмію цілий талісман без знаку, де був зламаний.

Це була звичайна штучка вуличних чародіїв, але коли йшло про те, щоб рятувати Нефрету, Сатмі міг погодитися на всякий обман. Суаамон казав дати одну нитку з Сатмієвого одягу. На білій нитці він завісив символ життя і перевісив його на шиї царівни.

Так вона лежала з закритими устами і заплющеними очима.

З наказу Суаамона опорожнили малу яскраво помальовану скриню, де царівна ховала свої сукні. До тої скрині поклали царівну, як у домовину. Її прикрили сухим, гостро запашним зіллям і посипали іскристим порошком.

Суаамон казав прикрити віко, обклеїв його в кількох місцях печатками із глини, витиснувши на них знаки. Пахощі, що йшли з зілля, мусили сімдесят днів проникати у тіло царівни. Сімдесят разів треба було запалювати поставлені по кутках кімнати кадильниці з густим куривом, що його приніс із собою ворожбит. Двері та вікна треба було закрити густими завісами і ніхто без якоїсь винятково поважної причини не мав права за той час порушувати спокою царівни. Той, хто запалював кадильниці зранку, міг вертатися щойно на другий день уранці. Дим запаленого курива міг би зашкодити живим.

За всіма наказами ворожбита стежили якнайточніше. Чужинецькі невільники, яким Сатмі наказав пильнувати ворожбита, не відступали від нього ні на хвилину, бо не боялися його чарів. Суаамон і не збирався втікати. Він читав уважно книгу Тота і виглядав так, мовби хотів якнайчесніше виконати прийнятий на себе обов’язок.