Сильним голосом прочитав «Главу про запалювання полум’я». Запаливши вогонь, так само спокійно прочитав «Главу про кадильницю». Склавши обидві руки на кадильниці, Інені заглибився у молитві. Після цього поставив на кадильницю посуд зі святим жеврієм і посипав його запашною живицею. Живими колюмнами, що нагадували бадилля полинів, пнулося вверх кадило блакитними хмаринками.

З кадильницею в руці підійшов Інені до воріт «Святая святих», запечатаних глиною. З великим зусиллям він вимовляв слова, що супроводили обряд посвячення. Сатмі йшов за ним неспокійний, а проте Інені з виразно зазначеною рішучістю виконував обов’язок складного обряду, не пропускаючи і не змінюючи ні слова.

Він здер глиняну печатку зі засувок священних дверей і сказав майже пригаслим голосом:

– Нитки – зірвані, печатка – зламана.

Дуже довго пробував Інені в заперті «Святая святих». Священики почали вже споглядати неспокійно один на одного. Вони чекали, поки Сатмі не промовить перший, але він стояв непорушно. Його дух полинув за Іненієм і залишився там за святими воротами.

Тепер вони відчинилися знову і в них показався Інені, тримаючись за їх бічні стовпи. Він відчинив двері з великим трудом на те тільки, щоб знову щезнути у «Святая святих». За якийсь час він з’явився вдруге. З його обличчя, що легко тремтіло, вичитав Сатмі, що його сили ослабли. Пророк мусив напружити всі свої сили, щоб руками, які судорожно тремтіли, докінчити обряду і знову запечатати двері.

Сатмі відчував, як безсильне тіло його вчителя стало вдвоє таке тяжке в його раменах. Тутмос – завсіди чутливий для інших, хотів йому помогти. Він, як стара зажурена жінка, нахилив своє оголене широке обличчя до звислої голови старця і додав йому заохоти. Притримував його, коли той мусив переходити через високі сходи і підносив уверх брови на знак, що сам мучиться.

Поміч не була велика. Навіть кремезний Сатмі небавком охляв. Коли Тутмос і Сатмі опинилися на мить за плечима старця, Тутмос торкнув легенько ліктем сусіда і моргнув на нього. Під колюмною серед ріжних жіночих голов пізнав Сатмі темну голову Нефрети. Вона піднеслася навшпиньки і сперла свої рамена на плечі жінки, що стояла перед нею. Нефрета стежила за довгим рядом учителів та учнів, що минали її, поки не віднайшла очей Сатмія.

Тутмос сидів довго в Іненія. Пророк передавав йому все, що відкрило йому божество, і коли таємниця стала прилюдна, всі врадувались: божество наказало закінчити війну і заключити мир.

Коли Тутмос, гордий своєю місією, відійшов від пророка, Сатмі хотів відвідати вчителя.

Карлик заборонив йому входити до старця, мовляв, Інені занадто втомлений і потребує відпочинку. Невдовзі після цього побачив Сатмі, як карлик впустив до Іненія з переляканою міною, ввесь скоцюрбившись, – малого і як мумія засохлого старця Суаамона.

Суаамон мав славу людини, що розпоряджає таємними силами, які можуть діяти, коли треба втримати пригасле життя, вилікувати недугу, втишити біль чи навіть спричинити смерть. Його всі боялись і по змозі виминали його.

Босий Суаамон ішов зі спущеними очима по кам’яній долівці, тримаючи в руці звиток, загорнений у чисту хустину, яку притискав до грудей. У цьому звитку була книжка, написана самим богом Тотом.

Чомусь саме тепер старець Суаамон зробив на Сатмія відразливе вражіння. Інені послав за ним либонь у надії, що його чари зможуть принести йому полекшу.

Думка, що пророк перестане терпіти, трохи примирила Сатмія з появою Суаамона, бо Сатмі таки щиро любив учителя, а при цьому він не міг розсіяти якогось ніякового почування, мовби гадюка в кущах або кажан у сутінках не давав йому заснути.

Сатмі йшов додому, відповідаючи на поклони священиків, які мабуть розуміли, що наближається година, коли Сатмі займе місце Іненія. Сатмі знав надприродні сили Суаамона і бажав щиро, щоб вони могли продовжити життя Іненія. Це відсунуло б на якийсь час його обов’язок зайняти таке високе становище, зв’язане з ріжними клопотами. Але всі ті клопоти перешкодили б йому повернутись до того життя, від образу якого в уяві починало живіше битись його серце.

Сатмі знав добре, як високо цінив фараон Іненія і з якою пошаною слухав його мудрости. Інені не раз зазнавав королівської ласки. Фараон напевне згодиться на подружжя царівни з нащадком Іненія. Після смерти старого жінка Сатмія дістане почесний титул першої подружниці божества. Сатмі злинув на крилах мрій: він уже бачив Нефрету у проводі хору молодих жінок. Вона співає ясним дзвінким голосом гімни, тоді як він у «Святая святих» звеличує молитвою володаря світу. Його побожне бажання, щоб усі години дня присвятити думкам про божество, не здійснювалося: не тільки наяві, але і під час сну всі його думки були тільки при Нефреті. При цьому довголітня звичка зробила з нього молитовну машину так, що він не робив ніякої помилки і нічого не забував зі щоденного обряду.

* * *

Зустрічі з Нефретою повторювались. Вони були завсіди короткі та обережні. Часом Нефрета наспівувала тихенько свої пісні. Сатмі гладив її малі ручки і бавився її пальцями, що подобали на крихкі забавки. Він тратив при ній свою рівновагу. Коли він пробував незручно обняти її, Нефрета боронилася. Вона опиралася руками об його груди і сміялася. Той її сміх з короткими вибухами та така близька і недосяжна гра відбирала Сатмієві сміливість та обезсилювала його волю. Нефрета не була ні злобна ні хитра, тільки поводилася як пещена дитина, зіпсована двірськими лестощами.

– Чи я гарна? – спитала вона.

Та заки він устиг відповісти, вона докинула:

– Так, я – гарна і через те називаюсь Нефрета.

Вона не прив’язувала ваги до своїх віршів – вони приходили їй так легко, як пташці спів. Вона часто повторяла деякі строфи, мовби сама хотіла оп’яніти від їх музики. Так само птахи повторяють раз у раз той самий акорд. Інколи Нефрета наводила на Сатмія своєрідне хвилювання, торкаючись з невинною щирістю того, що наповнювало його мрії неспокоєм і що він мусив проганяти ввесь день зі своїх думок, щоб воно не пекло його як полум’я.

Мала царівна запановувала щораз більше над Сатмім, а він не міг зважитись на вирішальний крок. Йому не було б важко заявити фараонові про своє кохання, але на згадку, що мусив би признатись до нього перед Іненієм – охоплював його жах.

Від своїх перших студій він покорявся завсіди непохитній волі вчителя, обіцюючи присвятити всі свої сили виключно мудрости. Він не забув своїх ревних запевнень, що ніякі земні спокуси не зможуть захитати його постановою. Цю постанову він зміцнив не одною присягою.

Коли Сатмі признався Іненію, що він думає женитись, старець примусив його мовчати, коли сказав більше тоном твердження, ніж запиту:

– Та, про яку ти думаєш, – Нефрета.

Інені не натякнув нічого про складену ним присягу, мовби хотів заощадити прикрощів своєму учневі. Та не було сумніву, що він осуджує становище Сатмія і готов, коли буде треба, тяжко його покарати.

Що було робити: мовчати і чекати смерти старого?

Сумніви, що їх досі не знав, почали наповняти його душу: сумніви щодо божої всемогутности. Тій всемогутности він протиставляв сили, що володіли його почуваннями – непорушний образ божества – живу красу Нефрети. У тій єдиній була правда, в ній усе спасення.

Нефрета, що залюбки прикрашувала себе і вміла безконечно довго тішитися всякими дрібницями, вміла ввесь час короткої зустрічі виповнити тільки описом нашийника, що його дістала в дарунку. Вона пристрасно цікавилася тим, що зберігається у скарбниці святині.

Та вона не була хапчива. Для неї, як і для Сатмія, зверхня краса предмету була багато важніша, ніж його матеріальна вартість. Сатмі, що сторожив над усіма скарбами святині, радо відповідав:

– Бог був безмежно багатим. Він міг би був здобути всі скарби землі, і все ж не став би через те ні трохи бідніший.

– Але мене таки не міг би був купити, – відповіла Нефрета недовірливо з півусмішкою.

– Так, бо ти багато більше варта, ніж усі багатства землі. Якби бог міг би був тебе купити, то водночас усе втратив би і все виграв би.

– Чи божество відчуває пахощі?

Сатмі перерахував усі матеріяли, призначені на те, щоб дати насолоду божеському змислові нюху, всі, що були в запасових коморах, як миро, бальзам, ладан.

– У теплі дні без вітру блищать і пахнуть листки запашного дерева. Кадило капає з нього, як піт з обличчя робітників. Потім висилаємо невільників зі шкіряними пугами, до яких дочіплені ріжні ремінці, щоб вони так довго сікли ними по листках, аж поки пахкий сік не залишиться на ремінцях. Ота дорогоцінна живиця найбільше подобається божеству.

– Чи бог має дзеркала і які?

– Так, багато, – відповів Сатмі, нагадавши одне дзеркало у заглибині, яке загально вважали за менше вартісне посеред інших дарунків, принесених для жертви, не шановане ані священиками ані звичайними людьми.

– Я з приємністю заглянула б у дзеркало, в яке дивилось уже божество, – щебетала Нефрета, а коли Сатмі дивився на неї знизу з тяжким зітханням, докинула: «Я дивилась би в таке дзеркало ціле життя».

На другий вечір Сатмі ніс малу різьблену скриночку, що мала всередині металеве дзеркальце. Ручкою дзеркальця була мала подоба бога Беса, якого дивна зачіска – корона з пер – була зв’язана ясновигладженим диском. Коли Нефрета відсунула його поволоку, в ньому відбивалося небо і зорі, її личко та очі, осяяні промінням зір. Нефрета була щаслива таким дарунком і заявила, що відтепер тільки вона буде заглядати до цього дзеркала.

Сатмі був готовий передати їй усі божі скарби і власне життя, щоб міг тільки завсіди оглядати обличчя Нефрети і чути її голос.

Сатмі вертався до святині, як у сні. Він не доглянув одної тіні, що його випередила і скрилася. Але якби її і був побачив, то напевне був би гадав, що це якийсь п’яниця.

* * *

Знання Суаамона було справді надзвичайне. Сім відвідин ворожбита вистачило, щоб Інені міг знову запанувати над частинами свого тіла. Його знесилення пройшло, і тепер він був такий свіжий, мовби його сили подвоїлись. Усі перелякались, тільки карлик тішився, викручуючи своє тіло на всі боки акробатичними вихилясами. Сатмі ані не тішився, ані не дивувався. Усе, що не мало відношення до Нефрети, було йому байдуже. Він тільки уважніше прислухувався базіканині старої жінки Тутмоса, бо Інені рідко тепер робив йому честь своєю розмовою.

Та хоч як сильно виповнило душу Сатмія кохання, спокій Іненія мучив його. Ще більше непокоїло його незрозуміле зближення між його вчителем і Суаамоном, що в означені години всувався до хоромів Інені – від якогось часу замкнених перед Сатмієм.

Як тільки Інені видужав, Сатмі перестав зустрічатися з Нефретою. Інені вишукував щораз то нові обов’язки, які доручав Сатмію, і накінець вислав його до одного з найбільше віддалених маєтків приналежних до божества, щоб там направити господарку, захитану нечесним управителем.

Якби Сатмі не мав при собі за помічника Тутмоса, то попав би в розпуку. Тутмос проганяв нудьгу, розмовляючи про Нефрету та її пісні. Він аналізував стиль і зміст її віршів, зворушував Сатмія і поривав його за собою.

Сатмі зживався щораз більше з думкою про подружжя з Нефретою. А його присяга? Він присягнув був, що його постанова – непохитна, що все своє єство офірує службі мудрости, присягнув, що ніякі земні спокуси не зведуть його з вибраної дороги – так він присягнув. Але тоді він іще не засвоїв мудрости в усій її ширині, його знання не могло рівнятись тоді з мудрістю його вчителя і остаточно, що може стояти на перепоні його бажання – доповнити те, що йому ще бракує? Він був молодий і мав перед собою ще ціле життя.

Він не шукав багатства, він ставився байдуже до чисто земних утіх. Дарма, що любов для Нефрети теж була земною втіхою, але вона не відхилить його від дороги знання. Навпаки: знання божества само домагається любови, бо божество створило все, що бачимо – з любови.

Так Сатмі завертав від правди на ховзьку дорогу самоошуки і цим підривав чистоту своєї служби божеству. До того сам бог, про якого він раніше міг думати тільки з тремтінням і тривогою, перестав наводити на нього страх. Ще більше: він бачив у ньому тільки перепону до щастя – бог видавався йому тепер його ворогом. У своїй безглуздій самопевности він був навіть готов змірити свої сили з богом, що стає йому на дорозі до Нефрети.

Коли Сатмі вернувся з села, де добре відпочив, то знайшов дома багато змін. Фараон вернувся з війни, і місто святкувало в п’яній радости підписаний мир. Вояки, що довго не мали нагоди розважитися, наповнювали шинки. Вулиці, де можна було бачити безсоромні сцени – наслідок загальної розгнузданости – гуділи знову голосами п’яних.

Жінки легкої поведінки не мали стриму у своїй нахабности, а проте це вже так не вражало Сатмія, як раніше. Він бачив у таких сценах той самий прояв голосу життя, що і в несміливих ніжностях іще недосвідченої дівчини. Він тихо-мирно прокладав дорогу серед влізливих і крикливих вітрениць.

Інені зустрів Сатмія так спокійно, мовби між ними не було ніколи непорозуміння; він був зовсім здоровий.

На другий день помітив Сатмі у святині за колюмнами схованого писаря з конячими зубами: він кивав на нього. З клопітною міною, дуже добре достроєною до вишкірених від усміху зубів, він прохав Сатмія бути ввечір при відомій фіртці. Сатмі спитав, чи нічого важного не трапилось, але у відповідь дістав тільки рух руки. Було ясне, що писар щось знає, але не хоче або не може сказати.

Як тільки писар щез у коридорі, підійшов Тутмос. Його очі були круглі, як скляні перли, а беззубі губи шамкали. Він не міг сказати ні слова. «Він теж…» – подумав Сатмі. Тутмос вимахував руками і кидав обривисті слова, що висловлювали розпуку: фараон хоче, щоб закріпити мир, віддати Нефрету – натхненну поетку, таку мудру, що її розум можна рівняти з самим богом Тотом. Фараон хоче віддати її нужденному варварові, що не має поняття про стиль, виглядає щетинястий, як худоба, одягається у вовну і смердить від поту гірше, як останній ремісник.

Сатмі гадав, що Тутмос збожеволів. Цей звеличував Нефрету і ганьбив варвара одним віддихом. Коли? чому? як? – Сатмі не міг дістати ясної відповіді і кипів від люті, чуючи голосні нарікання – зовсім не впору і не на такому місці. Він потягнув його за собою до своєї кімнати, де посадив схвильованого, розмаханого писаря на крісло, струснув ним і приневолив нарешті розумно сказати все, що знає.

Того ранку божество об’явило Іненію, що Нефрету треба віддати за жінку вчорашньому ворогові, щоб цим запевнити вічний мир. Варвар у супроводі своєї великої дружини вже був у фараона як почесний гість. Інені настоював на тому, щоб святошний шлюб відбувся негайно і щоб після скінченої церемонії Нефрета виїхала зі своїм чоловіком до його краю. Поки що оце боже рішення треба було тримати у тайні.

Щойно тоді, коли Тутмос облекшив своє серце оповіданням, він зміркував, що зрадив таємницю, про яку довідався тільки завдяки своєму становищу при святині… Але Сатмі його не видасть, правда?

– Але той зубастий… може, він знав ще щось більше і ще щось гірше? – питався Сатмі, що пробував назверх заволодіти собою.

– Він знає це від самої Нефрети… бідної Нефрети…

І знову немужеські сльози покотились по обличчі вражливого Тутмоса.

Загадкова неясність, що нависла над цією цілою справою, робила на Сатмія вражіння якоїсь обдуманої змови. Не було сумніву: Інені сам дав до неї почин. Боротьба? Боротьба!

Сатмі провів Тутмоса, обіцюючи, що нічим себе не зрадить, він іде тепер до Іненія у зовсім дрібній справі у зв’язку з порядком у святині. Але Інені не міг прийняти Сатмія того дня: в нього сидів Суаамон. Так відповів осоружний карлик.

– Інені не хоче мене бачити. Гаразд! – і вийшов зі святині.

Сатмі пішов до Тотнахіті, золотаря-ювеліра. Тотнахіті поблід, побачивши духовника. На його обличчі мінилася боязка услужливість і силувана безжурність, коли Сатмі мовчки оглядав бідну крамницю.

Золотар скрив золото, яке дістав для роботи нашийника. Коли в нього з’явився Сатмі, під опікою якого перебувала державна скарбниця, то це означало, що злодійство вийшло наверх. Сатмі справді відкрив крадіж, але і спочував бідному батькові кількох дітей, що кричали коло нього. Сатмі досі мовчав. І тепер він не прийшов домагатися звороту золота чи грошей, а просити Тотнахіті зробити йому одну послугу.

Тотнахіті був готовий до всього: він знав, що священики не люблять жартувати, коли треба боронити інтересів божества. Стратити голову і право до чесних похоронів – не було йому приємно. Золотар крутився перед священиком як черв’як. Священик наказав йому взяти в руки молот і валити ним у кусень срібла, нехай візьметься до роботи нараменника чи будь-чого, щоб тільки вдаряв сильно молотом: він, Сатмі, другий пророк Амона, має йому сказати щось, чого ніхто не повинен чути.

Тотнахіті взяв срібну плиту у кліщі і гатив у неї молотом, нахиливши голову до Сатмія.

– Я потребую човна і довіреного чоловіка, далі два звичайні одяги – один чоловічий, один жіночий. Я мушу мати трохи харчів і трохи срібла, щоб купити того, що мені буде треба. Я знаю, кілько ти вкрав тепер і кілько сховав попереднього разу. Половина з того, що ти вкрав зі святині, варта того, що я потребую, а друга половина залишиться тобі як винагорода за мовчанку. Я потребую все скоро, ще сьогодні. Заки зійде місяць, усе мусить бути на своєму місці.

Тотнахіті працював неуважно, попадаючи раз за разом не на ковало і не на срібну плитку – він дивився так, мовби шукав місця, де може заховатись. Його підборіддя тряслось, коли він говорив хрипким голосом:

– Амон бачить, як я каюся, але так скоро я не можу всього того зробити. Люди є хапчиві і будуть вимагати від мене більше, ніж має такий бідний раб, як я, золота… Чим я нагодую свої діти, як вмиратимуть з голоду?

Він увесь поблід і розкрив широко рот: його зуби, які не знали іншої страви, крім сухої паляниці, де було більше піску, ніж муки, були зовсім порохняві. На його чолі появились краплини поту з напруження і переляку.