Передмова

Досі автор «Уеверлі»^[1] мав незмінний успіх у читачів і його можна було справедливо вважати улюбленцем долі в обраній ним галузі літератури. Проте зрозуміло, що прихильність читацької публіки, яка надміру часто бачить його ім’я на сторінках книг, рано чи пізно могла згаснути. Раніше автор звертався до шотландських звичаїв, шотландського діалекту і шотландських характерів, щоб надати своїм творам якоїсь новизни; проте така однобічність, безперечно, врешті-решт мала призвести до одноманітності та повторень і змусити читача заговорити мовою Едвіна^[2] з «Повісті» Парнелла:

На цьому баєчці кінець!
Хоч ти завзятий брехунець,
Та язика припни!

Ніщо не може бути більш небезпечним для репутації професора образотворчих мистецтв і музики (звичайно, якщо він здатний цього уникнути), аніж надане йому довічне звання митця-маньєриста^[3] або думка, що він може бути митцем лише в одній і дуже вузькій галузі. Публіка взагалі схильна вважати, що митець, який здобув її похвалу за одну оригінальну композицію, саме завдяки своєму таланту не здатний звернутися до інших тем. Публіка несхвально ставиться до тих, хто її розважає, коли вони намагаються урізноманітнити у свої засоби творчості; це видно з нищівних суджень, що лунають на адресу акторів або художників, коли вони наважуються спробувати себе в новій галузі, аби розсунути обрії своєї мистецької царини.

У такому погляді є частка правди, як і в усіх загальноприйнятих поглядах. У театрі нерідко буває, що актор, наділений відповідною зовнішністю для виконання комедійних ролей, саме через це позбавлений надії на успіх у трагедії. Так само і в живописі або в літературі художник чи поет нерідко володіє лише обмеженим набором зображувальних засобів і способів передачі настрою, що, відповідно, обмежує і вибір предметів, які змальовуються. Проте набагато частіше ті обдарування, що привели людину до успіху в одній галузі, дарують їй успіх і в інших. Це значно більшою мірою стосується театру, ніж літератури, оскільки тут автор не обмежений у своїх пошуках ні рисами свого обличчя, ні статурою, ні таким способом тримати пензель, що відповідає лише певному набору сюжетів.

Можливо, ці роздуми неправильні; проте, у всякому разі, автор відчував, що коли б він обмежився шотландськими темами, то повинен був би не лише набриднути читачам, але й зменшити ті можливості, якими він володіє для розважання публіки. В країні, де панує освіта, де люди щомісяця мають змогу насолоджуватися плодами творчості багатьох талантів, – нова тема, яку автору пощастило здибати, подібна до джерела в пустелі:

Благословляючи долю, щастя в ньому вбачають.^[4]

Проте коли люди, коні, верблюди та рогата худоба скаламутять це джерело, його вода не смакуватиме тим, хто щойно пив її з насолодою; а той, хто відкрив це джерело, повинен знайти нові і таким чином підтвердити свій талант, якщо він хоче зажити шани у своїх співгромадян.

Якщо письменник, творчість якого обмежується певним набором тем, прагне зберегти свою репутацію, по-новому описуючи сюжети, які вже принесли йому славу, – його, безперечно, спіткає невдача. Якщо вся руда ще не вичерпана, то сам рудокоп, без сумніву, вже підупав на силі. Якщо він намагається наслідувати ті прозаїчні твори, що колись привели його до успіху, то йому доведеться «дивуватися з того, що успіху вони більше не мають»^[5]. Якщо ж він спробує по-новому зобразити старі теми, то невдовзі зрозуміє, що вже не може писати просто, природно і красиво, і буде змушений вдатися до карикатур, щоб досягти бажаної новизни. Отже, прагнучи уникнути повторів, він втрачає природність. Певно, немає потреби перераховувати всі причини, з яких автор шотландських романів, як його інколи називають, спробував написати роман на англійську тему. Водночас він намагався зробити свою спробу якомога успішнішою, представивши читачам задуманий ним твір як своє нове дітище, яке вони мають полюбити; він хотів, щоб упереджене ставлення, чи то на користь автора, чи проти нього, жодною мірою не вплинуло на справедливу оцінку нової книги автора «Уеверлі». Але згодом він відмовився від цього задуму з причин, про які піде мова пізніше.

Автор вибрав для зображення епоху Річарда І^[6]: це час, щедрий на героїв, чиї імена зацікавлять широке коло читачів, і до того ж позначений різкими суперечностями між саксами-землеробами і норманами-землевласниками, що не бажали ані родичатися з переможеними, ні визнавати їх рівними собі людьми. Думка про цю суперечність була запозичена з трагедії талановитого і нещасливого Логана «Рунемед»^[7], що присвячена цьому історичному періоду; у драмі автор побачив зображення ворожнечі між саксонськими і норманськими баронами. Проте, наскільки відомо, в цій трагедії немає протиставлення почуттів і звичаїв цих племен; до того ж зображення саксів, як пихатих і войовничих вельмож, вочевидь є грубим насильством над історичною правдою.

Адже сакси вижили саме як простолюдини; щоправда, деякі древні саксонські родини зберегли багатство і владу, але їхнє становище було винятковим порівняно з пригнобленим станом усього народу. На думку автора, якщо він виконає своє завдання, читача має зацікавити це зображення одночасного існування на одній землі двох племен: переможених, з їхніми простими, вільними і грубими звичаями, і переможців, відомих своєю пристрастю до воєнних подвигів, до бойової слави – тобто до всього, що могло зробити їх взірцем лицарства. І ця картина, доповнена описом інших характерів, що були природними для того часу і тієї країни, могла б привабити читача своїм розмаїттям, якби автор, зі свого боку, змалював її досить виразно.

Однак останнім часом саме Шотландія була, здебільшого, місцем подій так званого історичного роману; і тому передмова містера Лоренса Темплтона^[8] є тут вельми доцільною.

Щодо цієї передмови, то читач повинен дивитися на неї як на висловлення поглядів і задумів автора, який вдався до цієї літературної спроби, не сподіваючись на те, що йому пощастить повною мірою досягти поставленої мети. Навряд чи потрібно зазначати, що він не має наміру видавати містера Темплтона за особу, яка реально існує. Втім нещодавно якийсь анонімний автор зробив спробу написати продовження «Оповідей шинкаря»^[9]. У зв’язку з цим можна припустити, що ця посвята вважатиметься такою самою містифікацією і звабить дослідників іти хибним шляхом, змушуючи їх думати, що перед ними – витвір нового шукача успіху.

Після того як більша частина цього роману була завершена і опублікована, видавці, які вважали, що книжка матиме успіх, не погоджувалися з тим, щоб роман вийшов як анонімний твір. Вони переконували, що книжку не можна позбавляти тієї переваги, якої надає їй авторство творця «Уеверлі». Автор не дуже наполегливо опирався їхнім умовлянням, позаяк він почав думати (разом з доктором Вілером з чудової повісті міс Еджворт «Спритність»^[10]), що «хитрощі, додані до хитрощів», можуть покласти край терпінню поблажливої публіки, яка може запідозрити, що автор нехтує її прихильністю. Тому книжка з’явилася просто як один з романів «Уеверлі», і було б невдячно з боку автора не зазначити, що її прийняли так само прихильно, як і попередні його твори.

Примітки, що можуть допомогти читачеві краще зрозуміти характер єврея, тамплієра, капітана найманців – або, як їх називали, вільних товаришів – та ін., подані у стислій формі, адже будь-які відомості з цієї теми можна знайти у книгах із загальної історії.

Той епізод роману, що мав успіх у багатьох читачів, автор узяв зі скарбниці старовинних балад. Я маю на увазі зустріч короля з ченцем Туком у домівці цього веселого відлюдника. Сюжет цієї оповіді як такий можна зустріти у всі часи та в усіх народів, що намагаються перевершити одне одного, описуючи подорожі перевдягненого монарха, який, з цікавості або заради втіхи спускаючись у найнижчі прошарки суспільства, переживає пригоди, цікаві для читачів або слухачів через суперечність між саном короля та його зовнішнім виглядом. Східний оповідач розказує про мандрівки перевдягненого Гаруна ар-Рашида^[11] і його вірних слуг, Месрура і Джафара, нічними вулицями Багдада; у шотландській легенді розповідається про подібні пригоди Якова V, який під час таких подорожей прибирав ім’я пана Баленгейха, побідно до того як володар правовірних, коли бажав зберегти інкогніто, був відомий під іменем Іль Бон-докані. Французькі менестрелі також не обійшли увагою цю знамениту тему. Повинні існувати норманські витоки шотландського віршованого оповідання «Rauf Colziar», у якому Карл зображується як убогий гість вугляра. Інші подібні твори немовби наслідують згадану повість.

У старій добрій Англії існує безліч таких народних балад. Вірш «Староста Джон», згаданий єпископом Персі^[12] у книзі «Пам’ятки старої англійської поезії», присвячений подібному випадку; окрім цього, існують «Король і Бам-вортський кушнір», «Король і Менсфілдський мірошник» ті інші твори на цю саму тему. Але той твір, якому автор «Айвенго» завдячує в першу чергу, є на два століття старшим за перелічені вище.

Вперше він був опублікований у цікавій збірці давньої літератури, складеній завдяки спільним зусиллям сера Егертона Бріджа і містера Хейлзвуда. Ця збірка виходила у вигляді періодичного часопису під назвою «Британський бібліограф». Звідти її передрукував вельмишановний Чарлз Генрі Хартшорн, видавець дуже цікавої книги «Старовинні оповіді у віршах, надрукованих головним чином за першоджерелами, 1829 р.». Містер Хартшорн не зазначає для уривка, що нас цікавить, жодного іншого джерела, окрім публікації в «Бібліографі» під назвою «Король і відлюдник». Стислий переказ цього уривка покаже його подібність до сцени зустрічі короля Річарда з ченцем Туком.

Король Едуард (невідомо, який саме з королів, що мали це ім’я, але за характером і поведінкою можна визначити, що це Едуард IV^[13]) вирушив зі своїм почтом на бучні лови у Шервудський ліс^[14], де, як то нерідко буває з королями в баладах, натрапив на слід дуже великого і прудкого оленя; король гнався за ним доти, поки не загубив свій почет і не загнав до смерті хортів і коня. Надвечір король опинився сам-один у темній діброві. Відчувши неспокій, природний за такої ситуації, король згадав розповіді про те, що подорожні, які бояться залишитися вночі без даху над головою, моляться святому Юліанові, який у католицькому календарі вважається головним домовласником і надає притулок усім заблуканим мандрівникам – за умови, що вони викажуть йому належну пошану. Едуард помолився і, певно, завдяки прихильності цього святого надибав вузьку стежину, яка привела його до келії ченця, що стояла біля лісової каплички. Король почув, як побожний чоловік разом з товаришем, що поділяв його самотність, перебирає у келії чотки, й уклінно попросив надати йому притулок на ніч.

– Моя оселя не годиться для такого шляхетного пана, – мовив відлюдник. – Я тут живу у спокої, харчуюся корінням та корою і не можу прийняти в себе навіть убогого жебрака, хіба що рятуючи його від смерті.

Король поцікавився, як йому потрапити до найближчого міста. Зрозумівши, що шлях туди знайти важко навіть ясного дня, він мовив: чернець хай там собі як хоче, а він, король, буде його гостем на цю ніч. Відлюдник погодився, проте натякнув, що, якби він не носив чернечого одягу, то не зважив би на погрози, і що погоджується він не з остраху, а просто щоб показати смиренність.

Короля впустили до келії і дали йому два оберемки соломи, щоб він влаштувався з усією можливою зручністю. Він заспокоював себе тим, що тепер принаймні має дах над головою, і що

Розвидниться невдовзі.

Проте скоро в гостя з’явилися інші забаганки. Він вимагає вечері, кажучи:

Про одне не забувайте:
Що б удень я не робив,
Та вночі я веселюся.

Втім, хоч він і сказав, що любить смачно попоїсти, а також що він – королівський челядинець і заблукав під час ловів, проте не зміг випросити у скнари-ченця нічого, крім хліба та сиру, які не здалися йому надто привабливими. Ще менше привабив його «тверезий трунок». Врешті-решт король став вимагати, щоб господар відповів йому на питання, яке гість невпинно задавав йому:

Не полюєш ти дичину?
Ну, то це твоя провина!
Ти живеш серед діброви,
Де ніхто тебе не зловить;
Як лісничий ляже спати,
Можеш вільно полювати.
Певно, добрий ти стрілець,
Хоч за одягом чернець.

У відповідь чернець висловлює підозру, що гість хоче дізнатися, чи не переступав він мисливські закони; якщо звістка про це дійде до короля, йому, ченцю, напевне, таки вкоротять віку. Едуард запевняє відлюдника, що збереже його таємницю, і знов домагається, щоб він почастував його олениною. Чернець не погоджується, посилаючись на свої обітниці, і продовжує заперечувати:

Молоко саме лиш п’ю,
А дичини я не б’ю.
Біля вогнища погрійся,
Рясою моєю вкрийся
І тихенько спи собі.

Слід гадати, що тут у рукописі є пропуск, бо незрозуміло, що ж урешті-решт спонукає впертого ченця задовольнити королівське бажання. Але, мовивши, що його гість – «хлопець хоч куди», богобоязкий чернець частує його всім найкращим, що є у сховку. На столі з’являються дві свічки, білий хліб і пироги; на додачу ще й солона та свіжа оленина, від якої вони відрізають найкращі шматочки.

– Мені довелося б жувати сухий хліб, – сказав король, – якби я не випросив у тебе твоєї мисливської здобичі. От тепер це буде справжня королівська вечеря, якщо знайдеться щось випити.

Чернець залюбки погоджується і наказує служникові витягти з потаємного сховку біля його ліжка барильце в чотири галони; і тоді всі троє гуляють на славу. У цій пиятиці головує чернець, який стежить за тим, щоб кожній випитій склянці передували урочисті слова. Цими веселими приповідками вони супроводжували своє застілля, як це робиться в наш час за допомогою тостів. Один каже «Fusty bondias»^[15], інший має відповісти «Убий пантеру»; чернець добре поглузував з неуважності короля, який весь час забував слова цієї священної церемонії.

Так весело минає ніч. На світанку, прощаючись зі своїм люб’язним господарем, король запрошує його до двору, обіцяючи винагородити за гостинність, бо наданий прийом вельми йому сподобався. Веселий чернець погоджується з’явитись до королівського двору і спитати Джека Флетчера (так назвав себе король). Після того як чернець показав королю своє мистецтво у стрільбі з лука, нові друзі прощаються. Король вирушає додому і по дорозі зустрічає свій почет. Балада дійшла до нас без кінцівки, і тому ми не знаємо, як правда випливає назовні; напевне, це відбувається так само, як в інших творах з подібним сюжетом: господар чекає, що його стратять за надто сміливе поводження з королем, який не відкрив свого імені, і вельми здивований, натомість отримавши винагороду.

У збірці містера Хартшорна є балада з таким самим сюжетом – «Король Едуард і пастух»; що стосується зображення тогочасних звичаїв, вона набагато цікавіша, ніж «Король і відлюдник», але наводити її тут ми не будемо. Читач уже склав собі уявлення про першоджерело, з якого ми запозичили цей епізод роману, і уподібнення грішного ченця до брата тука з історії Робіна Гуда має здатися йому цілком природним.

Ім’я Айвенго підказав авторові старовинний вірш. Будь-який романіст свого часу висловлював бажання, подібне до слів Фальстафа^[16], який хотів дізнатися, де торгують гарними іменами. У таку хвилину авторові спав на думку вірш, де згадуються назви трьох маєтків, відібраних у предка славетного Хемпдена в покару за те, що він ударив Чорного принца^[17] ракеткою, посварившись з ним під час гри у м’яч:

І відняли у Хемпдена в покару
Маєтки славні ці – Трінг, Вінг, Айвенго;^[18]
Він радий був їх у казну віддати,
Аби життя своє порятувати.

Це ім’я відповідало авторському задуму з кількох причин: по-перше, воно має староанглійське звучання, по-друге, в ньому немає жодних посилань на характер твору. Друга обставина має дуже велике значення для автора. Так звані «цікаві» назви насамперед розраховані на продавців книг або видавців, які з допомогою цих назв продають книжку перше, ніж вона побачить світ. Проте автор, погодившись на те, щоб до його ще не опублікованого твору була штучно привернута увага читачів, ставить себе в скрутне становище: в разі якщо, викликавши надто великі сподівання, він не зможе їх виправдати, це стане фатальним для його літературної слави. Крім того, натрапивши на таку назву, як «Порохова змова»^[19] чи щось подібне, пов’язане зі світовою історією, будь-який читач іще до того, як побачить саму книжку, вже уявлятиме собі перебіг подій і очікуватиме на те, що твір принесе йому певну втіху. Може статися, що читач розчарується у своїх сподіваннях, і в такому разі він засудить автора чи його твір, що завдали йому такої прикрості. У цьому випадку письмен-ника засуджують не за те, що він не досягнув поставленої мети, а за те, що він мітив у тому напрямі, про який і гадки не має. Маючи досвід невимушених стосунків з читачами, автор може, до речі, згадати про те, що Окінлекський рукопис^[20], де наводяться імена цілої зграї норманських баронів, підказав йому страхітливе ім’я Фрон де Беф.

«Айвенго» мав неабиякий успіх, коли з’явився, і, скажімо так, надав авторові право самому диктувати собі закони, оскільки віднині йому дозволено описувати в своїх творах як Англію, так і Шотландію.

Образ красуні-єврейки викликав співчуття в деяких читачок, які звинуватили автора в тому, що, вирішуючи долю дійових осіб, він віддав руку Вілфреда не Ребецці, а Ровені, яка поступається їй своїми чарами. Але, навіть не кажучи про те, що тогочасні забобони робили такий шлюб вочевидь неможливим, автор дозволить собі зауважити, що швидкоплинне щастя не звеличує, а принижує людей, наділених справжніми душевними чеснотами. Романи читає головним чином молоде покоління, і було б надто ризиковано навіювати йому небезпечну думку про те, що благородство поведінки і переконань природно супроводжується чи то обов’язково винагороджується задоволенням наших пристрастей або здійсненням наших бажань. Іншими словами, якщо благородна і самовіддана людина позбавлена земних благ, влади, світського становища, якщо їй не судилося задовольнити свою несподівану і нещасливу пристрасть, таку як пристрасть Ребекки до Айвенго, то потрібно, щоб читач міг сказати – воістину душевна краса здобуває найвищу винагороду. Адже споглядання величної картини життя переконує, що самопожертва і відречення від своїх пристрастей заради обов’язку рідко бувають винагороджені і що внутрішнє усвідомлення виконаного обов’язку дарує людині справжню винагороду – душевний спокій, якого ніхто не може ні відібрати, ні дати.