Тут доречно згадати про тлумачення Вальтером Скоттом історичних процесів i закономірностей, про його концепцію історичного розвитку. Скотт розумів історію як поступальний рух людства від варварських форм життя до форм цивілізованіших, від грубих i жорстоких звичаїв до гуманніших i витонченіших. На цьому шляху можливі зупинки й навіть відступи, поступ відбувається за умов протистояння старого й нового, яке, загострюючись, переростає у конфлікти – соціальні, релігійні, політичні тощо. Це – зламні моменти історії, i саме на них, як правило, зосереджує увагу письменник. Однак, зображуючи їх, він не пристає на бік жодної зі сторін i ставиться до них з однаковою толерантністю, адже історична й моральна правда, на його думку, не буває на боці лише когось одного. Поступ, у розумінні Скотта, – це ніби рівнодіюча різноспрямованих сил, він можливий лише за умови компромісу між супротивниками. Підтвердження цього Скотт убачав у пєрє6ігу англійської революції XVII століття, що завершилася славною революцією 1688 року, компромісом конфліктуючих сторін. Сто років по тому, вже за життя письменника, історія майже повторилась у Франції.

Автор віддає належне мужності й самовідданості, з якими його герої обстоюють свої ідеї, але якщо їхні нетерпимість i фанатизм ведуть до кровопролиття, він їх засуджує. Об’єктивність Скотта в цьому можна порівняти з гомерівською, але вона зовсім не свідчить про відсутність авторської позиції. Один з основних критеріїв, за якими Скотт судить cвоїх героїв, – це їхня відповідність загальнолюдським моральним нормам i цінностям, які чинні однаковою мірою i в Середні віки, i в XIX столітті. Це – чесність, вірність слову й переконанням, шляхетність, гуманність, здоровий глузд. Форми їхнього прояву в різні епохи можуть бути різними, але їхня сутність залишається незмінною.

Другий з основних критеріїв автора полягає в тому, наскільки дії i прагнення героїв відповідають поступові історії. Ці два критерії у нього взаємопов’язані. Так, високими моральними якостями Скотт нерідко наділяє прибічників історично приречених сил та ідей, але їхня висока моральність не рятує їх від поразки. Хоч би яку повагу викликали у нас чесноти Седріка Сакса – його сміливість, принциповість, мужність, – але повернути хід історії назад вони не можуть, як не можуть відновити на англійському престолі саксонську династію королів. I останній представник цієї династії Етельстан, призначений леді Ровені Седріком Саксом у чоловіки, попри певні прояви мужності й благородства, зображений у романі скоріше в комічних, аніж у героїчних, тонах. Та й сам Етельстан не прагне королівського трону – ця династія вже виродилася, показує В. Скотт, i Седріку це теж час зрозуміти.

«Айвенго», перший роман про англійську історію, був написаний шотландцем. Відгуки в англійській пресі на цей твір містили цікаву думку: Скотт досяг успіху в тому, що не під силу було іншим його співвітчизникам: взяти реванш у англійців. Відомі конфліктні історичні стосунки двох країн, невдалі спроби якобітів (прихильників шотландської королівської династії) відвоювати корону, остання з яких мала місце у 1745 році, лише за півстоліття до появи перших творів Скотта; відоме також негативне ставлення англійців до емігрантів з економічно слабшої Шотландії (про це можна прочитати в романах іншого видатного шотландця Тобайаса Смоллетта, який сам зазнав цієї долі). Проте романи Скотта і про Шотландію, і про саму Англію англійці сприйняли із захопленням. Та головне, зазначають британські критики, саме шотландець Скотт дав англійцям уявлення про їхні національні витоки, про їхніх предків, витворив образ «старої доброї Англії» – передусім у романі «Айвенго». Цей образ міцно закріпився у їхній свідомості, так само як і у свідомості людей за межами Великої Британії.

При створенні «Айвенго» Скотт задіяв різного роду і походження літературні джерела: і лицарські романи, привезені до Англії норманами, і англосаксонський епос, який розвивався до їхнього завоювання, і згадки про міфологію давнішого, кельтського періоду. Тим самим він доносить до читачів, що історія Англії – це цілий ланцюг завоювань, що тут проживали і проживають різні народи і етноси, які робили свій внесок у формування англійської культури, мови і загалом нації, що це є процесом, який триває здавна і не зупиняється досі.

Скотт створює образ Англії на певному зрізі історії, уведеного до невпинного плину часу, проте існує певний стрижень, якого час не торкається. Цей стрижень намічений цитаціями та алюзіями із Біблії, а персоніфіковане втілення позачасова моральна ідея отримує в образі Ребекки, яка стає в романі також уособленням милосердя і вірності, про які більшість персонажів забули у змальований кризовий час. Вона ж озвучує її словами, зверненими наприкінці роману до Буа-жільбера. «твою волю збуджує мінлива течія людської думки, – говорить вона, – а моя воля спирається на скелю вічності». Час, коли відбувається дія роману, сповнений жорстокості, жорстокість існувала й в інші епохи, нагадуванням про що стає доля гнаних євреїв. «Єврейський» мотив загалом відіграє важливу роль у романі: він ілюструє те, що навіть позбавлена власної землі нація зберігає свою духовну й культурну ідентичність. Водночас він звучить і засудженням будь-яких форм національно-етнічної чи релігійної нетерпимості.

Порівняно з романами «уеверлійського циклу» композиція «Айвенго» має суттєві відмінності. Тут немає розгорнутої експозиції з картиною мирного приватного життя. Історія, її процеси й колізії присутні в романі вже з перших сторінок. Центральний герой, ім’ям якого названо твір, з’являється не в родинно-побутовому оточенні, а як загадковий незнайомець i виконавець місії короля Річарда. Дія з перших же розділів набуває динаміки й драматизму. Розгалужений сюжет витворюється з переплетіння кількох сюжетних ліній, які формуються на основі мотивів різного походження i характеру, що дозволяє авторові широко представити епоху, зобразити її життєвий устрій i звичаї, суперечності й конфлікти.

Перший мотив можна визначити як «відвоювання головним героєм нареченої»; цей мотив втілюється в сюжетній лінії Айвенго й леді Ровени, навколо якої й розгортається фабула твору. Подібний мотив присутній майже в ycix романах Скотта; в ньому поєднані елементи, характерні для сюжетобудови любовного й авантюрно-пригодницького романів, найдавніших різновидів романного жанру. Головна функція цього мотиву – переважно «технічна»: надавати твору сюжетної цілісності й тримати в напрузі увагу читача.

Другий мотив – відвоювання влади королем – це лінія боротьби за трон короля Річарда Лев’яче Серце з принцом Джоном i феодалами, які скористалися тривалою відсутністю короля в країні (він брав участь у Третьому хрестовому поході й, повертаючись, потрапив до австрійського полону). Його правління започатковує нову добу в історії країни. Функція цього мотиву – висловити історичну концепцію твору, домінанту його ідейного змісту.

Третій – історія красуні-єврейки Ребекки, яка стала жертвою насильства лицаря-храмівника Буа-Жільбера. Ця лінія передусім характеризує епоху Середньовіччя з його забобонами й жорстокими звичаями, засуджує релігійну й національну нетерпимість.

І нарешті, четвертий – мотив фольклорного походження, запозичений Вальтером Скоттом з англійських народних балад про Робіна Гуда, який виступає в романі під ім’ям Локслі.

Усі ці мотиви існують у романі не осібно – вони переплітаються, підсилюють та увиразнюють один одного. Усі разом вони з можливою повнотою i конкретністю підкреслюють основну ідею твору – ідею подолання протистоянь i необхідності згоди основних суспільних сил. Уособленням цієї ідеї в романі виступає король Річард – реальна історична особа. Проте тут слід сказати, що цей образ – ідеалізований i має великі розбіжності зі своїм історичним прототипом. Реальний Річард Лев’яче Серце відзначався винятковою навіть для свого часу войовничістю i все життя провів у війнах, які призвели королівство до розорення. А у Скотта – це мудрий правитель, який перший усвідомлює себе не королем норманів, а норманів i саксів, тобто всього англійського народу. Він заявляє Седріку: «Hi, благородний Седріку, я – Річард, король Англії. І від щирого серця бажаю, щоб усі сини Англії жили в мирі та злагоді…»

У такому тлумаченні образу короля Скотт наслідував традицію. Письменник не прагнув ламати стереотипи, що склалися у людей про ту чи іншу епоху, про тих чи інших історичних осі6, a волів спиратися на вже існуючі в їхній свідомості уявлення, часто зафіксовані у фольклорі. Аналіз романів Скотта, зокрема й «Айвенго», свідчить, що письменник часто не тільки оперував існуючими уявленнями про події та героїв, а й використовував сюжетні блоки літературного чи фольклорного походження, дещо видозмінюючи їх i наповнюючи потрібною йому інформацією – історичною, моральною, соціальною тощо. Так, уже зазначалося, що в тканину роману Скотт вшив легенду про Робіна Гуда. А щодо сюжетної лінії про прекрасну єврейку Ребекку та її батька, жорстокого, але чадолюбного лихваря Ісаака, то вона здавна існує в англійській літературі, зокрема в п’єсах К. Марло «Мальтійський єврей» та В. Шекспіра «Венеціанський купець».

Та наскрізна провідна ідея роману – це ідея формування із середньовічного хаосу племен та етносів, різних суспільних прошарків i станів англійської нації, єдиної англійської народності й англійської державності.

Читачі й дослідники доробку Скотта давно помітили, що в багатьох його творах центральні персонажі з художнього погляду поступаються персонажам другого плану; не є винятком i роман «Айвенго». Головний герой переважної більшості романів Скотта – юнак привабливої зовнішності, наділений багатьма чеснотами, що викликають повагу в yci часи. Він – порядний, хоробрий, чесний, добрий, розсудливий, шляхетний, що незмінно забезпечує йому читацьку симпатію. Як правило, він не має твердих політичних, національних чи релігійних переконань, а родинні, дружні стосунки чи моральні зобов’язання пов’язують його з представниками ворогуючих таборів. Перебуваючи в епіцентрі історичного конфлікту, він зберігає безсторонність та об’єктивність, i в його судженнях ми часом чуємо голос самого автора.

Образи головних героїнь – теж неглибокі й малоіндивіду-алізовані. Як i чоловіки, вони наділені високими моральними чеснотами, добре виховані, цнотливі й гарні. Простежується певна відповідність між зовнішністю героїнь та їхніми характерами й поведінкою. Це два поширені в романтичній літературі жіночі типи: чарівні синьоокі білявки з лагідним характером, що не здатні до рішучих дій, але можуть чинити пасивний опір волі батьків, коли йдеться про їхнє особисте щастя; i чорноокі й темнокосі красуні, наділені бурхливим темпераментом та незалежним характером; дещо ексцентричні у своїй поведінці, вони здатні до активних дій. Втім, ніхто з них ніколи не переходить межі благопристойності, як її розуміли сучасники Скотта. Часом ці два типи героїнь співіснують в одному романі, створюючи одна для одної виграшний контраст, як це ми бачимо в образах Ровени i Ребекки. Проте Ребекка виглядає яскравішою, вона чи не найпримітніший образ у романі. Тому не дивно, що саме їй були віддані симпатії читачів, а переробки роману для сцени, популярні у ХІХ столітті, закінчувалися шлюбом Вілфреда Айвенго не з Ровеною, а з Ребеккою. Та треба сказати, що художня структура образу Ребекки не особливо складна. Виграшності йому додає ситуативний контекст: вона жертва релігійних і расових забобонів і виступає в ролі носія позачасової ідеї гуманності.

Давно помічено, що більш яскраві у Скотта образи другого плану, вписані в історичне тло й побут доби. Підраховано, що романи Скотта населяють близько 2800 персонажів, створених його творчою уявою. I практично кожен із них індивідуалізований, незалежно від того, яке місце в сюжеті посідає. Вміння Скотта створювати колоритні образи було поціноване ще його сучасниками, які навіть називали його «Шекспіром роману», що за часів романтизму було чи не найвищою похвалою. Створюючи їх, Скотт, як правило, спирався на соціо-психологічні типи, які здавна існують у мистецтві, – скажімо, наділений чеснотами батько родини, благородний розбійник, жорстокий лихвар, скривджена дівчина, спритний слуга тощо. Водночас письменник моделює їхні типи у відповідності до епохи, яку вони представляють, наділяє їх становою атрибутикою, відповідною суспільному укладу зображуваної епохи. Інваріантами цих архетипів можна вважати в «Айвенго» і Седріка Сакса, й Ісаака, й Робіна Гуда, і Ровену з Ребеккою, й Вамбу. Це – основний механізм «закладання» у певний образ історичного змісту, «колориту часу», який практикує Скотт.

Про співвідношення в людині непідвладного часу й історично змінного Скотт писав ще в романі «Уеверлі» і потім неодноразово повертався до цього. Стрижень людської природи він вбачав у пристрастях, які не змінюються: любов завжди залишається любов’ю, а ненависть – ненавистю. Але прояви цих пристрастей суттєво відрізняються залежно від суспільних умовностей того чи іншого моменту історії. Тому Скоттів метод нанесення «прикмет часу» на існуючі літературні типи не лише полегшував йому роботу, а й сприяв унаочненню відмінностей між людьми різних епох.

У багатьох поколінь читачів виникало питання: наскільки намальована Вальтером Скоттом у романі «Айвенго» картина Середньовіччя відповідає дійсності? Сучасники не сумнівалися в її вірогідності, вони були переконані, що для автора «Айвенго» таємниць в історії не існує. Але з часом ставало все очевидніше, що i його обізнаність з історією неповна, що в його романах чимало неточностей, похибок, домислів, що нерідко він досить вільно поводився з історичними фактами й постатями. Наскільки картина англійського ХІІ століття умовна, можна судити вже з того, що витворювалася вона Скоттом переважно на основі джерел пізнішого періоду, і скоріше відповідає ХІV – ХV століттям. Та в найсуттєвішому – у відтворенні духу й колориту епохи, в осягненні історичних процесів – Скотт виявив глибоке розуміння історії, причому не як учений-історик, а як митець, що створив у романі панорамний художній образ англійського Середньовіччя, по-своєму переконливий i правдивий.

Наталія Білик