Бібліотека світової літератури заснована у 2001 році

Walter Scott

IVANHOE

Перекладено за виданням:

Scott W. Ivanhoe. – London: Penguin Popular Classics, 1994

Переклад з англійської Дарії Радієнко

Передмова і примітки Н. Д. Білик

Редколегія серії: Дмитро Наливайко (голова), Микола Жулинський, Іван Дзюба, Сергій Кальченко, Наталія Овчаренко, Галина Сиваченко, Тетяна Рязанцева, Андрій Содомора, Юлія Осадча, Оксана Пахльовська, Наталія Торкут, Петро Рихло, Ростислав Радишевський

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

В оформленні обкладинки використано картину Йоханнеса Герца (1855–1921) «Лицар Айвенго»

© Д. Радієнко, переклад ук раїн ською, 2008

© Н. Д. Білик, передмова і при міт ки, 2008

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», мар ка серії, 2001

* * *

«Айвенго»
і зміна тематико-художньої парадигми історичного роману Вальтера Скотта

Англомовний письменник Вальтер Скотт – шотландець за походженням; у Шотландії минуло його життя, на шотландському ґрунті виникла й розвинулася його творчість. Завдяки поетичним творам, i особливо романам Скотта, цей гірський край, його народ та історія стали знайомими й близькими людям далеко за межами батьківщини письменника. Тому в першій половині XIX століття кожна європейська країна чекала свого Вальтера Скотта, який прославить її так, як Скотт прославив свою Шотландію.

А що цей видатний письменник належить i до шотландської, i до англійської літератур, адже писав він англійською мовою, то у Великій Британії це сприймається як звичне явище. У нас близька йому в цьому плані постать Миколи Гоголя, який народився й виріс в Україні, чия творчість формувалася на ґрунті українського життя, історії, культури; він став видатним російським письменником, залишаючись разом з тим письменником українським.

Народився Вальтер Скотт 15 серпня 1771 року в Единбурзі, давній столиці Шотландії. Його батько – спадковий баронет i відомий адвокат, мати – донька професора медицини, теж походила із старовинного роду. Майбутній письменник одержав широку освіту, ще в дитинстві опанував кілька мов – латину, французьку, італійську, а згодом i німецьку. Вчився він легко, багато читав, особливо захоплювався поезією й історією. Палка уява хлопця перетворювала сухі факти на яскраві картини, що легко запам’ятовуються; це робило навчання цікавим i навіть захоплюючим. Так, за зізнанням самого Скотта, він заглиблювався в історію, i такою вона постане пізніше в його творах.

Для зміцнення здоров’я батьки часто виряджали сина в гори. Немовлям майбутній письменник пєрєхворів на поліомієліт, через що накульгував усе життя; на щастя, інших наслідків ця недуга не лишила, i сучасники згадують його як людину, чия кремезна постать випромінювала силу i здоров’я. Старовинні замки, мальовничі руїни, легенди та повір’я, що становлять екзотику старовини, – усе це з дитинства стає істотним складником світу Скотта.

Мандрівки Шотландією, аж до її найвіддаленіших гірських куточків, тривали й пізніше, коли Скотт, закінчивши у 1792 році правничий факультет Единбурзького університету, працює адвокатом, а згодом – шерифом одного з округів, що вимагало постійних інспекційних поїздок. Обов’язки шерифа він сумлінно виконував до кінця життя, навіть тоді, коли став всесвітньо відомим письменником.

Та подорожував Скотт не лише рідною землею, а й різними історичними епохами. Тогочасна Шотландія була дуже специфічною, можна навіть сказати – унікальною, країною. Як відомо з географії, вона поділяється на Верховину, або Шотландію гірську, i Низовину, або Шотландію рівнинну. Цей поділ досить умовний, бо гірська зона відрізняється від рівнинної лише висотою й стрімкістю гір. Значно істотнішим було те, що в різних географічних зонах країни відмінними були й уклад життя, й культура, й мова, й рівень суспільно-історичного розвитку.

На Верховині, гірському пасмі, яке перетинає острів із південного заходу на північний схід, жили гели – шотландські горяни. Жили вони родами, або кланами, спільно володіли угіддями й у своєму житті відзначалися патріархальною простотою і зберігали риси общинного ладу. їхня рідна мова – гельська – належить до кельтських мов і від англійської відрізняється не менше, ніж, скажімо, наша, українська. У Низовині, де невисокі гори й пагорби, між якими лежать придатні для землеробства долини, здавна будувала замки, а пізніше засновувала маєтки шотландська знать. Тут іще й на початку XIX століття зберігалися залишки феодального ладу. Але разом з тим рівнинна Шотландія швидко втягувалася в орбіту капіталістичного розвитку, особливо великі міста й ті її території, що межували з Англією. Говорили тут шотландським діалектом англійської мови, яким зокрема писав і славетний народний поет Шотландії Роберт Бернс.

Отже, на невеликій території країни ще в другій половині XVIII століття існували три різні суспільні устрої, що протягом століть європейської історії змінювали один одного.

Вальтеру Скотту судилося жити на зламі XVIII–XIX століть, у час докорінної зміни життєвого ладу Європи. Це був період, коли історія ніби прискорила свій плин. Цілі епохи, стиснуті у часі, пройшли перед очима одного покоління, що стало свідком зрушень, які раніше потребували б століття. I розкрилося те, що губилося в розміреному плині часу: історія – це рух, перехід від одного етапу суспільного буття до іншого, і кожний з них має свій зміст і свій колорит. На цій хвилі виникає загальний інтерес до історії, задовольнити який і був покликаний історичний роман.

Тож невипадково саме шотландець Вальтер Скотт став творцем новочасного історичного роману, потреба в якому ставала все нагальнішою в першій половині XIX століття, в добу романтизму.

Але свою творчу діяльність Скотт розпочав не романами, до них пролягав довгий, майже двадцятилітній, шлях. Розпочав він її наприкінці XVIII століття перекладами поеми Готфріда-Августа Бюргера «Ленора» та історичної драми Йоганна-Вольфганга Гете «Гец фон Берліхінген», що мали всеєвропейський відгомін. Інтерес Скотта до німецьких передромантиків був настільки великим, що він навіть вивчив німецьку мову, щоб краще познайомитися з їхніми творами. Річ у тому, що в німецькому передромантизмі активно осмислювався теоретично та художньо освоювався фольклор i відбувалося звернення до середньовічної старовини, а це збігалося з творчими устремліннями письменника-початківця. Першою ж публікацією Скотта, яка привернула до нього увагу, була тритомна фольклорна збірка «Пісні шотландського кордону» (1802–1803), поява якої теж була для Скотта закономірною. Мандруючи Шотландією, він збирав народні пісні, зокрема історичні, балади, перекази, легенди тощо. Цій великій за обсягом збірці притаманна тематична єдність. Це – саме пісні шотландського кордону, де кордон – поняття не географічне, a скоріше епіко-історичне; це – смуга землі, де Шотландія віками протистояла Англії, боронячи свою свободу, щось на зразок Дикого поля в українській історії та епічній поезії. Від цієї збірки пряма дорога веде не тільки до поетичної творчості Скотта, а й до його історичної романістики.

Для повноти уявлень про особистість і життя Скотта слід ще сказати, що він збирав не тільки духовні скарби минулих часів, а й пам’ятки матеріальної культури. Ще в молоді роки він заклав основу славнозвісної колекції старожитностей, яку потім поповнював усе життя. Скотт був непересічним знавцем історії й археології, а також завзятим антикваром. Придбавши 1811 року ділянку землі на березі Твіду, він побудував дім у вигляді середньовічного замку і перетворив його на справжній музей шотландської старовини. У своїх спогадах письменник розповідає, що, коли він із сім’єю перебирався до Ебботсфорда, їхній багаж складався з 24 возів, завантажених переважно різними старожитностями: рицарськими обладунками, зброєю, давніми предметами домашнього побуту та ін. В Ебботсфорді він прагнув по змозі дотримуватися середньовічного стилю життя. Та разом з тим він прикуповував навколишні земельні ділянки й налагодив на них прибуткове сільське господарство. Таке поєднання закоханості в Середньовіччя і пристосованості до умов реального життя в буржуазному суспільстві характерне для Скотта.

Після «Пісень шотландського кордону» Скотт звертається до поем на історичні й фольклорно-легендарні сюжети, які домінують у наступний період його творчості (1804–1813). Ці поеми, чи принаймні більшість із них, мали величезний успіх у читачів і вивели його в ряд провідних поетів раннього англійського романтизму, таких як Вільям Вордсворт, Семюел Колрідж, Роберт Сауті. В них драматична фабула поєднується з мальовничими пейзажами й ліричними піснями та відступами в стилі народних балад. Написані першими «Пісня останнього менестреля» (1805) та «Марміон» (1808) відзначаються яскравим, навіть дещо декоративним, середньовічним колоритом; не чужі їм і ірраціонально-містичні мотиви, притаманні ранньому англійському романтизмові. Гірська гельська Шотландія вперше з’являється в поемі «Діва озера» (1810), за визначенням автора, поемі «про кохання, магію й війну, що зображає звичаї наших горян». Саме ця поема й зробила Скотта надзвичайно популярним; на гірських дорогах до озера Лох-Кетрін, місця дії поеми, з’явилися сотні шанувальників твору; вони, до речі, підказали ідею туристського маршруту, який діє і нині. Але наступні поеми Скотта вже не мали такого великого успіху: «Рокбі» (1813), де змальовано образ розчарованого благородного розбійника, і «Володар островів» (1815), де виведено легендарного національного героя Роберта Брюса. Ім’я шотландського патріота, який зазнав чотирьох поразок від англійців, був відлучений від церкви й поставлений поза законом, але врешті-решт переміг і став королем вільної Шотландії, буде фігурувати і в романістиці Скотта. Пізніше, вже наприкінці XIX століття, образ Роберта Брюса зацікавив Лесю Українку, і вона написала поему про шотландського національного героя.

Уже в очах сучасників Скотта його поеми поступалися романістиці. Але не варто на цій підставі їх недооцінювати, забуваючи про принципово важливу роль, яку відіграли вони у формуванні історичної поеми, що була дуже поширеною в літературі доби романтизму, зокрема в українській; згадаймо хоча б про те, яке значне місце історичні поеми посідають у творчості Тараса Шевченка.

Вальтер Скотт писав понад тридцять років. За цей час він створив 26 романів, до яких слід додати ще повісті й оповідання, дев’ять поем, кілька балад, багато праць літературознавчого та історичного змісту, зокрема «Життя Джона Драйдена» (1808), «Життя Наполеона Бонапарта» (1817), «Життєписи романістів» (1821–1824), «Смерть лорда Байрона» (1824), «Історія Шотландії» (1831) та інші. Він редагував зібрання творів Джонатана Свіфта і Даніеля Дефо, регулярно виступав з публікаціями в періодиці, був видавцем. На його творчому шляху чітко вимальовуються два періоди – поетичний та прозовий. I віхою, що розділила їх, була поява у 1814 році першого роману Скотта «Уеверлі». Цей роман він почав писати ще 1805 року, але потім відклав його на невизначений час, зосередившись на поемах та баладах. Роман вийшов анонімно, що загалом було тоді звичним явищем. Можливо, Скотт, який тоді вже став знаменитим поетом, не хотів ризикувати своєю літературною репутацією. Успіх роману перевершив усі сподівання! Проте його автор не розкрив, як на те чекали, свого інкогніто. Наступні романи Скотта аж до 1827 року видавалися як «твори автора “Уеверлі”», а за їхнім творцем закріпилося ім’я Великого Невідомого. В історії європейської літератури це була чи не найбільша містифікація, за успіхом якої Скотт ревно стежив. Проте вже в середині 20-х років стало ясно, що ніхто, крім нього, не поєднує в coбì всього того, що необхідно для написання цих творів, – знання історії і фольклору, високу ерудованість, любов до Шотландії, схильність до жартів та дотепних витівок, обізнаність із життям різних суспільних верств і, звичайно, літературний талант.

Надзвичайний успіх свого першого прозового твору практичний В. Скотт енергійно підтримує, публікуючи щороку один, два або й три нові романи. Наступного 1815 року з’являється друком «Гай Маннерінг», 1816-го – «Антикварій», «Чорний карлик» і «Пуритани» (так пропонують передавати назву твору «Old Mortalíty» російські перекладачі), 1817-го – «Роб Рой», 1818-го – «Единбурзька в’язниця», 1819-го – «Ламермурська наречена», «Легенда про Монтроза» і 1820-го – знову три: «Айвенго», «Монастир» і «Абат». Такій продуктивності певною мірою сприяв притаманний письменникові «імпровізаційний» стиль творчості, використання розроблених раніше сюжетних ходів, замальовок, перефразувань, топосів тощо. Особливо цим позначені його пізні романи, в них знаходимо немало повторень і штампів.

Інтенсивність творчої праці письменника ще більше зростає в останні роки життя, після того, як 1825 року збанкрутувало видавництво, компаньйоном якого він був. Юридично Скотт міг відмовитися від сплачування боргів, але це суперечило його поняттям про честь. На плечі письменника звалилася величезна частина боргу в 130 тисяч фунтів стерлінгів, яку він прагнув покрити літературними гонорарами. З-під його пера виходять не тільки романи, а й історичні праці, біографії видатних осіб, критичні статті, дитячі книги тощо. Одного зі своїх героїв, Сезара Бірото, О. Бальзак назвав «мучеником комерційної чесності», і це визначення можна перенести на В. Скотта. Непомірна напруга підірвала його міцне здоров’я. Останні два романи, «Небезпечний замок» і «Граф Роберт Паризький», він писав, будучи тяжко хворим. У 1832 році Вальтера Скотта не стало, що в різних країнах було сприйнято як величезна втрата для європейської культури.

До історії літератури Вальтер Скотт увійшов як творець історичного роману. Його твори мали яскраво виражений новаторський характер, були дійсно новим і вагомим словом у літературі. Самому авторові вони уявлялися як освоєння літературою величезного материка історії. Цю думку поділяли його сучасники не лише на Британських островах, а й в усій Європі.

Вони небезпідставно вважали його творцем нового жанру. Наприклад, відомий російський критик В. Бєлінський твердив, що Вальтер Скотт «створив історичний роман, який до нього не існував». Це не зовсім правильно: історичні романи писали й до Скотта, і в значній кількості. У Франції на початку ХІХ століття виходила «Нова універсальна бібліотека романів», до якої входила серія «Історичні романи», що нараховувала десятки томів. Ці романи характеризуються поєднанням романного змісту, що розумівся лише як вимисел, і змісту історичного, що розумівся як розповідь про історичні події та історичних діячів. Але цим романам бракувало органічного поєднання цих двох змістів, вони розшаровуються в структурі творів і з’єднуються лише зовнішніми фабульними зв’язками.

Важливо тут нагадати, що починаючи з античності і до середини ХІХ століття історія вважалася не тільки і не стільки наукою, скільки літературним прозовим жанром. її зближали з епікою, вбачаючи близькість у тому, що вони є розповідними мистецтвами (невипадково у давніх греків муза Кліо була їх спільною покровителькою), а головну різницю – у тому, що, як визначив Арістотель, історія розповідає про дійсні події і людей, а епіка – про те, чого реально не було, але могло бути за доцільністю і вірогідністю. Як зазначає відомий вчений Б. Реїзов, ця традиція на початку ХІХ століття ще лишалася в силі, «історія – це все ще література, жанр, близький до епосу й роману, недаремно Гомера вважають першим істориком, а Геродота – Гомером історії».

Вальтер Скотт здійснив органічний синтез роману й історичної прози, як її тоді розуміли. У нього романний та історичний зміст не лише пов’язуються, а й взаємопроникаються, витворюючи цілісну й завершену жанрову структуру. В цьому синтезі, прагнення до якого проявлялися й раніше, полягає чи не головна заслуга письменника перед літературою.

З попередників Скотта найближче до подібного синтезу історії та літератури підійшли автори англійських історичних хронік, і насамперед Шекспір. Скотт спирався на його досвід в усіх своїх творах, у тому числі і в «Айвенго», де особливо відчутні паралелі з «Генріхом IV». Подібно до Шекспіра, Скотт робить учасниками історичних подій представників усіх верств населення – від свинопаса, розбійника і єврея-лихваря до вищих церковних чинів, феодалів і короля, він так само перемежовує «високий» план, де діють сильні світу цього, комічними сценками й жартами, скажімо, блазня Вамби чи веселого монаха Тука. При цьому він йде далі за драматургів англійського Ренесансу: історію роблять не тільки діячі Історії – полководці та королі, а всі, хто живе у цей час, тому «низовий» план романіст не відокремлює від «високого» і задіює персонажів з діаметрально протилежним суспільним статусом в одній і тій самій сцені: король бенкетує з розбійниками, а лицар рятує єврея та його доньку (тоді як за часів дії роману між ними існувала величезна соціальна прірва). Врозріз із домінуючою у попередні віки традицією, Скотт перерозподіляє сфери дії серйозного і комічного: відданий своєму господареві блазень Вамба постає в ореолі героя, а образ нащадка саксонських королів, вайлуватого ненажери Етельстана містить комічні конотації.

Далі за свого великого попередника Скотт іде й в іншому: за життя Шекспіра вважалося (ця думка зберігалася ще довго), що рухається час, спричинюючи зміни в світі, проте люди залишаються незмінними. Тому в Шекспіра, байдуже в якій країні і в який історичний момент розігрується дія, герої – англійці, сучасники драматурга. Моделювати мислення, внутрішній світ людей, які жили в інші епохи, письменники почнуть пізніше – на зламі ХVІІІ і ХІХ століття, і принципова роль у цьому належатиме саме Вальтеру Скотту.