Та як конкретно створювався історичний роман, які основні складники й механізми вищезазначеного синтезу? за часів Скотта в Англії інтенсивно розвивалися два основні романні різновиди – настільки різні, що англійці, на відміну від нас, мають для них різні назви. Це були novel і romance; перший зображав звичайних людей за звичайних обставин і, за відомим визначенням, був «епосом приватного життя». Він ішов від «літератури “факту”» – мемуарів, звітів про подорожі, листів і т. ін. – і був прив’язаний до емпіричної дійсності. Другий будувався на фантазії, а вихідним матеріалом для нього були, крім іншого, лицарські романи; його дія відбувалася за обставин, далеких від буденності: у старовинних замках, серед руїн і дикої природи, в атмосфері містики і таємничості. Названий «готичним» (або «романом жахів»), він по-своєму відбив захоплення старовиною, характерне для 2-ї половини ХVІІІ століття. Романістика Скотта виникла на перехресті існуючих романістичних традицій і увібрала досвід обох романних різновидів.
За вихідну основу письменникові послужив англійський сімейно-побутовий роман ХVІІІ століття Г. Філдінга, Т. Смоллетта, О. Голдсміта та інших, який досягнув високого рівня у зображенні життя, побуту, звичаїв, ментальності різних прошарків тогочасного суспільства. Тому не безперечною є звична точка зору, що у творчості Скотта відбувається перехід до реалізму, розвинутого у творчості романістів наступного покоління – Діккенса й Теккерея. Та безсумнівним є те, що він збагатив роман ХІХ століття вправним відтворенням «колориту часу» й впливу історії на суспільне й індивідуальне буття.
Англійські реалісти ХVІІІ століття рельєфно змальовували середовище й характери персонажів, часто в комічному, а то й у сатиричному висвітленні. Але це був світ приватного життя приватних людей, до якого лише іноді долітали притлумлені відзвуки історичних подій. Історія протікала десь поза цим світом, десь збоку або, точніше, зверху, у «високих» сферах, не позначаючись на ньому. Вона була предметом історіографії, яка мала переважно наративний (розповідний) або наративно-описовий характер.
Інша річ Скотт: уже в першому циклі романів, написаних на сюжети з недавнього минулого Шотландії, він прагнув показати, що приватне життя й історія – не ізольовані світи, що життя як особистості, так і всього суспільства підпорядковане історії, впливу її закономірностей та колізій. Ці романи, від «Уеверлі» до «Айвенго», називають «шотландським», або «уеверлійським» циклом. В основних рисах у них була вироблена модель історичного роману, яка лягла в основу європейської історичної романістики першої половини ХІХ століття.
Як правило, будуються вони так: спочатку Скотт, у стилі романістів ХVIII століття, малює повсякденне життя в маєтку джентрі (поміщика) чи в буржуазній родині. Але далі в це розмірене життя, занурене в побут, вторгається історія, розігруються історичні події, у вир яких, нерідко всупереч його намірам і бажанням, втягнуто головного героя, молодого дворянина чи буржуа, і це тягне за собою важливі зміни в його житті. Найвиразніше ця схема проглядає в романі «Уеверлі», а також у «Пуританах», «Роб Рої» та деяких інших. Розгортаючи твір таким чином, Скотт що далі, то більше відходить від просвітницького роману ХVІІІ століття, звертається до ресурсів любовно-авантюрного, пригодницького, готичного романів.
Тут варто підкреслити, що «Айвенго» – перший роман, названий письменником у підзаголовку «А Romance». Це любовно-авантюрний твір, який має багато спорідненого з літературною «готикою». Візьмемо, наприклад, замок Фрон де Бефа: похмура кам’яна споруда з переходами, підземеллями і потаємними кімнатами, яка ховає жахливі таємниці вбивств і кровозмішання; істоти, що його заселяють, більше схожі на демонів, ніж на людей, їхні душі сповнені ницих пристрастей, чорною злобою й жадобою помсти; особливо характерна в цьому плані Ульріка, добровільна бранка норманів-господарів. «Готичні» риси притаманні й деяким іншим персонажам, насамперед тамплієрові Бріану де Буа-Жільберу, жорстокому і пристрасному водночас. Скотт вдало обігрує рису європейської середньовічної ментальності, яка «сарацинське» часто ототожнювала з «диявольським», і наділяє героя характерними рисами зовнішності: засмаглим під південним сонцем обличчям, багряним вбранням й дає йому у супровід двох слуг-маврів, які мають, звернімо увагу, не тільки темну шкіру, але й душі, чужі християнському милосердю. Є щось пекельне в тому, як охоче вони беруться виконувати найжорстокіші вказівки господаря.
Та на відміну від авторів «готики», Скотт розгортає дію в Англії, а не, скажімо, у ренесансній Італії чи Іспанії, як це було у них заведено у «класичних» творах цього жанру, він лише зрідка замикає її в обмеженому просторі старого замку, характерному топосі «готичних» творів, набагато частіше події розігруються під відкритим небом – скажімо, у зелених дібровах чи на лицарському турнірі. А головне, в романах Скотта практично відсутні містика, така важлива для Радкліф, Льюїса чи Волпола.
Зло, яке діється у «готичному» антуражі і є його невід’ємною частиною, він пояснює результатами людських діянь: «Люди часто звинувачують долю в наслідках своїх пристрастей», – говорить героїня роману Ребекка. Зловісна атмосфера, яка панує в замку Фрон де Бефа, – породження часу, який настав після норманського завоювання; це результат жорстокості переможців щодо переможених, яка, у свою чергу, провокувала жорстокість останніх. Скотт не перетворює Ульріку чи Буа-жільбера на демонів зла і пояснює негативні прояви їхніх понівечених душ суспільно-історичними факторами.
Увібрала в себе творчість Скотта і досвід «антикварного роману»: писаний знавцями старовини, він відзначався докладним її відтворенням на різних рівнях, у тому числі мовному.
Сюжети романів Скотта завжди вигадані, вони будуються на перипетіях долі головного героя, який, наражаючись на небезпеку, долає випробування і набуває життєвого досвіду. Але інтригуюча фабула не відсуває на другий план історичні події, бо саме вони становлять стрижень кожного твору. На відміну від авторів пригодницьких романів, захоплюючий сюжет не був для Скотта самоціллю. «На якого біса той сюжет, як не для того, щоб залучити до роману багато цікавого», – заявляв він. Залишаючись у своїх творах також істориком, Скотт надавав важливого значення їх пізнавально-інформаційній наповненості.
Центральні персонажі у романах Скотта теж завжди вигадані. Автор послідовно уникав виведення в цій ролі історичних діячів, бо це потребувало їхнього зображення і в повсякденно-побутових обставинах. Вони з’являються на сторінках його творів епізодично, але їх поява багатозначна, вона викликає поворот у розвитку подій і долі інших персонажів. Робилося це письменником для того, щоб вони поставали в історичному ореолі й сприймалися читачами як уособлення історичних сил і тенденцій. Мабуть, єдиний виняток становить образ французького короля Луї ХІ з «Квентіна Дорварда», занадто своєрідний і яскравий, щоб бути витісненим на периферію читацької уваги. Ці настанови діють і в романі «Айвенго». У коментарях здійснена спроба хоча б у загальних рисах окреслити, хто з героїв роману має прототипа серед дійсних історичних осіб, а хто є лише породженням авторської фантазії, хто змодельований у відповідності з історичними джерелами, а хто – з легендарними, фольклорними.
Часто історичні романи Вальтера Скотта тлумачать як певну типологічну єдність, з чим важко погодитись. Насправді між ними існують істотні відмінності не лише в тематиці, а й у структурі й поетиці. Не випадково їх здавна поділяють на групи чи цикли, виходячи в цьому з різних засадничих принципів – «національного», хронологічного, типологічного. Найдоцільнішим є поділ за типологічним принципом, що засновується на особливостях структури й стилю творів, на співвідношенні в них різних художніх систем. За цим принципом романи Скотта подаються як «уеверлійські» (з історії Шотландії недалекого минулого, де вихідною є модель реалістичного роману ХVІІІ століття) і середньовічні (де вихідною є модель романів готичних та пригодницьких). У романах першого циклу, де письменник значною мірою спирався на власні спостереження та розповіді старшого покоління, його малюнок набував життєвої повноти й рельєфності. Не останню роль у цьому зіграла традиція англійського просвітницького роману з його пильною увагою до побуту та звичаїв.
Та що далі він відходив від сучасності й рідної Шотландії, то «романтичнішими» (в узвичаєному розумінні) ставали його романи. Дедалі більшою мірою їх дія розігрується скоріше в середньовічних декораціях, аніж у реальному життєвому середовищі, добре знаному й глибоко відчутому. Відповідно, характери персонажів втрачають у життєвій повноті й переконливості, перетворюються на уособлення лицарських ідеалів i чеснот. Дедалі частіше автор зловживає середньовічною екзотикою i драматичними ефектами, а також згадуваною вже «імпровізацією». I що далі занурювався він у глибінь часу, то менше його цікавили конкретні історичні події, як це було в «уеверлійських» романах, i щоразу більше – узагальнений образ епохи. Втрачаючи у життєвій конкретиці, пізні романи В. Скотта вигравали у «видовищності» та у враженні, яке вони справляли на уяву читачів. У них Скотт не намагався перенести читача у минуле, він пропонував поглянути на нього як на серію яскравих і захоплюючих картин. Якщо метод Скотта в «уеверлійських» романах британські критики часом називають «історичним реалізмом», то в середньовічних – «декоративним медієвізмом» (не будемо вдаватися у дискусію щодо наукової коректності цих визначень і приймемо їх як описові). Свої пізні романи Скотт часто писав поспіхом, тому нерідко вони поступаються раннім і на рівні стилістики.
За словами відомого критика Леслі Стівена, перший «середньовічний» роман «Айвенго» став водночас і першим кроком на шляху Скотта «з бібліотеки до класної кімнати». Втім, всі романи Скотта здійснили цей шлях. Якщо в першій половині ХІХ століття ними зачитувалися найсерйозніші люди: критики, письменники, історики й філософи, знаходячи в них не лише естетичну насолоду, а й багату поживу для думки, то тепер вони стали надбанням переважно юного читача. І мало хто нині задумується над причинами цього явища, над тим, якими новаторськими були твори Скотта для його сучасників, які незвідані світи й горизонти відкривали вони перед літературою, і не лише англійською.
«Айвенго» дійсно у певних відношеннях поступається «шотландським» романам, та, незважаючи на оцінки критики, продовжує бути улюбленцем десятків поколінь читачів і тримати пальму першості за кількістю перекладів і видань. Скажімо, лише українською він дотепер перекладався двічі: у 1929 році А. Волковичем, на основі його скорочення й обробки, і згодом у повному обсязі Ю. Лісняком та Г. Лозинською.
Перший із середньовічних романів Скотта є водночас і кращим у цій групі. З’явившись 1820 року, «Айвенго» став важливою віхою на творчому шляху письменника. В ньому розширені як часові, так і географічні обрії його романістики: досі Скотт писав романи з історії Шотландії, причому її недалекого минулого, лише зрідка виходячи за межі ХVІІІ століття. Тоді він вважав недоцільним заглиблюватися в історію більше, ніж на час життя одного покоління (60 років, хоча й постійно виходив за окреслені ним самим межі). Саме така часова дистанція, на його думку, давала можливість показати відмінність тодішнього життєвого устрою, зберігаючи водночас відчуття причетності до зображуваної доби, відомої сучасникам з розповідей батьків і дідів.
В «Айвенго» він відступає від своєї попередньої настанови: дія тут відбувається у ХІІ столітті, у глибині Середньовіччя. До того ж письменник зображує тут Середньовіччя англійське, тобто виходить за межі шотландської тематики. Скотт і після «Айвенго» звертатиметься до неї, щоправда, вже до давніших епох життя своєї батьківщини. Однак тепер він писатиме переважно романи з історії Англії («Кенілворт», «Монастир», «Вудсток», «Пертська красуня» та інші), а також з історії інших країн: Франції («Квентін Дорвард»), Швейцарії («Анна Гайєрштайн»), з історії Хрестових походів («Талісман», «Граф Роберт Паризький»), проте головними героями у цих творах залишатимуться, як правило, шотландці. В «Айвенго» шотландців немає, і шотландська тема у романі реалізується імпліцитно.
Про складнощі, які перед ним постали при написанні «середньовічного» твору, Скотт сам розповів читачеві в авторській передмові. Уперше він мав справу з епохою, про яку не збереглося «живих» свідчень, і міг спиратися лише на історико-літературні джерела, наприклад на монографію Генрі, яку він згадує у вступному слові; не меншою мірою у пригоді стали художні тексти, насамперед «Кентерберійські оповідання» Чосера. У сукупності вони допомогли «одягти» героїв, побудувати й облаштувати їхні житла, організувати розваги тощо. Розмірковуючи над тим, як знайти золоту середину між осучасненням матеріалу і надмірною його архаїзацією, яка загрожувала зробити роман нечитабельним, Скотт вирішив активізувати традиції зображення Англії та англійців у добре знайомих усім жителям Британії Чосера та Шекспіра, тобто письменників, які жили на два-три століття пізніше за час дії «Айвенго», у них же він знаходить лексико-стильові ресурси для стилізації мови своїх персонажів «під старовину». На жаль, значна частина архаїзмів та інших засобів цієї доволі різноманітної стилізації при перекладі буває втрачена, часом свідомо – заради полегшення сприйняття тексту сучасними читачами.
В «Айвенго» виняткова масштабність i багатогранність у відтворенні цілої історичної епохи поєднуються з глибиною та переконливістю її художнього витлумачення. Дія роману відбувається в останній чверті XII століття, десь у 1191–1192 роках, але, за небезпідставним твердженням автора, він створив картину англійської історії того її періоду, що настав після завоювання країни норманами (в середині XI століття), «змішав звичаї двох чи трьох століть i приписав правлінню Річарда I явища, які мали місце або значно раніше, або значно пізніше зображуваного часу». Історичний контекст у необхідному письменникові освітленні Скотт прояснює сам: через авторські коментарі на початку першого розділу і далі у тексті. Він писав ще в ті часи, коли письменник не вважав за потрібне самоусуватися з твору й удавати, ніби художня реальність сама розгортається перед читачем. Тут маємо традиційний тип нарації, де високоактивна роль належить авторові. Він веде оповідь, перериваючи хід подій своїми коментарями, пояснює, ставить необхідні наголоси тощо. До цього треба додати, що Скотт підкреслює часову відстань між зображуваними подіями i сучасністю; його голос – це відсторонений коментар людини, яка перебуває на історичній відстані, така позиція має забезпечити їй об’єктивність. Водночас він акцентував увагу читачів на тих рисах поведінки чи побуту людей минулого, які різняться від сучасних, адже він завжди мав на меті показати своєрідність кожної епохи, її власний колорит.
Не заглиблюючись в історію Англії, слід нагадати, що під час Великого переселення народів (у III–VII століттях) на Британських островах розселилися германські племена англів i саксів, які згодом утворили свої королівства. В 1066 році Англія зазнала останньої навали – на острів вдерлося військо норманського герцога Вільгельма Завойовника, який у битві при Гастінгсі розгромив англосаксів i захопив країну. I хоча з часу завоювання минуло вже майже півтораста років, його наслідки даються взнаки на кожному кроці. Країну роздирають гострі суперечності – етнічні, соціальні, політичні, мовні, культурні. Нормани, що завоювали Англію, прийшли не зі Скандинавії, а з герцогства Нормандія на півночі Франції. Вони принесли з собою французьку мову й вищу за рівнем французьку лицарську культуру. Звідси їхнє зверхнє ставлення до саксів. Це протистояння норманів i саксів В. Скотт слушно розкриває не лише як національне, а й як соціальне. Завойовники знищили більшість саксонської знаті, заволоділи її землями й замками, й хоча деякі давні роди (як Седрік Сакс та Етельстан Конінгсбурзький) i вціліли, автор все ж небезпідставно твердить, що «сакси збереглися саме як простолюд». їхня спадкова знать із її патріархальною культурою близька до народу, i вони спільно протистоять норманському лицарству й норманові королю. Саме це засвідчують i перші сцени роману, де діють віддані Седріку слуги – свинопас Гурт та блазень Вамба – i вперше з’являється норманський лицар-храмівник Буа-Жільбер.
Чотири покоління людей змінилися з часу норманського завоювання, пише Вальтер Скотт, проте нормани все ще почувають себе чужинцями на цій землі й поводяться як загарбники. Вони все ще дивляться на неї як на воєнну здобич, і в цьому – причина жорстоких злочинів i моральної деградації норманської верхівки. Безпечно вони почуваються лише за міцними мурами замків, які нагадують розбійницькі кубла, як, наприклад, замок барона Фрон де Бефа. їхній зарозумілості й poзбeщeнocтi автор протиставляє простоту й чистоту звичаїв саксів. Але слід зауважити, що за всієї симпатії до саксів В. Скотт їх не ідеалізує: вони – неосвічені, схильні до обжерливості (останнє письменник вважав також рисою сучасних англійців), пасивні.
А проте в цьому світі взаємної ненависті й боротьби починають торувати coбí шлях об’єднавчі процеси й тенденції, яким автор приділяє особливу увагу. Серед молодих саксів з’являється потяг до звичаїв i культури норманів; i головний герой твору Айвенго, син Седріка Сакса, стає лицарем короля Річарда. Сам того не підозрюючи, він «пробиває стіну» відчуженості між саксами й норманами i сприяє примиренню між ними. Але особлива роль у доланні взаємовідчуження та ворожнечі належить королю Річарду Лев’яче Серце, якого письменник відверто ідеалізує. У Скотта цей історичний персонаж вважає себе королем уже не лише норманів i саксів, а є символом того поєднання, з якого формується англійський народ та його державність. Тим самим політика Річарда в інтерпретації Скотта стає зламом в історії Англії i уможливлює формування англійської нації.
О проекте
О подписке