Розділ VII

Ось скаче славних лицарів загін.

При зброї кожен, в пишному вбранні;

Несе за ним шолом слуга один,

А інший – меч для славної борні.

Б’ють коні копитами та іржуть,

Меча для битви нагострив зброяр.

А глядачі вже звідусіль ідуть —

І дворянин, і йомен, і злидар.

Драйден. «Паламон і Арсит»^[126]

За тих часів англійський народ перебував у досить непевному становищі. Річард Лев’яче Серце був у полоні в підступного і жорстокого герцога Австрійського.^[127] Навіть саме місце ув’язнення Річарда було невідоме; більша частина його підданих, що за його відсутності зазнавали тяжких поневірянь, нічого не знала про долю свого короля.

Принц Джон, що був у союзі із запеклим ворогом Річарда – французьким королем Філіппом^[128], використовував увесь свій вплив на герцога Австрійського, щоб він якомога довше тримав у полоні його брата Річарда, який свого часу зробив йому стільки добра.

Улучивши сприятливу нагоду, Джон набирав собі прибічників, щоб у разі Річардової смерті відтягти престол у законного спадкоємця^[129] – свого племінника Артура, герцога Британського, сина його старшого брата Джефрі Плантагенета. Згодом він, як відомо, здійснив свій задум і незаконно захопив владу. Вправний інтриган і гульвіса, принц Джон легко завоював прихильність не лише тих, хто мав підстави боятися гніву Річарда за злочини, вчинені за його відсутності, а й численних «зірвиголов» – колишніх учасників хрестових походів. Ці люди повернулися на батьківщину, пізнавши всією скверни Сходу, але, зубожівши, тепер тільки й чекали міжусобної війни, щоб покращити своє становище.

До причин, які викликали загальний неспокій і тривогу, слід віднести й ту обставину, що чимало селян, доведених до краю утисками дворян і суворими законами про охорону лісів, збиралися у великі загони і хазяйнували у лісах і полях, не боячись місцевого уряду. Дворяни, зі свого боку, прибравши роль самодержавних володарів, збирали довкола себе справжні розбійні банди. Щоб утримувати це військо і жити в розкоші, чого вимагали їхня гордість і марнославство, дворяни позичали гроші в євреїв під великі проценти. Ці борги підточували їхні статки, і вони намагалися позбутися їх, чинячи насильство над кредиторами. Не дивно, що за такого лихоліття англійський народ зазнавав тяжких злигоднів і мав усі підстави чекати на ще тяжчі в майбутньому. На довершення всього у країні поширилася якась небезпечна заразна хвороба^[130]. Вона знайшла для себе сприятливі умови серед злиденного простолюду і забрала безліч життів, а ті, хто вцілів, часом заздрили мерцям, яким уже не загрожували майбутні біди. Проте, попри всі ці знегоди, і багаті й бідні, простолюд і знать жадали потрапити на турнір. Це було найцікавіше і найвеличніше видовище того часу, і населення мало до нього таку саму пристрасть, як напівголодний мешканець Мадрида – до бою биків, на який витрачає останній гріш, замість того щоб купити їжу для своєї родини. Ніякі обов’язки, ніякі недуги не могли втримати старих і молодих від такої вистави. Пішла чутка, що бойовисько, призначене поблизу міста Ешбі, у графстві Лестерському, відбудеться між славними лицарями у присутності самого принца Джона, і це викликало ще більший інтерес. Вранці того дня, на який було призначено відкриття турніру, безліч людей усіх звань і станів рушили до місця бойової вистави.

Місце турніру було дуже мальовничим. На узліссі великого лісу, на відстані однієї милі від міста Ешбі, розкинулася широка галявина, вкрита зеленим дерном, з одного боку оточена густим лісом, а з другого – поодинокими старими дубами. Посередині її пологі схили утворювали широкий рівний майданчик, обгороджений міцним парканом. Огорожа була чотирикутної форми, із заокругленими кутами, що зручніше для глядачів. Для в’їзду воїнів на арену у північній і південній стінках огорожі були зроблені ворота, такі широкі, що двоє вершників могли проїхати в них пліч-о-пліч. При кожних воротах стояли два герольди, шість сурмачів і шість глашатаїв і, крім того, загін солдатів, які стежили за порядком. Герольди повинні були перевіряти звання лицарів, що бажали взяти участь у турнірі. За південними ворітьми на невеликому пагорбі стояли п’ять розкішних наметів, прикрашених стягами коричневого та чорного кольорів; це були кольори, вибрані розпорядниками турніру. Стрічки на всіх наметах були того ж кольору. Перед кожним наметом висів щит його хазяїна-лицаря, а поруч зі щитом стояв зброєносець, одягнений дикуном, або фавном, або якимось іншим чудернацьким створінням – залежно від смаків свого хазяїна. Середній, почесний намет був наданий Бріану де Буа-Жільберу. Чутки про його неперевершене мистецтво у всіх лицарських вправах, а також його близькі зв’язки з лицарями, які влаштували цей турнір, спонукали розпорядників не лише прийняти його до свого кола, але навіть обрати своїм головою, незважаючи на те, що він лише недавно прибув до Англії. Поруч з його наметом з одного боку стояли намети Реджинальда Фрон де Бефа і Філіппа де Мальвуазена, а з другого – Х’юго де Гранменіля, родовитого барона, один з предків якого був лордом-сенешалем^[131] за часів Вільгельма Завойовника і його сина Вільгельма Рудого. П’ятий намет належав іоанітові Ральфу де Віпонту, великому землевласникові з містечка Гесер, що лежить неподалік від Ешбі де ля Зуш.

Майданчик з наметами був обгороджений міцним частоколом і з’єднувався з ареною широким пологим спуском, що також був обнесений огорожею. Уздовж частоколу вишикувалися стражники. За північними воротами арени на такому ж обгородженому майданчику розміщувався намет, призначений для лицарів, які побажають викликати на бій розпорядників турніру. Тут були приготовані різноманітні страви і напої, а поруч сиділи ковалі, зброярі та інші майстри і слуги, ладні будь-якої миті надати бійцям потрібну послугу. Вздовж огорожі були влаштовані особливі галереї, завішані гобеленами і встелені килимами. На килимах лежали подушки, щоб дами і знатні глядачі могли відпочити тут якомога комфортніше. Вузький простір між цими галереями й огорожею був відданий дрібномаєтним фермерам, або так званим йоменам, тому ці місця являли собою щось на зразок партеру в нашому театрі. Що ж до простолюду, то він мав розміститися на сидіннях, зроблених з дерну на схилах найближчих пагорбів, що надавало глядачам змогу бачити жадане видовисько поверх галерей і чудово роздивитися все, що відбувається на арені. Крім того, кілька сот чоловік вмостилися на гілках дерев, що оточували галявину; навіть дзвіниця найближчої сільської церкви кишіла глядачами.

У середині східної галереї, напроти центру арени, було узвишшя, де під балдахіном з королівським гербом стояло високе крісло, подібне до трону. Навколо цієї почесної ложі юрмилися пажі, зброєносці, стражники в пишному одязі, і з усього було видно, що це місце призначається для принца Джона і його почту. Напроти королівської ложі, посередині західної галереї, височів інший поміст, оздоблення якого було не таким розкішним, проте вражало розмаїттям барв. Там теж стояв трон, обтягнений червоною і зеленою тканиною, оточений натовпом пажів і молодих дівчат – най-вродливіших, яких лиш можна було підібрати. Всі вони були у вишуканому вбранні, також червоного і зеленого кольорів. Ложу прикрашали квіти і прапори із зображенням сердець, палаючих сердець, сердець, що спливають кров’ю, стріл, сагайдаків та інших емблем всепереможного Купідона. Напис над троном оголошував, що це почесне місце призначається для королеви любові й краси. Але хто буде цією королевою, поки що було невідомо.

Тим часом строкатий натовп глядачів рушив до арени. Вже виникло чимало суперечок через те, що дехто намагався зайняти чужі місця. Здебільшого ці суперечки досить нечемно вирішувалися стражниками, які для переконання найбільш упертих користувалися руків’ями своїх мечів та древками сокир. Коли через місця сперечалися більш поважні персони, їхні претензії розбирали двоє маршалів^[132] ратного поля: Вїльям де Вівіль і Стівен де Мартіваль. Ці маршали, при повному озброєнні, роз’їжджали по арені, наглядаючи за порядком серед глядачів.

Поступово в галереях зібралася юрма лицарів і дворян; їхні довгі темні мантії приємно вирізнялися на тлі світлого і яскравого вбрання дам, яких тут було ще більше, ніж чоловіків, хоча, здавалося б, такі криваві і жорстокі забавки не містять в собі нічого привабливого для прекрасної статі. У нижніх галереях і переходах стояв цілий натовп багатих йоменів і дрібномаєтних дворян, які через бідність або незнатний стан не наважилися зайняти кращі місця. Звісно, саме серед цієї публіки найчастіше спалахували сварки через право на першість.

– Ах ти брудна собако! – кричав якийсь літній чоловік, пошарпаний одяг якого свідчив про бідність, а меч на поясі, кинджал за поясом і золотий ланцюг – про претензії на знатність. – Син вовчиці, покидьок! Як смієш ти штовхати християнина, та ще й нормана із шляхетного роду Мон-дідьє!

Ця сердита промова була звернена не до кого іншого, як до нашого приятеля Ісаака; він, цього разу багато вбраний, у розкішному плащі, прокладав собі шлях у натовпі, намагаючись відшукати місце в передньому ряді нижньої галереї для своєї дочки, красуні Ребекки. Вона приїхала до нього в Ешбі і тепер стояла поруч з ним, міцно тримаючи його за руку, боязко озираючись довкола. її лякало загальне невдоволення, викликане поведінкою її батька. Ми вже бачили, що Ісаак інколи виявлявся справжнім боягузом; але тепер він знав, що йому нема чого боятись. При такій кількості свідків ніхто з його корисливих і лютих гнобителів не наважився б його скривдити. На подібних виставах євреї перебували під захистом закону, а якщо цього виявлялося недостатньо, з-поміж дворян завжди знаходилося кілька знатних баронів, які готові були заступитися за єврея з власної вигоди. До того ж Ісаак добре знав, що принц Джон прагне позичити в багатих євреїв Йорка велику грошову суму під заставу коштовностей і земель. Ісаак мав до цього безпосереднє відношення і чудово знав, що принцові хочеться чимшвидше владнати цю справу. Тому він був упевнений, що в разі неприємного зіткнення принц його захистить.

Сміливо просуваючись уперед, Ісаак мав необережність штовхнути норманського дворянина. Однак його виправдання лише розлютили оточуючих. Кремезний йомен у зеленому суконному каптані, з оберемком стріл за поясом, із срібним значком на грудях і величезним луком у руці рвучко повернувся, і його обличчя, задубіле від сонця та вітру, мов смажений горіх, спалахнуло гнівом. Він порадив єврею затямити, що, хоч він і роздувся, мов павук, висотуючи кров зі своїх нещасних жертв, проте павуки мають сидіти по кутках, а коли вони вилізуть на світло – їх душать. Погрози, грубий голос і лихий погляд йомена змусили єврея позадкувати. Мабуть, Ісаак поквапився б опинитися десь подалі від такого небезпечного сусіди, аж раптом загальну увагу привернула поява на арені принца Джона та його численного і веселого почту. Цей почет складався головним чином зі світських, а почасти і з духовних осіб, що були вдягнені з не меншою розкішшю і поводилися не менш вільно, ніж їхні світські товариші. Серед духовних осіб був і пріор з Жорво, у найрозкішнішому вбранні, яке лишень дозволяв його сан. Його одяг був рясно оздоблений хутром та золотом, а носки чобіт загнуті догори так високо, що перевершили без того сміховинну моду тих часів. Вони були такі великі, що прив’язувалися не до колін, а до пояса і заважали вершникові вставити ногу в стремено. Проте чепурного абата це анітрохи не бентежило. Можливо, він був навіть радий виявити при такій кількості глядачів і прекрасних дам своє вміння триматися в сідлі без стремен.