Решта осіб, що входили до почту принца Джона, були його фаворитами – командувачі найманого війська, кілька баронів, розбещена юрма придворних і лицарі – тамплієри та іоаніти. Слід зазначити, що лицарі цих двох орденів вважалися ворогами Річарда: у Палестині, під час нескінченних чвар між французьким і англійським королями, вони стали на бік Філіппа. Усім було відомо, що саме внаслідок цих чвар усі перемоги Річарда над сарацинами виявилися марними, а його спроби взяти Єрусалим скінчилися поразкою; плодом завойованої слави було лише хистке перемир’я, укладене із султаном Саладіном. З тих самих політичних міркувань, якими керувалися їхні товариші у Святій землі, тамплієри та іоаніти, що жили в Англії і Нормандії, приєдналися до партії принца Джона, не маючи підстав ні бажати повернення Річарда до Англії, ні бачити на престолі його законного спадкоємця, принца Артура.

Принц Джон, у свою чергу, ненавидів і зневажав уцілілих представників саксонської знаті і не минав за будь-якої нагоди її принизити. Він розумів, що саксонські дворяни разом з усім іншим саксонським населенням вороже ставляться до його замірів, боячись подальшого обмеження своїх давніх прав, якого вони могли чекати від такого свавільного володаря, яким був принц Джон.

Принц виїхав на арену у супроводі свого почту, верхи на баскому коні сірої масті і з соколом на руці. На ньому було розкішне пурпурово-золоте вбрання, на голові – хутряна шапочка, оздоблена самоцвітами, з-під якої спадали на плечі довгі кучері. Він їхав попереду, голосно розмовляючи й обмінюючись жартами зі своїм почтом, і, як то ведеться в членів королівської родини, кидав відверті погляди на красунь, що сиділи у верхній галереї. Навіть ті, хто вбачав на обличчі принца вираз жорстокості, розпусти, зверхнього і вкрай байдужого ставлення до інших людей, не могли не погодитися, що йому властива певна привабливість; риси його обличчя, правильні від природи, завдяки вихованню набули привітного та люб’язного виразу, який нерідко може здаватися справжньою душевною добротою. Такий вираз обличчя занадто часто – і цілком даремно – здається оточуючим ознакою мужності й щирого серця, тоді як під цією личиною ховається легковажна байдужість і розбещеність людини, яка, незалежно від своїх душевних якостей, вважає себе вищою за інших завдяки знатному походженню, багатству або іншим сумнівним благам.

Проте більшість глядачів не обтяжували себе такими серйозними роздумами. їм варто було побачити розкішну хутряну шапочку принца Джона, його мантію, оторочену соболиним хутром, його сап’янові чоботи із золотими шпорами і, нарешті, його вміння триматись у сідлі, як вони, не тямлячись від захвату, привітали його гучними криками.

Принц роз’їжджав по арені. Раптом його увагу привернула сварка, зчинена претензіями Ісаака на краще місце. Пильні очі Джона одразу ж розгледіли єврея, проте набагато приємніше вразила його зір вродлива донька Сіону, що боязко тулилася до свого старого батька. Та й справді, навіть на смак такого вибагливого кавалера, яким був принц Джон, Ребекка нічим не поступалася англійським красуням. Вона мала навдивовижу гарну фігуру, і східне вбрання не приховувало її чарів. Жовтий шовковий тюрбан личив до смаглявого відтінку її шкіри, очі сяяли, тонкі брови вигиналися гордими дугами, білі зуби блищали, мов перли, а густе чорне волосся спадало на груди й плечі, прикриті довгою симарою з пурпурового персидського шовку з вигаптуваними на ньому барвистими квітами; спереду симара була усипана золотими застібками та перлами. Весь образ дівчини таїв у собі таку принаду, що Ребекка могла змагатися з будь-якою красунею з тих, що сиділи поруч. її сукня була застебнута перламутровими пряжками; три верхні були розстебнуті, оскільки день видався спекотний, і на оголеній шиї сяяло діамантове кольє з коштовними підвісками; страусова пір’їна, прикріплена до тюрбана діамантовим аграфом^[133], також одразу впадала в око, і хоча гордовиті красуні з верхньої галереї зміряли єврейку презирливим поглядом, кожна з них потайки заздрила її красі та багатству.

– Клянуся лисиною Авраама, – мовив принц Джон, – ця єврейка – взірець тих чарів і чеснот, через які втратив розум наймудріший із царів. Як ви гадаєте, пріоре Еймер? Клянуся тим храмом мудрого Соломона, якого наш іще мудріший брат Річард не може відвоювати, – ця дівчина гарна, мов сама наречена з Пісні пісень.

– Троянда Сарону і Лілея Долин^[134], – відповів пріор. – Однак, ваша світлосте, вам слід пам’ятати, що вона всього лише єврейка.

– Авжеж, – кинув принц, не звернувши ані найменшої уваги на його слова. – А ось і мій єврейський капшук з грішми! Маркіз червінців і барон срібняків гиркається через почесне місце з обідранцями, в яких, мабуть, і пенні нема за душею. Клянуся святим Марком, мій грошовитий приятель і його гарненька євреєчка зараз матимуть місця на верхній галереї. Агов, Ісааку! Це хто з тобою? Хто вона тобі, дружина чи донька? Що це за східна гурія, яку ти тримаєш під пахвою, наче скриньку з грішми?

– Це моя донька Ребекка, ваша світлосте, – відповів Ісаак, низько вклонившись; його не збентежило вітання принца, в якому поєднувалися і глум, і люб’язність.

– Ах ти мудрагель! – мовив принц з гучним сміхом, якому одразу почали запопадливо вторити його супутники. – Та все одно, донька вона тобі чи дружина, її слід вшанувати, як того заслуговує її краса і твої заслуги. Гей, хто там сидить нагорі? – продовжував він, озираючи галерею. – Саксонські хлопи? Ач, як розсілися! Виженіть їх геть звідти! Нехай звільнять місце для мого князя лихварів і його прекрасної доньки. Я втовкмачу цим нечемам, що кращі місця синагоги вони повинні ділити з тими, кому синагога належить!

Ця зухвала і груба промова була звернена до Седріка Сакса з його почтом та до його союзника і родича Етельстана^[135] Конінгсбурзького, що його, як нащадка останнього з саксонських королів, надзвичайно шанували всі сакси – уродженці північної Англії. Проте разом із королівською кров’ю предків Етельстан успадкував від них і чимало вад. Він був високий на зріст, міцної статури, у розквіті літ; але його вродливе обличчя було таке мляве, очі дивилися так безживно і невиразно, рухи були такі повільні, а сам він – такий тугодум, що його прозвали Етельстан Вайлуватий. Його друзі, яких було чимало і які, подібно до Седріка, плекали до нього щиру приязнь, запевняли, що ця вайлуватість пояснюється не браком мужності, а сумирною вдачею. На думку інших, пияцтво, що було його спадковою вадою, послабило його волю, а тривалі запої призвели до того, що він втратив усі свої кращі риси, окрім сміливості і млявого добросердя. Саме до нього й звернувся принц Джон з наказом посунутись і звільнити місце для Ісаака та Ребекки. Етельстан, приголомшений такою вимогою, що для тогочасних понять була надзвичайно образливою, і не подумав скоритися принцові. Проте він не знав, як відповісти на цей наказ. Він обмежився тим, що не зробив нічого. Не ворухнувшись, він широко розплющив свої банькаті сірі очі і зиркнув на принца з таким подивом, який міг би видатися смішним. Але принцові Джону було не до сміху.

– Цей саксонський пастух чи то спить, чи не розуміє мене! – сказав він. – Де Брейсі, полоскочи його списом, – продовжував Джон, повернувшись до лицаря, що їхав з ним поруч. То був командир загону вільних стрілків-кондотьєрів, тобто найманців, що не належали до жодної нації і залюбки служили будь-кому, хто їм щедро платив.

Навіть у почті принца залунали обурені вигуки. Але сам де Брейсі, професія якого притлумила в ньому делікатність, певно, виконав би наказ принца скоріше, ніж Етельстан Вайлуватий встиг подумати, що треба ухилитися від зброї, – якби Седрік з блискавичною швидкістю не вихопив свій короткий меч і одним ударом не відрубав сталевий наконечник списа.

Обличчя принца Джона налилося кров’ю. Він люто вилаявся і вже збирався висловити погрозу, але змовчав – і тому, що придворні заходилися вмовляти його та заспокоювати, і тому, що натовп привітав вчинок Седріка гучними вигуками схвалення.

Принц кинув на глядачів розлючений погляд, ніби шукаючи беззахисну жертву, на якій можна зігнати злість. Він помітив того стрільця у зеленому каптані, який щойно погрожував Ісаакові. Побачивши, що цей парубок голосно і відкрито висловлює своє схвалення Седріку, принц спитав його, чого він так розходився.

– А я завжди кричу «ура», – відповів йомен, – коли бачу вдалий приціл або влучний удар.

– Еге! – мовив принц. – Мабуть, ти й сам стрілок хоч куди?

– Не гірший від будь-якого лісничого, – сказав йомен.

– Він за сто кроків влучить у мішень Уота Тірела^[136], – кинув хтось із задніх рядів, але хто саме – принц не побачив. Цей натяк на долю його діда, Вільгельма Рудого, і розлютив, і налякав принца Джона. Проте він обмежився тим, що наказав стражникам приглядати за цим хвалькуватим йоменом.

– Клянуся святою Гризельдою, – додав він, – ми побачимо, чого вартий цей шанувальник чужих заслуг.

– Не маю нічого проти, – відповів йомен із властивою йому незворушністю.

– А ви чого не встаєте, саксонські хлопи? – закричав розлютований принц. – Клянуся Всевишнім, буде так, як я сказав, і єврей сидітиме поруч з вами!

– Як це так? Нехай ваша світлість не гнівається, але нам зовсім не випадає сидіти поруч зі шляхетними особами, – мовив Ісаак; хоч він і посварився через місце із занепалим та розореним представником родини Мондідьє, проте не наважився б зазіхати на привілеї заможних саксонців.

– Іди туди, брудна собако, я тобі наказую! – вигукнув принц Джон. – Інакше я накажу, щоб твою шкуру зідрали й видубили на кінську збрую.

Почувши таке застереження, Ісаак ступив на вузькі круті сходи, що вели до верхньої галереї.

– Побачимо, хто насмілиться його спинити, – сказав принц, пильно дивлячись на Седріка, який вочевидь готувався зіпхнути єврея зі сходів. Але блазень Вамба, несподівано втрутившись, запобіг цьому лихові: він скочив уперед і, ставши між своїм хазяїном та Ісааком, вигукнув:

– Дайте-но я спробую! – і, витягши з-під плаща чималий кусень свинини, тицьнув його під ніс Ісаакові. Звісно, він прихопив із собою цю поживу на той випадок, якщо турнір затягнеться довше, ніж може витримати його апетит. Ісаак, угледівши цей осоружний для нього предмет і бачачи, що блазень здіймає в нього над головою свою дерев’яну шпагу, заточився назад, спіткнувся і сторчма покотився по сходах. Ця сцена викликала шалений вибух реготу в глядачів, та й сам принц Джон і його почет аж зайшлися від сміху.

– Ну, братику принц, давай мені приз, – сказав Вамба. – Я переміг ворога в чесному двобої: мечем і щитом, – продовжував він, вимахуючи шпагою в одній руці і шматком свинини в іншій.

– Хто ти такий і звідки, славний вояче? – крізь сміх промовив принц Джон.

– За походженням я дурень, – відповів той, – звати мене Вамба, я син Бовдура, який був сином Телепня, а той, у свою чергу, був нащадком олдермена.

– Звільніть місце для єврея в передньому ряду нижньої галереї, – сказав принц Джон, потайки радіючи, що трапилася нагода відмінити початкове рішення. – Адже не годиться саджати переможеного поруч з переможцем! Це проти всіх правил лицарства.

– Атож, не слід садити шахрая поруч з дурнем, а єврея – поруч зі свинею.

– Ну, спасибі, друже, – вигукнув принц Джон, – ти мене розсмішив на славу! Гей, Ісааку, ану позич мені жменьку червінців!

Збентежений цим проханням, Ісаак довго порпався у своїй хутряній торбині, що висіла в нього на поясі, і намагався визначити, скільки монет вміститься у жмені; але принц поклав край його ваганням: схилившись до єврея, він вихопив торбину з його рук, витяг звідти кілька золотих монет, кинув їх Вамбі і поскакав далі уздовж бойового поля. Глядачі почали кпити з єврея, а принца осипали такими схвальними вигуками, наче він вчинив почесне і благородне діяння.