– Я не зволікаю, – сказав прочанин, поступаючись настирливості свого супутника, – та спочатку мені треба знайти спосіб звідси вибратись. Іди за мною!

Він пройшов до сусідньої комірчини, де, як ми вже знаємо, спав Гурт.

– Вставай, Гурте, – сказав прочанин, – вставай хутчій. Відімкни хвіртку біля задньої брами і випусти нас звідси.

Обов’язки Гурта, якими нехтують за наших часів, в ту епоху були не менш поважаними у саксонській Англії, ніж обов’язки Евмея – в Ітаці^[121]. Гурт дещо образився, почувши вимогливий тон прочанина.

– Єврей їде з Ротервуда, – зверхньо мовив він, підвівшись на одному лікті і не рушаючи з місця, – а прочанин обрав його за компаньйона.

– А я гадав, – мовив Вамба, зазирнувши до кімнати, – що єврей ушиється звідси з окостом шинки.

– Хай там як, – сказав Гурт, знов опускаючи голову на дерев’яну колоду, що правила йому за подушку, – і єврей, і прочанин можуть зачекати, поки відчинять головну браму. В нас так не заведено, щоб гості від’їздили тайкома, та ще о такій ранній годині.

– Хай там як, – владно мовив прочанин, – а я гадаю, що ти мені в цьому не відмовиш.

І, схилившись до пастуха, він прошепотів йому щось на вухо по-саксонськи. Гурт вмить схопився на ноги, а прочанин, застережливо піднявши палець, додав:

– Стережися, Гурте! Ти завжди був обачливим. Відімкни хвіртку, чуєш? Все інше скажу потім.

Гурт з надзвичайною спритністю мотнувся виконувати наказ, а Вамба і єврей пішли слідом, дивуючись раптовій зміні у поведінці пастуха.

– Мій мул! Де мій мул? – скрикнув єврей, щойно вони вийшли з хвіртки.

– Приведи сюди мула, – сказав прочанин, – і візьми ще одного для мене, я поїду з євреєм, поки ми не виберемося з цієї місцини. Потім я відправлю мула комусь із почту Седріка в Ешбі. А ти… – решту прочанин сказав Гуртові на вухо.

– З радістю все зроблю, – сказав Гурт і побіг виконувати доручення.

– Хотів би я знати, – мовив Вамба, коли його приятель пішов, – чого вчать вас, прочан, у Святій землі.

– Читати молитви, дурню, – відповів прочанин, – а ще спокутувати гріхи і умертвляти свою плоть постом і довгою молитвою.

– Та ні, мабуть, вас таки вчать чогось кращого, – сказав блазень. – Хіба можлива річ, щоб каяття й молитви змусили Гурта комусь прислужитись, а за піст і покуту він дав комусь мула! Думаю, ти міг би так само розповідати про покуту та молитви його чорному кнуру.

– Ох ти дурню! – мовив прочанин. – Одразу видно, що ти саксонський дурень – і більш нічого.

– Це ти слушно кажеш, – відгукнувся блазень. – Якби я був норманом, як ти, мені б велося трохи краще, бо всі вважали б мене розумником.

У цю мить на протилежному березі рову з’явився Гурт з двома мулами. Мандрівники перейшли рів по вузькому підйомному мосту, ширина якого – у дві дошки – відповідала розмірам хвіртки і того вузького отвору, що вів із зовнішньої огорожі до лісу.

Щойно вони переправилися на другий берег, як єврей підсунув під сідло свого мула торбинку з просмоленого синього полотна, яку обережно витяг з-під хітона, весь час примовляючи, що це «зміна білизни, тільки зміна білизни, от і все». Потім скочив у сідло з такою спритністю, якої годі було чекати від старого, і, не гаючись, став розправляти складки свого плаща. Прочанин сів у сідло не з таким поспіхом і на прощання простягнув Гуртові руку, яку той поцілував з надзвичайною пошаною. Пастух стояв, дивлячись услід мандрівникам, поки вони не зникли в гущавині лісу. Зрештою голос Вамби пробудив його від роздумів.

– Знаєш, друже мій Гурт, – сказав блазень, – сьогодні ти на диво чемний і надміру побожний. Шкода, що я не абат і не голоногий прочанин, а то б і мені перепало трохи твоєї люб’язності. Та я, звісно, схотів би чогось більшого від поцілунку.

– Ти міркуєш розумно, Вамбо, – відповів Гурт, – але ти судиш за зовнішністю; втім, і найрозумніші роблять так само… Гаразд, піду я до стада.

З цими словами він повернувся до садиби, а блазень поплентав за ним.

Наші мандрівники поспішали і їхали зі швидкістю, що свідчила про крайній переляк єврея: в його віці люди зазвичай не полюбляють швидкої їзди. Прочанин, що скакав попереду, вочевидь добре знав усі лісові стежки і навмисне вибирав кружні шляхи, тож підозріливому євреєві не раз спадало на думку, чи не збирається прочанин заманити його у пастку. Втім, його побоювання були цілком зрозумілі, якщо взяти до уваги, що за тих часів ні на землі, ні у воді, ні в повітрі не було жодної істоти – хіба що, мабуть, окрім летючих риб,^[122] – яка б зазнавала таких повсюдних, невпинних і жорстоких утисків, як єврейське плем’я. За найменшою і нічим не виправданою вимогою, за безглуздим і необґрунтованим звинуваченням їхня особа і власність потерпали від гніву можновладців. Нормани, саксонці, датчани, британці, хоч як би вони ворогували між собою, відчували спільну ненависть до євреїв і вважали за свій святий обов’язок пригноблювати їх, визискувати й грабувати.

Королі норманської династії і дворяни, які брали з них приклад, пригнічували цей народ з корисливих міркувань. Всі знають оповідь про те, як принц Джон, ув’язнивши багатого єврея в одному зі своїх замків, наказав щодня виривати в нього по одному зубу.^[123] Це тривало доти, поки нещасний ізраїльтянин не втратив половину зубів, і лише тоді він погодився заплатити кругленьку суму, яку в нього вимагав принц. Гроші, що були в обігу, зосереджувались головним чином у руках цього пригніченого племені^[124], і дворяни, щоб отримати ці гроші, за прикладом свого правителя без жодних вагань вдавалися до будь-яких засобів переконання, включаючи тортури. Пасивна мужність, породжена любов’ю до власності, спонукала євреїв нехтувати цією небезпекою, тим паче що вони могли отримати величезні прибутки у такій багатій країні, як Англія. Попри численні перешкоди й особливу податкову палату, про яку ми вже згадували (вона називалася єврейським казначейством і була створена саме для того, щоб розоряти і пригноблювати євреїв), вони примножували свої статки і передавали їх з рук у руки за допомогою векселів; цей комерційний винахід належить євреям. Векселі також давали їм змогу переводити гроші з однієї країни в іншу; отже, коли в одній країні євреям загрожували утиски і збитки, їхні скарби зберігалися за кордоном. Впертість і пожадливість, властиві євреям, певною мірою допомагали їм опиратися фанатизму і тиранії тих, під чиєю владою вони жили; ці якості наче зростали відповідно до гноблень, яких вони зазнавали.

Через багатства, нажиті торгівлею, нерідко вони потрапляли в небезпечне становище, проте ті багатства служили їм на користь, зміцнюючи їхній вплив і надаючи певний захист. Такими були умови існування євреїв, і вони формували їхній характер: спостережливий, підозріливий і боязкий, але водночас упертий, спритний і стійкий у подоланні труднощів.

Мандрівники довго пробиралися лісовими стежками; нарешті прочанин порушив мовчання.

– Бачиш отой старий висохлий дуб? – спитав він. – Це межа володінь Фрон де Бефа. Ми вже давно проїхали землі Мальвуазена. Тепер ти можеш не боятися погоні.

– Нехай розтрощаться колеса їхніх колісниць^[125], – сказав єврей, – подібно до того, як вони розтрощилися в колісниць фараонових! Та не покидай мене, добрий юначе. Згадай про лютого тамплієра і його сарацинських рабів. Вони не зважать ні на межі, ні на садибу, ні на звання власника.

– Від цього місця нам не по дорозі. Людині мого звання не личить їхати поруч з тобою довше, ніж цього вимагає необхідність. І якої допомоги ти чекаєш від мене, мирного прочанина, проти двох озброєних язичників?

– Добрий юначе! – вигукнув єврей. – Ти можеш мене захистити, а я можу тобі віддячити – не грошима, їх у мене немає, допоможе мені отець Авраам…

– Я вже сказав тобі, – перервав його прочанин, – що ні грошей, ні твоєї віддяки мені не треба. Провести тебе я можу. Навіть можу захистити тебе, оскільки вступитися за єврея перед сарацинами навряд чи заборонено християнину. А потім я проведу тебе до місця, де ти зможеш знайти собі гідних захисників. Ми вже неподалік від Шефілда. В цьому місті ти легко розшукаєш своїх одноплемінників і знайдеш у них притулок.

– Нехай благословить тебе Іаков, добрий юначе! – мовив єврей. – У Шефілді я знайду притулок у мого родича Зарета, а потім віднайду якийсь спосіб проїхати далі.

– Гаразд, – сказав прочанин. – Отже, в Шефілді ми попрощаємось. За півгодини ми будемо там.

За ці півгодини жоден з них не зронив більш ні слова; прочанин, мабуть, вважав нижче своєї гідності розмовляти з євреєм без крайньої потреби, а той не смів звертатися до людини, яка здійснила подорож до Гробу Господнього і тому мала на собі печать святості. Зупинившись на вершині пологого схилу, прочанин вказав на місто Шефілд, що розляглося біля підніжжя, і мовив:

– Осьде ми попрощаємось.

– Але не раніше, ніж бідний єврей викаже вам свою вдячність, хоч я й не смію просити вас завітати до мого родича зарета, який допоміг би мені винагородити вас за доброту, – сказав Ісаак.

– Кажу тобі, – мовив прочанин, – ніякої винагороди мені не потрібно. Якщо в довгому списку твоїх боржників знайдеться який-небудь бідний християнин і ти заради мене врятуєш його від боргової тюрми та кайданів, я вважатиму, що отримав свою винагороду.

– Зажди! – вигукнув Ісаак, хапаючи його за полу. – Я хотів би зробити для тебе більше. Господь відає, який я бідний… Авжеж, Ісаак – найбідніший серед своїх одноплемінників. Та пробач мені, якщо я спробую вгадати, що для тебе зараз найважливіше…

– Якщо ти вгадав, що мені зараз потрібно, – сказав прочанин, – ти все одно не зміг би мені це дати, навіть якби був таким багатим, яким прикидаєшся бідним.

– Прикидаюся бідним? – перепитав єврей. – Повір, я сказав щиру правду: мене розорили, пограбували, я у боргах. Лихі руки відняли в мене весь мій крам, гроші, кораблі і все, що я мав… Та все ж я знаю, що тобі потрібно, і, може, зумію тобі допомогти. Зараз ти понад усе хочеш мати коня та зброю.

Прочанин мимохіть здригнувся і, рвучко обернувшись до нього, спитав:

– Як ти здогадався?

– Байдуже, як я здогадався, аби лишень мій здогад був вірним. І коли вже я знаю, що тобі потрібно, я це роздобуду.

– Зваж на моє становище, мій одяг, мої обітниці…

– Я знаю вас, християн, – заперечив єврей. – Знаю, що найзнатніші серед вас у марновірному каятті беруть у руки ціпок прочанина і пішки вирушають у далеку путь, щоб уклонитися праху мерців.

– Не богохульствуй! – строго перервав його прочанин.

– Пробач, – сказав Ісаак. – Я сказав це, не подумавши. Але вчора ввечері, та й сьогодні зранку в тебе вихопилося кілька слів, що, мов іскри, вибиті кресалом, осяяли для мене твоє серце. До того ж під твоєю одежею прочанина сховані лицарський ланцюг і золоті шпори. Вони зблиснули, коли ти схилився над моїм ліжком.

Прочанин не зміг втримати посмішки і сказав:

– А якби хтось так само придивився до твоєї одежі, Ісааку? Певно, він би побачив дещо цікаве.

– Не варто про це говорити! – сказав єврей, змінившись на лиці, і квапливо витяг з торбини письмове приладдя. Поставивши на сідло свого жовтого капелюха, він розстелив на ньому аркуш паперу і почав писати, наче бажаючи покласти край небезпечній розмові. Дописавши листа, він хитро примружив очі і подав його прочанинові зі словами:

– У місті Лестері всі знають багатого єврея Кирджата Джайрама з Ломбардії. Передай йому цього листа. В нього є на продаж шість лицарських обладунків міланської роботи, найгірший з них підійшов би і принцові; також є в нього десятеро коней – на гіршому з них не сором було б їздити і королю, якби він вирушив битися за свій трон. За цим листом Кирджат дасть тобі на вибір і обладунок, і бойового коня, а також усе необхідне для турніру. Коли потреба в цьому минеться, поверни товар йому або, якщо можеш, заплати за нього повну ціну.

– Але ж, Ісааку, – мовив прочанин з посмішкою, – хіба ти не знаєш, що, як лицаря виб’ють із сідла під час турніру, його кінь і зброя переходять у власність переможця? Таке лихо може трапитись і зі мною, а заплатити за коня і обла-дунок я не зможу.

Здавалося, єврея вразила ця несподівана думка; проте, зібравши всю свою мужність, він відповів:

– Ні, ні, ні! Цього не може бути, я й слухати про це не хочу. Благословення отця нашого з тобою… І твій спис буде переможним, мов жезл Мойсея.

З цими словами він повернув мула убік, але прочанин притримав його за край плаща і мовив:

– Стривай, Ісааку. Ти не знаєш, чим ризикуєш. Може статися так, що кінь буде убитий, а обладунок потрощений; адже я сам не жалітиму ні коня, ні людини. До того ж твої одноплемінники нічого не роблять задарма. Мені таки доведеться чимось розплачуватись.

Ісаак зіщулився, наче від болю, але благородство все ж таки перемогло звичні для нього почуття.

– Це ваги не має, – сказав він, – байдуже. Пусти мене. Якщо збитки й стануться, ти їх виплачувати не будеш. Кир-джат Джайрам подарує тобі цей борг заради Ісаака, свого родича, якого ти врятував. Прощавай і будь здоровий. Але послухай, добрий юначе, – продовжував він, ще раз озирнувшись, – не лізь уперед, коли почнеться ця колотнеча. Я кажу це не для того, щоб ти беріг коня і зброю, а лише заради спасіння твого життя і тіла.

– Дякую за турботу, – відповів прочанин усміхнувшись, – я пам’ятатиму твою люб’язність і будь-що постараюся тобі віддячити.

Вони попрощалися і різними дорогами рушили до міста Шефілд.