Розділ VI

Як друг, я заслужу його довіру;

Удасться – добре, ні – бувай здоров і не тримай на мене зла.

«Венеціанський купець»

Коли прочанин у супроводі служника зі смолоскипом проходив заплутаними переходами цього величезного будинку, спорудженого без будь-якого плану, чашник наздогнав його і прошепотів йому на вухо, що, коли він не має нічого проти кухля доброго меду, то в його кімнаті вже зібралося багато слуг, які хотіли б послухати оповіді про Святу землю, а особливо про лицаря Айвенго. Слідом за чашником його прохання повторив Вамба, запевняючи, що одна склянка вина опівночі варта трьох після сигналу гасити вогні. Не заперечуючи проти цього твердження, що пролунало з вуст такої обізнаної людини, прочанин подякував обом за гостинне запрошення, але сказав, що дана ним обітниця забороняє йому розмовляти на кухні про те, чого не можна говорити за столом у господарів.

– Оце так обітниця! – мовив Вамба, звертаючись до чашника. – Слузі вона навряд чи підійде.

– Я хотів був дати йому кімнату на горищі, – сказав чашник, роздратовано здвигнувши плечима, – та як він не хоче знатися з добрими християнами, нехай спить поруч з Ісааком. Енвольде, – продовжив він, обернувшись до слуги зі світочем, – проведи прочанина до південної келії. Який привіт, така й відповідь. На добраніч, сер прочанин.

– На добраніч, і нагороди вас Пресвята Діва, – незворушно відповів прочанин і рушив за своїм проводирем.

У невеликому, освітленому грубим залізним ліхтарем передпокої, звідки виходили в різні боки кілька дверей, їх зупинила служниця леді Ровени, яка владним тоном мовила, що її хазяйка бажає поговорити з прочанином, і, взявши світоч з рук Енвольда та наказавши йому дочекатись її повернення, жестом запросила прочанина слідувати за нею. Певно, прочанин вважав нечемним відмовитись від цього запрошення, як відмовився від попереднього; у всякому разі, він підкорився без жодних заперечень, хоча, здавалося, такий наказ його здивував.

Вузький коридор і сходи, складені з товстих дубових колод, привели його до кімнати Ровени; груба розкіш цієї кімнати свідчила про пошану господаря дому до її хазяйки. Усі стіни були завішені гобеленами, на яких строкатим шовком та золотими і срібними нитками були вишиті різні сцени псових і соколиних ловів. Постіль під пурпуровим балдахіном була застелена розкішно вишитим покривалом. На стільцях лежали яскраві подушки; перед одним стільцем, вищим від усіх інших, стояла лавочка із слонової кістки, прикрашена різьбленням. Кімнату освітлювали чотири вощані світочі у срібних підсвічниках.

Проте сучасним красуням не слід було б заздрити розкоші, в якій жила саксонська принцеса. Стіни кімнати були так погано проконопачені, з такими шпаринами, що розкішні гобелени тріпотіли від нічного вітру. Щось на зразок благеньких ширм прикривало світочі від протягу, але полум’я лопотіло під поривами вітру, мов розгорнутий стяг полководця. Звичайно, умеблювання кімнати було багатим і навіть вишуканим; але комфорту в ньому не було, а позаяк за тих часів не було й уявлення про комфорт, то його відсутність не впадала в око.

Три служниці, стоячи за спиною в Ровени, укладали на ніч її волосся. Сама Ровена сиділа на високому стільці, схожому на трон. Уся її зовнішність і манери були такими, що здавалося, ніби вона народжена владарювати. Прочанин одразу ж визнав це, схиливши перед нею коліна.

– Підведися, мандрівнику, – привітно мовила Ровена, – захисник відсутніх заслуговує на люб’язний прийом з боку кожного, хто любить істину і шанує мужність.

Потім, звернувшись до свого почту, вона сказала:

– Відійдіть усі, окрім Ельгіти. Я бажаю поговорити зі святим прочанином.

Служниці відійшли в інший бік кімнати і, вмостившись на вузькій лаві під самою стіною, сиділи нерухомо й безмовно, наче статуї, хоча могли б залюбки гомоніти, не заважаючи розмові своєї хазяйки з прочанином.

Леді Ровена хвилю помовчала, ніби не знаючи, з чого почати, і мовила:

– Прочанине, сьогодні ввечері ви назвали одне ім’я. Я маю на увазі, – вела вона далі, зробивши над собою зусилля, – ім’я Айвенго; за законами природи і кровних уз це ім’я мало б зустріти більш привітний відгук у цьому домі; але з примхи долі склалося так, що, хоч у багатьох затріпотіло серце при звуку цього імені, лише я наважуюся спитати вас, де і за яких обставин ви залишили того, про кого згадали. Ми чули, що він затримався у Палестині через хворобу і що після того, як звідти пішло англійське військо, він зазнав утисків з боку французької партії; а нам відомо, що до цієї партії належать і тамплієри.

– Я небагато знаю про лицаря Айвенго, – знічено відповів прочанин, – але хотів би знати більше, якщо вам небайдужа його доля. Здається, йому пощастило уникнути переслідувань у Палестині, і він збирався повернутись до Англії. Певно, ви, леді, знаєте краще за мене, чи є в нього тут надія на щастя.

Леді Ровена тяжко зітхнула і спитала, чи не знає прочанин, коли саме слід чекати повернення лицаря Айвенго на батьківщину і чи не загрожує йому небезпека дорогою.

Прочанин не міг нічого сказати щодо часу повернення Айвенго; що ж до другого питання леді Ровени, він запевнив її, що подорож може бути цілком безпечною, якщо їхати через Венецію і Геную, а звідти – через Францію і Англію.

– Айвенго, – сказав він, – так добре знає мову та звичаї французів, що в цій дорозі йому ніщо не загрожує.

– Дай Боже, – мовила леді Ровена, – щоб він доїхав благополучно і зміг взяти участь у майбутньому турнірі, де всі лицарі змагатимуться у воїнському мистецтві. Якщо приз здобуде Етельстан Конінгсбурзький, Айвенго може почути лихі звістки, коли повернеться до Англії. Скажіть мені, прочанине, яким він був, коли ви бачили його востаннє? Чи не зменшила недуга його тілесні сили й красу?

– Він схуд і засмаг відтоді, як прибув до Палестини з острова Кіпр у почті Річарда Лев’яче Серце. Мені здавалося, що на його лиці – печать глибокого смутку. Але я не підходив до нього, бо я з ним не знайомий.

– Боюся, те, що він побачить у рідній країні, – мовила Ровена, – не розвіє його смутку… Дякую тобі, добрий прочанине, за звістки про друга мого дитинства. Дівчата, – звернулася вона до служниць, – подайте цьому святому чоловікові вечірнього келиха. Йому час спочивати, і я не можу затримувати його довше.

Одна із служниць принесла срібний келих гарячого вина з прянощами, до якого Ровена ледь торкнулася вустами, після чого його подали прочанинові. Він низько вклонився і відсьорбнув трохи вина.

– Прийми цей дарунок, друже, – продовжувала леді Ровена, подавши йому золоту монету. – Це на знак моєї поваги до твоїх тяжких випробувань і до святих місць, які ти відвідав.

Прочанин прийняв подарунок, ще раз низько вклонився і вийшов услід за Ельгітою.

У передпокої його чекав слуга Енвольд. Узявши світоча з рук служниці, Енвольд квапливо і без зайвих церемоній провів гостя до примурку, де було кілька комор, що служили спальнями для нижчої челяді і гостей простого звання.

– Де спить єврей? – спитав прочанин.

– Ця брудна собака проведе ніч поруч з вашою превелебністю, – відповів Енвольд. – Святий Дунстане, ото доведеться відмивати після нього комору, щоб у ній міг ночувати християнин!

– А де спить Гурт, свинопас? – поцікавився прочанин.

– Гурт, – відповів слуга, – спить у тій коморі, що від вас праворуч, а єврей – ліворуч; тримайтеся подалі від цього невірного. Вам відвели б кращий покій, якби ви погодилися на прохання Освальда.

– Пусте, мені і тут буде добре, – сказав прочанин.

Мовивши це, він увійшов до своєї комори і, взявши світоча з рук слуги, подякував йому та побажав на добраніч. Зачинивши за собою двері келії, він встромив смолоскип у дерев’яний підсвічник і оглянув свою спальню, все умеблювання якої становили грубий дерев’яний стілець і плаский дерев’яний короб, набитий чистою соломою, поверх якої були постелені дві чи три овечі шкури. Ця споруда заміняла ліжко.

Прочанин загасив світоч, не роздягаючись витягся на цьому вбогому ліжку і заснув – чи то принаймні лежав нерухомо доти, поки перший промінь сонця не впав у мале ґратчасте віконце, крізь яке до келії проникали світло і повітря. Тоді він встав, проказав ранкові молитви, обтрусив на собі одяг і, обережно відхиливши двері, пройшов до єврея.

Ісаак забувся тривожним сном на ліжку, цілком подібному до того, на якому провів ніч прочанин. Увесь знятий увечері одяг він поклав на себе або під себе, щоб його не поцупили вночі. Обличчя єврея було змученим і неспокійним; руки судомно сіпалися, ніби боронячись від страшної примари; він щось бурмотів і вигукував єврейською мовою, а час від часу промовляв цілі фрази місцевою говіркою. З-поміж них можна було розчути такі слова: «Заради бога Авраама, згляньтесь над нещасним старим! Я бідний, у мене немає грошей, можете закувати мене в кайдани, розтяти на шматки, та я не в силі виконати ваше бажання».

Прочанин не став чекати, поки Ісаак прокинеться, і торкнув його кінцем свого ціпка. Цей дотик, певно, змішався у свідомості сплячого з його моторошним сном: він схопився з місця, волосся в нього піднялося сторч, колючий погляд чорних очей, сповнений дикого страху та подиву, втупився у прочанина, пальці вп’ялися в одяг, наче кігті яструба.

– Не бійся мене, Ісааку, – сказав прочанин, – я прийшов до тебе як друг.

– Нагороди вас бог Ізраїлю, – промимрив єврей, трохи отямившись. – Мені примарилося… Та будь благословенний праотець Авраам, то був лише сон.

Потім, прийшовши до тями, він спитав уже звичайним тоном:

– А чого воліє ваша милість від бідного єврея о такій ранній порі?

– Я хотів тобі сказати, – відповів прочанин, – що, коли ти цієї ж миті не підеш із цього дому і не поїдеш звідси якомога скоріше і якомога далі, тебе спіткає в дорозі велике лихо.

– Святий отче, – вигукнув Ісаак, – хто ж захоче напасти на такого нікчемного злидаря, як я?

– Це ти маєш краще знати, – мовив прочанин, – але знай, що тамплієр, коли вчора ввечері проходив через залу, заговорив до своїх невільників сарацинською мовою, яку я розумію, і звелів їм сьогодні вранці простежити, куди поїде єврей, схопити його, коли він опиниться подалі від цього маєтку, і відвести у замок Філіппа де Мальвуазена або Реджинальда Фрон де Бефа.

Неможливо описати жах, що охопив єврея при цій звістці; здавалося, сили покинули його в одну мить. Кожен м’яз, кожен нерв ослаб, руки безсило повисли, голова схилилася на груди, коліна підломилися, і він упав до ніг прочанина, наче підкорений невідомою силою; то була вже не людина, схилена у благальній покорі, а тіло, з якого пішло життя.

– Бог Авраама! – скрикнув він. Не підводячи сивої голови, він склав свої зморщені руки і здійняв їх до неба. – О Мойсею^[118]! О блаженний Аароне! Недарма мені наснився цей сон, недаремно мене мучило це видіння! Я вже відчуваю, як вони кліщами тягнуть з мене жили. Відчуваю, як ходять по всьому тілі зазубрені колеса, мов ті гострі пили, борони і залізні сокири, якими катували жителів Рабби і дітей Амонових!^[119]

– Встань, Ісааку, і послухай, що я тобі скажу, – з жалем, проте трохи зневажливо мовив прочанин, дивлячись на його страждання. – Я розумію твій страх: принци і дворяни безжалісні до твоїх одноплемінників, коли хочуть витягти з них гроші. Та встань, я тебе навчу, як уникнути біди. Йди з цього дому негайно, поки не прокинулися слуги, – вони міцно сплять після вчорашньої пиятики. Я проведу тебе потаємною стежкою через ліс, який я знаю не гірше від тутешніх лісничих. Я не покину тебе, поки не передам у руки якого-небудь барона або поміщика, що їде на турнір; певно, ти знайдеш спосіб здобути його прихильність.

Ледве в Ісаака з’явилася надія на порятунок, він підвів голову і, все ще стоячи на колінах, відкинувши назад своє сиве волосся і розгладивши бороду, втупив проникливі чорні очі у прочанина. У його погляді читалися страх, надія і підозра водночас. Але, почувши останні слова прочанина, він знову вжахнувся, впав долілиць і вигукнув:

– Я знайду спосіб, щоб здобути його прихильність! Горе мені! Є лише один спосіб здобути прихильність християнина, та як здобути її бідному єврею, якщо він розорений і бідний, мов Лазар^[120]? Заради Бога, юначе, не викривай мене! Заради нашого спільного Небесного Отця, що створив нас усіх, євреїв і поган, синів Ізраїлю і синів Ізмаїла – не викривай мене!

Підозра знов пересилила в ньому всі інші почуття, і він продовжував:

– Я не маю змоги винагородити християнського прочанина за доброту, навіть якщо він вимагатиме все до останнього пенні!

З цими словами він благально схопився за плащ прочанина.

– Заспокойся, – мовив прочанин. – Навіть якби ти володів усіма скарбами твого племені, мені нема чого тебе кривдити. У цьому одязі я мушу дотримуватись обітниці бідності, і якщо й порушу її, то хіба що заради кольчуги і бойового коня. Втім, не думай, що я нав’язую тобі своє товариство; якщо хочеш, можеш лишатися тут. Можливо, Седрік Сакс зглянеться на тебе.

– Ох, ні! – вигукнув єврей. – Він не дозволить мені пристати до його почту. Саксонець і норман – обоє зневажають бідного єврея однаково. А самому проїхати через землі Філіппа де Мальвуазена чи Реджинальда Фрон де Бефа… Ні! Добросердий юначе, я поїду з тобою! Скоріше! Підперізуймо стегна свої і біжімо! Ось твій ціпок… Скоріше, не зволікай!