Розділ V

Хіба у євреїв немає очей? Хіба в них немає рук, органів, членів тіла, почуттів, уподобань, пристрастей? Хіба не та сама їжа живить його, хіба не та сама зброя його ранить, хіба він не страждає на ті самі недуги, хіба не ті самі ліки зцілюють його, хіба не гріють і не морозять його те саме літо і зима, що й християнина?

Шекспір. «Венеціанський купець»

Освальд повернувся і, схилившись до свого хазяїна, прошепотів йому на вухо:

– Це єврей, він назвав себе Ісааком з Йорка. Чи добре буде, якщо я приведу його сюди?

– Нехай Гурт виконує твої обов’язки, Освальде, – сказав Вамба, як завжди, нахабно. – Свинопас вшанує єврея як годиться.

– Пресвята Діво, – прошепотів абат, осіняючи себе хресним знаменням. – Пустити єврея в таке товариство!

– Що? – відгукнувся тамплієр. – Щоб собака-єврей наблизився до захисника Гробу Господнього?

– Ти ба, – сказав Вамба, – виходить, тамплієри люблять тільки єврейські грошенята, а єврейське товариство їм не до вподоби!

– Нічого не вдієш, шановні гості, – мовив Седрік, – я не можу порушити закони гостинності, щоб догодити вам. Якщо Господь наш стільки століть терпів цілий народ запеклих єретиків, то й ми можемо потерпіти одного єврея кілька годин. Проте я нікого не силую розмовляти з ним або їсти з ним разом. Посадіть його за інший стіл і погодуйте окремо. А втім, – додав він з посмішкою, – може, оті чужинці в чалмах приймуть його до свого товариства?

– Сер френклін, – відповів тамплієр, – мої сарацинські невільники – вірні мусульмани і зневажають євреїв анітрохи не менше, ніж християни.

– От лишень не знаю, – втрутився Вамба, – чим прихильники Магомета і Термаганта^[106] кращі від цього народу, що його колись вибрав сам Бог!

– Ну то хай він сяде з тобою, Вамбо, – відповів Седрік. – Дурень і шахрай – якраз до пари.

– Дурень знає, як повестися з шахраєм, – сказав Вамба, змахнувши кісткою від свинячого окосту.

– Цить! Ось він іде, – мовив Седрік.

Впущений без будь-яких церемоній, до зали боязко і нерішуче ступив сухорлявий, високий на зріст старий чоловік; він щокроку кланявся і тому здавався нижчим, ніж був насправді, від звички схиляти спину. Риси його обличчя були тонкі і правильні; орлиний ніс, гострі чорні очі, високе чоло, пооране зморшками, довге сиве волосся і пишна борода могли б створити гідне враження, коли б не так яскраво свідчили про його приналежність до племені, яке за тих диких часів викликало відразу в марновірного і темного простолюду, а з боку користолюбних і жадібних дворян зазнавало найжорстокіших утисків. Одяг єврея, що вельми потерпів від негоди, складався з простого темно-брунатного плаща і темно-червоного хітона. На ньому були грубі чоботи, оторочені хутром, і широкий пасок, за яким стирчали невеликий ніж і коробочка з письмовим приладдям. На голові в нього був високий чотирикутний капелюх жовтого кольору й особливої форми: закон приписував євреям носити такі капелюхи, що відрізняли їх від християн. Увійшовши до зали, єврей одразу ж скинув його.

Прийом, наданий цьому чоловікові в оселі Седріка Сакса, задовольнив би навіть найревнішого прихильника ізраїльтян. Сам Седрік у відповідь на незліченні поклони єврея лише хитнув головою і вказав йому на нижній кінець столу. Однак там ніхто не посунувся, щоб звільнити для нього місце. Коли він проходив повз ряди їдоків, слуги-сакси навмисне розставляли лікті і, здвигаючи плечима, продовжували уминати вечерю, не звертаючи ані найменшої уваги на нового гостя. Монастирські служники хрестилися, озираючись на нього з побожним острахом; навіть сарацини, коли Ісаак проходив повз них, почали люто посмикувати вуса і схопилися за кинджали, збираючись перешкодити його наближенню у будь-який спосіб. Слід гадати, що Седрік з тих самих причин, які спонукали його надати притулок цьому нащадкові знедоленого народу, наполіг би й на тому, щоб його люди поводилися з Ісааком більш ввічливо; та саме цієї миті абат завів з ним таку цікаву бесіду про породи і звички його улюблених собак, що Седрік не покинув би цієї розмови і заради більш важливої справи, ніж те, що євреєві, можливо, доведеться лягти спати натщесерце.

Ісаак стояв осторонь від усіх, марно очікуючи, чи не знайдеться для нього вільне місце, де б він міг сісти й перепочити. Зрештою прочанин, що сидів на лаві біля вогнища, пожалів його і мовив:

– Старий, моя одежа вже висохла, я повечеряв, а ти змок і зголоднів.

Мовивши так, він підгорнув на середину вогнища розкидані дрова, що ледь жевріли, і роздув яскраве полум’я; потім він пішов до столу, взяв миску гарячої юшки з козлячим м’ясом, поставив її на столику, за яким вечеряв сам, і, не чекаючи, поки єврей викаже свою вдячність, рушив у протилежний бік зали: чи то він не хотів знатися з тим, кому допоміг, чи, може, просто бажав опинитися ближче до чільного помосту.

Якби за тих часів існували художники, здатні зобразити подібний сюжет, постать цього єврея, що схилився над вогнищем і грів свої затерплі від холоду руки, могла б послужити їм для зображення зимової пори року. Трохи зігрівшись, він жадібно накинувся на гарячу юшку і їв так квапливо, з такою видимою насолодою, наче давно вже не торкався їжі.

Тим часом абат вів далі розмову з Седріком про лови; леді Ровена завела бесіду з однією зі своїх служниць, а пихатий тамплієр, позираючи то на єврея, то на саксонську красуню, про щось замислився – певно, про щось дуже цікаве для нього.

– Дивуюсь я на вас, вельмишановний Седріку, – казав абат. – Як ви, за всієї вашої любові до мужньої мови своєї вітчизни, не визнаєте переваги нормано-французької мови в усьому, що стосується мисливської науки? Адже в жодній мові не знайдеш стількох спеціальних виразів для полювання в полі та в лісі.

– Любий отче Еймер, – відповів Седрік, – знайте, що мені всі ці чужинські викрутаси ні до чого; я й без них знаю, як поводитись у лісі. Сурмити в ріг я вмію, хоч і не називаю цей звук receat^[107] або mort^[108], вмію нацькувати собак на звіра, знаю, як його краще оббілувати і як розвісити шкуру, і чудово даю собі раду без отих новітніх слівець – curee, arbor, nombles^[109] та інших дурниць у дусі казкового сера Трістрама^[110].

– Французька мова, – сказав тамплієр із властивою йому за будь-яких обставин холодною зверхністю, – єдина мова, пристойна не лише на полюванні, але й у любові, і на війні. Цією мовою слід завойовувати серця прекрасних дам і перемагати ворогів.

– Ну-бо, вип’ємо по скляночці вина, сер лицар, – мовив до нього Седрік, – та й абатові налийте! А я тим часом розповім вам, що було тридцять років тому. Тоді проста англійська мова Седріка Сакса тішила дівочий слух, хоч у ній і не було пишномовства французьких трубадурів. Коли ми билися на полях Норталертону, бойовий поклик сакса було чути у лавах шотландського війська не гірше, ніж cri de guerre^[111] найсміливішого з норманських баронів. Вшануймо ж келихом вина пам’ять відважних воїнів, що билися там! Випийте зі мною, гості.

Він вихилив свою склянку і повів далі з іще більшим запалом:

– Скільки щитів було порубано в той день! Сотні знамен майоріли над головами героїв. Кров лилася рікою, та смерть була всім нам миліша за втечу. Саксонський співець назвав той день святом мечів, злітанням орлів на здобич; удари сокир і мечів по шоломах і щитах недругів, шум битви і бойові заклики здавалися співцеві веселішими від весільних пісень. Але в нас немає своїх співців. Наші діяння затьмарені діяннями іншого народу; нашу мову, навіть самі наші імена скоро забудуть. І про це ніхто не пошкодує, крім мене, самотнього старого… Чашник! Ану, ледарю, налий нам! За здоров’я відважних воїнів, сер лицар, хоч би до якого племені вони належали, якою мовою говорили! За тих, хто хоробріше від усіх воює в Палестині у лавах захисників хреста!

– Я сам ношу знак хреста, і не мені про це говорити, – мовив Бріан де Буа-жільбер, – та хто ж інший заслуговує на звання перших серед хрестоносців, як не тамплієри – вірні охоронці Гробу Господнього!

– Іоаніти^[112], – сказав абат. – Мій брат вступив до цього ордену.

– А я й не применшую їхньої слави, – сказав тамплієр, – але…

– Знаєш, дядечку Седрік, – докинув Вамба, – якби Річард Лев’яче Серце був розумнішим і слухався мене, дурня, він би сидів удома зі своїми веселими англійцями, а Єрусалим звелів відвойовувати тим лицарям, які його здали.

– Невже в англійському війську не було нікого, – мовила раптом леді Ровена, – чиє ім’я гідне було б стояти поруч з іменами тамплієрів та іоанітів?

– Даруйте мені, леді, – відповів де Буа-Жільбер, – англійський король привів у Палестину військо хоробрих вояків, які поступалися сміливістю лише тим, хто невпинно боронив Святу землю.

– Вони не поступалися нікому, – сказав прочанин, який весь час стояв поруч і з помітним нетерпінням прислухався до розмови. Усі подивилися в той бік, звідки пролунала ця несподівана заява.

– Я наполягаю на тому, – вів далі прочанин твердим і звучним голосом, – що англійські лицарі не поступалися нікому з тих, хто боронив мечем Святу землю. Іще скажу, що сам король Річард і п’ять його лицарів після взяття фортеці Сен-Жан д’Акр влаштували турнір і викликали на бій усіх бажаючих. Я бачив це на власні очі, тому й кажу. Того дня кожен з лицарів виїжджав на арену і щоразу перемагав. Можу також сказати, що семеро з їхніх супротивників належали до ордену тамплієрів. Сер Бріан де Буа-Жільбер чудово про це знає і може підтвердити мої слова.

Неможливо передати ту скажену лють, якою вмить спалахнуло потемніле обличчя смаглявого тамплієра. Розлючений і збентежений, він стиснув тремтячими пальцями руків’я меча, проте не витяг меч з піхов, мабуть розуміючи, що в такому місці і при таких свідках чинити розправу не варто. Але простий і відвертий Седрік, що не звик робити дві справи водночас, так радів звістці про доблесть своїх співвітчизників, що не помітив люті і збентеження свого гостя.

– Я б радо подарував тобі цей золотий браслет, добрий чоловіче, – сказав він, – якби ти назвав імена тих лицарів, які з такою честю підтримали славу нашої веселої Англії.

– Я охоче назву їхні імена, – відповів прочанин, – і подарунків мені не треба: я дав обітницю, що деякий час не торкатимуся золота.

– А хочеш, друже мій, я поношу цей браслет замість тебе? – сказав Вамба.

– Першим за воїнською доблестю і мистецтвом бою, за славою і званням, – почав прочанин, – був відважний Річард, король англійський.

– Я його прощаю! – вигукнув Седрік. – Прощаю те, що він – нащадок тирана, герцога Вільгельма.

– Другим був граф Лестер, – вів далі прочанин, – а третім сер томас Малтон з Гілсленда.

– О, це сакс! – з погордою вигукнув Седрік.

– Четвертим – сер Фолк Дойлі, – мовив прочанин.

– Теж саксонець, у всякому разі, по материнській лінії, – сказав Седрік, що жадібно ловив кожне його слово.

Щиро радіючи перемозі англійського короля і співвіт-чизників-остров’ян, він майже забув про свою ненависть до норманів.

– А хто ж був п’ятим? – спитав він.

– П’ятим був сер Едвін Торнгем.

– Чистокровний сакс, клянуся душею Хенгіста! – вигукнув Седрік. – А шостий? Як ім’я шостого?

– Шостий, – відповів прочанин, трохи помовчавши і ніби зібравшись з думками, – був зовсім молодий лицар, нікому не відомий і незнатний; його прийняли до цього шановного товариства не так завдяки його чеснотам, як заради круглого рахунку. А ім’я його я позабув.

– Сер прочанин, – презирливо мовив Бріан де Буа-Жіль-бер, – така удавана забудькуватість після того, як ви згадали так багато, не введе нікого в оману. Я сам назву ім’я лицаря, якому випадково – з вини мого коня – пощастило вибити мене із сідла. Його звали лицар Айвенго; попри його молодість, жоден з його товаришів не перевершив його у вмінні володіти зброєю. І я вголос, при свідках, заявляю, що, коли він буде в Англії і забажає на турнірі повторити той виклик, що кинув мені у Сен-Жан д’Акрі, я готовий стати з ним на прю, надавши йому право вибирати зброю. З таким конем і зброєю, якими я володію зараз, я ручуся за свою перемогу.

– Ваш виклик був би прийнятий, – відповів прочанин, – якби ваш супротивник був присутній тут. Але його тут немає, і не слід порушувати спокій цієї мирної оселі, вихваляючись перемогою у двобої, який навряд чи коли-небудь відбудеться. Проте якщо Айвенго повернеться з Палестини, я можу поручитися, що він битиметься з вами.

– Гарна порука! – кинув тамплієр. – А яку заставу ви можете запропонувати?

– Оцей ковчег, – сказав прочанин, виймаючи з-під плаща маленьку коробочку зі слонової кістки і осіняючи себе хресним знаменням. – У ньому зберігається частка справжнього Хреста Господнього, привезена з Монт-Кармельського монастиря.^[113]

Пріор абатства жорво теж перехрестився і побожно проказав «Отче наш». Усі вчинили за його прикладом, окрім єврея, мусульман і тамплієра. Не виказавши ніякої пошани до святині, тамплієр зірвав із шиї золотого ланцюга, жбурнув його на стіл і мовив:

– Прошу абата Еймера прийняти на схов мою заставу і заставу цього безіменного прочанина на знак того, що, коли лицар Айвенго ступить на землю, омиту чотирма морями Британії, він отримає виклик на бій з Бріаном де Буа-Жіль-бером. Якщо названий лицар не відповість на цей виклик, я оголошу про його боягузтво зі стін кожного командорства ордену тамплієрів, які є в Європі.

– Цього не буде, – втрутилася леді Ровена, вперше порушуючи свою тривалу мовчанку. – Якщо в цім домі ніхто не бажає сказати слово на захист відсутнього Айвенго, за нього ручуся я. Моє слово стане порукою, що він прийме будь-який виклик до чесного бою. І якби моя слабка порука могла підвищити цінність цієї безцінної застави, запропонованої добрим прочанином, я б поручилася своїм іменем і доброю славою, що Айвенго дасть гідну відсіч цьому гордому лицарю.

У душі Седріка вирувала така буря суперечливих почуттів, що під час цієї розмови він не в змозі був мовити ні слова. Радісна гордість, гнів, бентега змінювалися на його чесному і відвертому обличчі, наче тіні від хмар, що пропливають над скошеним полем. Челядинці, поміж якими при згадці імені Айвенго наче пробігла електрична іскра, затамувавши подих чекали, що буде далі, і не зводили очей з хазяїна. Та ось заговорила Ровена, і її голос наче пробудив Седріка від роздумів і змусив порушити мовчання.

– Леді Ровена, – сказав він, – це зайве. Якби знадобилася ще одна застава, то я сам, незважаючи на те, що Айвенго жорстоко скривдив мене, готовий поручитися за його честь власною честю. Але, здається, застав і так вистачає – навіть за новітнім статутом норманського лицарства. Чи вірно я кажу, отче Еймер?

– Цілком вірно, – підтвердив пріор, – я відвезу ковчег зі святинею і цей золотий ланцюг до нашого монастиря і зберігатиму їх у ризниці доти, поки справа не вирішиться належним чином.

Він ще кілька разів перехрестився, промовляючи молитви, і, ставши навколішки, відважив кілька поклонів; а тоді передав ковчег у руки ченця, що його супроводжував, – брата Амвросія; потім уже без будь-яких церемоній, проте, мабуть, з не меншим задоволенням прибрав зі столу золотий ланцюг і поклав його у напахчену парфумами сап’янову торбину, причеплену до його пояса.

– Сер Седрік, – сказав абат, – ваше славне вино таке міцне, що у моїх вухах вже дзвонять до вечерні. Дозвольте нам ще раз випити за здоров’я леді Ровени і відпустіть нас відпочивати.

– Клянуся бромхольським хрестом,^[114] – мовив Сакс, – ви погано підтримуєте свою добру славу, сер пріор. Про вас іде поговір, як про сумлінного ченця: кажуть, ви тільки тоді випускаєте з рук келиха, коли продзвонять до заутрені, і я, старий, боявся осоромитись у змаганні з вами. Клянуся честю, за моїх часів дванадцятирічний хлопчисько-сакс просидів би за столом довше, ніж ви.

Однак цього разу в пріора були свої причини виявляти помірність. Сан зобов’язував його грати роль миротворця, проте він і сам запобігав будь-яким сваркам та сутичкам. Причиною цьому була не любов до ближнього і навіть не любов до самого себе; він боявся гніву старого сакса і підозрював, що злостива пиха тамплієра, що вже не раз виривалася назовні, зрештою спричинить вельми неприємну сцену. Тому він почав розводитися про те, що у вмінні пити жоден народ не може дорівнятися до міцних на хміль та витривалих саксів, побіжно натякнув на свій святий сан і завершив промову уклінним проханням дозволити йому йти спочивати.

Потім пустили по кругу останній келих, і гості, низько вклонившись господарю і леді Ровені, встали і розійшлися по залі, а хазяї у супроводі найближчих слуг пішли до своїх покоїв.

– Ти, брудна собако, – сказав тамплієр євреєві, проходячи повз нього, – ти що, теж збираєшся на турнір?

– Так, збираюся, – відповів Ісаак, боязко вклоняючись, – якщо дозволить ваша вельмишановна милість.

– Атож, – сказав тамплієр, – ти йдеш туди, щоб своїм гендлярством висотати всі жили з дворян, а в жінок і дітей вициндрити гроші нікчемними цяцьками? Ручуся, що твій капшук напханий шекелями^[115].

– Жодного шекеля, жоднісінького срібного пенні, ані гроша немає, клянуся богом Авраама^[116]! – скрикнув єврей, сплеснувши руками. – Я йду просити допомоги у своїх товаришів для сплати податку, який стягає з мене палата єврейського казначейства.^[117] Нехай дарує мені удачу праотець Іаков. Я зовсім збіднів. Навіть оцей плащ, що на мені, позичив мені Рейбен з тадкастера.

Тамплієр у’їдливо посміхнувся і кинув:

– Брешеш, клятий пройдисвіте!

З цими словами він відійшов від єврея і, звертаючись до своїх мусульманських невільників, проказав щось мовою, нікому з присутніх не відомою.

Бідолашного старого дуже вразило, що войовничий чернець заговорив до нього, і він не насмілювався підвести голову і випростатись доти, поки той не відійшов на інший кінець зали. Коли єврей нарешті звів голову й озирнувся, на обличчі в нього був написаний безмежний подив, мов у людини, яку засліпила блискавка й оглушив грім.

Невдовзі тамплієр і абат пішли у відведені для них спальні. їх супроводжували дворецький і чашник. При кожному з них ішли двоє слуг зі смолоскипами, а ще двоє несли на тацях прохолодні напої; інші вказували почту тамплієра та решті гостей місця, де для них був приготований нічліг.