«Шлюб є Таїнство, в якому за добровільною (перед священиком і Церквою) згодою нареченого і нареченої жити спільно, благословляється їхній шлюбний зв’язок в образі духовного союзу Христа з Церквою, випрошується і подається благодать Божа для взаємної допомоги й однодушності і для благословенного народження та християнського виховання дітей.
Ісус Христос освятив шлюб Своєю присутністю на весіллі в Кані Галилейській. Він також говорив: «Бог створив за образом Своїм людину, чоловіком і жінкою створив їх. І сказав: заради цього залишить чоловік батька свого і матір і приліпиться до жінки своєї, і будуть двоє одним тілом. Тож вони вже не двоє, а одна плоть. Отже, що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає. Тому чоловік зобов’язаний самовіддано любити дружину, а дружина зобов’язана добровільно, тобто з любов’ю, коритися чоловікові. Тому подружжя (чоловік і жінка) зобов’язані на все життя берегти взаємну любов і повагу, взаємну відданість і вірність».
Протоієрей Серафим Слобідський. Закон Божий. Київ року Божого 2003
Ну, а коли що не так із коханням вийде, коли «серед ночі / Не дають заснути / Серцю карі очі», то, як радив ще поет Спиридон Черкасенко:
Гей, лети, мій коню,
Степом і ярами.
Розбий мою тугу
В бою з ворогами.
Оскільки ворогів завжди вистачало, то було кому розбивати козакові його тугу, якщо раптом ті «карі очі» виявлялися зрадливими… Бо недарма інша пісня застерігає, що, мовляв, хто з любов’ю не знається, той…
Так, так, горя не знає…
Але, додаймо від себе, і радощів теж…
Бо недарма ж ще Іван Франко журився (а з ним і ми журилися, і всі прийдешні покоління будуть журитися): «Ой ти, дівчино, ясная зоре, / Ти моя радість, ти моє горе».
Чи, як зізнавався Соломон, мудрий цар Ізраїльської держави, який відзначався невситимою любов’ю до представниць прекрасної половини роду людського; за деякими джерелами у нього було близько 700 жінок і 300 наложниць, так ось, цей знавець і поціновувач жінок якось зізнався:
– Жінка солодша за життя і гіркіша за смерть.
І це сказав чи не найбільший у тогочасному світі – та й у нашому теж – знавець жінок. Тож, мабуть, він, мудрий і досвідчений, таки мав (і має) рацію:
І в цьому їхня немеркнуча вікова – ба, тисячо-тисячолітня! – принада.
…Ні, ні, Богдан Хмельницький не підібрав покинутої зваби, він лише повернув собі те, що за праву першості, як він уважав, належало йому. І те повернення, перемогу ту треба було хутчій узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, і лише тоді він відчує всю повноту хмільної перемоги.
Але от диво… Чи радше негадана притичина, пеня-рахуба, що раптом виникла…
І не знайшлося в Україні жодного священнослужителя, принаймні в тій частині України, що була Хмельницьким визволена від окупантів, який погодився би повінчати гетьмана Богдана Хмельницького з Оленою Чаплинською! І це того Хмельницького, який – «прийшов, виступив, переміг».
Отці церкви, наче позмовлявшись, пояснювали свою відмову тим, що Олена Чаплинська має «живого мужа», з яким вінчана в костьолі. Себто, вона була на той час заміжньою, тож не могла вдруге – за живого мужа – йти з іншим під вінець…
Гетьман звертався і до свого, чигиринського священика з проханням усе тим же: повінчати його з Оленою…
– Чаплинською? – здивувався отець Іоанн, настоятель чигиринського храму. – Тебе, гетьмане, я можу повінчати. Жона твоя, незабутня Ганна, нині в раю з янголами та праведниками радується, тож ти – удівець. Чому б тебе й не повінчати. Але тільки не з Оленою Чаплинською – схаменися, гетьмане! Та, кого ти вибрав, вже повінчана з Чаплинським. І муж її, Чаплинський, живий, хоч десь і ховається од тебе. A тому за живого мужа свого, не розлучена з ним, Олена не може з новим мужем вінчатися в церкві. Як і взагалі – сходитись. Бо це – двомужність, гріх превеликий. Як і двоєженство для чоловіків.
Отець аж фиркав-пирхав, показуючи цим, який це гріх вінчатися з одруженою жінкою. І як вирок виніс: хай, мовляв, твоя Олена дочекається смерті Чаплинського, а вже тоді, будучи удовою, хай іде з тобою під вінець.
Коли б то знаття, де він ховається, то Богдан, який досі клекотів до здирника праведним гнівом, умить відправив би його до праотців, а звільнена таким робом Олена на всіх законних підставах стала б його жоною, але… Навіть найкращі його вивідачі не можуть дізнатися, де ховається підстароста чигиринський. А напевне ж, десь переховується той гад!..
І тут отці церкви підказали гетьману, як діяти в такій ситуації – «понеже він без оної Олени жити не може»: треба звернутися по дозвіл до самого патріарха. Тільки він один у силі зарадити, себто дозволити заміжній жінці, яка не живе зі своїм мужем, взяти новий шлюб із новим чоловіком… Дозволить, якщо…
Якщо його гарненько… гм-гм… попрохати. Та ще такому панові, як пан гетьман.
Хмельницький все зрозумів. А тут і нагода трапилась-лучилася…
Вигнавши поляків з України (щоправда, як час покаже, вони невдовзі – вигнані, – дякуючи промахам Богдана, почнуть в Україну повертатися), гетьман Богдан Хмельницький просто від Замостя рушив до Києва – прославленим переможцем. 23 грудня 1648 р. кияни з тріумфом його зустрічали біля Золотих воріт.
І зустрічали з королівськими почестями: дзвонили в усі дзвони, стріляли з гармат, благословляв героя митрополит С. Косів, а студенти Академії віншували гетьмана у своїх віршах – латинською та українською мовами.
З-поміж інших гетьмана зустрічав і патріарх Єрусалимський Паїсій.
Ось до його святості патріарха Паїсія і звернувся гетьман із проханням дати благословення на шлюб з Оленою Чаплинською, повінчати їх та відпустити їм усі вольні та невольні гріхи.
У такій ситуації Паїсій не міг відмовити гетьману, який щойно звільнив Україну від ляхів і став всенародним героєм: махнувши рукою на всі умовності, відпустив гріхи гетьману та його нареченій. (Останній – заочно.)
Заодно і повінчав молодих.
Не міг Паїсій не повінчати гетьмана з коханою Оленою (її патріарх і в живі очі не бачив), як народ повсюди співав:
Чи не той то хміль,
Що коло тичин в’ється?
Ой, той то Хмельницький,
Що з ляхами б’ється.
Чи не той то хміль,
Що по пиві грає?…
Ой, той то Хмельницький,
Що ляхів рубає…
І патріарх Паїсій повінчав молодих (щоправда, молодий був уже ніяк не молодим), і повінчав… заочно!
І від того, певно, відчував незручність, що вінчав молодого з молодою, якої під час вінчання й на позір не було ніде видно… І, навіть, покректав, але – повінчав.
Особливо крекнув, коли, виголосивши «Вінчається раб Божий Богдан і раба Божа Олена», мав запитувати ту рабу Божу Олену, чи вона по згоді своїй та любові йде за пана гетьмана… Розгублено оглянувся, хоч і знав, що молодої ніде й не видно. Тож, покректавши, обвінчав молодого з молодою, якої на урочистостях не було. Заочно. Унікальне явище у православ’ї. Але патріарх Паїсій, не вагаючись, оголосив Богдана, який у той час був у Києві, і Олену, що на той час була в Чигирині, чоловіком та дружиною.
Щоправда, не за так. Хмельницький на радощах подарував патріарху шестеро коней-вітрогонів і тисячу золотих.
Вражений такою щедрістю українського гетьмана, патріарх у боргу не зостався і подарував молодим три свічки – не прості, а… Ні, не золоті, з воску, але вони самі могли запалюватись – диво з див! А ще подарував пляшечку з молоком Пресвятої Діви. І заодно й миску екзотичних фруктів, золотистих цитринів. Цитрини, сиріч лимони, були надто кислими, аж рота судома зводила, – у всякому разі, так усі скаржились, кого гетьман пригощав заморськими фруктами і дивувався, адже патріарші цитрини, на Богданове переконання, були солодкими. Принаймні такими він їх відчував, коли, повертаючись із Києва до Суботова, де його чекала жона (вже жона!), смоктав цитринку. Вона й справді була солодкою – як і поцілунки самої Олени.
І гетьман сам до себе посміхався, плямкав, смакуючи цитрини патріарха та дивуючись, які ж бо вони солодкі, хоч і кислючі… Гм-гм…
Але це ще й нічого, це навіть добре. Коли кислюче видається солодким. Гірше – далебі гірше, – коли буває навпаки. Коли солодке стає – це ж треба до такого дожитися! – кислючим.
У гетьмана ж поки що – принаймні якийсь час після вінчання з Оленою Прекрасною – все було солодким. І гетьман радів, що хоч і наприкінці життя навіть кислюче йому видається солодким – жити, виходить, можна. Та інші про таке життя лише мріють, а гетьманові воно як з небес звалилося. Разом із Оленою, яка вже стала не Чаплинською, – Хмельницькою.
У 1650 р. венеційський посол після зустрічі з гетьманом Хмельницьким такі полишив спогади про нього:
«Росту швидше високого, в плечах широкий, величний. Його правління показує зрілий і тонкий розум. Хоч і трапляється йому погуляти, але справи він ніколи не кидає. Здається, що в ньому живуть дві натури: одна дієва, тверда, рішуча, друга – сонна, стомлена, мрійлива. В поводженні ласкавий, простий і тим приваблює любов воїнів, яких він тримає в покорі залізною дисципліною».
На той час батькові Хмелю – тепер так його називали-величали, – виповнилося 55. Вік, як на ті часи, вже значний, роки котилися до старості, але гетьман ще був повний сил і здоров’я. Далебі здавався ще молодим. Дякуючи, звичайно, Олені та його любові до неї. І вірі, що й вона його кохає так само, як він її. На перший позір так мовби й було.
А що гетьман вже був ніяк не першої молодості, то… Це з чиєї дзвіниці дивитися на цю проблему. Молодість, як співається в одній з популярних пісень, полюбляє задивлятись у дзеркало. І таке задивляння приносить їй стільки «радості, радості». Бо – «не бачить ще молодість старості, старості…» Тієї старості, яка вже починає виглядати з дзеркала. Але вона, молодість, уперто її не завбачає. І навіть дещо аж хвацько та відчайдушно її ігнорує. Вірячи, що від цього вона… вона щезне-пощезне.
У Богдана на той час, як іноді задивлявся в люстерко – голився чи вуса підкручував – вже почала з’являтися в тім люстерку вона, старість, од якої ніде не дінешся – відома істина. Але гетьман її вперто не помічав. Бо не хотів помічати. Бачив у дзеркалі лише свою молодість, якої вже там і не було, як і в житті. А тому не помічав старості, що кохав. Чи не з юнацьким запалом. А кохання і не таке з людьми витіває, і не в таку оману вводить. Воно і геть старому ще якийсь час приносить молодість, молодість, молодість…
Та й не хотів Богдан бачити свою старість – чи перші її вже зримі ознаки, бо, як уже мовилося, був закоханий по-юнацькому і жінку мав молоду. А з молодою жінкою і сам молодієш – незважаючи на свій справжній вік.
І розумів: щоби надовше зберегти свою молодість, треба кохати – всього лише. І самому бути коханим.
І гетьман кохав і був коханим. І нарадуватися не міг своїй Олені Прекрасній, такій незвичайній, з якою він тільки молодів, молодів, молодів… Це навіть оточення завбачало, надто як він по-юнацькому хвацько вихоплювався на коня, казало: «Наш гетьман чи не другу молодість свою розпочав… Що то значить молода дружинонька, а не постаріла карга, що тільки й пиляє тебе…»
Зовсім інакше почувалася молода Олена біля немолодого мужа свого, але істину до слушного часу – доти, доки вистачало в неї лицедійства, утаємничувала. Та й молодість, хоч як її не присилуй, а ніколи не полюбить старості – цього Богдан не врахував, а Олена вміла, як вправна лицедійка, вдавати з себе чи не безтямно закохану. Ще й на повному серйозі запевняла, що вона з таким молодим мужем, як гетьман Богдан, тільки молодіє – гм-гм…
Зустрічаючи його з походу, Олена завжди готувала свіжий медок – злегка хмільний напій, знаний ще з часів Київської Русі, що його вона так полюбляла. Та й гетьман ніколи не відмовлявся від чаші-другої медку. Та ще приготовленого руками й піклуванням любої жони.
Олена вміла варити меди, і вони в неї виходили просто чудові – і не п’янієш од них, але й не тверезий, як вип’єш. Олена посилала служників у навколишні ліси шукати меду диких бджіл, у нього вичавлювала сік малини, брусниці, чаклувала над ним. Як сік починав бродити, варила його на повільному огні, знову чаклувала над ним, і медок у неї такий виходив, що й чашу разом з ним ковтнеш.
– Медку зварила? – перше, що питав гетьман, повернувшись із походу.
– Тільки для тебе, любий мій, – і підносила йому чашу справді божественного напою. І він, п’ючи, не спускав з неї захопленого погляду, а вона посміхалась до нього так спрагло і так жагуче, що гетьман невідомо од чого хмелів – від медку, нею звареного, чи від її погляду й пристрасті, що в ній нуртувала…
Всі були певні (Богдан – передовсім): благословення самого патріарха зробить шлюб гетьмана і довгим, і щасливим. Бо як же інакше, сам патріарх благословив, намісник Господа на землі.
Так гадалося, та не так сталося. Хоча якийсь час вже постарілий гетьман з молодою жоною і справді був щасливий у шлюбі. І вірно та міцно кохав свою Олену Прекрасну-Прегарну, кохав, нічого не підозрюючи.
«Любов – високе моральне почуття, яке полягає у стійкій, самовідданій і свідомій прихильності людини до когось чи чогось, зумовлене визнанням позитивних якостей об’єкта любові або спільними переконаннями, життєвими цілями та інтересами людей.
Любов або кохання (у вужчому розумінні слова) – це стійка самовіддана і свідома прихильність до особи іншої статі. Проте і в статевій любові важливе не тільки і не стільки веління природи, а те, що веління природи перетворюється на духовне спілкування (єднання) людей різних статей, на їхнє взаємне моральне і розумове збагачення».
Це – з енциклопедичного видання до терміна «любов».
Олена Чаплинська, звісно, подібних пасажів в енциклопедіях не читала (невідомо, чи вона взагалі володіла хоч якоюсь грамотою). Та й подібні великомудрі словеса їй були байдужими. Як і поетичні. Про те, що кохання – це найкраще людське почуття, найвище щастя, світла доля, основа сімейної злагоди, що «любов – сильніша смерті», вона як перстень – не має кінця. Зрештою, вона робить людину людиною. Як і про те, що «чужий чоловік до часу, a свій – до смерті», що «чужого чоловіка полюбити – себе погубити» і т. д., і под.
А що вірність у любові – це найсвятіше, а зрада – це найганебніше, ця премудрість була вище її розуміння. Зрештою, такі твердження у неї викликали лише насмішку. Звичаєвість українців високо підносила дівочу честь, водночас гостро засуджуючи зраду, розпусту, нерозважливість дівчини; козак завжди зіставлявся з місяцем, соколом, явором, а дівчина – з голубкою, ластівкою, горлицею, зіркою тощо.
Але – «цвіте терен, цвіте терен та й цвіт опадає, хто з любов’ю не знається, той горя не знає». Зазнав горя з Оленою і Богдан Хмельницький. І зазнав, і переконався, що символом любові є бджола. Та, що поєднує (як і любов) «солод меду і гіркоту жала».
Гетьману з Оленою дісталося і того – меду, – і того – жала з отрутою. I дісталося вдосталь.
А все тому, що в Олени, як уже мовилося, було своє розуміння любові. Вельми чи не екзотичне.
Та й слова про вірність для неї нічого не означали. Важило інше – вдало знайти багатого і знатного жениха та перетворити його у свого підданого. Та й гетьман уже тоді був (пхе!) дідом – шостий десяток розміняв. А хіба молода жінка буде любити (вдавати – то інша річ) старого діда і навіть – ха-ха! – зберігати йому вірність?! Забагато йому честі!
Мала за Богданом все (і навіть дещо над усе), але…
Але їй постійне хотілося-баглося ще більшого – над те, що отримувала. Невситимим було її бажання отримувати ще і ще. Зокрема і в любові.
Особливо в золоте надвечір’я, коли після смачного обіду і келиха доброї горілки гетьман полюбляв безтурботно подрімати.
А їй тоді хотілося-баглося любові. Бодай навіть із немолодим гетьманом.
Олена вертілася перед ним (як казали: то сідницями пишними, то цицьками не менш пишними), а вертячись, наче сама до себе, хоч насправді для мужа, аби не забував про свої святі обов’язки, намугикувала:
А я молоденька,
Кохатись раденька…
Натяк був аж надто прозорим, а Богдан…
Богдан подрімував, смокчучи свою нерозлучну люльку та окутуючись хмарками голубого димку, і Олена, тамуючи роздратування (глухий він, чи що?), знову наспівувала, але вже голосніше:
А я молоденька,
Кохатись раденька…
А йому хоч би хни! А ось коханцеві тільки натякни, так і згріб би її в обійми і хіба ж так би вдовольнив її хотіння, а Богдан…
Обважнілий од їжі й питва, курив люльку, закутуючись хмаркою голубого димку, і був щасливим у своїй дрімотливій безтурботності, коли все йому було лінь – навіть вдаватися до любові з молоденькою дружинонькою.
Олена вже сердилась і, підвищуючи голос, тягла своє:
А я молоденька,
Кохатись раденька…
Гетьман, докуривши люльку, вже тихо посопував і починав хропіти, сидячи в кріслі. Олені було до сліз образливо, що чоловік не звертає уваги на оте її «кохатись раденька».
Ех, був би оце коханець, його не доводилось би по двічі чи й по тричі просити. Згріб би її і таке б з нею витівав, таке… Що вона тільки б стогнала, щаслива та блаженна.
А чоловік виконував свої чоловічі обов’язки рідко і то якось поспіхом, наче квапився позбутися чогось набридливого. Але все одно її любив, лише без постільної любові. Вона поруч – і він щасливий. А їй цього було мало. Хотілося щовечора і щоночі кохатися з ним у постелі, товктися до солодкого крику, а він… Та й вік у нього почав брати своє. А вона вперто – все ще на щось сподіваючись, – наспівувала йому одну пісеньку, почуту нею в Суботові:
Спать мені не хочеться,
І сон мене не бере,
Та нікому пригорнути
Молодої мене.
Ласкою біля нього припадала:
Нехай мене той голубить,
А хто мене вірно любить,
Нехай мене пригортає,
Хто кохання в серці має…
Кохання до неї він мав, але на заваді йому вже почав ставати вік. І це сьогодні, а що буде завтра-позавтра? А вона ж іще молода.
І тоді Олена сказала собі: бути гетьманшею – це більше, ніж злягатися в постелі, для злягання вона, залишаючись гетьманшею, знайде молодого.
І знаходила молодиків для забави. А потім зупинилася на одному, бо він, будучи ключником, завідував полковою скарбницею, з якої дещо і їй перепадало. І вона зупинила свій вибір на ньому. Спершу зі своїм гріхом ховалася, утаємничувала його, а далі, відчувши, що їй усе дозволено, почала кохатися з ним сміливіше й вільніше… І гетьманич Тиміш, який ненавидів її, свою мачуху, щось запідозрив.
Коханцеві вночі (гетьмана не було в Суботові) Олена поскаржилась:
– Тиміш, мабуть, здогадується, що ми любов крутимо. Треба щось робити.
– З ким?
– Та кажу ж, із Тимошем. Бо розкаже гетьману про свої підозріння, а той у гніві своєму крутий…
– Гаразд, тре подумати, покумекати. Хоча Тимошеві рота не заткнеш. Гоноровий гетьманич.
– Якщо він здогадується, а мені здається, що се так, то виведе нас на світло денне. Та ще як перевірить, чи все гаразд у полковій скарбниці, від якої ти, мій любчику, маєш ключики.
Він наче злякався.
– То що нам робити?
Вона відповіла чомусь вже роздратовано:
– Ти ще мене питаєш? Це твоя турбота. Думай, думай, а тілько з Тимошем щось треба робити, доки нас не виказав гетьману.
– Я щось придумаю…
Але коханець не встигне «щось придумати», і Тиміш випередить коханців.
Молодика звали Любимом. І для Олени він був любимим, тож звала його Любчиком-голубчиком. І якось забувшись – чи задумавшись – привселюдно назвала його Любчиком. Спохопилася – та пізно, слово, як відомо, не горобець…
Переказували, буцімто Тиміш зловтішно буркнув:
– Стане їй той любчик кісткою в горлі.
Кохаючи Любчика, Олена не забувала й гетьмана Богдана. Відвідуючи церкву, незмінно ставила свічку.
– За здравіє, – голосно починала, – гетьмана нашого славного і мужа мого. – Але закінчувала тихо, самими лише губами (Небеса все одно почують, глухих там немає): – І за здравіє Любчика, голубчика мого.
І не кривила при цьому душею, бо обидва їй були потрібні і обом вона була щиро вдячна: гетьману за те, що її, якусь там служницю, зробив гетьманшею, а Любиму – за любов його, що нею він її ощасливлював. Дай Боже, їм обом здоровля та віку довгого.
О проекте
О подписке