Вже була у нас мова про те, що Олена Чаплинська (вона ж водночас і Хмельницька, принаймні побула нею якийсь час), розігруючи з себе закохану в гетьмана, передала в тій куті меду, переграла саму себе і, посіявши вітер, пожала, як і слід було чекати, бурю. Як і її далека-предалека попередниця зі Спарти Олена Прекрасна. Все, що Олена Прекрасна з Чигирина досягла своєю грою, вона і втратила в один день – разом зі своїм життям. Як і її далека попередниця зі Спарти.

Але втратила не лише Олена. За великим рахунком, утратив усе, що до того досягнув, і сам гетьман. Він теж переграв сам себе, тільки не з Оленою, а з московським царем.

І йому це теж, як і Олені раніше, коштуватиме життя.

А все ж мовби складалося добре: вітер дув у його вітрила, вода лилася на його млин, але швидко все змінилось, і виною тому був сам гетьман. Власне, його роздвоєність і намагання виступати проти польської шляхти, але – Боже борони! – не проти польського короля. А всидіти можна лише в одному сідлі на одному коні…

Після перших перемог військо Хмельницького розташувалося біля Білої Церкви. Чомусь його дії вже тоді почали відзначатися нерішучістю: тепер уже мова не йшла про особисту помсту. Перебігом подій Хмельницький був поставлений на чолі широкого народного руху, результатів якого він не міг передбачити, і це його насторожувало. Гетьман змушений був іти за рухом. Сам він уже не проти був і замиритися з поляками. Із цією метою навіть відрядив посольство до Варшави з вибачливим листом до короля – було й таке в бойовій біографії гетьмана. Про звільнення України від польсько-шляхетського панства він уже не думав. Він чи не злякався того, що сам же й розпочав. Але ж він не хотів іти проти Польщі й короля, він вирушив відомстити шляхті, зокрема своєму кривдникові Чаплинському, а воно раптом он як повернулося.

Посольство, прибувши до Варшави, вже не застало короля Владислава IV живим. Тому почалися переговори зі шляхтою, яка поставила ряд умов, що їх козацька рада не могла прийняти. І Хмельницький опинився як між двома вогнями: і тут гаряче, і там пече. І з поляками багнув помиритися, і зі своїми козаками через це не хотів ворогувати. Ось тоді, відчуваючи хисткість свого становища, гетьман і звернувся до руського царя Олексія Михайловича з проханням прийняти Україну до складу Московської держави. Не вийшло з підданством у польського короля, вийде з підданством у московського царя, а без пана він не зостанеться – не звик без пана над собою жити.

Звернувся – і все…

Все (все, все!) втратив. Те, що до того досягнув такою дорогою ціною. Свого народу, який йому тоді так гаряче повірив і пішов за ним.

А ще він мріяв – палко мріяв, як коханий мріє про пестощі коханої, про її згоду – заповітна на той час його мрія-забаганка: отримати з рук короля (самого короля, щоби було законно, щоби він не був самозванцем) гетьманську булаву та відповідні клейноди. До всього ж, він ніколи не ставив собі за мету розгромити Річ Посполиту, знищити її як імперію, якій він до того вірно – разом із батьком своїм – служив. Щоб клята гонорова шляхта і його сприймала як рівного собі пана, а не як вискочня-холопа. Та й самозванця на додачу. І отримати булаву та клейноди саме з рук короля. І його палка мрія нарешті збулася.

Вже після врочистого в’їзду до Києва, коли його сприймали – і зустрічали теж, – як законного гетьмана України, вже будучи зверхником нової держави, козацької України, він їде до Переяслава і там…

Що сталося там і не лише вразило, а й шокувало всю Козацьку державу, що її він очолював. У Переяславі він приймає високопоставлену польську делегацію, що складалася з самих лише зверхників на чолі з королівським комісаром в Україні Адамом Кисілем, яка прибула до нього на переговори. Прибула чи не миру в нього просити. А щоб його задобрити, привезла йому королівське благословення.

За В. Сергійчуком («іменем Війська Запорізького»):

«20 лютого 1649 р. в Переяславі «на Шевській вулиці, перед резиденцією Богдана Хмельницького, відбулася церемонія передачі від нового короля (щойно обраного, Яна-Казимира. – В. Ч.) гетьманської булави і червоної корогви з білим орлом. Хмельницький, вбраний у парчеву червону соболину шубу, стояв під бунчуком у колі полковників та іншої старшини».

І вчорашній переможець поляків приймає з рук їхнього короля гетьманську булаву, що раніше йому вручили на Микитинській Січі козаки, вірнопіддано дякує його мосці крулю найяснішому і гордо випростовується з виглядом переможця: знай наших! Король (сам король!) вручив йому булаву, й отже, визнав його за гетьмана. Нарешті – НАРЕШТІ! – він тепер рівний гоноровій польській шляхті! А разом із гетьманською булавою його мосць найясніший круль – вчора розбитий українськими козаками – передав Хмельницькому все Чигиринське староство – гніздо клятого, але вже збіглого підстарости Чаплинського, най за ним і слід западеться! І Чигирин звідтоді стає столицею всієї України, що її визнав сам король! І що з того, що вийшла казуїстика: прийнявши булаву з рук польського короля, Хмельницький де-юре і де-факто анулював усі здобутки й перемоги народно-визвольної армії, всього українського народу у боротьбі проти польської корони!

Переможець попрохав ласки у переможених, отримав її та став підданим розбитого ним короля! Відтепер уже подальша збройна боротьба проти польської корони і польського короля не мала аніякого юридичного підґрунтя. Але це – дріб’язок. Головне, що пан Хмельницький законно отримав з рук глави держави гетьманську булаву і став нарівні з усією шляхтою.

Щоправда, мине трохи часу і поляки зрадять його – навіть із булавою їхнього короля, оголосять його, як і перше, холопом і схизматом, але то вже інша річ.

А тоді, в Переяславі – дався йому цей Переяслав, де він присягатиме, крім короля, ще й московському цареві! – гетьмана нарешті було потішено. І його заповітна мрія збулася: з рук короля він отримав булаву й визнання його рівним шляхті. Згодом, як поляки його зрадять і почнуть, зібравшись із силами, доки він тішитиметься булавою, його бити й захоплювати Україну, він забагне отримати з рук московського царя щось подібне і в 1654 р. підписуватиметься, запобігаючи перед царем – він, глава окремої держави: «Гетьман Війська твоєї царської величності Запорізького з усім Військом Запорізьким до лиця землі твоєї царської величності чолом б’ючи».

Гм-гм…

Але, попри те, що він бив чолом так низько – до лиця землі, певно ж, і кректав, гнучись так низько, – попри те, отримав від московського царя…

Отримав звичайний пшик – Україна стане згодом Малоросією, однією з провінцій імперії, а сам гетьман, глава незалежної держави, що її вибороли козаки кров’ю своєю, стане лише одним із холопів царя московського… Як кажуть, по заслугах і шана.

«Будьмо ж чесними перед собою й історією, – закликає письменник-історик Богдан Сушинський, – і, за всієї нашої поваги до заслуг Хмельницького-воїна, скажемо собі те, що треба сказати.

Трагічний приклад Хмельницького-гетьмана ще раз переконує світ, що ні могутня армія, ні воля народу до незалежності, ні сприятлива ситуація на міжнародній арені нездатні самі собою забезпечити непідлеглість народові і процвітання державі, якщо на чолі її опиняється людина, яка, хоч і сягнула вершин влади, але так і не змогла викоренити з себе інстинкту придворного служки, інстинкту лакея і чиношанувальника, який лишень біля ніг повелителя почуває себе комфортно і впевнено. І байдуже якого: польського, московського – аби повелитель».

І далі як присуд (його винесла сама Історія) про те, що «ще за життя Б. Хмельницького Україна втратила все, чого досягла боротьбою, кров’ю сотень тисяч своїх синів, у тім числі незалежність і державність. Звідси й ставлення до Б. Хмельницького, яке ніколи не було однозначним – спектр сягав від цілковитої беззастережної героїзації гетьмана як видатного сина українського народу до зрадника, який продав («пропив») Україну Московії».

Свій необачний, але такий катастрофічний прорахунок збагне і сам гетьман – як кажуть, дійшло! – і щось намагатиметься робити, аби виправити те, що він накоїв, але… Як нині кажуть: поїзд уже пішов. Та й Росія того, що бере, назад уже ніколи не повертає. А будь-який договір їй нічого не коштує перекрутити лише на свою вигоду. Та й самих договорів вона – має таку звичку – ніколи не дотримується. Підписаних, до речі, нею самою.

Історики зазначають:

«Надія Хмельницького на приєднання за допомоги Росії українських земель, що залишалися під владою Польщі, розтанула, як лід на сонці. Тоді він уклав союзні договори з ворогами Польщі Карлом X і угорським князем Д. Ракоці. Послав їм на допомогу 12 тисяч козаків. Гетьман і старшини тоді звинуватили царя у зраді та порушенні Переяславських статей. У своєму листі до російського царя Хмельницький писав: «Шведи – люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. А цар, підписавши перемир’я з поляками та маючи намір повернути нас у їхні руки, вчинив з нами безсердечно».

Щоби Хмельницькому заціпило – ач, до чого добалакався, московського царя у зраді звинувачує, – Москва послала до гетьмана послів. Вони застали Богдана вже хворим, у постелі, але все одно накинулися на нього з докорами й погрозами… І 27 липня 1657 р. Богдан Хмельницький несподівано помер – раптово й негадано – від апоплексії. Трапилося це в Чигирині.

Перед смертю, вже відчувши свою близьку кончину, Богдан Хмельницький, скликавши в Чигирині козацьку раду, на якій мали вибрати нового гетьмана, звернувся до козаків із прощальним словом. І тоді з уст його, як дякував козакам за вірність, злетіли прегіркі, чи не полинові слова:

«Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав мені Господь закінчити цю війну так, як хотілося: по-перше, ствердити навіки незалежність і вільність нашу (це була головна мета Визвольної війни України і вона не здійснилася насамперед через похибки самого керманича. – В. Ч.), по-друге, звільнити від ярма польського також Волинь, Покуття, Поділ і Полісся, одне слово, – усі землі, якими володіли великі українські князі, і схилити їх під високу руку всеросійського монарха (дався йому той всеросійський монарх, який, не соромлячись, обдурив українців і Богдана Хмельницького передовсім, уніщовивши Переяславські статті, ту частину України, яку гетьман встиг йому віддати, перетворив на провінцію Малоросію, не менш безправну, ніж та, що лишалася під владою короля. – В. Ч.). Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу. І вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене».

За Переяславськими статтями Україна зберігала свою територіально-адміністративну автономію та козацько-гетьманське самоврядування з традиційними правами всіх її верств. Козацький реєстр визначався в 60 тисяч. Селяни, раніше підвладні польській шляхті, одержували особисту свободу і землю. За містами визнавалися всі колишні права. Православна церква посідала панівне становище… І так далі в цьому ж дусі.