Проголосивши Хмельницького своїм гетьманом, частина козаків розійшлася по куренях, як і нині кажуть, «приливати» таку подію, інші ж із кошовим та новообраним гетьманом пішли до церкви, в якій одразу ж по закінченні ради задзвонили. На площі було відслужено літургію та вдячний молебень, потім за наказом кошового вдарили в тулумбаси, віддаючи хвалу Богові, пролунали постріли з 50 гармат, а вже за гарматами стріляла у високе та дзвінке весняне небо вся військова піхота, десять тисяч вояків якої стояло на січовому майдані та навколо Січі. Після стрілянини з гармат і мушкетів піхота розійшлася по куренях обідати, а новообраний гетьман разом із курінними отаманами пішов на обід у курінь кошового отамана, де вже старався Федір Лютай – так пригощав дорогих гостей, так пригощав, що гостини його всім запам’яталися… Було вирішено кошового відрядити з Хмельницьким на Україну вісім-десять тисяч козаків, а решта війська мала розійтися по своїх місцях, паланках і промислах, де й перебувати в повній готовності до воєнної кампанії, себто бути готовими до нагального походу, якщо така потреба виникне і для них.

22 квітня 1648 р., взявши з Січі гармати й військові клейноди, гетьман Богдан Хмельницький на чолі козацького війська вирушив на Україну – рятувати її від утисків шляхти і здобувати своєму народові волю.

На гармати, чи як їх називали тоді, армати Хмельницький покладав чималу надію на успіх і майбутні перемоги у битвах. Та й козаки теж покладали великі надії на армати, вони у них завжди користувалися увагою й пошанівком, як наче якісь одухотворені істоти. Як свідчить літописець Самійло Величко, на Січі завжди було 50 гармат, тож кожний кінний загін запоріжців не виступав у похід без артилерії. У ті часи артилерія була дуже дорогою зброєю, тож на Січі зайві гармати зберігались у військовій скарбниці, у плавнях, у потаємних місцях нарівні з коштовностями. Та й Боплан засвідчує:

«Подейкують, що тут, у Військовій Скарбниці, козаки заховали у протоках безліч гармат».

Можливо, це трохи перебільшено (безліч гармат), але козаки мали їх чимало та берегли цю зброю. Вона була дуже дорогою і в ранішні часи, і в козацькі. Під час Гуситських воєн у XV ст. гармата середнього калібру коштувала стільки, скільки коштувало стадо – подумати тільки! – з 442 корів! Один постріл із гармати тоді вартий був дев’яти корів.

Гармати Запорізького Війська були переважно середнього та малого калібру, це забезпечувало артилерії чималу її рухливість і маневреність, що цілком відповідало козацькій тактиці.

За свідченням Самійла Величка, Богдан Хмельницький для поліпшення влучності вогню та маневреності об’єднав усі гармати – їх у нього було загалом 26 – в один підрозділ, а частину їх – 15 гармат – перевів на однокінну двоколісну тягу. Для кожної гармати він почав призначати постійну обслугу та клопотався навчанням гармашів.

Передовому полку було наказано форсованим маршем іти до Чигирина і ловити там підстаросту Даніеля Чаплинського, а спіймавши його, негайно доставити здирника до гетьмана Богдана Хмельницького «на дуже серйозну мову-розмову», – насмішкувато додав вчорашній сотник, а сьогоднішній гетьман. – Ой, побалакаю я з клятим ляхом! За все він відповість, за все. А найперше поверне мені Олену Прекрасну…»

Про Олену Прекрасну Богдан Хмельницький навіть у поході не забував ані на день і з великим нетерпінням чекав на зустріч із нею…

Турецько-татарська експансія загрожувала українцям фізичним знищенням. Шляхетська Польща загрожувала знищенням духовним. Польська шляхта прагнула привласнити величезні простори української землі та закріпачити людей. Католицька церква іменем Христа благословляла будь-які бузувірства і розправи над непокірними «хлопами-схизматами», все роблячи, щоб окатоличити їх. Як свідчить «Історія русів», поляки чинили грабіжництва і звірства, «перед очима батьків спалювали людей на жару і варили в казанах, а потім і матерів віддавали на муки і смерть». І народ України весь час піднімався на боротьбу за волю та кращу долю…

І ось на чолі козацького війська, вчора збіглий сотник, а сьогодні вже гетьман Війська Запорізького рушив на землі «королівщини». Основними вимогами повстанців до польського уряду були: збільшення реєстру, повернення православним українцям забраних у них церков та видачі козакам платні за останні п’ять років. Жаль, але Хмельницький тоді вважав, що воює не з державою та королем, а всього лише з польською шляхтою.

Після обрання гетьманом і укладення військового союзу з Кримом Хмельницький спершу рішуче розпочав відкриту збройну боротьбу зі шляхтою. Протягом 1648 р. він здобув перемоги над польськими військами біля Жовтих Вод, під Корсунем, Пилявцями, здійснив облогу Львова й оточення Замостя. Блискучі перемоги, хоча були й неуспіхи. Та перемог було набагато більше, і величезну територію України було визволено з-під влади Польщі; почалось утвердження нових козацьких порядків та органів влади. А все почалося, як уже мовилося, біля Жовтих Вод.

У квітні 1648 р. 8-тисячна повстанська армія вирушила назустріч польсько-шляхетським збройним силам. Прибувши в урочище Жовті Води, військо Б. Хмельницького, до якого приєдналися чотири тисячі легко озброєних татар, керованих Тугай-беєм, раніше за противника зайняло вигідні позиції між двома рукавами р. Жовті Води. 19(29)IV тут почалися запеклі бої з польським загоном С. Потоцького і Я. Шемберка. 2(12)V сюди прибули послані польським командуванням проти повстанців реєстрові козаки. Біля Кам’яного Затону вони перейшли на бік Б. Хмельницького. 5(15)V селянсько-козацькі загони перейшли у вирішальний наступ. Польсько-шляхетське військо, що вночі вже почало панічно відступати, в урочищі Княжі Байраки було оточене і повністю знищене. Після перемоги біля Жовтих Вод і розпочалася Визвольна війна українського народу за свою волю і кращу долю.

Заледве вражаючою перемогою селян і козаків закінчилося бойовисько біля Жовтих Вод, як кобзарі по всій Україні заспівали:

 
Чи не той то хміль, що коло тичин в’ється?
Гей, то той Хмельницький, що з ляхами б’ється.
Чи не той то хміль, що по пиві грає?
Ой той то Хмельницький, що ляхів рубає.
Чи не той то хміль, що у пиві кисне?
Ой той то Хмельницький, що ляшенків тисне.
Гей, поїхав Хмельницький і к Жовтому Броду, —
Гей, не один лях лежить головою в воду.
«Не пий, Хмельницький, дуже тої Жовтої Води:
Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди».
«А я ляхів не боюся і гадки не маю —
За собою велику потугу я знаю,
І ще орду за собою веду, —
А все, вражі ляхи, на вашу біду».
Становили ляхи дубовії хати, —
Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати.
Утікали ляхи, погубили шуби…
Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби!
Утікали ляхів де якії повки, —
Їли ляхів собаки і сірії вовки.
Гей, там поле, а на полі цвіти —
Не по однім ляху заплакали діти.
Гей, там річка, через річку глиця —
Не по однім ляху зосталась вдовиця…
 

«Гей, пане, пане Хмельницький, Богдане-Зиновію, наш полковнику Чигиринський, – питатиме українська дума і бажатиме: – Дай, Боже Господи, щоб ми за твоєї голови пили й гуляли, а неприятеля під нозі топтали, а віри християнської на поталу в вічний час не подали!..»

Про Микитинську Січ, де його обрали гетьманом українського козацтва, Богдан Хмельницький ніколи не забував.

Не забув і того разу. Відразу ж, як відгриміла битва біля Жовтих Вод, на честь першої перемоги і на знак вдячності за обрання його гетьманом, Богдан Хмельницький разом із вісткою про бойовий успіх надіслав Січі гостинець – 6 гармат, 4 хоругви, 2 бунчуки, 300 талерів на пиво і 300 талерів на січову церкву.

Були походи і битви, і Богдан Хмельницький вже сам собі не належав. Дивно вийшло. Принаймні гетьман ще довго дивувався: подався на Січ шукати захисту від Чаплинського і сили, щоб його подолати, а негадано, сам на те й не сподіваючись, підняв на війну всю Україну. Вже не проти якогось там Чаплинського, а проти всієї Речі Посполитої.

Але й піднявши проти неї повстання, розпочавши війну, і тоді не забував про Чаплинського і ту образу, що її завдав йому чигиринський підстароста, тож часто нагадував: шукайте, шукайте Чаплинського. Будь-що знайдіть грабіжника та притягніть до мене, маю йому повернути боржок.

Заодно нагадував і про Олену Прекрасну: найдіть прекрасну і прегарну, чарівницю і спокусницю, і теж до мене приведіть…

Але Чаплинський, почувши з якою силою Хмельницький повертається на Вкраїну та про розгром ним війська Потоцького біля Жовтих Вод, аби не ризикувати життям, щез. Забув про свій шляхетний гонор і наче крізь землю провалився. Якщо Хмельницький захопив у полон сина самого коронного гетьмана Потоцького і той нічого не зміг вдіяти, то з ним, Чаплинським, він упорається запросто.

Лише за рік по втечі з рідних міст Хмельницький нарешті повернувся до Суботова. Повернувся як гетьман Запорізького Війська, переможець поляків у битвах біля Жовтих Вод, під Корсунем і Пилявцями.

А повернувшись до Суботова, проголосив його своєю гетьманською резиденцією, тож Суботів в один день наповнився козаками, кінними та пішими, і його вже було не впізнати. І щодень до Суботова мчали гінці, і щодень із Суботова мчали від гетьмана гінці, і ніхто з челяді Хмельницького віри не йняв. Справді-бо, кинутий був до в’язниці, вибравшись із неї, втікав без оглядки на Низ, і ось вам – правителем повернувся. Ледь не королем. Гетьманом такого війська!

Гетьман теж був радий такій переміні у своєму житті, але вряди-годи та й згадував її, Олену Прекрасну, – де вона? Ніхто не міг сказати, де поділася його колишня зваба, і гетьман теж журився.

Олена Прекрасна навіть у сни до нього приходила – така ж чарівна, така ж спокусливо-зваблива.

А якось прийшла й наяву.

У Суботів наче з неба впала – така ж прекрасна, спокусливо-зваблива.

І Хмельницький повірив: щастя у світі білому таки є. І воно не обминуло його. Такої радості, коли вона з’явилася, він не відчував навіть тоді, коли його, збіглого сотника, вибрали на Січі гетьманом.

Ось тепер, як повернулася Олена, він нарешті був уповні щасливий.

Зрадницю треба було негайно скарати – може, й на горло, – за те, що зрадила його і, знехтувавши ним, вийшла заміж за його ворога Чаплинського і навіть у соборі з ним обвінчалася, а він…

Він раптом – сам не встиг і збагнути, як то лучилося, – запропонував Прекрасній руку й серце.

І з’явилася вона в Суботові не якоюсь там побитою сучкою, якою, власне, і була, а чи не левицею, за якою немає аніякої провини і яка вирішила ним покомандувати. Щоправда, щось лисяче в цій левиці проглядало, але він, захоплений нею, не звернув на те уваги. Він, гетьман і непереможений полководець, повелитель такого війська, опустився на коліна перед її стрункими ніжками, обняв їх і, притулившись лицем до її колін, з насолодою вдихав пахощі її тіла, дурманів і чманів. І дурман той і чманіння те було солодкими.

– Гаразд, прощаю. Вставай, – сміялася вона.

«За віщо ти мене прощаєш?» – хотів її запитати, але не зміг, бо ще дурманів і чманів од пахощів її тіла, від її неперевершеної жіночності. Тільки згадка, що цим тілом упивався ворог його, Чаплинський, боляче різонула його, але він здавив люті ревнощі в єстві своєму, утішив себе: але ж він переміг Чаплинського! Переміг, і Олена Прекрасна – віднині його. І треба хутчій насолоджуватися нею, пити, пити й пити її, всю випити – скільки там того життя. Та й раз-бо на світі живеш!

І Богдан Хмельницький, відкинувши всілякі сумніви й ревнощі, засліплений нею, Оленою Прекрасною, негадано – навіть для самого себе негадано, – запропонував їй руку і серце.

– Ти мене береш за себе? – зраділа вона.

– Я тебе беру за себе, – повторив він як присягу. – Ти будеш моєю дружиною, жоною любою моєю, і ми будемо щасливі.

Гетьману тоді йшов шостий десяток, але він почувався безвусим юнаком.

І юнаком упадав біля неї, і таким же юнаком відчував себе біля неї.

– От що творять з нами жінки, – казав і справді мав вигляд щасливого парубка, який вперше прийшов на вечорниці та зустрів там її, свою єдину.

А вона… Вона лисичкою хитренькою вертілася біля нього, липла до нього, зазирала йому в очі, дарувала йому солодкі поцілунки, і він навіть ночі не міг дочекатися, а хутчій тягнув її в потаємну кімнату, аби ще і ще раз насолодитися з нею любов’ю – такою ж незрівнянною, якою була й вона.

Ось тільки не часто випадало їм разом побути – походи, походи, походи, у які він, гетьман, водив своє військо.

І вона, проводжаючи за вуздечку його коня, співала йому українських пісень (коли вона їх вивчила?):

 
Козаче-соболю,
Візьми мене із собою
На Вкраїну далеку!
 

Далі милий запитував свою дівчину, яку, від’їжджаючи, покидав:

 
«Дівчинонько мила,
Що ж будеш робити
На Вкраїні далекій?»
«Буду хустки прати,
Зеленого жита жати
На Вкраїні далекій!»
 

А на запитання милого, що ж ти, мовляв, будеш їсти на Вкраїні далекій, відповідала:

 
«Сухарі з водою,
Аби, серце, з тобою
На Вкраїні далекій».
«Дівчинонько мила,
Де ж будеш ти спати
На Вкраїні далекій?».
«В степу під вербою,
Аби, серце, із тобою…»
 

Він підхоплював її, садовив до себе на коня, цілував, лоскочучи її своїми довгими козацькими вусами, й опустивши на землю, мчав у свій похід попереду війська, а військо хором співало:

 
«Дівчинонько мила,
Де будеш ти спати
На Вкраїні далекій?»
«В степу під вербою,
Аби, серце, із тобою
На Вкраїні далекій!..»
 

І була різниця лише в одному слові.

У Цезаря – «Прийшов, побачив, переміг…», у нього – «Прийшов, виступив, переміг». Але різниця та в одному слові незначна. Бо він, як і Цезар, переміг, стрімко й навально ринувшись у бій. І Чаплинський – ворог його, здирник і грабіжник, викрадач його щастя, – забіг безвісти (в Польщу чи й ще далі), забіг, навіть кинувши Олену. Очевидно, діяв за принципом: при втечі своя шкура ближче.

Ні, ні, він, Богдан Хмельницький, не підібрав покинутої зваби, він лише повернув собі те, що за правом першості належало йому. І те повернення, перемогу свою, треба було узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, і лише тоді він відчує всю повноту хмільної перемоги.