І вірила, що так і буде, і завжди вони в неї будуть: гетьман, муж її, і Любим – коханець її.

За гетьмана Олена не з любові йшла. Для неї важило інше: багатство його, влада чи не короля, велич і слава, у промінні яких і вона буде купатися і, ставши гетьманшею (майже царицею!), стане першою жінкою України.

Ось заради цього і йдуть за вождів, бодай і старих. А Олена, крім вроди й спокусливості, іншими чеснотами ніколи не володіла. І навіть не бажала їх мати. І вона пішла. За славетного – щоб і самій такою стати – гетьмана. А для любові – природа вимагає свого – завжди знайдеться молодий козак – скільки їх! І шукати не треба – тільки моргни, пальчиком примани – і вони вже біля твоїх ніг. І красені, і до любові зело здатні! І молодші за тебе. І крути з такими любов, насолоджуйся нею, а з старим гетьманом живи, щоби мати значне становище в суспільстві.

На Україні це (старий чи просто в добрих літах чоловік бере молоду фіфочку, а потім має з нею клопіт, не знаючи, як утримати її біля себе та ще й змусити її любити його), так ось, на Україні це з давніх-давен чи не типове явище. Принаймні не рідкісне. Настільки звичне, що дотепники навіть в’їдливу пісеньку про таких старих женихайлів склали. Пригадуєте?

 
Ой під вишнею,
Під черешнею
Стояв старий з молодою,
Як із ягідкою.
 

А далі… Далі співається, що вона «і просилася, і молилася»:

 
Пусти мене, старий діду,
На вулицю погулять!
 

А він їй, як отой собака, даруйте, на сіні:

 
Ой і сам не піду,
І тебе не пущу,
Бо ти мене, старенького,
Та й покинеш на біду.
 

І що їй тільки не обіцяє, аби втримати юну звабу біля себе, ще й мати од неї оте саме, любов:

 
Куплю тобі хатку
І ще сіножатку,
І ставок, і млинок,
І вишневенький садок!
 

А вона? Спокусилась багатством? Де там!

 
Ой не хочу хатки,
Ані сіножатки,
Ні ставка, ні млинка,
Ні вишневого садка!
Чому? Та тому, що
Ой ти, старий дідуга,
Ізігнувся, як дуга,
А я молоденька,
Гуляти раденька!..
Ой ізгиньте, пропадіте
Всі старії кості!
Не сушіте, не крушіте
Моєї молодості!
Ти в запічку «ка-хи, ка-хи»,
Я з молодим «хі-хі, хі-хі».
Ой ти все спиш, а я плачу,
Тільки літа марно трачу!
 

Ось так, а не інак. Шкода, що «старії кості», які забагли «молодості», цього не розуміють. І силкуються ощасливити своїми старими костями (та ще садком, млинком, сіножаттю чи хатою) чиюсь молодість…

Шкода – навіть, ой жаль, жаль, – що Олена так жодного разу й не попросила його взяти її у похід – їх у нього було багато, тож вони завжди були б удвох. Принаймні частіше, як нині, коли він із військом мандрує, а вона в Суботові гульки влаштовує… А він так за нею в походах нудьгує! Тож якось і запропонував:

– Коханнячко моє ненагляднеє, може поїдеш зі мною, га? Коня тобі дам найліпшого і найвірнішого. Не кінь, а Змій Горинич. Найкраще козацьке вбрання одягнеш і будеш у походах завжди при мені… Вдень і на людях, як джура, а вночі… Вночі, – тягнув замріяно і якось аж захоплено, – вночі будеш мені коханою. Любкою-голубкою моєю вірною! То як? Гайнімо в похід – на чолі козацького війська, га? Га??? І тоді обтяжливі походи будуть мені в радість.

– Оце тільки і мріяла з твоїми козаками тинятися, як у вас кажуть, позауманню!.. – пирхнула Олена. – Та й що я там не бачила, у твоїх походах? Війни, смерть… Ні, я не вояка, я, як ти мене називаєш, любка-голубка. І мені у палаці добре. Я вже всього набачилася, коли по смерті батька по світу тинялася, аж доки до тебе в Суботів не прибилася. Тож досить. Набігалась по зав’язку!..

– Я гадав… – почав він, але Олена перебила його.

– Ні, ні! Я з Суботова нікуди ані ногою. Бодай і заради тебе. Бодай і заради кохання. Мені й тут хороше та затишно. Тут я не похідний джура, а гетьманша. І весь Суботів – та й Чигирин теж – біля моїх ніг. То нащо мені ще якісь там… пхе!.. походи?! І потаємна, як крадена, любов у твоєму похідному шатрі? Красненько дякую, як у вас кажуть, пане гетьмане. Набігалася вже. Хочу пожити царицею. Чи то пак, гетьманшею.

Гетьман іще не йняв віри.

– Але ж у походах ми завжди будемо разом, коханнячко моє. А так… Бачимось рідко…

– А ти, повернувшись із походу, надолужуй згаяне – хто тобі не дає? Принаймні я… ги-ги, хі-хі, – завжди тобі даю. І не в якомусь там шатрі, де потай будемо займатися любовією, а кохатимемось у палаці. Хоча… Чоловіченьку мій, гетьмане наш, щось я в тебе частенько стала випрошувати коханнячко, га? А ти – люльку після вечері смалиш та дрімаєш… Га? Нащо тоді й брав мене, молодесеньку та гарнесеньку, коли тобі вже й любовію лінь займатися. Чи снаги вже не стачає? Кляті походи в тебе вже все забрали.

Гетьману було не лінь. Йому ніколи не було нехіть любовію займатися, бо він, як сам казав, «зело полюбляв любов». І снаги ще вистачало, хоча вже вік брав своє. А причиною його млявості у стосунках з нею було інше. Якось він заїкнувся (владар, можна б сказати, монарх козацький, принаймні вождь, за яким військо йде, а при Олені іноді наче губився), так ось, заїкнувся якось про дітей.

Олена, почувши таке, ледь було на рівному не спіткнулась.

– Які діти? – руки в боки. – Що пан гетьман рече? Хіба панові гетьману мало дітей наплодила перша жона Ганна? Шестеро, чи скільки там? То нащо ще? Треба ж і для себе пожити, коли вже твоя старість з усіх шпарок виглядає, га?

Гетьман на півслові урвав мову і, вийнявши з рота люльку, кліпав та вражено дивився на Олену. Отакої! При чім тут перша його жінка і діти од неї, як йому хочеться-багнеться від неї, від Олени мати дітей. Бо що то за жінка, яка не може свому мужу народити діток?

Але Олена не дала йому доказати (щось вона часто почала його перебивати в мові-розмові, а як же тоді з біблійною заповіддю: жінко, побійся мужа свого?), аж на місці підстрибнула:

– Які діти, як ти вже, даруй, немолодий, а я ще молоденька і гуляти ще раденька? І хочу в своє задоволення пожити, а не зв’язувати себе дітлашнею. Кому вона потрібна? Мені – ні. А тобі… У тебе он скільки козаків і всі тобі сини, бо всі тебе батьком Хмелем називають – то нащо тобі ще?

Гм… То козаки називають його батьком Хмелем – у козаків так прийнято, а йому хотілося б від неї – ВІД НЕЇ ХОТІЛОСЯ – мати дітей. Щоби в них була повноцінна сім’я… Але Олена на своєму затялася: ніяких дітей!

Ось відтоді деяке охолодження (якщо це не початок чогось більшого й гіршого – не доведи, Господи!) до дружини коханої й з’явилося. І він чи не вперше став задумуватись: а чи ж насправді Олена його кохає?

І перші крихти сумнівів у її щирих до нього почуттях загули в його єстві маленькими злими осами… І він нічого не міг з ними вдіяти, як і витурлити їх з душі своєї, збагнувши, що діток вона йому ніколи не народить. Йшла за нього не для цього, а щоби владаркою-гетьманшею побути. І вже бачить у ньому лише старість, відсторонюючи від нього свою молодість і підкреслюючи, що вона молоденька, а тому гуляти раденька…

Отож, викресавши вогню, запалив було згаслу люльку, смоктав її, випускаючи хмарки голубого димку, і склепивши повіки, мовби дрімав. Це як вона вертілася біля нього та вкотре наспівувала, що молоденька, а тому кохатись раденька… Сьогодні, може, й раденька – з ним кохатися, – а завтра?… Чи мо’, вже знайшла собі коханця і кохається з ним, як він козаків у походи водить?

На душі було гірко і тривожно-безнадійно, і він відчував, що це лише початок чогось іншого. Лихого для нього та бридкого. І з останніх сил намагався себе переконати: хай Олена й не хоче дітей – вона й справді молоденька, тож гуляти раденька, – але почуття її до нього все ще щирі й правдиві.

Тож безтурботно, але тільки зовні, бо в душі була порожнеча, удавано хвацько замугикав пісеньку свого далекого парубоцтва; замугикав, дивлячись визивно в очі жоні, яка з подиву скинула стрілки брів на лоба:

 
А я парубок хоч куди,
Звик гуляти без журби.
Де дівчину чую,
Там і нічку заночую…
 

Вийшовши за немолодого гетьмана заради престижу, влади й багатства, слави та визнання, Олена для любові знайшла в Суботові молодика, готового заради неї на все.

Хто він – відомостей про нього історія не зберегла. Буцімто (а втім, не буцімто, а точно так) у Суботові той молодик був у Хмельницького управителем двору (виходить, як тоді казали – ключником). І був він нічого з себе, ставний, статуристий, чорнобровий і чорновусий, молодий – навіть за Олену чи не на десять із чимось років молодший, невгамовним у любові – а що ще жінці, та ще такій, як Олена, треба було? Гетьманша крутила з ним фіглі-міглі, але потайки. Все їм так миналося – до певного часу.

І так, здавалося, буде завжди, бо всі в Суботові були сліпими – так здавалося, тож ніхто і ні в чому гетьманші не запідозрить. Та й гетьман її кохає аж-аж, здається, щиро кохає. І вірить їй, тож за жарт учинити перелюб – не клопіт. Хай і далі водить своїх синків-козаків у походи, за щось там воює – це її не цікавило, а вона житиме своїм життям. А гулятиме ще довго. Доки – ха-ха! – молоденька. А молоденькою вона буде вічно. Та й будучи заміжньою за Хмельницьким, встигла побувати заміжньою ще й за Чаплинським – і нічого. Богдан їй і цей вибрик пробачив.

Отака вона щасна. То що їй може загрожувати?

Що смерть-загибель у неї вже за плечима і вже до неї приміряється, тоді про таке й подумати не могла, адже здавалася собі вічною… То інші гинуть, а її кістлява обмине. Як співають тутешні козаки: гуляй, душа, без кунтуша!..

Ключник завжди мав (посада зобов’язувала) ключі від комор панського маєтку, розпоряджався продовольчими та іншими запасами свого пана.

За це ключника Хмельницького Олена в першу чергу й запримітила – крім усього, він мав ключі й від полкової скарбниці. А вже закрутити голову такому ключнику їй, досвідченій в амурах, нічого не коштувало. І молодик, утративши розум та обережність, не лише задовольняв гетьманшу в любовних її забаганках, а ще й почав виносити зі скарбниці всілякі коштовності та передавав їх пані гетьманші. І довгий час їм це легко робилося, хоча старший гетьманів син Тиміш і насторожено бликав на мачуху, але вона була спокійна: ошукує гетьмана, ошукає й гетьманича. Спустошували вони скарбницю тоді, як гетьмана довго не було в Суботові – ходив у походи. Але, як кажуть, бере вовк, та й вовка візьмуть.

Взяли й Олену з її коханцем. І ось як те сталося.

Гетьман сильно кохав Олену. Не підозрюючи, що так, як він міцно кохає свою нову жону, так тяжко її ненавидять його сини від першої дружини. Для них вона була не лише мачухою, що її вони й не зобов’язані були любити, а мегерою, яка погубила їхню матір, звівши її зі світу цього, і зрадила батька, вийшовши заміж за його недруга Чаплинського. А той, хто єдиножди зрадив, зрадить і вдруге – істина, підтверджена досвідом людства. Та й не любила вона, молода і квітуча, старого гетьмана, просто, будучи пречудовою лицедійкою, вдавала, що ледь чи не безтямно в нього закохана.

Бачачи таке ставлення синів до мачухи, гетьман сердився і навіть намагався примусити їх любити його другу жону. Забувши, що силоміць змусити когось любити ще не таланило нікому.

Гетьман хмурився, зітхав, смикав вус, як робив це завжди, коли в нього щось виходило негаразд, та смоктав одну люльку за одною.

Олені ж було байдуже, як до неї ставляться сини її нового мужа. Вийшовши заміж за Богдана Хмельницького (що з того, що старий, але ж владика всієї України і Війська Запорізького, а це – щось), вона жила в розкоші й почувалася царицею. Мала все – дорогі шати й коштовності, і стільки мала, скільки хотіла.

Олена владарювала в гетьманських покоях всього три роки. Вбрана в найкоштовніші оксамитові сукні, що сяяли діамантами й перлами, вона з успіхом виконувала роль хазяйки, за звичаєм тих часів, набивала тютюном люльки знатним гостям, пригощала їх медом і горілкою. А частіше за все, як свідчать очевидці, пригощала із золотих кубків самого гетьмана, який ніколи не цурався зайвий раз випити. Особливо на брудершафт зі своєю чарівниченькою. Але гоноровитій та марнолюбній полячці і цього було мало. Маючи од гетьмана все і ще більше, Олена, користуючись із того, що гетьман часто бував у походах, знайшла собі любчика і почала гріти руки полковою скарбницею.

Це насторожило сина гетьмана Тимоша. Він став завбачати, що із полкової скарбниці почали щезати гроші.

Тиміш запідозрив мачуху у крадіжках. А ще він запідозрив мачуху в любовних зв’язках із ключником. Удвох вони й гріли руки полковою скарбницею – мало їм було гріховних любощів, забагли ще й грошви для солодкого життя. І так коханці знахабніли, що втратили обережність – гетьману стало відомо, що зі скарбниці пропадає золото. Гетьман ще якийсь час вагався, аж доки не виявили пропажу барилка з червоними золотими, що було найбільшою коштовністю полкової скарбниці. Але й тоді гетьман не міг нічого подумати про Олену, тож почав грішити на сина Тимоша: чи не твоя це робота? Гадав, що Тиміш, вирушаючи в похід на Литву, прихопив те барилко… Ні, ні не для себе – таке він на сина не міг подумати, Тиміш був чесним і порядним, а прихопив – без дозволу батька – на військові потреби. І швидко переконався: гетьманич тут ні при чім. Але хто цей меткий спритник?

І гетьман віддав наказ про таємне розслідування цієї неприємної справи. (Таємне, аби раптом не кинути тінь на невинну Олену – їй він іще вірив.)

Люди гетьмана швидко провели потай розслідування і виявили…

Виявили не лише причетність ключника-скарбника й управителя до пропажі золота із скарбниці, якою він відав, а й про його інтимні зв’язки з гетьманшею. Чи, як тоді казали, адюльтер.

І про свої підозри – а де уже й факти, що стали реальністю, – вірні люди доповідали гетьману. Спершу обережно, бо гетьман і слухати про таке не бажав, – а далі, як назбирувались факти, вже й вільніше. Ще якийсь час гетьман гнівався на вивідачів – що вони вигадують, щоби Олена, кохана його, та раптом…

Охолонувши, гетьман почав своїм вивідачам вірити, бо й сам вже завбачав: Олена щось крутить – як хитра лисичка. Чи ж, бува, не наставляє йому, рогів? А він же гетьман, він у всіх на виду, його честь і гідність мають бути на висоті. Бо в нього, як і в римського цезаря – забув його ім’я – жінка має бути поза підозрою. А в палаці, в Суботові, вже шепотілися поза його спиною. І ті шепоти часом долітали до його вух, слух його ще старості не піддавався. Але він уперто не хотів вірити, що Олена, кохана його, його ж і зраджує… Аби остаточно впевнитись у цьому, треба було за гетьманшею пильно, хоч і непомітно, поспостерігати.

Ось тільки кому – йому самому не годиться цим клопотатися, та й у постійних роз’їздах він, – се діло неприємне доручити? Комусь надійному, щоби постеріг його Олену, а заодно й уберіг її. Навіть від самої спокуси гульнути в запашній гречці.

Пригадав байку – чи притчу, що її якось чув на Запоріжжі. Про змія, який на Хортиці в одній з печер жив. Він нікого не чіпав, тож козаки його і не боялися, У тій печері січовики ховали свої скарби, що їх привозили з походів, і за скарби ті були певні: в печеру, що її стереже Змій Горинич «о дванадцяти головах», ніхто із скарбошукачів не поткнеться, тож скарби в безпеці.

Всі знали, що хоч там і скарби, але ж у печері змій живе. Бувало, розказували: уночі той змій раптом як засяє, як засяє, то так і освітить Хортицю й Дніпро. Іноді він із печери вигулькував, тож печеру з козацькими скарбами всі звали Змієвою та обминали її, аби не потрапити зміюці в пащу. Козаки носили туди свої скарби, цінні речі, зброю і все було «в сохранності». Надійно ті скарби оберігав Змій «о дванадцяти головах», друг-приятель козацький. А не козаки, якби такі й з’явилися, не зважилися б і поткнутися до печери, загледівши те страховисько-страхопудло «о дванадцяти головах». Козаки його буцімто «балували» – для підняття йому настрою – оковитою. Тільки потім скаржились: «Дуже дорого нам його часто пригощати. Оковиту та зміюка любить, але ж… дванадцять голівоньок у неї. А се значить, що й дванадцять ротяк спраглих. І кожній ротяці треба оковитої – де її стільки набереш?…»

Але вже за Богдана, як він на Січі був, старі діди лише шкодували, що змій десь зник і вони такого сторожа втратили, такого сторожа…

Гетьман посміхнувся, згадуючи козацьку байку про змія на Хортиці, а іноді й думав: от би такого змія поставити стерегти Олену та її честь. Напевне, він уже вберіг би її від зради, навіть від самої спокуси стрибнути в гречку медвяну…

Тільки де ж його візьмеш, Змія? Та ще й о дванадцяти головах. Бо одноголовий навряд чи встереже Олену… І гіркота не сходила з душі гетьмана, і він мав і далі од своєї коханої отримувати і солод меду, і гіркоту жала. Тож невтомно нагадував своїм вірним людям: стережіть гетьманшу, її честь має бути незаплямованою і, як у жони цезаря, – бути поза підозрою. А старому чоловікові, хоча б і цезарю, втримати свою молодецьку жіночку-красуню від спокус, що обсідають її з усіх боків, ой як не просто. А тому вряди-годи нагадував вірним людям: оберігайте гетьманшу від спокус, що як мухи на мед до неї липнуть, оберігайте… А я такий, не люблю ділитися – посмішка під вусами, – своєю жінкою з ближнім… Як, між іншим, і булавою, і шаблею, а відтак вона у мене завжди напохваті…

І чи не вперше в словах гетьмана пролунала погроза, – Олена тоді до неї не прислухалась, – як вона потім буде каятись!..

Водночас своє таємне розслідування рівнобіжно офіційному проводив і Тиміш. І теж виявив подружню невірність мачухи, її адюльтер з молодим ключником і крадіжки з полкової скарбниці.

Мало того, Тимошу пощастило перехопити листа Даніеля Чаплинського (виявляється, нічого йому не сталося!), що його він надіслав зі сховку своїй дружині Олені. У тому листі містилася інструкція, як треба приховувати викрадені скарби гетьмана, а його самого отруїти. І тоді вони – Чаплинський та Олена – знову будуть разом…

Це вже була змова з метою вбити гетьмана.

Тиміш спішно доповів батькові про лист Чаплинського до Олени, котра Прекрасна-Прегарна, і про їхню задумку позбутися гетьмана, відправивши його у світ предків.

Розлючений Хмельницький віддав наказ: обох винуватців, Олену та її коханця-управителя, схопити, роздягти догола і, прив’язавши їх одне до одного, повісити! І зробити це негайно. І не звертати уваги на благання винуватців та їхню клятьбу, що такого більше не повториться.

Тут може виникнути подив: гетьман, який так кохав Олену, наказав – за якусь золоту цяцьку, викрадену гетьманшею разом з ключником, – схопити її, роздягти й повісити голою – а вона ж його законна жона, гетьманша! – під брамою. Невже гетьман міг видати такий наказ? Хоча недарма кажуть: від любові до ненависті – один крок!

За іншими історичними даними, хоч і було саме так, але в той же час…

І трохи не так.

Хоча, скорше, так.

А втім, ось як цю несимпатичну історію, що лучилася з гетьманом Богданом Хмельницьким та його коханою жоною, гетьманшею Оленою, подає видання «Усі гетьмани України» (Фоліо, 2008):

«…відчути вповні щастя подружнього життя Богданові не випало – Україна була охоплена жорстокою війною. Та й саме одруження скінчилося трагічно – у критичні дні війни, коли гетьман з військами підійшов до Берестецького поля, з Чигирина донеслася звістка, котра остаточно могла зламати Богдана: його кохана «Прекрасна Єлена» зрадила його!