Після страти Дмитра Вишневецького козаки перенесли Січ із Хортиці, на яку тоді вже «внадилися османи та хани», на острів Томаківку. Він лежав при впадінні однойменної річки в Дніпро. Саме з Томаківської Січі козаки влаштовували блискучі походи на турецько-татарські міста й фортеці Приазов’я та Причорномор’я. Січовики спускалися вниз по Дніпру на човнах і «чайках» і виходили в Чорне море. З часом турки збудували в пониззі Дніпра потужні фортеці, тож козаки змінили свої маршрути: пливли Дніпром до гирла Самари (до сучасного Дніпра), далі простували Самарою, Вовчою, Міусом або Кальміусом, перетягували в деяких місцях човни волоком на суходіл і виходили в Азовське море.

З Томаківки знаменитий козак Іван Підкова (прозваний так за чималу силу – підкови гнув руками) ходив походом на Молдавію, розбив військо турецького ставленика Петра Мірчі та навіть став господарем (князем) Молдавії. Коли повернувся в Україну, його за наказом короля Стефана Баторія схопили і стратили у Львові. Це той Баторій, що у 1578 р. утворив реєстрове козацтво (від слова «реєстр», тобто список) з кількох тисяч вояків. Реєстровці потрапили на військову службу Речі Посполитої та були її силою. І слухалися поляків, од яких отримували платню. І хоч Баторій надав реєстровцям певні права і привілеї, передав їм місто Трахтемирів разом з монастирем і шпиталем, реєстровці отримали клейноди, мали свою «армату», себто артилерію й отримували щорічний жолд – грошову винагороду. І все ж рядове козацтво реєстру, коли-не-коли виступало на боці народних мас, тож уряд Речі Посполитої постійно скорочував їхню кількість і не завжди їм довіряв… Томаківська Січ була базою великого козацько-селянського повстання під проводом Криштофа Косинського. З ним козаки ходили аж до Києва. Цим користалися татари й турки і вчиняли численні набіги на Січ. Сил у них було досить, і козаки невдовзі, переконавшись у неможливості подолати ворога, вночі вийшли на човнах із обложених укріплень. Увірвавшись вранці до покинутої Січі, ординці спалили і сплюндрували її, тож козаки перенесли свою столицю на вигідніше місце, краще укріплене самою природою, що було кілометрів за тридцять на південний захід від гирла Томаківки.

Так виникла Базавлуцька Січ, якій судитиметься проіснувати сорок чотири роки (1594–1638). Містилася вона на острові у гирлі ріки Базавлук – там, де до Дніпра впадали ще три річки: Чортомлик, Підпільна і Скарбна. (Тепер цю територію, яка входить у межі Нікопольського району Дніпропетровської області, теж, як і Томаківську Січ, затоплено водами Дніпра після пуску Каховської ГЕС.)

Козаки надійно укріпили Базавлуцьку Січ: її оточили земляними валами, поставили дерев’яний палісад із вежами, встановили гармати. Перед валом викопали рів, а взимку в льоду прорубувались ополонки, щоби ворог не міг дістатися до Січі по замерзлій воді. Всередині Січі, біля майдану, де відбувалися козацькі ради, містились арсенал, церква, а вже далі стояли курені та інші будівлі.

У 1594 р. Базавлуцьку Січ відвідав посол австрійського імператора Рудольфа II Габсбурга Еріх Лясота. Він агітував козаків прибути на Балкани і виступити там проти турецької армії. Місія, щоправда, не мала особливого успіху – кидати рідний край на поталу туркам і татарам, а самим завіятись на Балкани… Ні, на це козаки не пристали, але Лясота у щоденнику описав свою подорож на Січ та про зустрічі з козаками, а це – історичний документ. І все ж козаки Базавлуцької Січі робили походи проти татар, доходили аж до Стамбула, запалили його передмістя і добряче переполохали самого султана. За літописом Г. І. Граб’янки, цей султан буцімто зізнавався: «Коли сусідні держави йдуть проти мене війною, то я сплю, нічого не чуючи, а коли козаки, то мушу одним вухом прислухатися».

Українські козаки були вже знані й у світах. П’єр Шевальє, французький офіцер, історик, який 1648 р. командував загоном козаків, завербованих французьким урядом в Україні. Очолений Шевальє загін козаків брав участь в обороні Дюнкерка під час Тридцятилітньої війни 1618–1648 років, сам Шевальє бував в Україні та навіть видав книжку «Історія війни козаків проти Польщі», в якій писав, що «мешканці України, які сьогодні всі називають себе козаками і які з гордістю носять це ім’я, мають гарну постать, бадьорі, міцні, спритні до всякої роботи, щедрі та мало дбають про нагромадження майна, дуже волелюбні і не здатні терпіти ярма, невтомні, сміливі й хоробрі… Мова козаків… є слов’янською. Вона дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та надзвичайно витончених зворотів».

Мерсі боку, як кажуть співвітчизники П’єра Шевальє.

Гійом Левассер де Боплан, до речі, теж французький офіцер, історик, автор вельми цінної книги «Опис України», що її він видав у 1650 р., в унісон своєму землякові П’єру Шевальє писав про українців:

«Вони кмітливі й проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя… Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать… Вони високі на зріст, вправні, енергійні, люблять ходити в гарному одязі… відзначаються міцним здоров’ям і навіть не хворіють. Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість із них гине на полі слави».

Теж мерсі боку, мсьє Боплан!

І навіть турецький літописець Наїм Челебі (XVII ст.) – козаки, не забуваймо, воювали з одноплемінниками Наїми, – так ось, навіть турок Наїма так зауважив про українських козаків, ворогів його співвітчизників:

«Можна впевнено сказати, що неможливо знайти на землі людей більш сміливих, які так мало піклувались би про своє життя і так мало боялись би смерті».

Базавлуцька Січ була головною базою під час селянсько-козацьких повстань під проводом Северина Наливайка, Марка Жмайла, Тараса Трясила, Івана Сулими, Павла Павлика, Карпа Скидана, Дмитра Гуні, Якова Остряниці в 1594–1636 роках. І в духовному житті Базавлуцька Січ відігравала значну роль. Так у 1632 р. за її піклування та її коштами було створено знаменитий Києво-Могилянський колегіум (згодом – академія).

Самій Січі ставало дедалі тяжче. Для Речі Посполитої вона була головним джерелом неспокою й повстань, тож поляки вживали всіх заходів, аби приборкати «сваволю». Після поразки козацько-селянських повстань 1637–1638 років сейм Речі Посполитої у своїй ординації зменшив козацький реєстр до шести тисяч. Чисельність полків було зведено до шести, і їх було повністю підпорядковано польським офіцерам. Замість виборного гетьмана на чолі козацького реєстрового війська став призначений королівський комісар, а полки очолили полковники польської шляхти. І козаки, аби вирватися з чіпких «обіймів» шляхти, перенесли осідок до Микитиного Рогу, де і влаштували третю (без Хортиці) свою столицю Січ.

Низина в долині неспокійної річки Базавлук, де містилася Січ, щовесни заливалася водами, тож повінь частенько топила худобу, завдавала клопоту людям, заливала будівлі, змивала городи. Докучали комарі, які вилися клубками, частими були спалахи малярії. Тому й перенесли козаки свою Січ на Микитин Ріг, поближче до села Капулівки.

Ріг цей (або мис) був на правому березі Дніпра – тепер частина його затоплена водами Каховського моря, а частина входить у межі Нікополя.

Що ж до укріплень Базавлуцької Січі, то їх за наказом уряду Речі Посполитої було зруйновано, гармати передано гарнізонам польсько-шляхетських військ, що стояли у Києві та Каневі, а козацький флот («чайки») спалено. На Микитинській Січі для виконання контрольно-карних функцій розташувалася польська військова залога у складі кінноти з коронного війська, а також реєстрового козацького полку. Польські команди старанно стерегли всі шляхи, що вели на Січ, аби загородити шлях селянським втікачам.

У часи, про які йде мова, Запорізька Січ, до якої, рятуючись од Чаплинського, мчав Богдан Хмельницький, перебувала на Микитиному Розі, в найвужчому місці Великого Лугу (дніпровських плавнів), за скитських часів існувала переправа через Дніпро до скифської столиці, яка тоді була розташована на місці Кам’янського городища. Через Микитинський перевіз пролягав Соляний шлях Київської Русі в XI–XII ст. А вже як виникло запорізьке козацтво, там поселився легендарний запорожець Микита, який і облаштував переправу, згодом названу його ім’ям. (Микитинська переправа згадується і в щоденнику Еріха Лясоти.) Сама Січ-кріпость була розташована на лузі, який омивався з трьох боків протоками Дніпра, а з півдня – самим Дніпром. У козаків тут завжди стояли прикордонна залога, митниця та перевіз. Прибуток надходив до скарбниці Коша.

І запише Дмитро Яворницький до своєї «Історії запорізьких козаків»:

«Позбавлений маєтку, дружини, неповнолітнього сина, осміяний на сеймі, кинутий до в’язниці й засуджений до страти, Хмельницький з сином Тимофієм на початку грудня 1647 р. втік із в’язниці в Запоріжжя. Тут, не доїжджаючи до самої Січі, яка на ту пору була на Микитиному мисі, він зупинився на острові Буцькому чи Томаківці, або ж Дніпровському острові…»

Кошовий отаман Січі Федір Лютай, слухаючи розповіді своїх вивідачів-розвідників, які розказували йому про сотника Богдана Хмельницького, про його позови і колотнечу зі шляхтичем Чаплинським, так і не міг збагнути: для чого сотник Богдан Хмельницький закликає січовиків до походу? Щоби справді звільнити Україну від гніту шляхетської Речі Посполитої, як то він гарно і палко виступає, чи щоби відомстити віроломному Чаплинському і повернути собі Олену Прекрасну?

Хоч як крути, хоч як верти, а виходило, що справжньою причиною появи на Січі Хмельницького є його бажання повернути собі Олену, відомстити клятому Чаплинському, в якого більше сили, ніж у Хмельницького, тож останньому і потрібні для цього козаки. А заразом дозолити й королю. За те, що не захистив його перед шляхтою.

Гм… І потім, наситившись помстою, далі вірно служити все тому ж королю.

Федір Лютай зітхнув од своїх роздумів: невесела картина виходить. Дай, Боже, щоби він помилився у своїх гадках, щоби сотник Богдан Хмельницький примчав на Січ не заради якоїсь польки, у яку він чи не безтямно закохався (і це на шостому десятку літ, маючи дружину і шістьох дітей!), яка сьогодні спить із ним, а завтра з іншим. Хоча б із тим же Чаплинським. Вона навіть повінчалася з ним у костелі, бо не нашої, не православної віри зваблива дівка-жінка… А щоби прибув Богдан Хмельницький на Січ заради України – волю їй разом із січовиками здобувати…

З цього приводу письменник, історик козацтва Богдан Сушинський у своєму есе «Богдан Хмельницький» так зауважить:

«…Запоріжці, до яких уже дійшла чутка про милість короля до нового реєстровика і які з недовірою ставилися до реєстрового козацтва, що частенько виступало разом з поляками проти них, зустріли його (це коли чигиринський сотник вперше «прибіг» на Січ. – В. Ч.) насторожено. Проте Хмельницькому вміння прихилити до себе людей було не позичати. Він ревно поскаржився козакам на життя: це ж бо не жарти, шляхтич Чаплинський напав на його хутір, викрав дружину й коня! Щодо дружини, то істинні січовики додержувались на Січі обітниці безшлюбності, тому особливого співчуття в цьому питанні ніхто не виявив, понадто, що дружина була полькою, а от викрасти бойового коня – це вже було нечуваним зухвальством і несправедливістю! І січовики відчинили перед його загоном ворота своєї степової фортеці».

І далі письменник зазначає (правдивий і красномовний рядок):

«…Литовсько-польсько-український шляхтич Б. Хмельницький раптом відкрив для себе, що він не просто отаман повсталих козаків (ним він спочатку, шукаючи управу на кривдника Чаплинського, і ставати не збирався. – В. Ч.), а глава нової держави. В усякому разі, має всі шанси стати ним».

Це швидко збагнув сотник чигиринський, а він мав розум гострий, реактивний. Не підтримають його січовики, які все життя своє присвятили боротьбі за волю і кращу долю свого народу, не підтримають, коли він закликатиме їх іти походом, аби повернути йому – та хто він такий, врешті-решт? – хутір та викрадену жінку. Ще б пак! Жінки для козаків, що їх вони міняють на тютюн, невелика цінність, вони обходяться без них. І не підуть за ним походом, аби повернути йому хутір. А от щоби звільнити Україну, витурити з неї ляхів – підуть. У вогонь, і у воду, і в саме пекло, аби принести Україні-неньці рай. І збагнувши це, Хмельницький і закликав козаків… Ні, ні, не повертати йому викрадену жінку та хутір, а йти походом, щоби повернути українцям забрану в них Україну і створити свою, козацьку державу. А звільнивши Україну, він, як кажуть, по ходу кампанії, звільнить і свій хутір, і, головне, викрадену його любку-голубку…

Першим про втечу Хмельницького із в’язниці дізнався польський коронний гетьман Потоцький, як і про те, що втікач уже прибув на Січ, щоб підбурити козаків до зброї. Тож звелів послати до Микитинської Січі наказ, аби втікача схопили й доставили до нього. Дізнавшись про це, Богдан залишив Січ і вирушив на Низ, до лиману. Але за ним погналася польська залога, що була на Січі, – 500 козаків-реєстровців і 300 поляків.

Як свідчить Дмитро Яворницький, «помітивши погоню, Хмельницький послав до козаків, що переслідували його, двох своїх співучасників і через них переконав козаків, що він повстав проти поляків, а не проти кровних і єдиновірних товаришів, і наміряється захищати благочестиву віру, до чого і закликає всіх своїх одноплемінників. Тоді козаки збунтувалися проти поляків, частину їх перебили, частину розігнали, після чого звільнили все Запоріжжя від лядського гніту».

Хмельницький повернувся на Січ і в присутності всіх січовиків, кошового отамана, старшин виголосив промову, в якій «красномовно зобразив наругу єзуїтів над православною вірою і служителями святого вівтаря, глум сейму над козацькими правами, насильства польських військ над жителями українських міст і містечок, про здирства і знущання».

І насамкінець заявив:

– До вас несу я душу й тіло, – сховайте мене, давнього товариша, захищайте самих себе, бо й вам це загрожує.

Говорив він так гаряче й палко, не говорив, а наче гнівну, але святу пісню співав, тож вражені його промовою козаки відповіли:

– Приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом-сіллю і щирим серцем!

Було ухвалено збирати в Січі всіх козаків. Як писатиме М. Костомаров у своїй праці «Богдан Хмельницький», «з лісів і ущелин прибігли в січ хлопці-втікачі, котрі жили під назвою лугарів, степовиків і гайдамаків по берегах Дніпра, Бугу, Самари, Конки у землянках, одягнені у звірині шкури, вдоволені лише мізерною тетерею та зате вільні, як вітер, за висловом їхніх пісень».

Поки Хмельницький ходив у Крим, щоб знайти там допомогу в боротьбі з поляками, кошовий Федір Лютай збирав козацтво – все кінне й піше низове Запорізьке Військо, бо переконався: Хмельницький на Січ прибув, щоб підняти козаків на захист України від польської шляхти. За це готовий був хоч і на смерть іти і сам кошовий отаман. Як писатиме С. Величко в своєму літописі, «Хмельницький дуже хитро й передбачливо розпорядився кошовому отаманові й курінній отаманні, так що про його задуми і від’їзд до Криму (там Богдан шукав союзників у боротьбі зі шляхтою. – В. Ч.) не лише не могли довідатись через своїх шпигунів поляки, але й усе військо низове (крім самої отаманні) нічого не знало аж до повернення Хмельницького в Запорізький Кіш. А якби знало про це військо, то знали б і поляки, і тоді вони могли б іншу приготувати зустріч Хмельницькому, ніж запоріжці».

Хмельницький прибув у Січ 18 квітня, маючи при собі чотирьох знатних татар, посланих ханом Тугай-беєм. Січовики привітали Хмельницького «радісним серцем», а дізнавшись про «прихильність і ласку» до Хмельницького й до всього Запорізького Війська кримського хана і про допомогу його мурзи Тугай-бея, зраділи ще більше. Увечері того дня вдарили з трьох найбільших гармат і це означало, що наступного дня має зібратися все кінне військо. Вдарили три найбільші гармати. Наступного дня, ледь засіріло, на Січі зібралося багато Запорізького низового Війська – тоді воно налічувало понад 30 тисяч вояків. Як розповідає Дмитро Яворницький, «коли вдарили у котли (тулумбаси) для скликання ради, стало видно, що січовий майдан занадто тісний для такої сили війська; тоді кошовий отаман разом з Хмельницьким вийшов за січову фортецю і став на просторішому майдані. Коли старшини й усе військо стали на свої місця, було оголошено про розпочату велику справу проти поляків за їхні кривди й утиски, чинені козацькому війську й усьому українському народові; водночас було оголошено, що справі Хмельницького співчуває кримський хан Іслам-Гірей, котрий послав до козаків знатного мурзу Тугай-бея з чотирма тисячами орди, який висловив повну готовність особисто допомагати козакам проти поляків, але за це залишив у себе заложником старшого сина Хмельницького Тимофія».

Почувши ці слова, військо відповіло: «Слава й честь Хмельницькому! Ми мов череда без пастуха, нехай Хмельницький буде нашим головою, а ми всі, скільки нас тут є, готові йти проти панів і допомагати Хмельницькому до останньої втрати живота нашого!». Ці слова сказані були «єдиними вустами і єдиним серцем» усього зібраного на площі Запорізького низового Війська. Після цієї промови кошовий отаман відразу ж послав у січову скарбницю січового писаря з кількома курінними отаманами і знатними товаришами, звелівши їм винести звідти військові клейноди, аби вручити їх на площі Хмельницькому. Ті винесли зі скарбниці яскраво-червону, писану золотом королівську хоругву, бунчук на високому древку з позолоченою галкою; срібну позолочену та особливо майстерно виконану і прикрашену коштовними каменями булаву; срібну військову печатку й великі нові мідні котли з довбишем; окрім того три легкі польові гармати з достатньою кількістю пороху й куль.

Вручивши й поставивши перед Хмельницьким усі військові клейноди, низові козаки проголосили його гетьманом, привітали з новим званням і висловили цілковиту готовність усі, скільки було люду в Січі, йти з ним на війну».

І сотник реєстрового козацького війська, що був на службі в короля та уряду Речі Посполитої, втікши від Чаплинського на Січ, негадано став гетьманом. Таке трапляється, мабуть, раз на століття. Хоча… Гетьман (польськ. Hetman, від нім. Hauptmann – начальник) – на Україні в XVI–XVII ст. воєначальник козацького війська, а в XVII–XVIII ст. – правитель України і головнокомандувач козацького війська. До середини століття влада гетьмана поширювалася лише на Запоріжжя. Але вже в ході Визвольної війни українського народу 1648–1954 рр. гетьман – першим це був Богдан Хмельницький – став правителем України, а старшим на Січі так і залишиться кошовий отаман.

…I сотник реєстрового козацького війська, що був на службі в короля, Богдан Хмельницький – він же ще й генеральний писар рееєстровців – негадано стає гетьманом Війська Запорізького низового. І лучилася сія подія 19 квітня 1648 року.