10. Випробування

Новосілля в особняку на Мічиґан-авеню Ковпервуди справляли наприкінці листопада 1878 року. Минуло близько двох років, як вони переселилися в Чикаґо, і ці два роки не пропали даремно. На перегонах, званих обідах, на прийомах у клубах «Юніон-ліґ» і «Келюмет», куди Едісон ввів Ковпервуда, вони зустрічалися з новими людьми, зав’язували знайомства і тепер могли вже розіслати більше трьохсот запрошень на своє свято. Правда, в числі цих трьохсот гостей мали бути і люди їм незнайомі – друзі Мак-Кібена та Лорда. На запрошення відгукнулося десь двісті п’ятдесят осіб. Френк вів свої справи в Чикаґо настільки вправно, примудряючись весь час залишатися в тіні, що ніхто не зацікавився його минулим. Він був заможний, добре вихований, не позбавлений чарівності. Функціонери, котрі зустрічалися з ним у товаристві, вважали його приємним і недурним. Ейлін була гарна, з удячністю відгукувалася на найменшу увагу, й їй охоче віддавали належне. Проте вищий світ Ковпервуда не визнавав. Відомо, що за належного такту та спритності можна, не посідаючи жодного становища в товаристві, створити собі цілком надійну репутацію. У ті часи в Чикаґо існував тижневик, в якому друкувалася світська хроніка, і Френк за посередництва Мак-Кібена змусив його служити своїм інтересам. Представити сумнівне бездоганним – не легке завдання в будь-яких умовах, але якщо зовні у вас все йде доброчинно, якщо ви тримаєтеся впевнено, володієте достатнім шармом, а головне – маєте капітал, то це все набагато спрощує справу. Мак-Кібен знав редактора Гортона Біґерза. Це був жалюгідний цинік років сорока п’яти, котрий опустився, із сивим волоссям і сумною фізією – не людина, а якийсь губчастий наріст чи поліп, що виявляв показне пожвавлення та зацікавленість тільки там, де цього вимагала вигода. У ті дні редактори світської хроніки ще були вхожі в привілейовані доми – у ролі гостей, а не репортерів. Утім, і тоді вже їх приймали не дуже охоче. Мак-Кібен, бажаючи прислужитися Ковпервудові, котрий давав йому роботу і до котрого він був дуже прихильний, якось сказав Біґерзу:

– Ви ж знаєте Ковпервудів?

– Ні, – відповів редактор. – А хто вони такі?

Як і кожен дармоїд, він прислуговував тільки представникам вищих кіл.

– Ну як же? Ковпервуд – банкір. У нього є контора на Ля-Саль-стрит. Вони – з Філадельфії. Пані Ковпервуд – красуня, молода й таке інше. Вони будують собі особняк на Мічиґан-авеню. Вам би годилося з ними познайомитися. Гадаю, що вони будуть прийняті в кращих домах. Едісони з ними дружні. Якщо ви тепер присвятите цим людям увагу, вони вас не забудуть. Ковпервуд – людина щедра й узагалі хороший чолов’яга.

Біґерз нагострив вуха. Світська хроніка – небагата пожива, а нагода заробити також випадає не часто. Тим, хто хотів отримати схвальний відгук преси, щоб зміцнити власне становище в світі або проникнути туди, доводилося передплачувати його видання і грошей не шкодувати. Незабаром після цієї розмови Френк отримав підписаний бланк із контори «Сетердей ревю» і негайно послав чек на сто доларів пану Гортону Біґерзу особисто. Слідом за цим родини, що не мали особливої ваги в чиказькому світі, стали помічати, що коли вони запрошують на званий обід Ковпервудів, «Сетердей ревю» поміщає звіт, а в тих випадках, коли Ковпервудів не буває, немає і звітів. Мабуть, із цими Ковпервудами краще підтримувати знайомство. Але все ж, хто вони такі?

Будь-яка увага преси, будь-який, навіть найскромніший успіх у товаристві, легко може перетворити людину на мішень для лихослів’я. Той, хто хоч трохи виділився з навколишнього середовища, миттєво привертає до себе увагу світських кіл: хто він, звідки взявся, ким є? Ейлін вклала в свій перший прийом у новому будинку всю душу, Френк – весь свій смак і винахідливість, тому не дивно, що новосілля стало чимось незвичайним, а цього, з огляду на відомі обставини, Ковпервудові і не слід було робити. Чиказьке товариство, як ми вже розповідали вище, вирізнялося безнадійною відсталістю, на всілякі нововведення дивилося несхвально та мирилося з ними дуже неохоче. Вторгтися в це вузьке коло і приголомшити всіх пишністю та небаченим блиском було щонайменше необачно. Найобережніші, навіть якщо і не прийдуть зовсім, то про все дізнаються і також винесуть свій вирок.

Урочистості розпочалися о четвертій годині. Гості продовжували з’їжджатися до пів на сьому. О дев’ятій відкрився бал, для якого був запрошений знаменитий чиказький струнний оркестр. Танці перемежовувалися виступами більш-менш відомих артистів, а об одинадцятій годині подали розкішну вечерю. Гості сиділи за маленькими столиками в трьох залах першого поверху, ефектно освітлених гірляндами китайських ліхтариків. На довершення всього Френк вивісив у картинній галереї не тільки найкращі полотна, привезені з-за кордону, а й останнє придбання – чудового Жерома, котрий тоді перебував у зеніті своєї дещо екзотичної слави. Картина зображала голих одалісок біля басейну, викладеного різнобарвною мозаїкою. Для Чикаґо таке мистецтво було занадто фривольним. Люди, котрі мало тямлять у живописі, визнали цю роботу непристойною, тоді як освіченіші не могли побачити в ній нічого поганого. Але так чи інак, цей твір безперечно оживляв галерею.

Тут же висів і нещодавно присланий із Європи портрет Ейлін роботи голландського художника Яна Ван-Беєрса, з котрим Ковпервуди познайомилися минулого літа в Брюсселі. Він написав портрет за дев’ять сеансів і створив доволі ефектну річ, в яскравій кольоровій гамі. Ейлін була зображена на тлі літнього ландшафту, в глибині виднівся ставок, оточений низьким кам’яним парапетом, крило голландського заміського будинку червоної цегли, куртини з тюльпанами та блакитне небо в пухнастих хмарках. Ейлін сиділа на увігнутому підлокітнику кам’яної лавки, тримаючи над головою рожеву, оздоблену мереживом парасольку. Біля її ніг зеленіла трава, шовковий костюм у білу та блакитну смужки – за останньою паризькою модою – облягав її сильне, квітуче тіло, солом’яний брилик із м’якими широкими крисами, зав’язаний блакитною стрічкою, кидав тінь на очі, що іскрили життям і веселощами. Художнику вдалося передати характер Ейлін – сміливість, самовпевненість, зухвалість, властиві особам неглибоким, котрі ще не зазнали поразок. Соковитий фарбами, хоча і дещо викличний, як і все, пов’язане з Ейлін, портрет здатен був викликати заздрість у тих, кого природа нагородила не настільки щедро. Якби це була жанрова річ, портрет міг би вважатися чудовим. У м’якому світлі газових ріжків Ейлін на цьому полотні здавалася особливо блискучою – доступна, безтурботна, розбалувана красуня, котру завжди пестили та берегли. Багато відвідувачів затримувалися біля портрета, чимало лунало на його адресу зауважень – дехто промовляв голосно, а дехто – пошепки.

Із самого ранку Ейлін мучили неспокій і невпевненість. За наполяганнями Френка вона завантажила секретарку, юне і старанне дівчисько, котра розсилала запрошення, сортувала відповіді, виконувала усілякі доручення і часом могла навіть дати слушну пораду. Фадетта, камеристка-француженка, зовсім збилася з ніг, поспішаючи все вчасно підготувати для своєї пані, котра мала сьогодні одягнути два гарнітури – один вдень, а інший – між шостою і восьмою годинами вечора. Розшукуючи стрічку, що кудись поділася, або старанно начищаючи брошки та пряжки, вона так і сипала своїми mon dieu і parbleu.^[4] Ейлін, як зазвичай, чимало помучилася, перш ніж погодилася, що все гаразд. Особливо важким був вибір сукні. Портрет, що висів у картинній галереї, немов кидав їй виклик. Ейлін здавалося, що сьогодні ввечері їй призначено з’явитися на суд усього суспільства. Врешті-решт, вона все ж таки не послухалася поради кращої чиказької кравчині Терези Донован і зупинила свій вибір на паризькому платті від Борта з важкого брунатного оксамиту із золотистим відливом. Воно дуже пасувало до її волосся та кольору обличчя і вигідно облягало струнку фігуру жінки. У тон сукні були і коричневі шовкові панчохи та бронзові черевички з червоними емалевими ґудзиками. Кульчики Ейлін спершу одягла аметистові, але потім замінила їх топазовими.

Біда Ейлін полягала в тому, що вона не вміла все це проробляти зі спокійною впевненістю світської левиці. Вона не стільки керувала обставинами, скільки обставини – нею. В інших випадках її виручали тільки спокій, витримка та такт Ковпервуда. Якщо чоловік був біля неї, вона почувалася шляхетною леді, котра вміє триматися невимушено в будь-якому товаристві. Але варто було їй залишитися одній, і жінка негайно втрачала мужність, хоча боязкість аж ніяк не була їй властива. Ейлін ніяк не могла забути про своє минуле.

О четвертій годині Кент Мак-Кібен, елегантний і самовпевнений, окинувши швидким, не дуже схвальним поглядом всю цю пишність, зупинився у великій вітальні з Тейлором Лордом, котрий, востаннє оглянувши весь будинок, вже зібрався було йти, щоб повернутися ввечері, та затримався, помітивши адвоката. Якби Лорд і Мак-Кібен були знайомі ближче, вони, ймовірно, узялися б обговорювати майбутній прийом і шанси Ковпервуда на успіх, але зараз, не наважуючись розмовляти відверто, тільки обмінювалися загальними фразами, що нічого не означали. В цю мить в усій своїй красі у вітальні з’явилася Ейлін. Кент Мак-Кібен подумав, що вона ніколи ще не була така гарна, як сьогодні. Що не кажи, а порівняно з цими пихатими кокетками, яких так багато зустрічаєш в світі, з цими хитрими, злими, розважливими кар’єристками, котрі вміло спекулюють своїм суспільним становищем, Ейлін була просто чудова. Шкода тільки, що їй бракує впевненості в собі, їй би слід бути трохи стриманішою, трохи холоднішою, дуже вже вона простодушна та привітна. І все ж за підтримки Френка вона може досягти багато чого.

– Чарівно! Все тут абсолютно чарівно! – запевнив він Ейлін. – Я якраз казав пану Лорду, що в захваті від вашого особняка.

Почувши таку похвалу від Мак-Кібена, людини світської, так ще й у присутності Тейлора Лорда, також прийнятого вищим товариством, Ейлін була надзвичайно задоволена. Вона аж сяяла від задоволення.

Одним із перших прибули пані Вебстер Ізраельс, пані Бредфорд Кенда і пані Волтер Райз Коттон. Вони обіцяли допомогти Ейлін приймати гостей. Дами ці пишалися своєю проникливістю й умінням розбиратися в людях, але навіть не підозрювали про те, якому ризику піддають свою репутацію. Їх спантеличила розкіш, якою оточила себе Ейлін, зростаюча популярність Ковпервуда в фінансових колах і пишність нового будинку. У пані Вебстер Ізраельс був такий дивний рот, що Ейлін, зустрічаючись з нею, щоразу дивувалася: «До чого ж вона схожа на рибу!» Однак пані Ізраельс не можна було назвати потворною, а цього дня пожвавлення надавало їй навіть певної миловидності. Пані Бредфорд Кенда в блідо-рожевій сукні зі сріблясто-сірими вставками, що частково скрадала її худорлявість, була ще доволі приваблива, незважаючи на свою сухоребрість. Вона брала у всьому найгарячішу участь, вважаючи, що присутня на знаменній події. Пані Волтер Райз Коттон, помітно молодша, ніж дві інші дами, за роки свого перебування в коледжі набралася модної вченості та вважала себе «вищою від забобонів». Вона інстинктивно вгадувала, що Ковпервуди, мабуть, не належать до вершків товариства, але вони стрімко просувалися вгору суспільною драбиною і, чого доброго, можуть обігнати решту. А тому з ними треба бути люб’язною.

У житті буває іноді так, як на картинах Монтічеллі: окремі предмети, фігури, особи втрачають свою відособленість, зливаються в барвисту єдність, і окремішність зникає в загальному блиску. Новий особняк Ковпервудів із величезними, до підлоги, вікнами першого поверху, з висіченими з каменю важкими гірляндами квітів по фасаду, з різьбленими дубовими дверима під’їзду, прихованими у глибокій ніші, незабаром заповнився строкатим рухливим потоком гостей. Багатьох Френк та Ейлін бачили вперше. Це були гості, запрошені Мак-Кібеном і Лордом, котрих вони тут же представляли господарям. Майданчик біля під’їзду та сусідні провулки були вщерть забиті сучасними екіпажами та кіньми, що нетерпляче гризли вудила. Всі, з ким Ковпервуди були більш-менш знайомі, приїхали раніше та залишалися довше за інших, бачачи, що тут є на що подивитися і чим помилуватися. Ресторатор Кінслі надіслав цілу маленьку армію вишколених офіціантів, котрих дворецький Френка розставив навколо столу. Їдальня, витримана в червонувато-брунатних тонах, що були улюбленими в стародавній Помпеї, виблискувала кришталем, вражаючи погляд пишністю сервірування. Сукні жінок – тут були представлені всі відтінки сірого, бузкового, коричневого та зеленого кольорів, модних тієї осені, – ефектно поєднувалися з коричневими тонами вестибюля, темно-сірими з позолотою стінами вітальні, суриком їдальні, білого з позолотою забарвлення музичної кімнати і нейтральної сепії картинної галереї.

Ейлін не втрачала сили духу завдяки присутності Френка, котрий переходив із їдальні в бібліотеку, з бібліотеки в картинну галерею, розмовляючи то з однією, то з іншою групою чоловіків. Вона стояла біля входу в залу, виблискуючи своєю марнославною вродою, чудова, але гідна жалю, – втілення марноти всього показного та жорстокого: «мати і не мати». Цей розцяцькований натовп, в якому було більше цікавості, ніж дружньої уваги, більше заздрощів, ніж доброзичливості, більше прискіпливості, ніж поблажливості, з’явився сюди тільки задля того, щоб усе вивідати і все розкритикувати.

– Навіть не розумію, чому, але ваш будинок, пані Ковпервуд, нагадує мені вернісаж, – наче між іншим, зауважила пані Сімс.

Ейлін вловила шпильку, але не знайшлася, що відповісти, а тільки спалахнула від образи й уїдливо спитала:

– Ви так гадаєте?

Задоволена досягнутим ефектом, пані Сімс гордовито рушила далі в супроводі закоханого в неї молодого художника, котрий завжди йшов за нею по п’ятах.

Це зауваження, як, втім, і багато іншого, показало Ейлін, що вона ще далеко не «своя» людина у вищому світі. Поки що ні її, ні Ковпервуда в світ приймати не бажали. Вона майже зненавиділа недалеку пані Ізраельс, котра стояла біля неї в цю мить і чула зауваження пані Сімс. І все ж таки пані Ізраельс була хоч кимось: пані Сімс відзначила її легким кивком і доволі поблажливим: «Як ся маєте?».

Поява Едісонів, Следів, Кінґслендів, Гоксемів та інших уже нічого не могла виправити: Ейлін втратила душевну рівновагу. Але коли після обіду молодь на чолі з Мак-Кібеном – він був розпорядником на балу – почала танцювати, Ейлін знову, незважаючи на свою невпевненість, опинилася на висоті. Вона була веселою, сміливою, чарівною. Кент Мак-Кібен, котрий мав славу великого мастака і знавця всіх таємниць і тонкощів полонезу, вів її в першій парі цієї граціозної, святкової ходи, а за ними другою парою слідував Ковпервуд із пані Сімс. Ейлін, у білій атласній сукні, шитій сріблом, у діамантових сережках, діадемі, намисті та браслетах, засліплювала майже екзотичною розкішшю. Вона виблискувала в буквальному сенсі слова. Мак-Кібен був абсолютно скорений і розсипався в компліментах.

– Яка насолода танцювати з вами, – шепотів він, нахиляючись до жінки. – Ви гарні, як сама мрія!

– Але мрія аж ніяк не безтілесна, в цьому, знаєте, легко переконатися, – відказувала Ейлін.

– О, якби мені випало таке щастя! – жартівливо бідкався він.

Ейлін зрозуміла натяк і у відповідь глянула на нього з дражливою посмішкою. Пані Сімс, котру посилено розважав Френк, скільки не намагалася, так і не змогла розчути їхньої бесіди.

Після полонезу Ейлін, оточена гучним, легковажним натовпом розв’язної «золотої молоді», повела всіх дивитися на свій портрет. Люди старшого покоління засуджували надмірну кількість вина, оголених жінок на картині Жерома, що висіла в одному кінці галереї, зухвало яскравий портрет Ейлін в іншому її кінці, і саму господиню будинку, за котрою дуже старанно упадали декотрі вітрогони. Пані Рембо, дама добра та доброзичлива, сказала своєму чоловікові, що Ейлін, як їй здається, «занадто поспішає жити». Пані Едісон, вражена кричущою розкішшю та розмахом святкування, влаштованого Ковпервудом і захмарністю, якщо не багатолюдністю та респектабельністю, то блиском усіх вечорів у їхньому будинку, зауважила чоловікові:

– А Ковпервуд, мабуть, наживає скажені гроші.

– Так, адже він – природжений фінансист, Елло, – повчально пояснив Едісон. – Він спекулює на біржі і, певна річ, наживає і буде наживати великі гроші. А ось чи приймуть їх у світі – не знаю. Будь він один, без дружини, було б простіше. Вона – дуже вродлива, але Френкові вона – не пара, не така йому потрібна дружина. Вона якось аж занадто гарна.

– Маєш рацію. Мені вона подобається, але боюся, що вона сама може собі нашкодити. А жаль.

Якраз у цю мить Ейлін, з розпашілим від лестощів і компліментів щасливим обличчям, проходила повз них у супроводі двох усміхнених шалапутів. Ковпервуди відвели під танці музичну кімнату та вітальню, і тепер усі кинулися в цю імпровізовану бальну залу. Назустріч Ейлін мчали звуки музики, запах квітів, багатоголосий гомін. Схвильована, вона зупинилася на порозі, окидаючи поглядом рухомий, блискучий, галасливий натовп.

– Давно я не бачив таких краль, як пані Ковпервуд, – зауважив Бредфорд Кенда редактору світської хроніки Гортону Біґерзу. – Вона, мабуть, навіть занадто гарна.

– А яке вона, по-вашому, справила враження? – допитувався обережний Біґерз.

– Чарівна жінка, тільки боюся, що вона недостатньо стримана і недостатньо розумна. Їй би треба триматися поважніше. Вона надто захоплюється. Наші зрілі красуні не захочуть у них бувати, поруч із нею вони всі будуть здаватися старими бабегами. Якби пані Ковпервуд була не настільки молода і не настільки вродлива, до неї поставилися б краще.

– Я також так гадаю, – сказав Біґерз. Насправді ж він зовсім так не думав і взагалі нездатний був до подібних узагальнень. Але тепер він був твердо в цьому переконаний, бо так сказав Бредфорд Кенда.