Після повернення в Чикаґо Френк та Ейлін із захопленням віддалися розбудові нового будинку. Надивившись старовинних замків у Франції, вони вирішили взяти їх собі за зразок. І Тейлор Лорд не забарився представити їм архітектурний проект, що відтворював щось на кшталт такого замку. Лорд вважав, що знадобиться рік або навіть і півтора, щоб завершити всі роботи, але Ковпервуди особливо і не поспішали. Поки все це буде будуватися, вони зміцнять свої світські зв’язки та до дня його закінчення зможуть увійти в коло обраних.

У ті часи чиказьке вище товариство було дуже строкатим. Були тут люди, котрі раптово розбагатіли після довгих років негараздів і ще не забули ні свою сільську церкву, ні свої провінційні звички та погляди. Були й інші, котрі отримали капітал у спадок або перебралися сюди зі східних штатів, де великі статки існують здавна. Ці вже вміли жити на широку ногу. І, нарешті, підростали доньки та синочки новоявлених багатіїв. Вони відчували потяг до розкоші, що вже міцніла в Америці, і сподівалися згодом до неї долучитися. Молодь ця наразі тільки мріяла про танці у Кінслі, де влаштовувалися благодійні базари та вечори, про літні розваги на європейський лад. Але до цього їм було ще далеко. Перша група, найбагатша, користувалася, незважаючи на своє невігластво і тупість, найбільшим впливом, бо вищим мірилом тут були гроші. Їхні розваги вражали своєю дурістю: все зводилося до того, щоб на людей подивитися і себе показати. Ці скоробагатьки боялися, як вогню, якоїсь свіжої думки чи якого нововведення. Тільки шаблонні думки й учинки, тільки рабська покора умовностям і допускалися в їхньому середовищі. Запросити в будинок акторку, як це часто робилося в східних штатах чи в Лондоні, боронь Боже! Навіть на співаків і художників вони дивилися косо. Аби чогось не трапилося. Але якби з Європи в Чикаґо випадково заїхав якийсь князь чи граф – чого, зазвичай, ніколи не бувало – місцеві магнати зі шкіри пнулися б, що, до слова кажучи, вони і робили щоразу, коли в їхньому місті проїздом зупинявся якийсь махляр зі східних штатів.

Ковпервуд затямив це відразу, як тільки приїхав, але йому здавалося, що коли він стане заможним і впливовим, збудує розкішний особняк, то йому з Ейлін, можливо, вдасться розворушити це стояче болото. На жаль, Ейлін занадто гарячкувала, надто вже явно шукала нагоди утвердитися в світі та домогтися визнання. Як дикун, не пристосований до самозахисту, котрий повністю перебуває під владою стихійних сил, вона тремтіла навіть від думки про можливу невдачу. Дуже скоро жінка збагнула, що існує категорія світських жінок, зовсім чужих їй за складом, зблизитися з котрими буде дуже нелегко. Якось вона побачила в крамниці дружину мануфактурного короля Енсона Меррила, і та здалася їй занадто манірною та холодною. Пані Меррил вважала себе жінкою розумною та високоосвіченою, і не сумнівалася, що в Чикаґо для неї немає відповідного товариства. Вона виховувалася в східних штатах, у Бостоні, не раз їздила в Лондон і навіть була прийнята в тамтешньому вищому світі. Чикаґо видавався їй просто брудною дірою, містом гендлярів. Вона вважала за краще Нью-Йорк чи Вашинґтон, але була змушена жити тут. З тими, кого пані Меррил ушановувала своєю увагою, вона трималася поблажливо-пихато і мала звичку закидати голову назад, втомлено опустивши вії та болісно піднявши брови, даючи цим зрозуміти, яке нестерпне їй усе це оточення.

На пані Меррил Ейлін вказала така собі пані Гадлстоун, чоловік котрої був власником миловарні. Гадлстоуни жили по сусідству з Ковпервудами і також не належали до числа обраних. Але пані Гадлстоун почула, що Ковпервуди – люди заможні, що вони товаришують із Едісонами і наміряються будувати особняк, який обійдеться їм в двісті тисяч (чутки завжди все перебільшують). Цього виявилося досить. Як сусідка вона визнала можливим провідати Ковпервудів і залишити свою візитівку, а Ейлін, котра раділа кожному новому знайомству, поспішила з візитом у відповідь. Пані Гадлстоун була маленькою, доволі непоказною, але надзвичайно меткою та практичною особою.

– Ви, безперечно, чули про пані Меррил. Он вона стоїть біля прилавка з шовками, – зауважила пані Гадлстоун, вказуючи очима на високу худорляву брюнетку, дуже зарозумілу та манірну. – Гляньте, як вона тримає лорнет.

Ейлін озирнулася та критично оглянула з голови до ніг цю великосвітських даму, від котрої так і віяло холодом.

– Ви з нею знайомі? – запитала вона з цікавістю, продовжуючи розглядати пані біля прилавка.

– Ні, вони живуть на Північній стороні, а у нас кожен обертається в своєму колі, – з гідністю заявила пані Гадлстоун.

Насправді ж найпомітніші родини вважали своєю заслугою саме те, що вони вищі за будь-який поділ на касти й обирають собі друзів із усіх трьох сторін.

– Ти диви! – зауважила Ейлін із удаваною байдужістю. Потай вона була розчарована тим, що пані Гадлстоун вважала за потрібне показати їй пані Меррил, ніби та була якоюсь знаменитістю.

– Мені здається, вона підфарбовує брови, – шепнула пані Гадлстоун, заздрісно розглядаючи дружину мануфактурника. – Я чула, що її чоловік – не найвірніший у подружжі. У нього, кажуть, є дама серця, якась пані Гледенс, вона живе по сусідству з ними.

– Он воно як! – обережно відповіла Ейлін. Після своїх філадельфійських пригод вона вирішила бути напоготові й остерігатися будь-яких пліток. Стріли лихослів’я легко могли потрапити і в неї.

– Але пані Меррил, безумовно, належить до вищого світу, – не могла не визнати супутниця Ейлін.

З того часу мрією Ейлін стало познайомитися з цією дамою та потрапити в число її друзів. Вона не знала, що її честолюбній мрії ніколи не судилося збутися, хоча, може, в глибині душі пані Ковпервуд і боялася цього.

Але серед жителів Чикаґо знайшлися і такі, котрі приходили до Ковпервудів із візитами, ледь ті влаштувалися в місті, а з деким Ковпервуди і самі зуміли зав’язати знайомство. У них стали бувати різні люди. Як-от Сандерленд След, директор служби руху однієї з південно-західних залізниць, що проходили через місто, чоловік освічений, не позбавлений смаку та доволі заможний, зі своєю дружиною – честолюбною нікчемою. Волтер Райз Коттон, комісіонер із гуртового продажу кави, відомий більше як автор дописів на теми світського життя, та його дружина, котра закінчила жіночий коледж Вассарра. Норі Сімс, секретар і скарбник кредитної й ощадної спілки «Дуґлас», особа вельми впливова, але не в тих фінансових колах, які представляли Едісон і Рембо. Ковпервуди познайомилися сім’ями і з багатим хутровиком Станіславом Гоксемом, і з гуртовим продавцем борошна Двейном Кінґслендом, з гендлярем м’ясом, експортером Вебстером Ізраельсом, і ювеліром Бредфордом Кендою. Всі ці родини мали певну вагу в світі. Всі вони мали непогані особняки та непогані прибутки, з ними доводилося рахуватися. Різниця між Ейлін і більшістю цих дам була приблизно така ж, як між реальністю й ілюзією. Але це вимагає певного пояснення. Щоб зрозуміти умонастрої жінок того часу, слід подумки повернутися до періоду середньовіччя, коли чільна роль належала Церкві і талановиті, але далекі від життя поети оточували жінку містичним ореолом. З того часу панночки та дами вдають, що вони створені з іншого, благороднішого матеріалу, ніж чоловіки, що їхнє покликання – надихати й облагороджувати другу половину роду людського і що їхня прихильність – безцінний дар світу. Цей рожевий романтичний серпанок, що не має нічого спільного з поняттям особистої чесноти, призвів до самовозвеличення певних жінок, котрі уявили себе мало не святими і згори вниз споглядали на чоловіків, а часом і на інших жінок.

В атмосферу, наскрізь просочену такою безглуздою ілюзією, і потрапила Ейлін у Чикаґо. Леді, з котрими вона познайомилася, витали у вигаданому ними світі. Вони вважали себе неземними істотами, на зразок тих, котрих увічнили релігійний живопис і поезія. У своїх чоловіках вони прагнули бачити зразок моральності, втілення ідеалу, від інших жінок вимагали незаплямованої чистоти.

Ейлін, палка та безпосередня, взяла б їх на кпини, якби їй дано було це зрозуміти. Але вона зовсім нічого не тямила та почувалася в присутності цих жінок ніяково та невпевнено.

Візьмемо, наприклад, пані Сімс, гарячу шанувальницю пані Меррил. Отримати запрошення до Меррилів на обід, чай чи сніданок, проїхатися містом із пані Меррил було вершиною блаженства для пані Сімс. Вона любила повторювати bon mots^[3] свого кумира, міркувати про її дивовижну освіченість, подейкувати, як люди начебто відмовлялися вірити, що вона – дружина такої посередності, як Енсон Меррил. Словом, всі ті прийняті в світі вульгарності, початок яким, імовірно, було покладено ще жінками Стародавнього Єгипту та Халдеї. Сама пані Сімс була пересічною, нічим не примітною кар’єристкою – достатньо спритною, достатньо миловидною й елегантною. Дві маленькі доньки Сімс, відповідно до вимог того часу, були вже навчені всім тонкощам світських манер. Вони тішили батьків умінням набувати витончених поз, мило всміхатися, граційно присідати. Приставлена до них няня ходила в однострої, а гувернантка була надзвичайно поважною. Сама пані Сімс вела себе дуже зухвало, рахувалася тільки з тими, хто стояв вище за неї на соціальній драбині, і від щирого серця зневажала той пересічний світ, в якому змушена була животіти.

Запросивши Ковпервудів на обід, пані Сімс тут же спробувала вивідати в Ейлін щось про її минуле: чи не знала вона в Філадельфії Артура Лі та його дружину, подружжя Дрейків, Роберту Вілінґ і родину Вокерів? Пані Сімс сама з ними знайома не була, але чула про них від пані Меррил. Це була цілком достатня причина, щоб пустити ці імена в хід. Ейлін одразу ж насторожилася і, заради порятунку, стала брехати, що знайома з усіма цими людьми. Втім, якоюсь мірою це було правдою: до того, як поширилася чутка про зв’язок Ейлін із Ковпервудом, вони з нею розкланювалися. Таке повідомлення трохи заспокоїло пані Сімс.

– Я неодмінно розповім про це Неллі, – запевнила вона, називаючи пані Меррил зменшувальним ім’ям, аби показати, як близько вони знайомі.

Ейлін дуже боялася, що коли так піде далі, то скоро все місто дізнається, що Ковпервуд сидів у в’язниці, що, перш ніж стати його дружиною, вона була його коханкою та фігурувала в його шлюборозлучному процесі як відповідач, хоча її ім’я й не згадувалося. Врятувати Ейлін могли тільки її врода та гроші Френка, більше їй не було на що сподіватися.

Якось на обіді у Кінґслендів пані Кенда спитала Ейлін – як тій здалося, вельми багатозначно, – чи не була вона знайома в Філадельфії з її приятелькою, пані Шюлер Еванс? Ейлін не на жарт перелякалася.

– Тобі не здається, що пані Кенда, а може, і не вона одна, забагато знає про нас? – поцікавилася вона в Ковпервуда дорогою додому.

– Цілком можливо, а втім, не знаю, – відповідав він, подумавши. – На твоєму місці я не став би особливо тривожитися. Якщо будеш постійно про це думати та хвилюватися, вони швидше запідозрять, що у нас щось негаразд. Я, в усілякому разі, не приховував і приховувати не буду, що сидів у Філадельфії у в’язниці. Це все було підлаштовано. Ніхто не мав права запроторювати мене туди.

– Ну, звісно, любий! – погодилася Ейлін. – Навіть якщо тут щось і пронюхали – біда невелика. Що тут такого особливого, врешті-решт? Хіба мало у кого що було до шлюбу?

– Все зводиться до того, чи приймуть вони нас у своє коло, чи відкинуть. Ну що ж, нічого не вдієш. Нам треба добудувати будинок і дати їм можливість проявити свою доброзичливість. А не захочуть – є й інші міста. У Нью-Йорку з грішми ми доб’ємося чого завгодно, вір мені. Ми можемо і там збудувати собі палац і всіх змусити з собою рахуватися. Для цього потрібні тільки гроші. А гроші у нас будуть, про це турбуватися нема чого, – додав він після недовгого мовчання. – Я наживу тут мільйони, подобається їм це чи ні, а потім… Потім побачимо. Тож не турбуйся. Немає такої біди у світі, якій не можна зарадити грошима, в цьому я давно переконався.

І Френк міцно стиснув зуби, як робив це завжди, приймаючи безповоротне рішення. Втім, це не завадило йому взяти руку Ейлін та ласкаво її потиснути.

– Не турбуйся, – повторив він. – Хіба немає інших міст, крім Чикаґо? А років через десять ми з тобою будемо аж ніяк не злидарями. Не сумуй! Усе влаштується, інакше і бути не може.

Ейлін дивилася на освітлену вогнями Мічиґан-авеню, кінець якої ховався вдалині, і на безмовні особняки, повз які вони проїжджали. Білі кулі ліхтарів мерехтіли в темряві, перетворюючись удалині на ледь помітні цятки. Було темно, приємно віяло прохолодою. О, якби на гроші Френка можна було купити доступ у цей звабливий світ і доброзичливе ставлення до себе! Ейлін не усвідомлювала, як багато залежало від неї самої в цій майбутній боротьбі.