Десь приблизно через рік після того, як Ковпервуд зійшовся з Ритою Солберґ, його взаємини з Антуанеттою Новак, суто ділові й офіційні спочатку, раптово набули дещо іншого, особистісного характеру. Чим це пояснити? Тим, що йому набридла Рита? Анітрохи! Френк, як і раніше, захоплювався нею. Чи тим, що йому набридла Ейлін, котру він нахабно дурив? Зовсім ні. Часом вона приваблювала його нітрохи не менше, може, навіть і більше, ніж раніше. І саме тому, що її законні права так грубо він зневажав. Він жалів Ейлін, але виправдовував себе тим, що всі його романи – за винятком, мабуть, зв’язку з пані Солберґ – дуже нетривкі. Якби у нього була можливість одружитися з Ритою, він, імовірно, так і вчинив би, навіть іноді думав, чи може щось змусити Ейлін дати йому волю. Але все це врешті-решт були тільки порожні думки. В глибині душі він вважав, що вони проживуть разом до самої смерті, тим більше, що Ейлін так легко дурити.

Ну, а Антуанетта Новак була для нього лише частиною тієї симфонії тілесного кохання, за допомогою якого, як відомо, краса править світом. Антуанетта була чарівною брюнеткою, особливо гарно виглядали її великі чорні очі, що горіли вогнем невситимої жаги, і Ковпервуд, на котрого стенографістка спочатку не справила відчутного враження, поступово зацікавився нею. Дивлячись на неї, він дивувався, як Америка змінює людей.

– Ваші батьки – американці, Антуанетто? – запитав він її якось уранці з тією поблажливою фамільярністю, з якою зазвичай поводився зі своїми підлеглими або людьми, котрі стоять нижче за нього за розумовим розвитком, що, втім, нікого не ображало, а багатьом навіть здавалося вельми втішним.

Антуанетта, свіженька й охайна, в білій блузці та чорній спідниці, з чорною оксамиткою на ніжній шиї і з важкими чорними косами, що обвивали її голову і були скріплені білим целулоїдним гребінцем, глянула на нього повними щастя й удячності очима. Вона звикла до чоловіків зовсім іншого штибу: в дитинстві її оточували люди суворі, запальні, гарячі, часом вони напивалися і тоді починали запекло сваритися. Вони раз по раз страйкували, брали участь у демонстраціях, ходили молитися в католицьку церкву. А потім вона бачила навколо себе тільки махлярів, схиблених на грошах, неосвічених, котрі нічим не цікавилися, крім можливостей наживи, що відкривалися їм у Чикаґо. У конторі Ковпервуда, стенографуючи його листи, чуючи його короткі, але завжди бадьорі розмови зі старим Лафліном, Сіппензом та іншими, вона дізналася про життя багато нового, про що раніше ніколи і не підозрювала. Немов він відчинив перед нею вікно, за яким відкривалася неозора далечінь.

– Ні, не американці, сер, – відповідала Антуанетта, опускаючи на блокнот тонку, але сильну білу руку, в якій вона тримала олівець. Задоволена його увагою, вона мимоволі посміхнулася.

– Так я і думав, – сказав він, – хоча вас можна прийняти за справжню американку.

– Не знаю навіть, чому це так, – продовжувала Антуанетта дуже серйозно. – І брат у мене – також справжній американець. Ми з ним зовсім не схожі на батька і матір.

– А що робить ваш брат? – спитав Френк, аби щось сказати.

– Він працює зважувальником у «Арніла і Ко». Сподівається колись стати менеджером. – Вона посміхнулася. Ковпервуд допитливо зиркнув на підлеглу, і вона, не витримавши його погляду, опустила очі. Мимоволі зрадницький рум’янець спалахнув на смаглявих щоках дівчини. Вона завжди болісно шарілася, коли її бос дивився на неї.

– Отже, що ж ми писали генералу Ван-Сайклу? – прийшов їй на допомогу Френк, і через кілька хвилин панночка вже опанувала собою.

Щоразу, коли їй траплялося залишатися наодинці з Ковпервудом, вона відчувала дивне хвилювання, з яким не могла впоратися. Серце її починало відчайдушно битися, і вся вона пашіла, як у вогні. Часом Антуанетта задавалася питанням, чи може такий блискучий чоловік звернути увагу на просту стенографістку.

Природно, що, постійно думаючи про Френка, Антуанетта зрештою без пам’яті в нього закохалася. Можна було б, звісно, розповісти, як вона день за днем писала під його диктовку, вислуховувала накази, спокійно та діловито, як і годиться зразковій секретарці, виконувала свої обов’язки. Але думки дівчини, хоча це і не відбивалося на точності й акуратності її роботи, були цілком захоплені незвичайним чоловіком, котрий сидів поруч у кабінеті, – її господарем, до котрого безперервно приходили важливі та впливові функціонери. Вони тицяли їй свою картку й іноді годинами затримувалися у Ковпервуда. Правда, вона помітила, що шеф рідко вдавався до тривалої бесіди аби з ким, і це дуже інтригувало її. Розпорядження, які він віддавав, завжди вирізнялися стислістю. Френк покладався на її природну кмітливість, що вона миттєво доповнить те, на що він тільки натякав.

– Ви второпали? – зазвичай питав він.

– Так, – відказувала Антуанетта.

Ніколи ще не почувалася вона настільки значною особою, як тепер, з того часу, як стала працювати у Ковпервуда. У просторій конторі з натертою до блиску підлогою все було світлим, холодним і жорстким, як і сам Френк. Вранішнє сонце зазирало у велике вікно з товстим дзеркальним склом, що виходило на схід, і, проникаючи крізь приспущені штори салатового кольору, створювало в кімнаті зеленкувату, романтичну, як здавалося Антуанетті, напівтемряву. Кабінет Ковпервуда, оздоблений, як і в Філадельфії, вишневим деревом, був облаштований так, аби не можна було ні підглянути, ні підслухати, що там робиться. Коли двері були зачинені, ніхто не смів туди входити, наче за кіот. Правда, Френк здебільшого розсудливо залишав двері відчиненими, навіть коли диктував ділові листи. Під час таких процедур, що відбувалися зазвичай при відчинених дверях, Ковпервуд не вважав зручним залишатися з секретаркою занадто довго наодинці. Так виникли стосунки, що сприяли їхньому зближенню.

Минали місяці, Френк був захоплений іншою жінкою, про існування котрої Антуанетта навіть не підозрювала, а вона, входячи до нього в кабінет, то насилу переводила дух від хвилювання, то паленіла від дівочого сорому. Вона навіть сама собі не наважувалася зізнатися, що мріє про свого боса. Дівчині було страшно навіть подумати, наскільки легко вона може йому поступитися. А тим часом не було такої риси у Ковпервуда, яка б не врізалася їй у серце. Його густе каштанове волосся, завжди акуратно розділене проділом, його великі, ясні, незворушні очі, пещені руки, такі сильні та мужні, навіть його костюм завжди витонченого та простого крою, – все захоплювало її. Френк зазвичай здавався дуже замкнутим і далеким, і тільки коли вони працювали разом, ставав дещо ближчим і доступнішим.

Якось, коли він диктував Антуанетті ділового листа й їхні погляди кілька разів зустрілися – при цьому вона незмінно опускала очі на папір, – він, продовжуючи диктувати, підійшов до напіввідчинених дверей і прикрив їх. Антуанетта не звернула б на це уваги – йому траплялося і раніше зачиняти двері, – але сьогодні у нього був якийсь особливий погляд, пильний, без усмішки, і вона відчула, що зараз, цієї миті щось станеться. Вона застигла, потім кров прилинула до її обличчя, і по спині пробігли мурашки. Антуанетта і сама не знала, наскільки вона гарна. Руки та ноги у неї були немов виточені, а тіло – струнке та гнучке. Тонкий профіль чеканністю рисунка нагадував зображення на старовинних грецьких монетах, а туго заплетені коси, що обвивали голову, здавалися вирізьбленими з каменю. Все це раптово впало Ковпервуду в очі. Повернувшись до столу, він не сів на своє місце, а схилився до дівчини, взяв її за руку і ніжно, але наполегливо потягнув до себе.

– Антуанетто, – сказав він.

Вона глянула на нього знизу вгору, потім підвелася, бліда, задихаючись від хвилювання. Від звичайної діловитості не залишилося й сліду. Панночку охопила якась слабкість і безсилля. Вона спробувала було вивільнити руку, але, піднявши очі, побачила спрямований на неї жорсткий і жадібний погляд. В голові секретарці запаморочилося, в очах відбилося зрадницьке сум’яття.

– Антуанетто!

– Так, – прошепотіла вона.

– Ви кохаєте мене, зізнавайтеся!

Вона спробувала опанувати себе, проявити твердість духу, яка, як їй здавалося, ніколи її не покине, але, на жаль, цієї твердості вже і в згадці не було. На мить Антуанетті згадалася далека чиказька околиця, Блу-Айленд-авеню, з двома рядами низеньких глиняних будиночків, де вона провела своє дитинство… А тут цей елегантний світлий кабінет і сильний, владний чоловік, котрий вимагає її відповіді. Який чудовий має бути світ, в якому він живе! Кров билася у неї в скронях, і панночка застигла в якомусь блаженному заціпенінні.

– Антуанетто!

– Ах! Я й сама не знаю… – пробелькотіла вона. – О, так, так! Кохаю!

– Мені подобається ваше ім’я, – сказав він. – Антуанетто! – і пригорнув її до себе.

Перелякана, щаслива, вона не пручалася, але раптом, швидше від несподіванки, ніж від сорому, сльози бризнули з її очей. Вона відвернулася, сперлася рукою об стіл і, опустивши голову, заплакала.

– Про що ви, Антуанетто? – ласкаво запитав він, нахиляючись до неї. – Ви так погано знаєте життя? Адже ви сказали, що кохаєте мене. Може, ви хочете, щоб я забув про те, що сьогодні відбулося, і щоб все між нами було, як і раніше? Я можу піти на це, якщо тільки, певна річ, і ви можете.

Ковпервуд чудово знав, що секретарка кохає його і всім єством прагне до нього. Антуанетта чула, що казав її бос, але ридання душили її.

– Хочете, щоб усе було, як і раніше? – знову повторив він, помовчавши, щоб дівчина могла оговтатися.

– Ах, дайте мені поплакати! – в сум’ятті пробурмотіла вона нарешті. – Я й сама не знаю, чому ридаю. Просто розхвилювалася трошки. Будь ласка, не звертайте на мене уваги.

– Антуанетто, перестаньте плакати і погляньте на мене.

– Ні, ні, тільки не тепер. У мене очі зовсім розпухлі.

– Ну, погляньте на мене, Антуанетто, – і він узяв її за підборіддя, – подивіться, хіба я такий уже страшний?

– О! – схлипнула вона, коли їхні погляди зустрілися. – Я… – І, поклавши руки на груди Френка, припала до нього головою, а той обійняв дівчину та погладив по плечу.

– Я не такий уже поганий, Антуанетто, ви тут стільки ж винні, скільки й я. То ви мене кохаєте?

– Так, о, так!

– І не будете сердита на мене?

– Ні. Як це все дивно, – вона сховала обличчя у нього на грудях.

– То поцілуйте мене.

Вона закинула голову й обвила його шию руками. Ковпервуд міцно притиснув дівчину до себе. Він злегка кепкував над секретаркою, допитуючись, чому вона плакала, а сам думав: що б сказали Ейлін і Рита, якби дізналися? Спочатку Антуанетта не хотіла говорити, а потім зізналася, що у неї було таке відчуття, ніби вона чинить погано. Цікаво, що панночка також думала про Ейлін, про те, з якою пихою та завжди пропливає повз неї. Тепер вона ділить із цією зарозумілою пані Ковпервуд його любов. І як не дивно, Антуанетта вважала це честю для себе.

Вона виросла у власних очах, відчула в собі приплив бадьорості та сил. Тепер дівчина більше дізналася про життя, бо пізнала кохання та пристрасть. Майбутнє малювалося їй сповненим радощів. Трохи згодом Антуанетта сіла за свою друкарську машинку. «До чого все це призведе?» – думала вона, гарячково хвилюючись. По обличчю дівчини не було помітно, що вона плакала, тільки смагляві щоки пашіли палким рум’янцем, і це робило її ще вродливішою. Жодне почуття провини перед Ейлін не турбувало Антуанетту. Вона належала до нового покоління, яке починало в душі піддавати переоцінці колишні етику та мораль. Хіба не має вона права розпоряджатися собою, як заманеться, й яке кому діло, куди це може її завести. Поцілунки Ковпервуда все ще горіли на її губах. Що тепер обіцяє їй майбутнє?