Наступного дня за ранковою кавою в Сімсів і в багатьох інших чиказьких оселях тільки і було розмов, що про новосілля у Ковпервудів і про те, будуть вони прийняті в товаристві чи ні.
– Як хочеш, але пані Ковпервуд зовсім не вміє себе тримати, – зауважила пані Сімс своєму чоловікові. – І взагалі вони влаштували не новосілля, а якийсь балаган. Треба ж додуматися: в одному кінці галереї повісити її портрет, а в іншому – цього Жерома! А сьогоднішня замітка в «Прес»! Немов вони і справді якесь цабе.
Пані Сімс підозрювала тепер, і небезпідставно, що дала себе одурити своїм приятелям Тейлору Лорду та Кенту Мак-Кібену, котрі познайомили її з Ковпервудами, і це дратувало.
– А що ти скажеш про гостей? – спитав пан Сімс, намазуючи маслом булочку.
– Всі ці люди – без респекту. Крім нас, по суті, і назвати нікого. Дуже шкодую тепер, що ми поїхали. Хто такі ці Ізраельси та Гоксеми? А та нестерпна жінка (вона мала на увазі пані Гоксем)! Замучила мене своєю пришелепкуватою балаканиною.
– Я вчора розмовляв з видавцем «Прес» Гейґеніном, – зауважив пан Сімс. – Він стверджує, що Ковпервуд приїхав сюди після того, як збанкрутував у Філадельфії, і що проти нього там буцімто висували кілька позовів. Ти щось про це чула?
– Ні. Але пані Ковпервуд каже, що була там знайома з Дрейками та Вокерами. Я все збиралася спитати у Неллі. Мені завжди здавалося дивним, що вони виїхали з Філадельфії, коли справи у нього йшли там добре. Щось тут не те.
Сімса дратувало, що Френк уже встиг завоювати вагоме становище в фінансових колах Чикаґо, і він заздрив йому. До того ж Ковпервуд, без сумніву, був вельми не дурний і дуже енергійний, а це зазвичай викликає в людях заздрощі, якщо тільки вони не розраховують на твою доброчинність або самі не досягли успіху в якійсь іншій галузі. Тепер Сімсам захотілося з’ясувати, хто такий Ковпервуд, і дізнатися всю його таємницю.
Але не встигло ще чиказьке товариство виголосити свій вирок Ковпервудам, як відбулися події, якоюсь мірою навіть важливіші для їхнього майбутнього в Чикаґо, хоча Ейлін і не усвідомлювала цього. Стосунки між новими та старими газовими компаніями все більше загострювалися. Стурбовані акціонери старих компаній стали дошукуватися, хто ж це стоїть за цими новими компаніями, що так нахабно зазіхають на їхні права та привілеї. Такому собі Парсонсу, адвокатові «Північно-чиказької газової», було доручено протидіяти махінаціям де Сото Сіппенза та старого генерала Ван-Сайкла. Дізнавшись, що муніципальна рада Лейк-В’ю ухвалила дозволити концесію і що апеляційний суд має намір цю постанову затвердити, Парсонс напав на вдалу думку: він запропонував висунути проти нової компанії звинувачення в таємній змові та поголовному підкупі членів муніципалітету. Вдалося розкопати чимало доказів, що підтверджували, що Дьюнівей, Джейкоб Герехт та інші члени муніципалітету Лейк-В’ю отримали хабарі, і, порушивши справу, можна було відтягнути остаточне вирішення питання про видачу концесії з тим, аби виграти час і дати можливість старій компанії ще щось вигадати та зробити. Уважно стежачи за кожним кроком Сіппенза і генерала Ван-Сайкла, Парсонс встановив, що один і другий – усього лиш підставні особи, а справжній натхненник усієї цієї афери – Ковпервуд або ще якісь підприємці, котрих він, своєю чергою, представляє. Парсонс якось зайшов навіть у контору до Ковпервуда в сподіванні погомоніти з ним і щось у нього вивідати, але хитрість не вдалася. Тоді він почав ще старанніше вивідувати про минуле Френка та його ділові зв’язки. Завершилися всі ці розшуки і розслідування тим, що в окружному суді наприкінці листопада було порушено справу за звинуваченням Френка Алджернона Ковпервуда, Генрі де Сото Сіппенза, Джадсона Ван-Сайкла й інших у таємній змові. Майже одночасно «Західна» та «Південна» компанії зі свого боку також звернулися до суду. І ті, й інші вказували, що за новими підприємствами стоїть Ковпервуд, котрий має намір примусити старі компанії відкупитися від нього. Газети не забарилися опублікувати історію, що сталася з Френком у Філадельфії, правда, не в усіх подробицях, а лише те, що він сам незадовго до того вважав за потрібне їм повідомити.
«Таємна змова» і «підкуп» – слова неблагозвучні, проте звинувачення, сфабриковані адвокатом конкурента, ще зовсім нічого не доводять. Але в’язниця, банкрутство, розлучення, скандал, нехай навіть газети згадували про все це лише побіжно та дуже обережно, збурили загальний інтерес і привернули увагу до Ковпервуда та його дружини. Френка попросили дати інтерв’ю, і він заявив, що не є пайовиком нових компаній, а всього лише їхнім фінансовим агентом, і що висунуті проти нього звинувачення – чистісінької води вигадка, звичайний юридичний виверт, з метою якомога більше заплутати справи. Він навіть погрожував подати в суд за наклеп. Судові позови ні до чого не призвели (Ковпервуд умів ховати кінці у воду), проте звинувачення все ж були йому пред’явлені, і Френк став відомим, як спритний, верткий махляр із доволі сумнівним минулим.
– Про Ковпервуда починають писати в газетах, – сказав якось Енсон Меррил дружині за сніданком. На столі перед ним лежав номер «Таймс», і він зиркнув на заголовок, розміщений за тодішньою модою пірамідою, що проголошував: «Чиказькі громадяни звинувачуються в таємній змові. В окружний суд подали скаргу на Френка Алджернона Ковпервуда, Джадсона Ван-Сайкла, Генрі де Сото Сіппенза й інших». Далі йшли подробиці. – А я думав, що він – звичайний маклер.
– Я знаю про них лише те, що мені розповідала Белла Сімс, – підтримала розмову дружина. – А що про нього пишуть?
Енсон Меррил простягнув їй часопис.
– Мені завжди здавалося, що вони – вискочки, – проголосила пані Меррил. – Ніколи її не бачила, але кажуть, що вона – зовсім нестерпна.
– Цей філадельфієць непогано починає, – посміхнувся Меррил. – Я бачив його в клубі. Він справляє враження людини дуже розумної. Йому пальця в рот не клади.
Точно так само і пан Норман Шрайхарт, котрий неодноразово помічав Ковпервуда в залах клубів «Келюмет» та «Юніон-ліґ», але дотепер ніскілечки ним не цікавився, раптом почав рознюхувати, що це за цабе. Височенного зросту, сильний, здоровий, як бик, і надзвичайно енергійний, він був прямою протилежністю зніженому Меррилові. Коли часописи стали згадувати Ковпервуда, Шрайхарт, зустрівши якось у клубі Едісона, підсів до нього на велику шкіряну канапу.
– Хто такий цей Ковпервуд, про котрого зараз стільки пишуть у газетах? – запитав він банкіра. – Ви ж усіх знаєте, Едісоне, і, пригадую, навіть якось знайомили мене з ним.
– Авжеж, як же, – весело відповідав Едісон, котрий, незважаючи на нападки, що сипалися на Френка, був загалом задоволений формою, якої набула його справа.
Пристрасті розгорілися, а це свідчило про те, що Ковпервуд діє доволі спритно, і головне – що він зумів відвернути підозру від махлярів, котрі стояли за його спиною.
– Він – уродженець Філадельфії. Кілька років тому перебрався сюди і відкрив хліботоргову та комісійну контору. Тепер він – банкір. Розумний чоловік, як мені здається. І достатньо багатий.
– Газети пишуть, що тисяча вісімсот сімдесят першого року він збанкрутував у Філадельфії, заборгувавши мільйон доларів. Це правда?
– Наскільки я знаю, це так.
– І він справді сидів у в’язниці?
– Так, наче сидів. Але, наскільки я розумію, жодних злочинів він не вчиняв, а просто чогось не поділив із місцевими фінансистами та політиками.
– І йому всього лиш сорок років?
– Щось близько цього. А чому це вас цікавить?
– Та так. Достатньо сміливий у нього план – обдерти старі газові компанії. Гадаєте, йому це вдасться?
– Ну, цього я не знаю. Адже мені відомо тільки те, що я прочитав у газетах, – обережно відповів Едісон. Йому взагалі не хотілося продовжувати цю розмову. Ковпервуд через підставних осіб намагався якраз ціною певних поступок дійти згоди й об’єднати всі компанії. Але справа поки не дуже клеїлася.
– Гм! – вимовив Шрайхарт, сам дивуючись із того, що ні він, ні Меррил, ні Арніл, ні інші функціонери не додумалися досі зайнятися виробництвом газу або скупити акції у старих компаній.
Із цією думкою він і пішов із клубу, а наступного ранку у нього вже виник власний план. Як і Ковпервуд, Шрайхарт був хитрий, холодний і розважливий підприємець. Він твердо вірив у майбутнє Чикаґо й усі починання, пов’язані з ростом міста. Коли діяльність Френка привернула його увагу до газових підприємств, Шрайхарт хутко зметикував, які можливості в них закладені. Мабуть, і зараз ще не пізно вступити в боротьбу. Якщо діяти достатньо спритно, то не виключено, що вдасться вихопити з-під носа супротивників цей ласий шматок. А якщо ні, то можна спробувати перетягти на свій бік Ковпервуда.
Людина владна, Шрайхарт не любив брати участь у справах як молодший компаньйон або дрібний вкладник. Якщо вже він за щось брався, то бажав розпоряджатися та керувати. Він вирішив запросити до себе Френка і побесідувати з ним. Секретар написав за його вказівкою лист, в якому Ковпервуда достатньо зрозумілими виразами просили зайти «у важливій справі».
Френк нині вважав своє становище у фінансовому світі Чикаґо достатньо міцним, однак він ще не забув, як зовсім нещодавно його чорнили всі кому не ліньки. Усе це разом узяте змушувало чоловіка ставитися з неприхованим презирством до всього людства – як до бідних, так і багатих. До того ж він добре пам’ятав, що Шрайхарт, котрому він був представлений, ніколи раніше не відзначав його навіть найменшою увагою.
«Пан Ковпервуд просить повідомити, – писала під його диктовку секретарка Антуанетта Новак, – що він зараз дуже зайнятий, але буде щасливий бачити пана Шрайхарта в будь-який час у себе в конторі».
Самовпевнений і владолюбний Шрайхарт лютував, отримавши цей лист, але потім розсудив, що від побачення з Ковпервудом шкоди не буде, а користь воно принести може, й якось під вечір пішов до нього в контору, де був прийнятий дуже люб’язно.
– А, пан Шрайхарт, як ся маєте? – привітав його Ковпервуд, простягаючи руку. – Дуже радий вас бачити. Ми, наскільки я пам’ятаю, зустрічалися з вами лише раз, кілька років тому.
– Так, так, пригадую, – відповідав Шрайхарт, широкоплечий, з квадратним обличчям, коротко підстриженими вусиками над упертою верхньою губою та жорсткими, пронизливими чорними очима. – Судячи з газет, якщо тільки їм можна вірити, – приступив він безпосередньо до справи, – вас цікавлять місцеві газові підприємства, так?
– На газети ніколи не слід особливо покладатися, – чемно заперечив Ковпервуд. – Але, можливо, ви будете ласкаві спершу пояснити мені, що змушує цим цікавитися вас?
– Бачите, правду кажучи, – відповідав Шрайхарт, дивлячись упритул на Френка, – я сам цікавлюся газом. Це достатньо вигідна сфера для вкладання капіталу, а крім цього, до мене нещодавно звернулися дехто з членів правління старих компаній і просили допомогти їм об’єднатися (Шрайхарт брехав). Загалом мені хотілося б знати, невже ви справді розраховували домогтися таким шляхом якогось успіху?
Ковпервуд посміхнувся.
– Перш ніж обговорювати це питання, я хотів би отримати вичерпнішу інформацію про ваші наміри та зв’язки. Ви кажете, що до вас звернулися акціонери старих компаній і просили допомогти їм дійти якоїсь згоди. Я правильно вас зрозумів?
– Так.
– І ви думаєте, що вам вдасться їх об’єднати? А на яких умовах?
– Мені здається, що найпростіше було б заснувати компанію тримачів, і за кожну стару акцію видати акціонерам по дві або три нових. Тоді можна було б обрати одне правління, мати одну контору та припинити всі ці позови, від чого всі тільки виграли б.
Він промовляв недбалим, поблажливим тоном, немов і не підозрюючи, що все це було давно обдумано самим Ковпервудом, і той не міг не надивуватися спокійному нахабству, з яким цей вправний чиказький махляр, котрий ще недавно навіть не вважав за потрібне з ним вітатися, тепер підносить йому його ж власний план.
– А на яких умовах думаєте ви залучити до цієї справи нові компанії? – обережно поцікавився Ковпервуд.
– Та на таких же, як і всі інші, якщо тільки капітал у них – не дуже розпорошений. Про подробиці я ще не думав. Гадаю, що дві або три акції за одну, залежно від того, який реально вкладений капітал. Треба ж узяти до уваги і претензії старих компаній.
Ковпервуд міркував. Варто чи не варто обговорювати цю пропозицію? Випадала оказія швидко і без особливого клопоту заробити купу грошей, продавши свої акції старим компаніям. Але тоді левова частка зиску від всієї цієї комбінації дістанеться вже не йому, а Шрайхарту. А вичекавши, може, й удасться домогтися від старих компаній вигідніших умов, навіть якщо Шрайхарт і зуміє їх об’єднати. Важко сказати. Нарешті він спитав:
– А який пакет акцій залишиться у вас на руках чи на руках засновників – після того, як ви розрахуєтеся зі старими та новими компаніями?
– Відсотків тридцять п’ять, може, сорок від усіх акцій. Треба ж щось отримати за свою працю, – з люб’язною посмішкою пояснив Шрайхарт.
– Цілком справедливо, – підтвердив Ковпервуд і посміхнувся, – але оскільки я зрізав палицю, якою ви тепер збираєтеся збити це соковите яблучко, левова частка має дістатися і мені, як вважаєте?
– Що ви хочете цим сказати?
– Нічого, крім того, що сказав. Нові підприємства, без яких ні про яке об’єднання не могло бути й мови, заснував я. Ваш план нічим не відрізняється від того, що вже давно був запропонований мною. Правління та директори старих компаній злі на мене, вони вважають, що я зазіхаю на якісь їхні особливі права та привілеї. Якщо лише з цієї причини вони вважають за краще мати справу з вами, а не зі мною, це зовсім не означає, що мені не належиться значна частка засновницького прибутку. Мої особисті капіталовкладення в нові компанії не такі вже й великі. Я швидше виступаю тут у ролі фінансового агента.
Це не відповідало істині, але Ковпервуд волів, аби Шрайхарт думав саме так. Гість усміхнувся.
– Але ви забуваєте, шановний, – пояснив він, – що я забезпечу майже весь необхідний капітал.
– А ви забуваєте, – перебив його Ковпервуд, – що я – не новачок в діловому світі. Якщо хочете, то я сам гарантую весь капітал і дам вам додатково хорошу премію за послуги. Заводи та концесії старих і нових компаній чогось та й варті. Ви випускаєте з поля зору, що Чикаґо росте.
– Усе це мені відомо, – ухильно відповів Шрайхарт, – але знаю також, що вас чекає ще тривала боротьба, на яку ви змарнуєте силу-силенну грошей. Обставини склалися так, що у вас немає жодних шансів домовитися зі старими компаніями. Наскільки я розумію, вони не бажають вести з вами справи. Об’єднання ж може провести тільки котрась незацікавлена особа на зразок мене, і неодмінно людина впливова або, вірніше, та, котра давно живе в Чикаґо й особисто знайома з усіма цими людьми. А у вас же немає нікого, хто б міг це зробити краще, ніж я.
– Чому ж, дуже можливо, що мені й удасться когось знайти, – чемно заперечив Ковпервуд.
– Навряд чи. Принаймні не за таких обставин, що склалися зараз. Старі компанії не підуть вам назустріч, а зі мною вони готові мати справу. Чи не краще вам погодитися на мою пропозицію і скоріше з усім цим покінчити?
– На таких умовах – ні, – відрубав Ковпервуд. – Ми занадто глибоко проникли на територію противника та забагато вже зробили. Три або чотири акції за одну – хоч скільки б там отримали акціонери старих компаній, – це найменше, на що я можу погодитися щодо нових акцій. А потім половина того, що залишиться, має піти мені. Адже мені доведеться ділитися з іншими (це також не було правдою).
– Ні, – Шрайхарт вперто захитав великою головою, – неможливо. Ризик – дуже великий. Я б міг ще, мабуть, дати вам четверту частину. Та й то треба все зважити.
– Половина або нічого, – рішуче наполіг Ковпервуд. Шрайхарт піднявся.
– Це ваше останнє слово?
– Останнє.
– Боюся, що ми з вами не домовимося. Шкода. Боротьба може виявитися тривалою й обійдеться вам дуже дорого.
– Я це передбачив, – відказав фінансист.
О проекте
О подписке